П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/11406/25
Категорія 106000000Головуючий у суді І інстанції: Завальнюк І.В. час і місце ухвалення: спрощене провадження, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Семенюка Г.В.,
суддів - Федусика А.Г., Шляхтицького О.І.,
розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні П'ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановиВ:
Позивач, звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що з 18.03.2016 по 14.01.2019 він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та 14.01.2019 його відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 14.01.2019 № 9 було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , знято із усіх видів забезпечення. 17.03.2025 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 у справі №420/14249/23 відповідачем виплачено позивачу індексацію-різницю грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 14.01.2019 у загальній сумі 38422,30 грн. При цьому сума заборгованості за період з 18.03.2016 року по 28.02.2018 року згідно рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.08.2021 року у справі №420/9186/21 складає 72696,63 грн, що підтверджується рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 року у справі №420/14249/23 та позивачем вживають дії щодо примусового виконання відповідачем рішення Одеського окружного адміністративного суду від 05.08.2021 року у справі №420/9186/21. Таким чином повідомленнями про надходження коштів підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні. Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 14.01.2019 року, а крайню виплату відповідачем здійснено 17.03.2025 року, то відповідачем затримано розрахунок з 15.01.2019 року по 16.03.2025 року. Проте відповідачем не виплачено позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 17.09.2024 по 17.03.2025 включно. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 38422,30 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував, що на момент звільнення позивача стаття 117 КЗпП діяла в редакції, яка передбачала право позивача на виплату середнього заробітку за весь час затримки но день фактичного розрахунку і це право не обмежувалося будь-яким строком. Отже, застосовною до спірних правовідносин є стаття 117 КЗпП в редакції, яка була чинна до 19.07.2022 року та середній заробіток за час затримки підлягає розрахунку необмеженим шістьма місяцями. Судом першої інстанції застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою у задоволенні вимог позивача відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував, що чинний КЗпП України не оперує таким терміном, як "співмірність", однак на нього є відсилання у Рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012 (справа № 1-11/2012), у якому йдеться про те, що одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який у сфері соціального захисту означає, зокрема, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути співмірними із нею. При цьому принципи справедливості та пропорційності в цьому контексті стосуються забезпечення балансу між правами працівника на отримання компенсації за затримку розрахунку та можливістю роботодавця виконати свої обов'язки без надмірного фінансового тиску. Компенсація повинна відображати реальні втрати працівника, пов'язані із затримкою виплати. Важливо також враховувати тривалість затримки, розмір середнього заробітку, а також загальні принципи добросовісності й розумності. Компенсація не повинна бути надмірною або каральною щодо роботодавця. Такий підхід повинен бути спрямований на уникнення невиправданого збагачення працівника за рахунок роботодавця і забезпечення об'єктивності, а також уникнення перетворення відповідальності на каральну функцію.
Військовою частиною НОМЕР_1 було надано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначено, що неспівмірність заявленого у даній справі позивачем розміру середньомісячного грошового забезпечення, призведе до додаткових витрат державного бюджету, спрямованих до Міністерства оборони України.
На підставі ст. 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 належить залишити без задоволення, скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне:
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у період з 18.03.2016 року по 14.01.2019 року проходив військову службу у лавах Збройних Сил України, а саме у військовій частині НОМЕР_1 .
За наказом командира військової частини польова пошта НОМЕР_2 (по особовому складу) від 18.03.2016 року №40-РС позивача призначено на посаду рідотелеграфіста радіо відділення взводу зв'язку дивізіону артилерійської розвідки та з 18.03.2016 року зараховано до списку особового складу та на всі види забезпечення.
Згідно витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.01.2019 року №9 лейтенанта ОСОБА_1 , з 14.01.2019 року виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та знято зі всіх видів забезпечення.
Разом з тим, як зазначено в позові, позивачу у період проходження ним служби нарахування грошового забезпечення здійснювалось не в повному обсязі, а саме у період з 18.03.2016 по 14.01.2019 не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення.
З огляду на зазначене, 26.01.2020 позивач звернувся до відповідача (Військової частини НОМЕР_1 ) із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення за період з 09.03.2016 по 28.02.2018.
У відповідь на вказану заяву позивача відповідачем відмовлено у задоволенні заяви позивача та зазначено, що відповідно до п.1.14 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 року №260 військова частина НОМЕР_1 діяла відповідно до роз'яснень директора Департаменту фінансів Міністерства оборони України. Також у відповіді зазначено про те, що механізму нарахування індексації у військової частини немає, тому нарахування індексації є неможливим.
