справа №760/2822/25 Головуючий у І інстанції - Букіна О.М.
апеляційне провадження №22-ц/824/13997/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
14 жовтня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23 червня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Зазимівської сільської ради Броварського району Київської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дітей з батьком, встановлення факту одноосібного виховання та утримання дітей батьком,-
установив:
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Зазимівської сільської ради Броварського району Київської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визначення місця проживання дітей з батьком, встановлення факту одноосібного виховання та утримання дітей батьком.
Позовну заяву мотивував тим, що він та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Він та відповідач у зареєстрованому шлюбі не перебувають.
Посилався на те, що у 2020 році він та відповідач припинили відносини та спільне проживання, після чого відповідач виїхала за кордон, а діти залишилися проживати разом з ним та перебувати на його одноособовому утриманні.
Вказував, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстровані та постійно проживають з ним, як батьком.
Наголошував, що ним створені належні умови в приватному будинку для зростання, виховання, проживання дітей, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Будинок є приватною власністю його матері, відповідно бабусі дітей. Він та діти зареєстровані в житловому будинку.
Зазначав, що діти перебувають на його одноосібному утриманні та вихованні, він опікується їх навчанням, розвитком здібностей, здоров'ям та дозвіллям.
Вказував, що він ніколи не перешкоджав дітям спілкуватись з матір'ю, ніколи не вимагав сплати аліментів від неї на утримання дітей, оскільки сам є матеріально забезпеченим, працює приватним нотаріусом.
Проте, вирішення юридичного питання, щодо визначення місця проживання дітей з ним до цього часу не вирішувалось через проживання матері дітей за кордоном.
Після повернення матері дітей із-за кордону між ними виникли спірні питання, щодо подальшого визначення місця проживання дітей та їх утримання.
Просив суд, визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з ним, як батьком, та встановити факт одноосібного виховання та утримання ним дітей.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 23 червня 2025 року зазначений вище позов задоволено частково.
Визначено місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дітей батьком, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що встановлення даного факту, окрім визначення місця проживання дітей, йому необхідне як для оформлення соціальних виплат як батьку, що самостійно виховує дітей, так і для вирішення інших питань, щодо оздоровлення дітей, вирішення юридичних питань, отримання відстрочки від мобілізації, тощо.
Вказував, що встановлення факту його одноосібного виховання та утримання дітей пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків не з власної волі, не тому що втратила інтерес до дітей, не цікавиться дітьми, а в силу існування непереборних обставин, оскільки внаслідок хвороби стала прикута до ліжка і сама потребує стороннього догляду, а на час винесення судом рішення під'єднана до систем життєзабезпечення.
Зазначив, що він з відповідачем не перебувають у зареєстрованому шлюбі, встановлення факту є необхідним, в тому числі, і для оформлення відстрочки від мобілізації.
Відповідач своєю нотаріально посвідченою заявою визнала цей факт.
Оскільки чинне законодавство не надає йому іншої можливості надати ТЦК та СП документів для оформлення відстрочки, як рішення суду про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дітей батьком, то він вимушений був пред'явити дану вимогу.
Просив суд, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23 червня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання ним дітей, як батьком, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Приймаючи до уваги, що скаржник ОСОБА_1 просить апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання ним дітей, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказану вимогу, то апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дітей батьком ОСОБА_1 .
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №186/1743/15-ц, згідно якої, у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення, щодо частини вирішених вимог, то суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків, щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
Таким чином, колегія суддів переглядається рішення суду першої інстанції виключно в частині вимог щодо встановлення факту самостійного утримання ОСОБА_1 своїх малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення особи, яка з'явилась в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
При цьому, позивач та відповідач у зареєстрованому шлюбі не перебувають.
У 2020 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинили відносини та спільне проживання, після чого ОСОБА_2 виїхала за кордон.
Після виїзду відповідача за кордон, діти залишилися проживати разом з батьком.
З матеріалів справи вбачається, що діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстровані та проживають з батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно довідки Погребенського ліцея за №1587, 1588 від 29 квітня 2025 року ОСОБА_3 з 01 вересня 2021 року, а ОСОБА_4 з 01 вересня 2023 року і по теперішній час навчаються у вказаному ліцею.
