П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/2550/25
Категорія 113030000Головуючий у суді І інстанції: Попов В.Ф. час і місце ухвалення: письмове провадження, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Семенюка Г.В.,
суддів - Федусика А.Г., Шляхтицького О.І.,
при секретаріВишневській А.В.
за участю сторін:
представник ДМСПоловенко В.Ю. (посвідчення; довіреність)
перекладачНікішов О.О. (посвідчення)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні П'ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 липня 2025 р. у справі № 420/2550/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, -
встановиВ:
Позивач, звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України із позовною заявою до суду, в якій просив:
- визнати протиправним Рішення Державної міграційної служби України від 27.12.2024 року № 182-24 яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасувати його;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що у серпні 2024 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби від 20.12.2024 року № 182-24 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав відсутності у заяві Позивача передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону у зв'язку з невідповідністю історії позивача критеріям статусу біженця та додаткового захисту, суперечностями в інформації поданою Позивачем. Позивач вважає таке рішення необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки не враховано інформацію по країні походження.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 липня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою задовольнити його позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відмовляючи у позові, судом першої інстанції не було всебічно досліджено інформацію но країні походження. Оцінка побоювань Позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні.
08.09.2025 року відповідач надав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у якому вказує на те, що рішеннями судів, які набрали законної сили встановлено преюдинійні обставини про відсутність загрози життю та здоров'ю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства, систематичного порушення прав людини в разі повернення позивача до країни громадянського походження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав:
Судом першої інстанції встановлено, що Аал-Авад ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Іраку, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин (суніт).
02.11.2010 р. позивач вперше потрапив до України, авіарейсом Ербіль (Ірак) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна), легально, на підставі попереднього паспортного документу та учбової візи.
У 2011 - 2013 р.р. позивач повертався до Іраку під час канікул, після відрахування з Одеського національного медичного університету в 2016 році виїхав до Йорданії, перебував у м. Амман, де оформив новий паспортний документ громадянина Іраку, який використав для потрапляння в Україну легально, пункт пропуску міжнародний аеропорт "Одеса", дата в'їзду - 19.04.2017 р. Із вказаного періоду часу територію України не залишав.
У 2020 році вступив до підготовчого факультету Одеської державної академії технічного регулювання та якості (м. Одеса), документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_1 (термін дії: 20.11.2020 р. - 01.09.2021 р.), орган видачі "5103".
Протягом 02.09.2021 р. - 11.08.2022 р. позивач перебував на території України незаконно, через що під час звернення за захистом стосовно особи оформлено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МОД 008627 та винесена постанова про накладання адміністративного стягнення серії ПН МОД 008704.
11.08.2022 р. позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області з заявою про набуття статусу біженця або додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 31.08.2022 р. № 169 особі відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через очевидну необґрунтованість клопотання.
Зазначене рішення позивач оскаржив в судовому порядку. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2022 р. по справі № 420/12585/22 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2023 р. рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.11.2022 р. по справі № 420/12585/22 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №169 від 31 31.08.2022 р. про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.08.2022 р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку, визначеному ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
З урахуванням висновків суду, ГУ ДМС в Одеській області здійснено оформлення документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до наказу від 20.01.2023 р. № 15, проведені додаткові опитування шукача захисту (від 16.03.2023 р., від 02.05.2023 р., від 16.05.2023 р.).
Рішенням Державної міграційної служби України від 04.07.2023 р. № 107-23 "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" відмовлено громадянину Іраку ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи дане рішення протиправним, позивач звернувся до суду з позовною заявою про його скасування.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2023 по справі №420/24512/23 було відмовлено в задоволені позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.02.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2023 - без змін.
13.08.2024 позивач вдруге звернувся до ДМС з заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисну. В якості причини звернення позивач вказав на нововиявлені обставини, які, на його думку унеможливлюють його добровільне повернення до країни громадянської належності, а саме належність батька заявника до військових.
Рішенням Державної міграційної служби від 20.12.2024 року № 182-24 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав відсутності у заяві ОСОБА_1 про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» від 04.07.2023 р. № 107-23.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 27.12.2024 року № 182-24, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
П'ятий апеляційний адміністративний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне:
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за №3671-VI від 8.07.2011р. (надалі - Закон №3671-VI).
Так, приписами пп.1,13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно до абз. 5 ст. 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Так, Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом щодо статусу біженців 1967р.), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951р. та ст.1 Закону №3671-VI поняття “біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому “побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання». “Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона ж пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Окрім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004р. за №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Як свідчать матеріали справи, підставою для звернення до міграційної служби від 11.08.2022 р. та від 13.08.2024 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали необхідність отримання документів для легального перебування на території України та неможливість повернення до Іраку через небезпеку встановлення контролю над його містом шиїтських угрупувань. Також позивач вказував про свої побоювання бути викраденим чи вбитим через те, що його батько був генералом армії під час правління Саддама Хусейна. Додатковими причинами звернення вказує незадовільну безпеку на Батьківщині та відсутність у країні близьких родичів.
У заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Судом встановлено, що виїзд позивача з Іраку не пов'язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди.
За матеріалами особової справи встановлено, що ні шукач захисту, ані його рідні, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання.
Відповідно до матеріалів особової справи, позивач не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності. На території ОСОБА_3 залишились проживати двоюрідні родичі родини, по лінії батька та матері, які не зазнають переслідувань, погроз, побоювань або фізичної розправи, будь-які проблеми в них не виникали (арк. 5 співбесіди від 22.08.2024, арк. 3 співбесіди від 08.11.2024)
Щодо переслідування та утисків національних меншин слід зазначити, що араби-суніти не є національною меншиною в Іраку, причому на Півночі Іраку, де розташоване рідне місто позивача Мосул, араби-суніти складають більшість.
Відповідно до звіту Агентства Європейського Союзу з питань притулку (EUAA) по Іраку за червень 2022 року, належність до мусульман-сунітів при поверненні на Батьківщину не призводить до обґрунтованого страху переслідування. Зокрема, у звіті міститься інформація, що об'єктивне побоювання може виникнути, наприклад, у разі підтримання діяльності ІДІЛ, виявлення офіційної та активної релігійної чи політичної позиції проти шиїтів.
Мусульмани-суніти складають абсолютну релігійну більшість населення регіону постійного проживання (м. Мосул), що підтверджується заявником особисто (арк. 4 співбесіди від 08.11.2024).
Позивач самостійно надає твердження, що під час пробивання на, території Іраку він не зазнавав переслідувань за ознаками віросповідання, громадянства, національності або належності до певної соціальної групи (арк. 5 співбесіди від 22.08.2024).
Також позивачем зазначено, що ні позивач, ані його близькі родичі не належали до жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території Іраку (арк. 4 анкети від 15.08.2024), заявник не займався політичною, або публічною діяльністю (арк. 3 протоколу від 17.09.2024), через що елементи, які можуть спричинити побоювання, переслідування чи дискримінацію - не встановлені міграційною службою і суд погоджується з такими висновками.
Таким чином, проведеним аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Іраку з позиції визнання біженцем в Україні, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч. 1 статті 1 ЗаконуУкраїни «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме - відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд вважає безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Іраку, оскільки інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для і позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав, щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Враховуючи необґрунтованість історії переслідування повивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров'ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання.
Щодо можливості застосування до заявника серйозної шкоди, пов'язаної з ймовірним позбавленням волі у разі повернення до Іраку, слід зазначити, що відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2рі 1/95/ЕІІ, серйозна шкода включає в себе:
- смертну кару або приведення її у виконання;
- тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання для особи 6 країні громадянської належності;
- серйозну та індивідуальну загрозу життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Суд погоджується з обґрунтуваннями відповідача, що в матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності їй може бути завдано серйозної шкоди відповідно до поняття визначення такої «серйозної шкоди».
