про залишення позовної заяви без руху
22 жовтня 2025 року м. ДніпроСправа № 360/2046/25
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Секірська А.Г., перевіривши матеріали позовної заяви адвоката Мотальової-Кравець Валерії Юріївни в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,
20.10.2025 до Луганського окружного адміністративного суду через підсистему «Електронний суд» надійшов позов адвоката Мотальової-Кравець Валерії Юріївни в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач І), Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач ІІ) з такими позовними вимогами:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 05.11.2021 по 28.08.2023 із застосуванням березня 2018 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін, для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) з врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05.11.2021 по 28.08.2023 із застосуванням березня 2018 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін, для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) з врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 05.11.2021 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошове забезпечення ОСОБА_1 за період:
з 05.11.2021 по 31.12.2021 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2021 за ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», з 01.01.2022 по 31.12.2022 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022 за ст. 7 Закону України « Про Державний бюджет України на 2022 рік», з 01.01.2023 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023 р. за ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік»;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо нездійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 29.08.2023 по 10.04.2025 із застосуванням березня 2018 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін, для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) з врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 29.08.2023 по 10.04.2025 із застосуванням березня 2018 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін, для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) з врахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.
Розглянувши матеріали адміністративного позову, суд дійшов такого.
Згідно з пунктами 3 та 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі (частина друга стаття 171 КАС України).
Перевіривши матеріали адміністративного позову, суд дійшов висновку, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 КАС України, у зв'язку з чим вона має бути залишена без руху з таких підстав.
Відповідно до підпунктів 4,5 частини п'ятої статті 160 КАС України в позовній заяві зазначаються: зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Зміст позовних вимог - це певна форма захисту, права, свободи чи інтересу, яку просить позивач від суду. По суті, це повинно бути відображено в прохальній частині позовної заяви. Зокрема, обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, є конкретні юридичні факти з настанням яких суб'єкти публічного права вступають між собою у спірні правовідносини.
Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою (частина перша статті 21 КАС України).
Частиною першою статті 171 КАС України визначено, що в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Позивачем заявлено вимоги до двох відповідачів - військової частини НОМЕР_1 та військової частини НОМЕР_2 , які стосуються неправильного, на думку позивача, обчислення грошового забезпечення за період проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 з 05.11.2021 по 28.08.2023 та за період проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_2 з 29.08.2023 по 10.04.2025.
Разом з тим, позовна заява не містить обґрунтування пов'язаності між собою позовних вимог щодо виплати грошового забезпечення у належному розмірі при проходженні військової служби у двох різних військових частинах, яким чином такі вимоги пов'язані між собою підставами виникнення або поданими доказами.
Зазначений недолік позовної заяви може бути усунений шляхом подання уточненої позовної заяви із обґрунтуванням пов'язаності позовних вимог, заявлених до двох відповідачів, та необхідності об'єднання їх в одному провадженні.
Крім того, відповідно до пункту 5 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Згідно із частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 КАС України).
Перевіряючи дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, суд виходить з того, що спір щодо стягнення належного позивачу грошового забезпечення (належної працівникові заробітної плати) є спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.
Так, позивач оскаржує бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 05.11.2021 по 28.08.2023 індексації грошового забезпечення із застосуванням базового місяця березень 2018 року; ненарахування та невиплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 05.11.2021 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році; та бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не виплати індексації грошового забезпечення в період з 29.08.2023 по 10.04.2025 із застосуванням базового місяця березень 2018 року.
Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Характерною особливістю спірних правовідносин є те, що позивач просив перерахувати грошове забезпечення за період, який охоплює часові проміжки як до, так і після внесення змін до статті 233 КЗпП України [19 липня 2022 року].
Тож для вирішення питання, яку редакцію статті 233 КЗпП України застосовувати до спірних правовідносин, необхідно з'ясувати, з якою подією слід пов'язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.
Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У Рішенні від 12 липня 2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі, і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Єдиний виняток з цього правила, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп).
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» [19 липня 2022 року] положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Окрім викладеного слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
Отже, у зв'язку з відміною карантину на території України з 24:00 год 30 червня 2023 року не існує підстав для застосування приписів пункту 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, що, у деяких випадках, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2024 року у справі №200/5637/23, тлумачиться як закінчення одночасно із завершенням карантину строків звернення до суду, які почались під час дії такого карантину.
Однак, на переконання Судової палати, таке тлумачення статті 233 КЗпП України, у взаємозв'язку з пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, суперечить принципу юридичної визначеності.
Так, Конституційний Суд України у абзаці першому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 31 березня 2015 року №1-рп/2015, надаючи тлумачення принципу юридичної визначеності, зазначив, що складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
Також Конституційний Суд України у підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Великої Палати Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року №5-р/2018 зазначив, що особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів.
Конституційний Суд України наголосив, що принцип верховенства права передбачає внесення законодавчих змін із визначенням певного перехідного періоду (розумного часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набранням ним чинності), який дасть особам час для адаптації до нових обставин. Тривалість перехідного періоду при зміні правового регулювання суспільних відносин має визначати законодавець у кожній конкретній ситуації з урахуванням таких критеріїв: мети закону в межах правової системи і характеру суспільних відносин, що ним регулюються; кола осіб, до яких застосовуватиметься закон, і їх здатності підготуватися до набрання ним (його новими положеннями) чинності; інших важливих обставин, зокрема тих, що визначають час, необхідний для набрання чинності таким законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п.50?56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Так само ЄСПЛ інтерпретував «якість закону» і в рішенні від 14 червня 2007 року у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява №77703/01, п.115) у якому зазначив, що в світлі положень Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено законом» та здійснено «згідно із законом», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, а й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.
Також у рішенні від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (заява №20372/11, п.52) ЄСПЛ акцентував увагу на тому, що закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними - за потреби, за відповідної консультації, - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія.
Судова палата ураховує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою XIX (зокрема, пунктом 1, який передбачає продовження строків, визначених статтею 233 на строк дії карантину).
У тексті Пояснювальної записки до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (доопрацьованої) від 29 березня 2020 року, указано, що метою прийняття цього Закону є актуалізація, вдосконалення правових відносин у багатьох сферах життєдіяльності, які зазнали змін у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19, а до основних характеристик законопроєкту віднесено, у тому числі, запровадження підтримки для працівників та роботодавців в умовах поширення коронавірусу COVID-19 та розширення підстав для продовження процесуальних строків установлених судом або законом.
На момент внесення цих змін стаття 233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору [з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права]; місячний строк [з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки] - у справах про звільнення та річний строк [з дня виявлення заподіяної працівником шкоди] для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.
Отже, приймаючи указаний Закон, законодавець мав на меті не допустити порушення прав працівників і роботодавців, які могли б мати місце у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19, та забезпечити суб'єктам права можливість звернутися до суду із трудовими спорами (у тому числі, спорами про звільнення) та зі спорами про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації протягом дії карантину.
Водночас, на момент внесення цих змін, стаття 233 КЗпП України діяла у редакції, яка передбачала можливість звернення до суду із позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Судова палата зауважує, що постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, якою з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, опублікована в офіційному виданні «Урядовий кур'єр» №130 30 червня 2023 року, тобто в останній день карантину.
На переконання Судової палати, правова позиція, згідно з якою строки, визначені статтею 233 КЗпП України, завершилися 01 липня 2023 року, з огляду на опублікування Постанови №651 в останній день карантину, суперечить меті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», позбавляє осіб, які мають бажання скористатися правом звернення до суду, можливості належним чином скерувати свою поведінку, що суперечить принципу юридичної визначеності.
З огляду на викладене, Судова палата вважає, що, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.
Такий підхід до вирішення питання строку звернення до суду з урахуванням скасування карантину застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2024 року у справі №444/2538/23.
Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
З урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 21.03.2025 у справі № 460/21394/25.
Отже, до 19.07.2022 Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Таким чином, в частині позовних вимог, заявлених позивачем до військової частини НОМЕР_1 , за період з 05.11.2021 по 18.07.2022 строки звернення до суду не пропущені.
В даному випадку позовні вимоги стосуються нарахування та виплати грошового забезпечення та саме під час проходження позивачем військової служби, а тому на спірні правовідносини з військовою частиною НОМЕР_1 щодо періоду з 19.07.2022 по 28.08.2023 розповсюджуються приписи частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, якою тримісячний строк звернення до суду обраховується з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Висновок, аналогічний за змістом, викладений в постанові Верховного Суду від 07.10.2024 у справі № 500/7802/23.
При цьому, з урахуванням, що позивач з військової частини НОМЕР_1 не звільнявся, тримісячний строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник отримував грошове забезпечення у неналежному розмірі, тобто щодо грошового забезпечення за серпень 2022 року - у вересні 2022 року, за вересень 2022 року - у жовтні 2022 року, тощо, і з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року і закінчився 01 жовтня 2023 року.
В частині позовних вимог, заявлених до військової частини НОМЕР_2 за період проходження військової служби з 29.08.2023 по 10.04.2025 застосовний тримісячний строк з дня виключення позивача зі списків особового складу частини - початок перебігу 11.04.2025 (робочий день, п'ятниця), закінчення перебігу - 11.07.2025 (робочий день, п'ятниця).
Таким чином, до суду позивач звернувся 18.10.2025, тобто з пропуском строку звернення до суду в частині позовних вимог до військової частини НОМЕР_1 за період з 19.07.2022 по 28.08.2023, до військової частини НОМЕР_2 за період з 29.08.2023 по 10.04.2025.
В позовній заяві позивачем заявлено клопотання про поновлення строку звернення до суду, в обґрунтування якого зазначено, що ОСОБА_1 при звільненні було надано лише витяг з наказу про виключення зі списків особового складу без жодних бухгалтерських документів, розрахунків чи довідок, що підтверджують виплату або невиплату належних сум. На усні звернення відповіді не отримано, тому для з'ясування обставин 21.08.2025 було направлено адвокатські запити до військових частин № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 , відповіді на які надійшли лише 04.09.2025 та 26.09.2025 відповідно. Саме з моменту отримання цих відповідей позивач фактично дізнався про порушення своїх прав.
З огляду на викладене, а також враховуючи, що позивач є військовослужбовцем, який з 24 лютого 2022 року проходить службу та виконує бойові завдання в умовах воєнного стану, що об'єктивно ускладнювало своєчасне звернення до суду, відповідно до ч.1, 6 ст.121 КАС України та ст.238 КЗпП України, причини пропуску строку звернення до суду слід визнати поважними, а строк - поновити, обчислюючи його з моменту, коли позивач отримав інформацію про порушення своїх прав.
Щодо доводів представника позивача про надання лише витягу з наказу про виключення зі списків особового складу без жодних бухгалтерських документів, розрахунків чи довідок, що підтверджують виплату або невиплату належних сум, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Представник позивача визнає, що витяг з наказу про виключення зі списків особового складу було отримано позивачем
У такому наказі визначено суми, належні позивачеві при виключенні зі списків особового складу частини, що свідчить про виконання відповідачем вимог статті 116 КЗпП України, при цьому конкретна форма повідомлення статтею 116 КЗпП України не визначена, як і не визначено обов'язку зазначення в такому повідомленні інформації стосовно прожиткового мінімуму, за яким розраховується грошове забезпечення військовослужбовця, та обов'язку надавати бухгалтерські документи.
Тому відповідні доводи представника позивача про неотримання бухгалтерських документі як на поважну причину пропуску строку звернення до суду, є безпідставними.
Дата отримання відповіді на адвокатський запит не змінює перебігу строку звернення до суду, оскільки період часу від отримання позивачем грошового забезпечення у неналежному розмірі у липні 2022 року - серпні 2023 року (вимоги до військової частини НОМЕР_1 , по яким строк сплинув 01.10.2023 щодо вимог за 19.07.2022 - 30.06.2023, 30.10.2023 - щодо вимог за липень 2023 року, та 30.11.2023 за серпень 2023 року), серпні 2023 року - квітні 2025 року (вимоги до військової частини НОМЕР_2 , строк по яким сплинув 11.07.2025 - три місяці після звільнення), до звернення представника з адвокатським запитом наприкінці серпня 2025 року є тривалим, який свідчить про пасивну поведінку позивача., оскільки в цей період позивач мав можливість звернутися як до відповідача щодо отримання відомостей про розмір та складові нарахованого та виплаченого грошового забезпечення, так і з відповідним позовом до суду в межах строку звернення до суду.
Щодо доводів представника позивача про те, що позивач був діючим військовослужбовцем і не міг вчасно звернутися до суду, суд зазначає таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2025 у справі № 990/98/25 наведено таке.
«… Стосовно правового висновку КАС, зробленого у постанові від 29.11.2024 у справі № 120/359/24, щодо застосування положень статей 122 та 123 КАС у правовідносинах, пропуск процесуального строку у яких пов'язаний саме з призовом по мобілізації до Збройних Сил України для виконання конституційного обов'язку із захисту суверенітету і незалежності держави, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130232813 від 11.09.2025 у справі № 990/98/25 зазначила таке.
У вказаній постанові касаційний суд зазначив, що проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов'язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду; виконання обов'язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори; фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання визначеного процесуальним законом строку для звернення до суду; повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов'язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку; обов'язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об'єктивною причиною пропуску процесуального строку…».
З наведеного можна зробити висновок, що лише факт проходження військової служби особою, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, не є самостійною та достатньою підставою для поновлення строку звернення до суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних з запровадженням воєнного стану, вирішується в кожному конкретному випадку, виходячи із доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку та наданих на їх підтвердження доказів.
Поряд із цим сам факт запровадження на території України воєнного стану, без обґрунтування неможливості звернення до суду в розумні строки, у зв'язку із запровадженням такого, не може вважатись поважною причиною пропуску цих строків.
Введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків, а отже підставою для їх поновлення можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану і унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 04.04.2023 у справі № 140/1487/22, від 23.01.2023 у справі № 496/4633/18.
За усталеною практикою Верховного Суду причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Зазначення позивачем в якості поважних причин пропуску строку звернення до суду проходження ним безперервної військової служби не можна вважати поважними, тобто такими, що не залежали від волевиявлення особи, яка подає позовну заяву, і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Так, представник позивача не зазначає у клопотанні жодних фактичних умов, в яких перебував і перебуває позивач як військовослужбовець, які унеможливили своєчасне звернення до суду.
Верховний Суд в постанові від 29 листопада 2024 року у справі № 120/359/24, сформував правовий висновок, що “Проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов'язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:
1. Обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду.
2. Виконання обов'язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори.
3. Фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання, визначеного процесуальним законом, строку для звернення до суду.
4. Повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов'язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку.
5. Обов'язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об'єктивною причиною пропуску процесуального строку».
Проте, позивачем та його представником не надано жодного належного доказу перебування і виконання позивачем обов'язків військової служби у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, місцях активних бойових дій, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, участі військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях, або наявності інших обставин, пов'язаних з проходженням військової служби, які унеможливити звернутися до суду у строк, визначений процесуальним законом.
Конституційний Суд України у рішенні від 13.12.2011 № 17-рп/2011 зауважив, серед іншого, на тому, що обмеження строків звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" вказано, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (Perez de Rada Cavanilles c. Espagne, № 116/1997/900/1112).
У пункті 44 рішення Європейського суду з прав людини "Осман проти Сполученого королівства" та пункті 54 рішення "Круз проти Польщі" зазначено, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (caso Osman contra Reino Unido, № 23452/94; Kreuz v. Poland, № 28249/95).
Отже, звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі й встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження цих строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Строки звернення до суду обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду або здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Для цього має бути дотримано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки згідно з національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.
Таким чином, суд вважає, що позивач не довів поважності причин пропуску встановленого законом строку звернення до адміністративного суду.
Відповідно до частини 1 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Врахувавши викладене суд дійшов висновку, що позовна заява має недоліки, що перешкоджають відкриттю провадження у справі. Тому наявні підстави залишити її без руху та зобов'язати позивача надати обґрунтовану заяву щодо поновлення пропущеного строку на звернення до суду зі вказівкою поважних причин його пропуску та надати докази щодо фактів і обставин, які об'єктивно перешкодили йому своєчасно звернутися в суд із позовом.
Відповідно до частин першої - другої статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
З метою забезпечення права позивача на судовий захист своїх прав та інтересів наявні підстави надати позивачу строк для усунення вказаних недоліків позовної заяви протягом 10 днів з дня отримання ухвали шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку в частині позовних вимог про оскарження бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 28.08.2023 із застосуванням базового місяця - березень 2018 року; бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році; бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо нездійснення перерахунку та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.08.2023 по 10.04.2025 із застосуванням базового місяця - березень 2018 року із викладенням об'єктивних обставин і фактів, що перешкоджали позивачу своєчасно звернутися до суду, та надати підтверджуючі докази їх існування.
Керуючись статтями 122, 123, 160, 161, 169, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
Позовну заяву адвоката Мотальової-Кравець Валерії Юріївни в інтересах ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії залишити без руху.
Запропонувати позивачу (представнику позивача) протягом 10-ти (десяти) календарних днів з дати отримання цієї ухвали усунути недоліки позовної заяви шляхом надання суду через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» зі скріпленням електронним підписом учасника справи (його представника):
- подання уточненої позовної заяви із обґрунтуванням пов'язаності позовних вимог, заявлених до двох відповідачів, та необхідності об'єднання їх в одному провадженні;
- заяви про поновлення пропущеного строку в частині позовних вимог про оскарження бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 28.08.2023 із застосуванням базового місяця - березень 2018 року; бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році; бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 щодо нездійснення перерахунку та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 29.08.2023 по 10.04.2025 із застосуванням базового місяця - березень 2018 року із викладенням об'єктивних обставин і фактів, що перешкоджали позивачу своєчасно звернутися до суду, та надати підтверджуючі докази їх існування.
Якщо недоліки позовної заяви не будуть усунуті у строк, встановлений судом, позовна заява буде повернута позивачеві та вважатиметься неподаною.
Копію ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надіслати особі, яка подала позовну заяву.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання суддею та оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду не підлягає. Заперечення на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
СуддяА.Г. Секірська