Рішенням ООАС від 14.07.2020 по справі № 420/4097/20 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 року.
На виконання вищезазначеного судового рішення відповідачем виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - грудень 2015 р. в сумі 4871,57 грн.
Рішенням ООАС від 05.08.2021 по справі № 420/9186/21 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 18.03.2016 року по 28.02.2018 року включно, із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
На виконання рішення у справі № 420/9186/21 відповідачем виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - листопад 2015 р. в сумі 5123,38 грн, доплата склала 248,03 грн. При цьому, позивачем встановлено, що при розрахунку індексації грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 відповідачем наростаючий індекс споживчих цін розраховано не із застосуванням базового місяця січень 2008 року, і як наслідок виплачено значно меншу суму індексації. Вказане зумовило звернення позивача до суду з позовом.
Рішенням ООАС від 25.04.2024 по справі № 420/14249/23 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 1) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 включно у загальній сумі 72696,63 грн; 2) провести нарахування та виплату ОСОБА_1 індексацію-різницю грошового забезпечення 3738,89 грн за період з 01.03.2018 по 14.01.2019 у загальній сумі 39007,38 грн, відповідно до абз. 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою КМУ від 17.07.2003 № 1078.
Постановою 5ААС від 10.07.2024 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2024 року в частині позовних вимог про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 включно та стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення за період з 18.03.2016 по 28.02.2018 включно в сумі 72696 грн 63 коп. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу», затвердженого Постановою КМУ від 15.01.2004р. №44 - скасовано та закрито провадження у справі у цій частині позовних вимог; в іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2024 року - залишити без змін.
17.03.2025 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 у справі № 420/14249/23 в/ч НОМЕР_3 виплачено позивачу індексацію-різницю грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 14.01.2019 року у загальній сумі 38422,30 грн.
Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу з 14.01.2019, а останню виплати відповідачем здійснено 17.03.2025, то відповідачем затримано розрахунок при звільнені, у зв'язку з порушенням строків виплати, що і зумовило позивача звернутися до суду із даним позовом.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов зазначив, що принципи справедливості та пропорційності в цьому контексті стосуються забезпечення балансу між правами працівника на отримання компенсації за затримку розрахунку та можливістю роботодавця виконати свої обов'язки без надмірного фінансового тиску. Компенсація повинна відображати реальні втрати працівника, пов'язані із затримкою виплати. Важливо враховувати тривалість затримки, розмір середнього заробітку, а також загальні принципи добросовісності й розумності. Компенсація не повинна бути надмірною або каральною щодо роботодавця. У даному прикладі сума компенсації обмежується виплаченою сумою (38422,30 грн), що дозволяє уникнути дисбалансу між реальними втратами працівника та фінансовими наслідками для роботодавця. Такий розсуд спрямований на уникнення невиправданого збагачення працівника за рахунок роботодавця і забезпечення об'єктивності.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду частково погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Частинами 1, 4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
На виконання ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022 року) обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому
працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Дійсно, непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується порядку та умов визначення норм оплати праці та порядку вирішення спорів щодо оплати праці, оскільки вказана категорія осіб отримує грошове забезпечення.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати індексації грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовано нормами КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців цивільного захисту, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин, які виникають під час звільнення зі служби вказані норми КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у справах №806/1899/17 та №823/1023/16.
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
У свою чергу у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 Верховний Суд зазначає, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно і розмір відповідальності відповідача. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
До 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував шестимісячним строком розмір виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
З огляду на принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, дія статті 117 КЗпП в редакції, яка чинна з 19.07.2022 року, застосовується тільки на ті правовідносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
На момент звільнення позивача стаття 117 КЗпП діяла в редакції, яка передбачала право позивача на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку і це право не обмежувалося будь-яким строком.
Отже, застосовною до спірних правовідносин є стаття 117 КЗпП в редакції, яка була чинна до 19.07.2022 року та розрахунку середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає необмежений шістьма місяцями.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізацїї трудових відносин»; далі - Закон № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
У постанові від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22 Верховний Суд наголосив, що правова позиція суду касаційної інстанції першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.
Стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-ІХ діє з 19.07.2022 року, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
При цьому, наведений у вказаних вище постановах Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті у розмірі середнього заробітку підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Одночасно, з 19.07.2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ.
Таким чином, період з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду щодо зменшення такої виплати недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23.
При цьому, згідно з правовою позицією Верховного Суду суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17).