Суд зазначає, що при досліджені ознак, передбачених п.13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671- УІ за особовою справою шукача захисту встановлено наступне:
- заявник не зазнавав особистих погроз, переслідувань, утисків, дискримінації чи обмежень прав і свобод на території Іраку, зокрема не був і не є об'єктом кримінального переслідування (арк. 5-6 співбесіди від 22.08.2024, арк. 3 співбесіди від 08.11.2024);
- у випадку повернення до Іраку заявнику не загрожуватиме смертна кара або вирок про смертну кару (арк.6 співбесіди від 22.08.2024);
- в регіоні постійного проживання не відбуваються відкриті збройні конфлікти (арк. 5 співбесіди від 22.08.2024);
- заявник чи його родичі не зазнавали тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження, що підтверджується ним особисто (арк. 5) співбесіди від 22.08.2024), суб'єктивного побоювання зазнати серйозної шкоди у випадку повернення до Іраку з боку шукача захисту не висловлено (арк. 5 - 6 протоколу від 22.08.2024);
- заявник ніколи не був причетний до конфліктів з мешканцями ОСОБА_3 (арк. 7 співбесіди від 22.08.2024);
- заявник ніколи не підтримував політичні сили на території Іраку та не мав проблем із владою країни (арк. 3 співбесіди від 17.09.2024).
Що стосується аргументів позивача щодо можливого його переслідування з боку шиїтів, оскільки його батько був генералом армії під час правління Саддама Хусейна, то суд вважає такі аргументи необґрунтованими та безпідставними, виходячи із наданих позивачем даних про те, що його батько припинив військову діяльність ще у 2001р., вийшов на пенсію до початку іракської кризи 2003р. та падіння диктаторського режиму ОСОБА_4 . Протягом 2001-2014р. батько позивача та інші близькі родичі позивача безперервно проживали у країні, займались трудовою діяльністю без існування погроз чи переслідування, пов'язаного з колишньою військовою службою батька позивача. Також встановлено, що на території ОСОБА_3 залишились проживати двоюрідні родичі, в тому числі по лінії батька та матері, які не зазнавали переслідувань, погроз чи побоювань.
Суд зазначає, що зазначена причина звернення повністю відповідає обставинам зазначеним при першому зверненні позивача та рішення по якому вже було предметом судового розгляду. Будь-яких інших обставин переслідування не зазначено.
Питання щодо належності батька до військових було розглянуте під час розгляду справи № 420/24512/23.
При розгляді повторної заяви, за якою прийняте оскаржуване у цій справі рішення, позивачем надано копію «посвідчення офіцера» серії НОМЕР_2 та копію паспортного документу серії НОМЕР_3 батька, але як зазначає сам позивач батько вийшов на пенсію у 2001 році, до моменту початку Іракської кризи 2003 року та падіння диктаторського режиму ОСОБА_4 . Позивач виїхав з країни у 2010 році, а батько із родиною проживали в Іраку до 2017 року, він займався бізнесом, будь-яких погроз не отримував (арк. 8 співбесіди від 22.08.2024). Загроза щодо переслідування батька виникла у 2017 році після звільнення міста Мосул від угрупування ІДІЛ та підвищення контролю над містом шиїтськими угрупуваннями. Причиною ймовірного переслідування заявник називає участь його батька у війні проти Ірану в 1980-1988 роках (арк. 4 співбесіди від 08.11.2024).
Що стосується наданих позивачем фотокопії посвідчення офіцера, а саме бригадного генерала на ім'я ОСОБА_5 , який є батьком позивача, як на підстави побоювання позивача на можливі переслідування та шантажування з боку шиїтів його родини, то суд вважає, що вказаний доказ не є належним та таким, що беззаперечно підтверджує загрозу його життю чи здоров'ю, а тому не приймається судом як на підставу для скасування оскаржуваного рішення міграційної служби.
Зазначені обставини були перевірені відповідачем під час розгляду заяви позивача і на думку суду, Міграційна служба обґрунтовано прийшла до висновку, що за результатом опитування заявника отримано твердження, що його родина ніколи не співпрацювала з ІДІЛ, а виїзд з м. Мосул у 2014 році був пов'язаний саме із збройним протистоянням урядовий військ та ІДІЛ, що підтверджується самостійно заявником (арк. 4 співбесіди від 08.11.2024).
Відповідачем також перевірені твердження заявника щодо переслідування батька та інших членів родини, проведено аналіз релевантного ІКП, звіту Європейського бюро з питань притулку по Іраку від 19.06.2024) додаток №1 до висновку). Джерело ІКП https://www.ecoi.net/de/laender/irak/themendossiers/schiitische-milizen-im-irak/.
Встановлено, що шиїтські угрупування в Іраку утворилися одразу після падіння режиму ОСОБА_4 в 2003 році, тобто на момент проживання родини, до 2014 року (протягом 11 років) у м. Мосул вже діяли шиїтські угрупування і заявник самостійно підтверджує, що члени родини не отримували погроз чи переслідувань (арк. 4 протоколу від 17.09.202,4, арк. 5,8, протоколу від 22.08.2024).
Як вже було зазначено на території Іраку залишились проживати двоюрідні родичі родини, по лінії батька та матері, які не зазнають переслідувань, погроз, побоювань або фізичної розправи. Батько позивача, як до 2017 року так і після жодного разу не зазнавав погроз з боку шиїтських угрупувань (арк. 8 співбесіди від 22.08.2b24, арк. 41 співбесіди від 17.09.2024, арк. 2-3 співбесіди від 25.09.2024, арк. 3 співбесіди від 08.11.2024). Позивач не зміг пояснити, яким чином чи з якої причини установчі дані батька потрапили до «чорних списків» шиїтських угрупувань, чи наприклад які він про це дізнався чи яким чином може це підтвердити.
Крім того, суд враховує посилання відповідача на те, що Іракська армія в 2017 році повернула контроль над м. Мосул (арк. 8 співбесіди від 22.08.2024), що спростовує розповідь про те, що в регіоні продовжується небезпека, пов'язана із діяльністю ІДІЛ (арк. 2 співбесіди від 08.11.2024). Елемент повного звільнення міста від представників екстремістських, радикальних угруповань підтверджується наступним ІКП (додаток № 2 до висновку): Джерело ІКП: https://www.bbc.com/news/world-middle-east-42291985. Джерело ІКП: https://thepeninsulaqatar.eom/article/18/11/2017/Baghdad-declares-%E2%80%98end%E2%80%99-of-IS-presence-in-Iraq.
Також, відповідно до ІКП встановлено, що в регіоні постійного проживання позивача наразі проводяться заходи з відновлення зруйнованої інфраструктури для забезпечення належного проживання місцевого населення про що було повідомлено під час проведення інтерв'ю.
Відповідно до звіту Агентства Європейського Союзу з питань притулку від травня 2024 року по Іраку, представники угруповання «ІДІЛ» наразі не утримують жодної територіальної одиниці в Іраку (додаток № 3 до 1 висновку). Джерело ІКП: https://euaa.europa.eu/publications/iraq-security-situation
Таким чином, суд приходить до висновку, що оскільки побоювання, які виникли у позивача мають суто суб'єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними, принцип сумніву на користь позивача застосуванню не підлягає.
Також, суд враховує, що відповідно до положення ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постановах від 06.08.2020 р. у справі № 420/3327/19, від 16.02.2018 р. у справі № 825/608/17, від 11.10.2018 р. у справі № 815/1892/17.
Судом першої інстанції встановлено, на позивач вперше на територію України потрапив легально 02.11.2010 р. й надалі до 01.09.2021 р. перебував на території України легально шляхом оформлення посвідки на тимчасове проживання, вперше за захистом позивач звернувся лише після того як втратив підстави для законного перебування на території України, тобто майже через 12 років.
При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Отже, тривалість проміжків часу між нелегальним перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Позивач не звертався за захистом в країнах транзитного перебування (Туреччина, Йорданія), які є безпечними країнами для проживання. Крім того, позивач у 2017р. оформив новий паспортний документ громадянства Іраку, що свідчить, про користування захистом країни своєї громадянської належності.
З огляду на наведене, позивачем не доведено факту, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем.
Позивачем також не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту
Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції цілком обґрунтовано дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 27.12.2024 року № 182-24, яким Аал-Авад ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Доводи апеляційної скарги дублюють адміністративний позов були предметом дослідження в суді першої інстанції та висновків останнього не спростовують.
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 липня 2025 року по справі № 420/2550/25, - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст Постанови складено - 22 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач Г.В. Семенюк
Судді А.Г. Федусик О.І. Шляхтицький