П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/19355/25
Перша інстанція: суддя Потоцька Н.В.,
повний текст судового рішення
складено 18.07.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Кравченка К.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військово-лікарської комісії 2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_2 , про визнання протиправним, скасування довідки та зобов'язання вчинити дії, -
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військово-лікарської комісії 2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_2 , про визнання протиправним, скасування довідки та зобов'язання вчинити дії.
17.07.2025 року до суду за вхід. №72971/25 від представника позивача надійшла заява про забезпечення позову, в якій заявник просить суд:
- вжити заходи забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Військовій частині НОМЕР_1 , в особі її командира та іншим компетентним особам вчиняти будь-які дії щодо переміщення ОСОБА_1 до іншого місця служби або іншої військової частини, або до іншого навчального центру до набрання законної сили рішення суду у справі.
Заява подана до суду засобами Електронного суду 17.07.2025 року.
В обґрунтування поданої заяви зазначено, що якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а саме:
1. Позивача може бути переміщено до іншої військової частини. Як наслідок з'являться додаткові накази на переведення та на зарахування до особового складу військової частини, які не пов'язані з даними позовними вимогами та виникне необхідність подання позову про скасування даних наказів.
2. Позивач більше 2 тижнів під час проходження базової загально-військової підготовки був на стаціонарному лікуванні, однак на повторний курс БЗВП його не направляють.
3. Позивача може бути переміщено до іншої військової частини ближче до зони бойових дій. Переміщення позивача в зону бойових дій значно збільшує шанс летальних наслідків (смерті) Позивача, а у випадку настання таких обставин відновлення порушених прав Позивача - стане неможливим.
4. Перебування на навчанні у Військовій частині НОМЕР_1 завершується. Відповідно до п. 4, ч. 1, ст. 39 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу» Громадяни України, призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, які раніше не проходили військову службу в Збройних Силах України, інших військових формуваннях, проходять курс базової загальновійськової підготовки тривалістю не менше ніж один місяць - зараз це 45 днів. Тобто виникають ризики описані вище в п. 1 та 2.
Також представник зазначає, що в даній ситуації очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 (адвоката Поліщука Д.О.) за вхід. №72971/25 від 17.07.2024 року про забезпечення позову - відмовлено повністю.
Не погодившись зі зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року по справі №420/19355/25 та постановити нову ухвалу, якою заяву про забезпечення позову задовольнити в повному обсязі. Апелянт вважає зазначену ухвалу незаконною, необґрунтованою, такою, що винесена з порушенням норм процесуального права, а тому, на думку апелянта, є всі підстави для скасування ухвали.
Відповідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає та враховує наступне.
Забезпечення адміністративного позову - вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи визначених законом заходів задля створення можливості реального виконання у майбутньому судового рішення, якщо його буде прийнято на користь позивача (заявника).
Частиною 2 ст.150 КАС України передбачено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Підстави забезпечення позову, що визначені в ч.2 ст.150 КАС України, є оціночними, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, установити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якої можливо запобігти.
В ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може ускладнити виконання рішення суду.
Отже, обов'язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з обставин, передбачених ч.2 ст.150 КАС України.
Подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.
Позов може бути забезпечено: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Згідно з вимогами ч.2 ст.151 КАС України, заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 року №9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» в тій частині, яка стосується загальних положень застосування забезпечення позову при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Також, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не лише позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені, у зв'язку із застосуванням відповідних заходів, а також має враховувати співмірність вимог заяви про забезпечення позову заявленим позовним вимогам, та обставинам справи.
При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими, репутаційними, службовими та професійними наслідками.
Таким чином, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі №826/8556/17, від 25.04.2019 року у справі №826/10936/18 та від 30.09.2020 року у справі №640/1305/20.
Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини фактично стосуються обставин визначення ОСОБА_1 придатним до військової служби (відображення реального стану здоров'я та придатності до служби) та його подальше направлення до Військової частини НОМЕР_1 .