На думку Верховного Суду, у даній категорії справ належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові (постанова Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №380/19103/22).
Варто зазначити, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України, неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору (постанови від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 року у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 року у справі № 120/313/20, від 27.07.2023 року № 420/436/22).
При цьому, вказаний у частині 1 статті 117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено своєчасно індексацію грошового забезпечення.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17 висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 року у справі «Меньшакова проти України» не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим, ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у редакції з 19.07.2022 року). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 у справі №810/451/17 та у постанові від 26 лютого 2020 у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, просить стягнути з відповідача середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 15.01.2019 року по 16.03.2025 року.
Таким чином, в межах даної справи підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України у редакції що діяла до 19.07.2022 року та відповідно врахуванню висновки Верховного Суду викладені у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції що діяла з 19.07.2022 року.
У постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23 наведено правову позицію щодо права позивача на отримання компенсації передбаченої статтею 117 КЗпП України у зв'язку зі зверненням до роботодавця щодо виплати заборгованості після спливу певного проміжку часу: « 51. При цьому, Суд зазначає, що жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що в свою чергу в подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 52. Таким чином Верховний Суд констатує помилковість висновків суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 . 53. Отже, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції вирішив справу без повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі».
Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 №100 (далі - Порядок №100) передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач 17.03.2025 року повністю виконав рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі № 420/14249/23 в частині перерахунку та виплати позивачу індексації грошового забезпечення у загальній сумі 38422,30 грн.
Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення на підставі ст. 117 КЗпП України.
Кількість календарних днів у першому періоді затримки з 15.01.2019 по 18.07.2022 року складає 1281 днів.
Згідно картки особового рахунку позивача, у листопаді та грудні 2018 р. грошове забезпечення склало: посадовий оклад 4090; оклад за військовим званням 1060 грн; надбавка за вислугу років 1287,50; надбавка за виконання особливо важких завдань 643,75 грн; надбавка за таємність - 409 грн; премія - 2863 грн; щомісячна додаткова грошова винагорода - 609,41 грн; а всього разом нараховано 10 962,66, а не 15462,66 та 15533,74 грн, як зазначає представник позивача у позові.
Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 359,43 грн (листопад 2018 р. (30 день); грудень 2018 р. (31 день).
Так, середнє грошове забезпечення за час затримки виплат (1281 день) становить 260429,83 грн. (1281 днів х 359,43 грн.).
Суд апеляційної інстанції зазначає, що до спірного періоду слід застосувати принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми індексації, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставин, за яких було встановлено наявність заборгованості, а також дій відповідача щодо її виплати, що узгоджується і з позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, від 24.07.2019 у справі № 805/3167/18-а, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019 у справі № 662/1626/17, від 17.01.2019 у справі №2-1579/11.
Істотність частки компенсації за виплачену індексацію в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 48724,68 грн. / 260429,83 грн. (сума доплат/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 18,7%.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 359,43 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 18,7% х 1281 (кількість днів затримки розрахунку) = 86096,01гривень.
Таким чином, враховуючи справедливий і розумний баланс між інтересами позивача і відповідача, а також враховуючи те, що стягнення компенсації у розмірі 260429,83 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у загальному розмірі 48724,68 грн., на переконання суду, є явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 15.01.2019 року по 18.07.2022 року має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 86096,01 грн., як належна сатисфакція майнових прав позивача за встановлених обставин.
Кількість календарних днів у періоді з 19.07.2022 року по 16.03.2025 року (з урахуванням шести місячного обмеження) становить 184 дні.
Отже, середнє грошове забезпечення за час затримки виплат (184 дні - з урахуванням шести місячного обмеження) становить 66135,12 грн.=(184 дні х 359,43 грн.).
Таким чином загальна сума середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 15.01.2019 року по 16.03.2025 року, яка підлягає стягнення з відповідача складає 152231,13 грн. (86096,01 грн. + 66135,12 грн.).
Отже, враховуючи наявність факту невиплати позивачу у повному обсязі грошового забезпечення при звільненні, позивач має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в сумі 152231,13 грн.
Враховуючи вище викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішенням було неправильно застосовано норми матеріального права, а відтак, відповідно до ст.ст. 315, ст. 317 КАС України, - оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у справі.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 , - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року по справі № 420/11406/25, - змінити, виклавши абзц. 3 у наступній редакції:
«Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 152231,13 грн.»
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року по справі № 420/11406/25, - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач Г.В. Семенюк
Судді А.Г. Федусик О.І. Шляхтицький