Справа № 640/30856/21 Суддя (судді) суду 1-ї інст.:
Дудін С.О.
Іменем України
07 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Сорочка Є.О.,
суддів Коротких А.Ю.,
Чаку Є.В.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у місті Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 04.04.2025 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної поліції у місті Києві про визнання протиправним та нечинним нормативного акта в частині, визнання протиправними дій та стягнення моральної шкоди,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправним і нечинним пункт 3.1.13 Правил внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ України, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.12.2008 №638 (далі - Правила № 638);
- визнати протиправними дії суб'єкта владних повноважень ГУНП у м. Києві, а саме недопуск захисника Стригуна М.А. до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався у Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві, що відбувалось у період з 27 квітня по 5 травня 2021 року;
- стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь позивача моральну шкоду у сумі 216 000 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.11.2021, яка залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.08.2022, позовну заяву повернуто позивачу.
Постановою Верховного Суду від 08.02.2023 скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.11.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.08.2021, а справу направлено для продовження розгляду до Київського окружного адміністративного суду.
Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції, окрім іншого, виходив із того, що помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що вимоги позивача, звернуті до ГУ НП у м. Києві, необхідно вирішувати в порядку кримінального судочинства.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04.04.2025 позов задоволено частково:
- визнано протиправними дії Головного управління Національної поліції у місті Києві щодо недопуску у період з 27.04.2021 по 05.05.2021 захисника Стригуна Максима Андрійовича до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався у Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві;
- стягнуто з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 100 000 грн;
- у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Відповідач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 21.04.2021 ОСОБА_1 у порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 187 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 23.04.2021 у справі №756/6417/21 позивачу обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у ДУ «Київський слідчий ізолятор». Строк тримання під вартою визначено до 20..06.2021 включно.
27.04.2021 о 16:35 до ІТТ прибув адвокат Стригун М.А. з метою побачення з ОСОБА_1 . Перевіркою наданих адвокатом документів, здійсненою старшим інспектором черговим чергової частини ІТТ капітаном поліції Дахном К.М., було встановлено наявність договору про надання правової допомоги, ордеру та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю в наявності, але у зв'язку з відсутністю в ІТТ та наданих документах письмового повідомлення особи або органу, в провадженні якого перебуває кримінальне провадження, про допуск як захисника до участі у даному кримінальному провадженні, адвокату Стригуну М. А. відмовлено у зустрічі в умовах ІТТ з утримуваним ОСОБА_1 з посиланням на пункт 3.1.13 Правил №638.
Вказане підтверджуються листом ГУ НП у м. Києві від 28.07.2021 №4461/125/05/67-2021.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30.04.2021 у справі №753/8493/21 зобов'язано начальника ізолятора тимчасового тримання ГУНП у м. Києві або особу, яка його замінює, забезпечити додержання прав підозрюваного ОСОБА_1 шляхом надання останньому конфіденційного побачення із захисником Стригуном М.А .
При постановленні цієї ухвали суд, з посиланням на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 18.11.2019 (провадженні № 51-9792кмо18, справа №648/3629/17) зазначив, що повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими, якщо захисник до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю надав хоча б один із документів, передбачений пунктом 2 частини першої статті 50 КПК, а саме: або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», або договір, із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Суд виснував, що повноваження Стригуна М. А. , як захисника ОСОБА_1, належним чином підтверджені.
Як вбачається з листа Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції у м. Києві Національної поліції України від 06.09.2021 №89-А3/125/32/01-2021, побачення ОСОБА_1 із захисником Стригуном М. А. відбулося 05.05.2021 у період часу з 12:55 по 14:00.
У цьому ж листі вказано, що 05.05.2021 разом з матеріалами особової справи, в якій знаходяться всі процесуальні документи, ОСОБА_1 був переведений з Ізолятора тимчасового тримання ГУ НП у м. Києві до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що з урахуванням того, що оскаржувані в частині Правила №638 втратили чинність на підставі наказу МВС України від 25.09.2023 № 777 «Про організацію діяльності ізоляторів тимчасового тримання Національної поліції України», на момент прийняття рішення у цій справі предмет спору у межах спірних правовідносин у цій частині відсутній, що виключає можливість задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним і нечинним пункту 3.1.13 Правил №638.
Суд вказав про вчинення Головним управлінням Національної поліції у місті Києві протиправних дій, які полягали у незабезпеченні ним доступу до конфіденційного побачення позивача з адвокатом у період з 27.04.2021 по 05.05.2021 із встановленням додаткових вимог щодо підтвердження повноважень захисника, не передбачених актом вищої юридичної сили - КПК.
Приймаючи рішення в частині стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у сумі 100 000 грн.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки доводи та вимоги апеляційної скарги не заперечують правильність рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог, у задоволенні яких було відмовлено, то колегія суддів рішення суду у цій частині не переглядає.
Відповідно до статті 129 Конституції України наряду з іншими основними засадами судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист.
Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Конституційний Суд України у рішенні від 30.09.2009 № 23-рп/2009 зазначив, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема, процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
Відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
Згідно зі статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожен має право:
- при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;
- бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника;
- якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника.
Стаття 6 зазвичай вимагає, аби обвинувачений міг скористатись допомогою захисника починаючи з найперших стадій допиту поліцією («John Murray проти Сполученого Королівства», § 63; «Ocalan проти Туреччини», § 131; «Salduz проти Туреччини», § 54; «Averill проти Сполученого Королівства», § 59; «Brennan проти Сполученого Королівства», § 45; «Dayanan проти Туреччини», § 31).
Особа, проти якої висунуті кримінальні обвинувачення, яка не бажає захищатись особисто, повинна бути у змозі скористатись юридичною допомогою за власним вибором (рішення від 16.04.20009 у справі «Ханжевачкі проти Хорватії», заява №17182/07, п.21).
Відповідно до вимог частини першої статті 20 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.
Вимогами частини першої статті 50 КПК встановлено, що повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: 1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; 2) ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Вимогами статті 51 КПК встановлено, що договір із захисником має право укласти особа, передбачена в частині першій статті 45 цього Кодексу, а також інші особи, які діють в її інтересах, за її клопотанням або за її наступною згодою.
При цьому, відповідно до вимог частини другої статті 50 КПК встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред'явлення захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається.
Відтак, повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими, якщо захисник до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю надав хоча б один із документів, передбачений пунктом 2 частини першої статті 50 КПК, а саме: або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», або договір, із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Цей перелік є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 648/3629/17, від 23.01.2024 у справі № 730/52/22.
У світлі викладеного, вимоги підпункту 3.1.13 пункту 3.1 розділу 3 Правил №638 (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) в частині необхідності письмового підтвердження особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження щодо допуску захисника до участі в кримінальному провадженні суперечить вказаним приписам статті 50 КПК.
Відповідно до частини третьої статті 7 КАС у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
За таких обставин, колегія суддів підтримує висновки суду першої інстанції про те, що надані адвокатом Стригуном М. А. документи (договір про надання правової допомоги, ордер та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю) були достатніми для його допуску як захисника до ОСОБА_1 . Порушення права позивача на отримання правової допомоги встановлені також в ухвалі слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва від 30.04.2021 у справі №753/8493/21.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про вчинення відповідачем протиправних дій, які полягали у незабезпеченні ним доступу до конфіденційного побачення позивача з адвокатом у період з 27.04.2021 по 05.05.2021 із встановленням додаткових вимог щодо підтвердження повноважень захисника, не передбачених актом вищої юридичної сили - КПК.
Щодо стягнення моральної шкоди, суд апеляційної інстанції звертає увагу на таке.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Приписами статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Відповідно до частини першої статті 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (п. 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).
При цьому у постанові від 18.03.2025 у справі № 761/28949/17 Верховний Суд вказав, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Натомість у згаданій постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд наголосив, що з огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (п. 54).
Відтак, для цілей вирішення спору щодо відшкодування моральної шкоди, першочерговим є обов'язок позивача щодо доказування факту заподіяння шкоди. У свою чергу на відповідача покладений тягар спростування такого факту.
Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.
Приймаючи оскаржуване рішення про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції врахував розмір сатисфакції, який Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вішкодовує у своїх рішеннях, зокрема у справах Саранчов проти України, Сальдуз проти Туреччини, Піщальніков проти росії, Трутень проти України, та з урахуванням висновку експерта стягнув на користь позивача 100 000 грн.
Не заперечуючи факту порушення прав позивача у зв?язку із недопуском до нього адвоката 27.04.2021, а також фату можливого погіршення його емоційного стану у з?вязку із цим, суд апеляційної інстанції вважає, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування очевидно не відповідає обсягу завданої позивачу моральної шкоди.
При цьому, безпідставним є прирівняння розміру відшкодування до розміру сатисфакції, яка здійснюється ЄСЛП, оскільки у справах, які розглянуті останнім, застосована сатисфакція стосувалася комплексних та триваючих порушень Конвенції, які мали безпосередні негативні юридичні наслідки для заявника. У справі ж, що розглядається, порушення стосується лише одного епізоду недопуску захистка на побачення із позивачем. Відповідне право було поновлене та захисника допущено у встановленому порядку до позивача. Будь-яких доказів тому, що відповідна затримка у допуску захисника мала негативні юридичні наслідки для позивача, які фактично були реалізовані, до суду надано не було.
У свою чергу, надаючи оцінку розміру заподіяної позивачу оскаржуваними діями шкоди, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що затримання особи у встановленому порядку та її утримання під вартою є подіями, які самі по собі можуть викликати емоційні страждання, тривогу, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривалу невизначеність або ж інші негативні переживання. Ці подіє вже є такими, що змінюють звичний порядок життя особи та завдають їй емоційних втрат.
У зв?язку із цим, пов?язувати виключно з оскаржуваними діями всі пережиті позивачем моральні страждання, при тому, позивач вже був затриманий та перебував під вартою, є неправильним.
Зважаючи на викладене, враховуючи встановлені обставини справи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, суд апеляційної інстанції оцінює розмір завданих позивачу моральних збитків оскаржуваними діями відповідача у 25 000 грн.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про часткове задоволення позову, проте невірно визначив розмір завданої моральної шкоди, який підлягає відшкодуванню позивачу.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи, то оскаржуване судове рішення підлягає зміні в частині визначення розміру моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню позивачу.
Керуючись статтями 34, 243, 317, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у місті Києві задовольнити частково.
Змінити рішення Київського окружного адміністративного суду від 04.04.2025, змінивши розмір моральної шкоди, що стягується з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_1 зі 100 000 (ста тисяч) грн на 25 000 (двадцять п?ять тисяч) грн.
В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 04.04.2025 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач Є.О. Сорочко
Суддя А.Ю. Коротких
Суддя Є.В. Чаку
Повний текст постанови складений 10.10.2025.