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби закріплено у Законі України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII, згідно з ч.1 ст.1 якого, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до вимог ч.2 ст.17 Закону України «!Про оборону України», громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно з законом.
Частиною 3 ст.1 Закону №2232-XII передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
У відповідності до вимог п.1 «Положення про ТЦК та СП» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 року за №154), ТЦК та СП є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
З 24.02.2022 року відповідно до вимог Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII в Україні введено режим воєнного стану, який триває і дотепер.
Таким чином, виконання громадянами України, придатними до військової служби, в період дії воєнного стану свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, як і дії відповідних державних органів щодо забезпечення виконання відповідних завдань, урегульовано законом, а тому за загальним правилом не вважається безпідставними.
Разом з цим, як на ключову обставину необхідності вжиття заходів забезпечення позову, позивач посилається на те, що рішення відповідача про визнання його придатним до військової служби, на його переконання, є протиправним.
Втім, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на даному етапі суд позбавлений можливості встановити наявність ознак протиправності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень (тим більше, якщо це стосується стану здоров'я позивача), оскільки встановлення ознак протиправності цього рішення є фактично вирішенням спору по суті, що є неприпустимим на цій стадії судового процесу.
Розгляд справи по суті - це безпосередньо вирішення спору судом з ухваленням відповідного рішення. У свою чергу, забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача до вирішення цієї справи по суті з метою створення можливості реального та ефективного виконання рішення. Тому, сам факт прийняття суб'єктом владних повноважень (відповідачем) рішення чи не вчинення дій, які на думку заявника порушують його права та інтереси, не може автоматично свідчити про те, що таке рішення чи бездіяльність є очевидно протиправними і, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання майбутнього рішення суду, адже факт порушення прав та інтересів особи (позивача) підлягає доведенню у встановленому законом порядку.
Що ж до наявності очевидних ознак протиправності оспорюваного рішення (бездіяльності) та порушення таким рішенням (бездіяльністю) прав, свобод або інтересів осіб, які звернулися до суду, то Верховним Судом у постановах від 16.05.2019 року у справі №826/14303/18, від 12.02.2020 року у справі №640/17408/19 та від 27.02.2020 року у справі №640/16242/19 вказано, що такі ознаки повинні, насамперед, існувати поза обґрунтованим сумнівом. Таким чином, суд, який застосовує заходи забезпечення позову з цих підстав повинен бути переконаний у тому, що відповідне рішення явно суперечить вимогам закону за критеріями, визначеними ч.2 ст.2 КАС України, порушує права, свободи або інтереси позивача і вжиття таких заходів забезпечення позову є дієвим способом запобігання істотним та реальним негативним наслідкам таких порушень. В іншому випадку, висновки суду про наявність очевидних ознак протиправності спірного рішення та порушення ним прав, свобод чи інтересів позивача до розгляду справи по суті, свідчать про наперед сформовану судом правову позицію у справі.
Безумовно, рішення чи дії суб'єктів владних повноважень справляють певний вплив на осіб, на яких поширюються. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до ст.150 КАС України, такі обставини, навіть у разі їх доведення, не є вкрай вагомими підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі, адже, як вже наголошувалося вище, такі обставини підлягають встановленню та доведенню в процесі розгляду справи по суті.
Як вбачається із заяви про забезпечення позову позивач просить заборонити чітко не визначеному колу органів та посадових осіб Збройних Сил України (мається на увазі формулювання «іншим компетентним особам») вчиняти будь-які дії щодо переміщення ОСОБА_1 до іншого місця служби або іншої військової частини, або ж до іншого навчального центру - до набрання законної сили судовим рішенням у даній справі.
Однак, позивач в обґрунтування обставин, про які ним зазначено в заяві про забезпечення позову, не надав належних доказів, які б на даному етапі розгляду справи давали можливість суду бути переконаним у тому, що оскаржувані рішення дії чи бездіяльність відповідачів є «очевидно протиправними» поза обґрунтованим сумнівом.