З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_1 працює, отримує дохід, має власне житло, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житловий будинок, за результатом психіатричного та наркологічного огляду протипоказань та розладів не виявлено.
Згідно акту Зазимської сільської ради Броварського району Київської області від 30 січня 2025 року вбачається, що діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , проживають з батьком ОСОБА_1 , забезпечені, виглядають охайно, доглянуті.
Рішенням виконавчого комітету Зазимської сільської ради Броварського району Київської області від 27 березня 2025 року затверджено висновок №138 про доцільність визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 разом з батьком ОСОБА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 у 2024 році повернулася до України. На даний час відповідач має вкрай незадовільний стан здоров'я, перенесла оперативне втручання, тривалий час перебуває на стаціонарному лікуванні та потребує сторонньої допомоги. З огляду на стан здоров'я відповідача та враховуючи інтереси дітей вважає, що визначення місця проживання дітей разом з батьком відповідає інтересам дітей.
Також 23 квітня 2025 року представником відповідача надано до суду заяву про визнання позову в повному обсязі.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком, відповідає інтересам дітей та забезпечить їх права на належне утримання та виховання.
Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що встановлення факту одноосібного виховання та утримання, як похідна вимога у спорі, щодо визначення місця проживання дітей, тобто без вирішення питання, щодо належного виконання відповідачем своїх батьківських прав і обов'язків, не ґрунтується на вимогах закону.
Крім того, позивачем не надано суду доказів того, що з 2021 року мати не здійснювала жодних дій, пов'язаних з виконанням батьківських обов'язків та відповідно діти повністю перебували на утриманні і вихованні батька.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога позивача про встановлення факту одноосібного утримання та виховання дітей позивачем є необґрунтованою.
З висновками викладеними у рішенні суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У справі, яка є предметом перегляду, позивач просить визначити, що він самостійно утримує та виховує малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Заявлені вимоги пов'язані із забезпеченням прав та інтересів дітей, зокрема для оформлення соціальних виплат як батьку, що самостійно виховує дітей, так і для вирішення інших питань, щодо оздоровлення дітей, вирішення юридичних питань, отримання відстрочки від мобілізації, тощо.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).
Частиною першою ст. 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків, щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами ч. 2 ст. 150 СК України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин 1-4 ст. 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
В силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 30 ЦК України).
Відповідно до ст.15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. І припиняється виконання такого сімейного обов'язку особистого немайнового характеру лише у зв'язку з неможливістю його виконання згідно із ч. 2 ст. 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною.
У ч. 4 ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Тому, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Частиною 1 ст. 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 155 СК України, відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення позивачем обставин даного позову, щодо одноосібного утримання ним дітей пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дітей, а також стосується зміни обсягу сімейних прав та невиконання нею батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Отже, підсумовуючи викладене, необхідно дійти висновку, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків, щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків, щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини, зокрема, у спорі про позбавлення батьківських прав, який в силу імперативних приписів ст. 19 СК України розглядається з обов'язковою участю органу опіки та піклування.
У зв'язку з наведеним, безпідставними є покликання сторони позивача на визнання відповідачем факту одноосібного утримання та виховання позивачем їхніх спільних дітей, оскільки таке визнання суперечить закону.
Також необхідно зазначити, що СК України чітко визначені способи захисту прав одного з батьків, з яким проживають діти, внаслідок ухилення іншого від виконання батьківських обов'язків, зокрема: у спосіб стягнення аліментів за рішенням суду (ст. 181 СК) та/або у спосіб позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК).
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дітей разом із батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не свідчать про відсутність визначеного законом обов'язку матері дитини, щодо участі в їх утриманні.
Виходячи із зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для задоволення позовної вимоги про визначення самостійного виховання та утримання дітей позивачем, оскільки така вимога є необґрунтованою.
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до ст. 89ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції виконав вимоги ст. 89, ст. 264, ст. 265 ЦПК України, дав належну оцінку встановленим фактам, які підтверджені відповідними доказами, зробив правильні висновки по заявленим вимогам та навів мотивовані оцінки аргументів позивача, а також мотиви прийняття і відхилення наданих у справі доказів.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги відповідача цього не спростовують, то рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 23 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба