Справа № 212/9753/25
2/212/5188/25
23 жовтня 2025 року місто Кривий Ріг
Покровський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі головуючого судді Козлова Д. О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, -
Позивач звернувся із даним позовом до суду, в обґрунтування якого посилався на те, що з 18.08.1987 року вона працювала у відповідача на різних посадах, а 14.04.2024 року була звільнена з посади чергового по залізничній станції ВП «Служба роботи станцій» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» за власним бажанням через вихід на пенсію. Позивачу при цьому у 2022 році, у 2023 році, у 2024 році надавалась щорічна відпустка. При цьому позивач звертався при наданні відпустки з особистою заявою до керівника з проханням надати матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2015 рік, який є чинним по цей час, та яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Однак відповідач відповідь на таку заяву не надав. Вже 06.08.2025 року позивачу стало відомо про порушення його трудового права на зарплату з листа-довідки відповідача, що матеріальна допомога на оздоровлення не нараховувалась та відповідно не виплачувалась позивачу. Вказував, що відповідач не попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці. Як вбачається з п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень на 2015 рік, який є чинним по цей час, при кожному наданні працівнику щорічної відпуски загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини) незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 40 відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Таким чином, враховуючи той факт, що колективний договір не призупинявся, зокрема, на конференції трудового колективу за п. 1.4 Колективного договору, за таких обставин відповідач безпідставно не виплатив матеріальну допомогу на оздоровлення позивачу. Таким чином, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, вказував, що виходячи з мінімальної зарплати по Україні на момент виплати допомоги на оздоровлення за 2022 р., 2023 р., 2024 р., у 2022 році не була виплачена позивачці сума допомоги на оздоровлення - 6500 грн., у 2023 році - 6700 грн., у 2024 році - 8000 грн., що загалом становить 21200 грн. Додавала, що нею не було пропущено строки звернення до суду із даним позовом, оскільки про порушення свого права на матеріальну допомогу вона дізналась лише 06.08.2025 року з листа-довідки відповідача. Отже, з огляду на те, що право людини на зарплату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законом України «Про оплату праці», а позивач знаходився з відповідачем в трудових відносинах та не отримав всі належні йому платежі, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики ЄСПЛ. На підставі переліченого просила суд стягнути з відповідача на користь позивача 21200 грн. матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2022-2024 років.
Не погоджуючись із позовом представник відповідача подав відзив, вказуючи, що АТ «Укрзалізниця» вважає заявлені позовні вимоги безпідставними, зазначаючи, що в період з 18.08.1987 по 14.04.2024 років позивачка дійсно працювала у відповідача на різних посадах, звідки була звільнена з посади чергового по залізничній станції ВП «Служба роботи станції» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ Укрзалізниця» за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за віком. При цьому з наказом про припинення трудового договору від 26.03.2024 року ОСОБА_1 була ознайомлена та отримала копію наказу, про що свідчить її підпис у книзі обліку трудових книжок, а трудову книжку вона отримала 14.04.2024 року. Відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України, положення якого мають пріоритетне застосування над нормами КЗпП на період дії воєнного стану. Так за ч. 1 ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. АТ «Укрзалізниця» прийнято рішення правління від 27 червня 2024 року, відповідно до якого з 01.07.2024 року зупинена дія окремих положень колективних договорів АТ "Укрзалізниця", регіональних філій, філій та їх структурних (виробничих) підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення. При цьому за п. 9 такого рішення пп. 1.1.4 п. 1.1 рішення правління від 14.03.2022 року у частині призупинення виплати матеріальної допомоги на оздоровлення втрачає чинність з 01.07.2024 року. Також ухвалено рішення здійснювати нарахування та виплату працівникам матеріальної допомоги на оздоровлення, у єдиному розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками, у розмір 30% від місячної тарифної ставки (посадового окладу). За п. 4 зазначеного рішення лише передбачено: "Можливість та умови нарахування і виплати працівникам АТ "Укрзалізниця" та особам, які перебували у трудових відносинах з АТ "Укрзалізниця" під час дії рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31Ком.т.) матеріальної допомоги на оздоровлення, за період з 24.02.2022 до 30.06.2024, в розмірі та на умовах, передбачених колективними договорами АТ "Укрзалізниця", регіональних філій, філій та їх структурних (виробничих) підрозділів, яку визначати окремими рішеннями правління на кожен рік. Разом із цим рішення правління АТ "Укрзалізниця" від 27 червня 2024 року наразі не відновлює виплату матеріальної допомоги за 2023 рік, відновлення таких виплат відбудеться за окремим рішенням правління. Так 30.12.2024 року правлінням АТ "Укрзалізниця" прийнято рішення про деякі питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення в період правового режиму воєнного стану за 2022 рік, яким вирішено на виконання п. 4 рішення правління АТ "Укрзалізниця" від 27.06.2024 року здійснити до 31.12.2024 року нарахування матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 рік працівникам АТ "Укрзалізниця" за умови дотримання норм отримання матеріальної допомоги на оздоровлення у 2022 році відповідно до діючих у підрозділах колективних договорів, на підставі розподілу нарахування та виплати матеріальної допомоги працівникам АТ "Укрзалізниця" за 2022 рік та в межах сум, зазначених у додатку 1 до цього рішення, а також відповідних наказів згідно з п. 3 цього рішення. Виплату матеріальної допомоги, зазначеного у п. 1 цього рішення здійснити до 07.01.2025 року. Таким чином, в межах фінансових можливостей АТ "Укрзалізниця" здійснює виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за період дії п. 1.1.4 рішення правління АТ "Укрзалізниця" від 14.03.2022 року. Оскільки виплата матеріальної допомоги на оздоровлення, які є предметом спору у даній справі, передбачені п. 3.1.5 Колективного договору Криворізького локомотивного депо, то їх призупинення відповідачем узгоджується із ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Тобто, зупинення дії окремих положень колективних догорів АТ "Укрзалізниця", регіональних філій, філій та їх структурних (виробничих) підрозділів, якими передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення було здійснене на легітимних підставах і у встановлений законом спосіб. Додавав, що правові висновки Верховного Суду по справі 211/7338/23 не підлягають застосування до даних правових відносин, оскільки предмет позову у даній справі відрізняється від предмету, яких був розглянутий Верховним Судом. Вказував, що п. 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ "Українська залізниця" від 14 березня 2022 року у частині призупинення виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, втрачає чинність з дати набрання рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23.02.2024 року, тобто з 05.02.2025 року. Отже, призупиняючи ОСОБА_1 виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2024 рік роботодавець правомірно керувався п. 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ "Укрзалізниця" від 14 березня 2022 р. Згідно з п. 3.1.14 Колективного договору Криворізької дирекції залізничних перевезень матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Разом із тим з 1 січня 2017 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", п. 3, 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень. Мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Додавав, що Законом України, який набрав чинності 19.07.2022 року, внесені зміни до ст. 233 КЗпП, якими визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Вказаним Законом скасовані норми колишньої редакції ч. 2 ст. 233 КЗпП, згідно якої у разі порушення законодавства про оплату праці працівник мас право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Однак лише 22.08.2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої зарплати, яка на її думку, мала бути виплачена у період з 2022 по 2024 роки. Отже, позивачці було відомо про порядок і строки проведення остаточного розрахунку ще у день звільнення, однак із позовом вона звернулася більше ніж через рік після звільнення, тобто із пропуском тримісячного строку, що є самостійною підставою для відмови у позові. Крім того право працівника на отримання матеріальної допомоги виникає одночасно з моментом надання щорічної відпуски, тому в випадку невиплати цієї допомоги у зазначений момент працівник вже був обізнаний про порушення свого права. На підставі викладеного просив суд застосувати строки позовної давності до вимог ОСОБА_1 та у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Ухвалою суду від 25 серпня 2025 року при відкритті провадження у справі судом було визначено проводити розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами справи.
Ані позивач, ОСОБА_1 , ані її представник, ОСОБА_2 , не заперечували проти розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Від представників відповідача також не надходило заперечень проти проведення розгляду справи судом без повідомлення сторін за наявними матеріалами.
Таким чином суд, дослідивши матеріали справи, вважає поданий позов таким, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступних міркувань.
Згідно із ст. 10 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
За ч. 1 ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.
На підставі ст. 13 КЗпП у колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема, нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.). Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.
Відповідно до ст. 18 КЗпП положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, фізичної особи, яка використовує найману працю, так і для працівників.
За ч. 2 ст. 97 КЗпП форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.
На підставі ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.
За ст. 30 Закону України «Про оплату праці» при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 працювала у відповідача на різних посадах, зокрема, з 08.02.2011 року черговою по залізничній станції Кривий Ріг - Сортувальний Криворізького регіонального відділу організації роботи станцій виробничого штату виробничого підрозділу «Служба роботи станцій» (колишня назва СП «Криворізька дирекція залізничних перевезень») регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця», звідки була 14.04.2024 року звільнена за власним бажанням внаслідок виходу на пенсію за віком за наказом № 26.03.2024 року, що підтверджується копією трудової книжки позивачки НОМЕР_1 .
Також з матеріалів справи вбачається, що за п. 3.1.14 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та трудовим колективом на 2015 р. структурного підрозділу «Криворізька дирекція залізничних перевезень», схваленого на конференції трудового колективу 18 березня 2015 року (далі за текстом рішення - Колективний договір), було передбачено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, виплачувати за письмовою заявою згідно із положенням матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
При цьому згідно із п. 1.4 Колективного договору зміни і доповнення до Колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін та затверджуються на спільному засіданні керівництва дирекції та президії Теркому, а всі інші - на конференції трудового колективу.
Звернення до відповідача із заявами про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 внаслідок її виходу у відпустку підтверджується заявами від 22.03.2022 року, від 28.03.2023 року, від 12.02.2024 року, а також повідомленнями позивачки від 22.03.2022 року, від 29.03.2023 року та від 03.03.2024 року про надання їй відпустки, про що вона була ознайомлена, а також копіями наказів про надання ОСОБА_1 відпусток з 07.04.2022 року по 20.04.2023 року, з 09.04.2023 року по 22.04.2023 року, з 03.03.2024 року по 30.03.2024 року.
Натомість, відсутність проведення оплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення при її виході у відпустку за 2022 р., 2023 р., 2024 р. підтверджується інформацією про надані щорічні відпустки ВП «Служба роботи станцій» РФ «Придніпровська залізниця» від 02.07.2025 року № 249.
В той же час суд вказує, що рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яке було залишено без змін Верховним Судом постановою від 5 лютого 2025 року по справі № 211/7338/23, було визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком. т. в частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги, тобто з моменту його прийняття.
Таким чином судом було за наслідком розгляду справи встановлено, що відповідач не попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці та застосування п. 1.1.4. протокольного рішення про призупинення виплати йому частки заробітної плати щодо матеріальної допомоги на оздоровлення.
Так суд встановив, що АТ «Укрзалізниця» призупинило виплату коштів, передбачених колективними договорами та Галузевою угодою в односторонньому порядку, не повідомивши ОСОБА_1 та профспілковий орган про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціювали питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом.
Крім того АТ «Укрзалізниця» ухвалило відповідне рішення 14 березня 2022 року з посиланням на ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності лише 24 березня 2022 року.
При цьому вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як рішення АТ «Українська залізниця», що стало підставою невиплати позивачці сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі на підставі ст. 58 Конституції України, тому положення вказаного Закону не можуть застосовуватися судом при розгляді даної справи.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 5 лютого 2025 року по справі № 211/7338/23.
Судом при цьому не було взято до уваги витяг з протоколу № Ц-82/39 Ком. т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 року, оскільки прийняті рішення у такому протоколі не впливають на правильне вирішення наявного спору між ОСОБА_1 АТ «Укрзалізниця», оскільки спірні правовідносини між сторонами виникли до 27.06.2024 року.
Отже, суд, розглянувши справу, встановив, що у 2022-2024 роках позивачу при наданні відпусток повинна була надаватись за його заявою матеріальна допомога на оздоровлення відповідно до п. 3.1.14 Колективного договору, які були чинними на той час, яка відповідно повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати такої матеріальної допомоги.
Однак в порушення Колективного договору матеріальна допомога на оздоровлення позивачу не надавалась протягом 2022-2024 років в розмірі, що відповідає розміру, встановленому умовами Колективного договору.
Так за Законом України «Про державний бюджет України на 2022 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6500 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2023 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6700 грн.
На підставі Закону України «Про державний бюджет України на 2024 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 8000 грн.
Отже, сума недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за вказаний період ОСОБА_1 становить: за 2022 рік 6500 грн.; за 2023 рік 6700 грн. та за 2024 рік 8000 грн., що загалом становить 21200 грн.
Суд, відхиляючи доводи відповідача, враховує, що прийняття 31 березня 2017 року постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букрєєва О. В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та постанова повинна була прийнята не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва і профспілкових комітетів, а на конференції трудового колективу, оскільки на момент прийняття вказаних постанов, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., що було більше за 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, тому при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню саме п. 3.1.14 Колективного договору, враховуючи зміст п. 1.4 такого Колективного договору.
При цьому судом враховано, що за ч. 1 ст. 9 КЗпП умови трудових договорів, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, внаслідок чого вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагає судової процедури визнання їх недійсними.
За п. 3 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
На підставі п. 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Однак суд не приймає до уваги доводи представника відповідача про те, що п. 3, 5 Розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», оскільки за ст. 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Також за ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Суд при цьому наголошує, що положення Конституції України є нормами прямої дії.
Отже, проаналізувавши у сукупності наведені положення Конституції України та ст. 9 КЗпП, суд дійшов висновку, що нові закони, які погіршують становище працівників, зокрема, призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття таких законів, договорами про працю відповідно не мають зворотньої сили.
Таким чином Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузивши її право на таку матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги.
Отже, набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» безсумнівно потягло зміну реального розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, про що зазначено було судом.
Суд з цих підстав не приймає посилання представника відповідача на те, що після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення для позивачки не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина.
Отже, на підставі наведеного вмотивування, вбачається висновок, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» не створює юридичних наслідків щодо застосування Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення визначається в даному випадку Колективним договором, умовами п. 3.1.14 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини, незалежно від періоду її надання, за письмовою заявою в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, оскільки прийнята 31.03.2017 року постанова керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букрєєва О. В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», була прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення позивача.
Виходячи з наведеного обґрунтування, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо невиплати позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення протягом 2022-2024 років у загальному розмірі 21200 грн. є неправомірними.
Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Дніпровського апеляційного суду від 3 лютого 2022 року по справі № 177/1110/21.
В той же час суд зазначає, що за ч. 2 ст. 233 КЗпП (в редакції до 19 липня 2022 року) було передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком.
Однак Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» були внесені зміни до ст. 233 Кодексу законів про працю України.
Так за ч. 2 ст. 233 КЗпП (в редакції з 19 липня 2022 року) із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Судом було також враховано, що відповідно до пункту 1 Прикінцевих положень Кодексу законів про працю України строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, були продовжені на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Проте постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 карантин було скасовано з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.
При цьому за новою редакцією ст. 234 КЗпП в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Судом було встановлено, що за наказом від 26.03.2024 року про звільнення ОСОБА_1 з 14.04.2024 року з роботи у відповідача позивачка була ознайомлена під розпис 14.04.2024 року, де було зокрема повідомлено ОСОБА_1 про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, що підтверджується копією такого наказу, яка отримала свою трудову книжку 14.04.2024 року, що вбачається з копії книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них.
Суд при цьому вказує, що Верховний Суд у постанові від 27 квітня 2023 року по справі № 300/4201/22 висловився про те, що на момент порушення прав позивача в частині не нарахування та невиплати заробітної плати в належному розмірі норми ч. 2 ст. 233 КЗпП діяли в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Натомість, в даному випадку фактичні обставини, встановлені судом у справі, відрізняються від обставини по справі № 300/4201/22, оскільки із даним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду під час дії ст. 233 КЗпП в редакції 19 липня 2022 року поза межами карантину, введеному на території України та викликаному захворюванням на COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2Є, а також оскільки ОСОБА_1 вже була звільнена з АТ «Укрзалізниця» на момент подачі даного позову до суду, внаслідок чого така правова позиція не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Враховуючи встановлені обставини справи, вбачається, що на момент звільнення ОСОБА_1 з АТ «Укрзалізниця», тобто 14.04.2024 року, діяла редакція ч. 2 ст. 233 КЗпП, яка обмежувала строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної їй заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці тримісячним строком.
В той же час зважаючи на наведене обґрунтування, суд дійшов висновку, що позивачка мала змогу звернутися до суду із позовом про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за період до 14 липня 2024 року включно внаслідок звільнення 14.04.2024 року, проте відповідний позов ОСОБА_1 подала до суду лише 22 серпня 2025 року, тобто із пропуском визначеного ст. 233 КЗпП строку.
При цьому суд відхиляє посилання ОСОБА_1 про те, що вона дізналась про порушення свого права лише в серпні 2025 року, отримавши лист-довідку від АТ «Укрзалізниця» про невиплату їй матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 р., за 2023 р. та за 2024 р., оскільки вона була обізнана під час ще перебування у відпустці про те, що не отримала таких сум від свого роботодавця.
Отже, позивач не навів обставин, які б перешкоджали своєчасному зверненню ОСОБА_1 до суду, та не надав відповідних доказів на їх підтвердження.
Таким чином суд встановив, що позивач пропустив строк звернення до суду щодо виплати йому матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 - 2024 роки, а за ст. 234 КЗпП відсутні поважні причини пропуску строку, встановленого ст. 233 КЗпП для їх поновлення, враховуючи також те, що з дня отримання ОСОБА_1 копії наказу про її звільнення минуло більше одного року.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 4 жовтня 2024 року по справі № 200/1643/24.
Таким чином суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 пропустила строки звернення до суду із даним позовом відповідно до ст. 233 КЗпП, внаслідок чого заявлені нею позовні вимоги не підлягають задоволенню саме з цих підстав.
Керуючись ст. 4-5, 13, 19, 76-81, 89, 133-141, 258-259, 263, 265 ЦПК, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено та підписано 23 жовтня 2025 року.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована по АДРЕСА_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ: 40075815, розташоване в м. Києві по вул. Єжи Гедройця 5.
Суддя: Д. О. Козлов