Верховний Суд у постанові від 03.05.2023 року у справі №640/15534/22 наголосив, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом саме під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду заяви про забезпечення позову.
Таким чином, фактичні обставини справи, в тому числі питання щодо правомірності/неправомірності рішень та дій відповідача, на які посилається позивач, підлягають встановленню і доведенню на підставі зібраних у справі доказів та аналізу норм права, що регулюють спірні правовідносини, під час вирішення справи по суті.
Крім того, як на іншу обставину необхідності вжиття заходів забезпечення позову, ОСОБА_1 посилається на те, що невжиття заходів щодо забезпечення позову призведе до неможливості відновлення порушеного права позивача, у зв'язку із вчиненням дій по його мобілізації.
Разом з тим, наведені доводи заявника не можуть визнаватись достатніми для вжиття заходів забезпечення позову, адже сформульовані як можливість/ймовірність їх настання у майбутньому, тобто ґрунтуються тільки на припущеннях. Крім того, можливе настання негативних наслідків не є беззаперечним доказом для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, оскільки суд здійснює захист реально порушених прав позивача, а не тих, які ймовірно може бути порушено у майбутньому.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 06.09.2019 року у справі №826/13306/18.
Колегія суддів також зазначає, що в даному випадку, у своїй заяві про забезпечення позову позивач фактично просить вжити заходи забезпечення адміністративного позову шляхом заборони Військовій частині та іншим компетентним особам видавати накази або рапорти про його направлення (переміщення) для проходження військової служби до іншого місця служби або іншої військової частини, до прийняття судом рішення у справі.
З даного приводу, колегія суддів зауважує, що скасування в судовому порядку оскаржуваних рішень, у випадку задоволенні позову, означатиме їх протиправність з моменту прийняття таких рішень як актів індивідуальної дії. А отже припинення юридичної сили індивідуальних актів, зокрема наказів відповідачів, відбувається автоматично у разі задоволення позову після набрання законної сили рішенням суду.
Тобто, вчинення відповідних дій відносно позивача не вплине на можливість захисту його прав, шляхом скасування вищезазначених спірних наказів. Таким чином, направлення/переведення ОСОБА_1 для проходження служби до іншого місця або ж іншої військової частини ніяким чином не може додатково гарантувати, що рішення про скасування зазначених наказів, у разі задоволення позову, буде виконано, оскільки, як зазначалось, припинення юридичної сили рішень, наказів відбувається автоматично та не потребує додаткових дій.
Спосіб забезпечення даного позову, про який просить позивач, не є нерозривно пов'язаним із підставами та предметом адміністративного позову, оскільки ніяк не вплине на можливість припинення юридичної сили індивідуальними актами у разі набрання законної сили рішенням суду, якщо позов буде задоволено.
З огляду на предмет даного спору, викладене свідчить про непропорційність та неспівмірність заходів забезпечення позову, про які просить заявник, а отже й про відсутність підстав для їх застосування як і те, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Окремо, суд не може оминути поза увагою і той факт, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року №64/2022 (затв. Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX), введено на території України воєнний стан із 05:30 год. 24.02.2022 року строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан був неодноразово продовжений і триває, у тому числі, на момент розгляду заяви про забезпечення позову.
В цей період законодавцем внесено зміни до положень КАС України, що регулює питання забезпечення адміністративного позову. Зокрема, ч.3 ст.151 КАС України доповнено п. 10 згідно із Законом України «Про внесення зміни до ч.3 ст.151 КАС України щодо забезпечення позову у виді зупинення наказу або розпорядження командира (начальника) під час воєнного стану чи в бойовій обстановці» від 08.07.2022 року №2359-IX, за яким, не допускається забезпечення позову шляхом зупинення наказу або розпорядження командира (начальника), відданого військовослужбовцю в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.
Відповідно, процесуальний закон містить пряму заборону вживати заходи забезпечення позову шляхом зупинення наказу (розпорядження) командира (начальника), відданого військовослужбовцю в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.
Як вже зазначено вище, позивач фактично просить забезпечити позов шляхом заборони органам та посадовим особам Збройних Сил України здійснювати будь-які дії з його переміщення (переведення) для подальшого проходження військової служби під час мобілізації на особливий період. Таким чином, даний спосіб забезпечення позову опосередковано матиме вплив на дію можливих наказів командира, відданих в умовах воєнного стану.
Отже, обраний заявником спосіб забезпечення позову за своїм змістом є фактично забороною вчиняти дії щодо виконання відповідних наказів, які можуть бути видані командиром в майбутньому, що відповідно до п.10 ч.3 ст.151 КАС України, не допускається в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.
Колегія суддів зауважує, що з моменту призову на військову службу під час мобілізації та відправку в військову частину статус особи змінюється з військовозобов'язаного на військовослужбовця.
За визначенням, що міститься в ч.9 статті 1 Закону №2232-XII, військовослужбовці - особи, які проходять військову службу.
Згідно з вимогами п.4 ч.1 ст.24 Закону №2232-XII, початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) ТЦК та СП або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу СБУ, відповідного підрозділу СЗР України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
У свою чергу, питання переміщення військовослужбовців врегульоване нормами «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (затв. Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008).
Так, за п.п.110, 112 Положення №1153/2008, переміщення осіб рядового складу, сержантського і старшинського складу за наявності обґрунтованих підстав із урахуванням висновків атестування, рекомендацій їх безпосередніх і прямих начальників на підставі клопотань командирів (начальників), які порушили питання про переміщення, здійснюється: між з'єднаннями, військовими частинами, оперативними командуваннями - наказами посадової особи, якій підпорядковані відповідні з'єднання, військові частини та оперативні командування; між видами Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані начальникам структурних підрозділів Генерального штабу Збройних Сил України, - наказом Головнокомандувача Збройних Сил України. У період дії воєнного стану переміщення здійснюється наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України; між військовими частинами видів, родів військ (сил) Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані Міністерству оборони України, - наказом керівника служби персоналу Міністерства оборони України.
Військовослужбовець може бути переміщений на нове місце військової служби з однієї військової частини до іншої у випадках, визначених у п. 82 цього ж Положення, а також якщо із урахуванням вчиненого правопорушення військовослужбовець, якому призначено покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, не може бути залишений на посаді, пов'язаній із керівництвом підлеглими особами.
З аналізу наведених норм вбачається, що військовослужбовець може бути переміщений з однієї військової частини до іншої у певних випадках за наказом уповноваженої особи.
Разом з тим, суд першої інстанції зазначає, що позивач не надав суду жодного доказу наявності наказу про переміщення з однієї військової частини до іншої як і те, що такі дії з боку військової частини здійснюються.
Ініціюючи питання щодо обрання такого способу забезпечення позову як заборону на направлення/переведення до іншої військової частини чи структурного підрозділу в складі військової частини, ОСОБА_1 фактично намагається в межах інституту забезпечення позову визначити, по суті, «зручне» для себе місце проходження військової служби на період розгляду адміністративної справи, що вочевидь не відповідатиме меті забезпечення позову та завданням адміністративного судочинства.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що саме суб'єкт звернення із відповідною заявою про вжиття заходів забезпечення позову повинен обґрунтувати існуванням передбачених ст.150 КАС України підстав для забезпечення позову. Зазначений висновок узгоджується із нормою ч.1 ст.9 КАС України, в силу якої розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Однак, наведені позивачем доводи й аргументи не є достатніми та переконливими для висновку про необхідність застосування заходів забезпечення позову за правилами, встановленими ст.ст.150, 151 КАС України.
Таким чином, на підставі наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що заявником не наведено обґрунтованих підстав, що вказували б на існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам останнього до ухвалення рішення суду в цій справі, тому, заява про забезпечення позову є необґрунтованою, передчасною та такою, що не підлягає задоволенню.
З підстав, визначених статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Джабурія
Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко