Рішення від 21.10.2025 по справі 520/23204/25

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

місто Харків

21.10.2025 р. справа №520/23204/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)

до Міністерства розвитку громад та територій України (далі за текстом - Відповідач №1, Міністерство), Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі за текстом - Відповідач №2, суб"єкт владних повноважень, адміністративний орган, владний суб"єкт, орган публічної адміністрації)

провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування рішення Міністерства розвитку громад та територій України в особі Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України про непідтвердження факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України стосовно ОСОБА_1 , оформлене листом (відповіддю) Міністерства розвитку громад і територій України № 12723/7/10-25 від 28.05.2025 року та відповідним витягом із протоколу засідання Комісії; 2) зобов'язання Міністерства розвитку громад та територій України в особі Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України повторно розглянути мою заяву від 21.11.2024 року про встановлення мені факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України та додані до неї документи та ухвалити нове належним чином обґрунтоване рішення з наданням правової оцінки усім наданим мною доказам та з урахуванням висновків суду.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що з 2015 року проходить службу в Національній поліції України, а під час повномасштабного вторгнення Російської Федерації проживав у смт. Великий Бурлук Харківської області, яке перебувало в окупації. У липні - вересні 2022 року він був незаконно затриманий та утримувався представниками збройних формувань РФ і «ЛНР», піддавався катуванням, що підтверджується матеріалами досудового розслідування, медичними документами та поясненнями свідків. Після звільнення позивач звернувся до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи, однак рішенням, оформленим листом від 28.05.2025 року, йому відмовлено у визнанні такого факту без надання копії протоколу засідання. Заявник вважає це рішення необґрунтованим і протиправним, оскільки Комісія не врахувала надані документи та докази, не навела чітких правових мотивів і не надала належної оцінки обставинам справи. Відповідно до Закону № 2010-ІХ і Постанови № 1281, Комісія мала перевірити подані матеріали та прийняти рішення на підставі всіх доказів, проте цього зроблено не було. Через відсутність логічного обґрунтування, правової оцінки та порушення принципів об'єктивності й законності позивач просить суд скасувати рішення Комісії.

Відповідач №1 - Міністерство розвитку громад та територій України, із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України належить до виключної компетенції Комісії, утвореної при Міністерстві розвитку громад, територій та інфраструктури України, яка діє відповідно до Закону України № 2010-ІХ та Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України. Мінрозвитку виконує організаційно-технічну функцію забезпечення діяльності Комісії, але не має повноважень самостійно встановлювати такі факти чи оцінювати докази. Рішення Комісії ухвалюється на підставі поданих заявником документів, які підтверджують факт позбавлення свободи, і за відсутності належних доказів факт не може бути встановлений.

Відповідач №2 - Комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що дія Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» поширюється лише на осіб, позбавлених свободи державою-агресором у зв'язку із захистом державного суверенітету чи через здійснення діяльності, що становила реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування. У спірній справі Комісією при Мінрозвитку розглянуто заяву ОСОБА_1 та надані ним документи, проте вони не підтверджують, що позивач був позбавлений волі саме у зв'язку із діяльністю, передбаченою Законом, або діями держави-агресора, тому рішення про непідтвердження факту позбавлення свободи є законним. Прийняття рішення Комісією відбувається у межах законодавчо визначених дискреційних повноважень та на підставі поданих заявником доказів; Мінрозвитку лише забезпечує організаційне та матеріально-технічне функціонування Комісії і не впливає на її рішення. Оскарження рішення судом у частині зобов'язання Комісії повторно розглянути заяву позивача без надання нових документів суперечить принципам верховенства права та міжнародній практиці, а позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Разом із відзивом Відповідачем №2 було подано заяву, у якій просив суд про: визнання причини пропуску Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України строку на подання відзиву на позовну заяву поважними; поновлення пропущеного процесуального строк на подання відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 ; врахування даний відзиву при прийнятті рішення по справі №520/23204/25.

Аргументуючи подану заяву Відповідачем №2 зазначено, що він не мав можливості своєчасно подати відзив на позов у зв'язку зі значною завантаженістю, зумовленою виконанням покладених на нього завдань, визначених Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи...», в умовах дії воєнного стану.

Перевіривши матеріали справи та подану заяву, суд виходить з таких підстав та мотивів.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Приписами ч.1 ст.118 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Відповідно до ч. 2 ст.77, ч.3 ст.79, ч.4 ст.162 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Разом із тим, у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 13.05.2025р. у справі №380/28215/23 "суд, керуючись принципом «ex-officio», демонструє активність у провадженні, оскільки процесуальним законом його уповноважено самостійно, без отримання на те згоди заінтересованих осіб вчиняти такі дії, які гарантуватимуть, що ухвалені ним рішення повністю відповідатимуть вимогам принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі.".

Враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку, що заявлені відповідачем причини пропуску процесуального строку є поважними, а тому наявні підстави для поновлення відповідачу строку на подання витребуваних судом доказів, які подані одночасно з відзивом.

Стосовно клопотання заявника від 23.09.2025р. про направлення йому копії відзиву суд зазначає, що відповідно до вимог частини третьої статті 162 та частини третьої статті 79 Кодексу адміністративного судочинства України, саме відповідач зобов'язаний одночасно з поданням відзиву до суду направити його копію та копії доданих до нього документів іншим учасникам справи. Суд не здійснює самостійного направлення копій відзиву, оскільки така процесуальна дія належить до обов'язків відповідача, що забезпечує реалізацію принципів змагальності сторін та рівності учасників процесу.

18.09.2025р. до суду надійшло клопотання Мінрозвитку про долучення до справи доказів направлення Мінрозвитком відзиву на позов на адресу заявника та Відповідача №2, до якого було долучено, зокрема, копію конверту (ШКІ 0601193399324) про направлення копії відзиву на адресу заявника.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач належним чином виконав свій процесуальний обов'язок, передбачений частиною третьою статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки надав докази направлення копії відзиву на позов та доданих до нього документів заявнику.

Враховуючи обсяг добутих доказів, вичерпання можливостей отримання інших об'єктивних даних про справжні обставини фактичної дійсності, реалізацію учасниками справи прав на подачу відповідних процесуальних документів та незмінність завдання адміністративного судочинства у будь-якому спорі, суд вважає, що справа підлягає вирішенню на підставі наявних доказів.

Позов був поданий до суду - 29.08.2025р.

Матеріали відзиву на позов від Міністерства розвитку громад та територій України були отримані судом - 17.09.2025р.

Матеріали відзиву на позов від Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України були отримані судом - 26.09.2025р.

Матеріали відповіді на відзив були отримані судом - 06.10.2025р.

Матеріали заперечення на відповідь на відзив Міністерства розвитку громад та територій України були отримані судом - 10.10.2025р.

Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, відомості об'єктивної дійсності відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли, а завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.

Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 ; отримав р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_2 ; з 14.05.2007р. 06.11.2015р. проходив публічну службу у якості особи, атестованої спеціальними званнями співробітників міліції в органах внутрішніх справ України; з 11.05.2021р. по 05.07.2025р. проходив публічну службу у лавах Національної поліції України на посаді старшого інспектора-чергового чергової частини відділення поліції №1 Куп»янського РВП ГУ НП в Харківській області.

21.11.2024р. заявник подав до Комісії звернення установленого формуляру з приводу підтвердження факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у період 28.07.2022р.-07.09.2022р. (далі за текстом - Звернення).

У тесті Звернення позивача самостійно зазначив, що після окупації с.Великий Бурлук завжди перебував у цивільному одязі, поліцейський однострій та усі предмети, котрі б могли виказати попереднє місце служби у лавах Національної поліції України - знищив.

Тож, заявник за власною волею знищив будь-які докази приналежності до сил безпеки України і власною поведінкою приналежності до сил безпеки України не демонстрував.

Будь-яких доводів чи доказів особистої та безпосередньої участі у веденні заявником у період окупації с.Великий Бурлук діяльності, пов»язаної із захистом державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України зміст Звернення не містить.

Навпаки у Зверненні простежується тенденція до організації заявником власного життя у період окупації в умовах, котрі запобігають потраплянню до полону, що виключає ведення учасником суспільних відносин - громадянином активної суспільно-громадської діяльності.

За викладеним у Зверненні твердженням заявник звільнився із полону самостійно близько 04:00год. 08.09.2022р.

У тексті Звернення позивач указав громадян: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) як осіб, котрі можуть підтвердити факт позбавлення заявника особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

До Звернення заявником дійсно було приєднано копію листа Департаменту головної інспекції та дотримання прав людини Національної поліції України від 27.09.2023р. №2842/37/02/02-2023, у якому указано, що за результатами службового розслідування підтверджений факт незаконного позбавлення волі позивача та утримання позивача у місцях несвободи, але не виявлено об»єктивних даних, котрі б підтверджували те, що утримання у місцях несвободи було пов»язано із виконанням завдань із захисту державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України.

До Звернення заявником також було приєднано витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про зареєстроване кримінальне провадження №12022221100000739 від 09.10.2022р. з приводу викрадення позивача військовослужбовцями збройних сил російської федерації, утримуванні позивача у катівні на території м.Куп»янськ у період 28.07.2022р.-07.09.2022р., застосування до позивача тортур у період 28.07.2022р.-07.09.2022р.

Складеними відносно заявника медичними документами (а саме: результати огляду у Комунальному некомерційному підприємстві «Зміївський центр первинної медико-санітарної допомоги» Зміївської міської ради Чугуївського району Харківської області від 24.09.2022р. №56386741, результати огляду у Комунальному некомерційному підприємстві «Зміївський центр первинної медико-санітарної допомоги» Зміївської міської ради Чугуївського району Харківської області від 29.09.2022р. №56681731, результати огляду у Комунальному некомерційному підприємстві «Зміївський центр первинної медико-санітарної допомоги» Зміївської міської ради Чугуївського району Харківської області від 06.10.2022р. №57044532) у поєднанні висновком експерта №09-42б/2023 від 06.04.2023р. фактично та об»єктивно і не підтверджено, і не спростовано застосування до заявника кайданок, тортур та електричного струму, але указано, що остаточні явища не виключають настання у минулому таких подій.

Згідно з листом старшого слідчого відділу СУ ГУ НП в Харківській області від 12.12.2024р. №32038/119-24/03-2024 досудове розслідування у кримінальному провадженні №12022221240000235 від 25.03.2022р. за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.1, 2 ст.438 Кримінального кодексу України триває, згідно з правовою позицією органу досудового розслідування факт утримання та катування позивача підтверджується.

Суд зауважує, що у тексті Звернення заявник чітко зазначив, що був позбавлений особистої волі саме у якості цивільної особи і твердив про непоширення на його випадок дії п.1 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

За Зверненням заявника суб»єктом владних повноважень - Комісією первинно було вчинено управлінське волевиявлення з приводу пропозиції подати додаткові докази, оформлене листом від 25.11.2024р. №22/М-17003-6.3-8640.

У подальшому за Зверненням заявника суб»єктом владних повноважень - Комісією було вчинено управлінське волевиявлення з приводу відмови у підтвердженні факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у зв»язку із відсутністю в матеріалах Звернення об»єктивних даних про провадження заявником діяльності, згаданої у п.п. «а» п.1 ч.1 ст.2 та п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про соціальний і правовий статус осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої волі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, та членів їхніх сімей».

Згадане управлінське волевиявлення Комісії було оформлено п.52 протоколу №5 від 26.05.2025р. засідання Комісії.

Про вчинення такого управлінського волевиявлення заявник був сповіщений листом Комісії від 28.05.2025р. №12723/7/10-25.

Стверджуючи про невідповідність закону управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу у підтвердженні факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом управлінських функцій поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

В Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Спірним у цій справі є рішення Комісії про не підтвердження факту позбавлення заявника особистої волі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у порядку п.п. «а» п.1 ч.1 ст.2 та п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про соціальний і правовий статус осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої волі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, та членів їхніх сімей».

Розглядаючи справу, суд зазначає, що відповідно до Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» (далі за текстом - Закон № 2010-ІХ) цей Закон визначає основи соціального і правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а також членів їхніх сімей.

Частиною першою статті 2 Закону №2010-ІХ визначено, що дія цього Закону поширюється на громадян України:

1) яких було позбавлено особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями у зв'язку із захистом державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України, які належать до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12.08.1949 року та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08.06.1977 року;

2) які є цивільними особами, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, яких було позбавлено особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями під час перебування на тимчасово окупованих територіях України або на території держави-агресора:

а) у зв'язку із здійсненням такими громадянами діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за здійснювану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов'язану із відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями;

б) у зв'язку з незаконними діями держави-агресора, її органів, підрозділів, формувань, інших утворень з явною або прихованою метою спонукання України, іншої держави, державного органу, організації, у тому числі міжнародної, юридичних або фізичних осіб до дій або утримання від здійснення дій як умови звільнення громадянина України.

Тож, у розумінні п.п. «а» ч.1 ст.2 та у розумінні п.п. «б» ч.1 ст.2 Закону №2010-ІХ кваліфікуючою ознакою для набуття правого статусу громадянина, позбавленого особистої свободи державою-агресором є: 1) провадження означеним громадянином діяльності з приводу захисту державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України; 2) належність означеного громадянина до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12.08.1949 року та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 08.06.1977 року.

За визначенням ч.1 ст.1 Закону України від 21.06.2018р. №2469-VIII «Про національну безпеку України» сили безпеки - правоохоронні та розвідувальні органи, державні органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, сили цивільного захисту та інші органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки України (п.17 ч.1 ст.1); сили оборони - Збройні Сили України, а також інші утворені відповідно до законів України військові формування, правоохоронні та розвідувальні органи, органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення оборони держави (п.18 ч.1 ст.1).

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України від 21.06.2018р. №2469-VIII «Про національну безпеку України» до складу сектору безпеки і оборони входять: Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Служба судової охорони, Управління державної охорони України, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику.

У розумінні п.2 ст.2 Закону №2010-ІХ кваліфікуючою ознакою для набуття правого статусу громадянина, позбавленого особистої свободи державою-агресором є: 1) здійснення діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за здійснювану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов'язану із відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями; 2) реалізація наміру держави-агресора з приводу спонукання України, іншої держави, державного органу, організації, у тому числі міжнародної, юридичних або фізичних осіб до дій або утримання від здійснення дій як умови звільнення громадянина України.

Згідно із статтею 3 Закону №2010-ІХ прийняття рішень з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України здійснюється Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі за текстом - Комісія).

Комісія утворюється при центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.

Комісія здійснює діяльність відповідно до Положення про Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яке затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.

Статтею 4 Закону № 2010-ІХ визначено перелік документів та відомостей, які є підставою для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України відповідно до пунктів 1 та 2 частини 1 статті 2 цього Закону.

Підставою для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону є такі документи:

1) заява особи або її законного представника, або члена сім'ї особи, подана за зразком, встановленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України;

2) один із таких документів:

а) довідка Міністерства оборони України, іншого центрального органу виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України, або правоохоронного органу чи державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, командира підрозділу Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, оформлена за зразком та в порядку, встановленими Кабінетом Міністрів України, про те, що військовослужбовець або інша особа, визначена пунктом 1 частини першої статті 2 цього Закону, перебуває (перебувала) в місцях несвободи внаслідок збройної агресії проти України, із зазначенням строку позбавлення особистої свободи, або інтернована у нейтральних державах;

б) документ, що підтверджує участь особи як члена добровольчого загону (формування) в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, у здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, під час позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, із зазначенням строку перебування в місцях несвободи, або інтернована у нейтральних державах;

3) витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності кримінального провадження стосовно особи);

4) повідомлення органів сил безпеки та сил оборони стосовно особи.

Підставою для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України відповідно до підпункту “а» пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону є такі документи:

1) заява особи або її законного представника, або члена сім'ї особи, подана за зразком, встановленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України;

2) документи та/або відомості, що підтверджують факт (факти) порушення норм Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року стосовно заявника при його захопленні, незаконному затриманні, незаконному арешті, незаконному триманні або іншим чином незаконному позбавленні особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами і формуваннями, іншими утвореннями, у зв'язку із здійсненням такою особою діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за здійснювану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов'язану з відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, та про підтвердження дійсності підстав вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями;

3) витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності кримінального провадження стосовно особи);

4) повідомлення органів сил безпеки та сил оборони стосовно особи.

Згідно із ч.6 ст.4 Закону №2010-ІХ під час розгляду заяв Комісією беруться до уваги:

1) інформація, відомості та/або дані, надані особою (заявником), її законним представником, іншою близькою особою, адвокатом чи іншим представником заявника за договором;

2) документи (довідки) щодо достовірності відомостей (інформації), наведених особою та/або стосовно особи, надані центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами на запит Комісії;

3) рішення з відповідних питань міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною;

4) інша інформація, надана чи оприлюднена міжнародними, правозахисними та іншими організаціями.

У разі потреби Комісія заслуховує пояснення осіб, стосовно яких подані документи та/або відомості, та/або свідків, законного представника особи, іншої близької особи, адвоката чи іншого представника заявника, які надали Комісії свідчення, інформацію, відомості.

Відтак, приписами ч.6 ст.4 Закону №2010-ІХ Комісія була наділена законодавцем повноваженнями на заслуховування свідків певних подій об»єктивної дійсності (тобто очевидців).

Частиною 7 ст.4 Закону №2010-ІХ визначено, що за результатами розгляду поданих заяв, документів та/або відомостей з підстав, визначених частинами першою - п'ятою цієї статті, Комісія приймає рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, про визнання особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, чи про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, відмову у визнанні особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

При прийнятті рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України Комісія встановлює дату початку строку позбавлення особи особистої свободи, а у разі звільнення особи з місць несвободи - дату її звільнення.

Відповідно до пункту 1 Положення про Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (затверджене постановою КМУ від 15.11.2022р. №1281) Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі - Комісія) утворюється при Мінреінтеграції з метою виконання завдань, визначених Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

Відповідно до пункту 3 Положення, завданнями Комісії є:

1) розгляд заяв та матеріалів (довідки, інформація, інші документи), визначених пунктами 8, 9, 11 цього Положення, щодо встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, визнання членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України;

2) прийняття рішень про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України чи про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України;

3) прийняття рішень про визнання членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, чи про відмову у визнанні особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України;

4) проведення аналізу практики застосування законодавства з питань соціального та правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України;

5) встановлення дати початку строку позбавлення особи особистої свободи під час прийняття рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а у разі звільнення особи з місць несвободи - дати її звільнення з урахуванням положень, зазначених у пункті 15 цього Положення.

Згідно п. 4 Положення, комісія для виконання покладених на неї завдань має право:

1) залучати до своєї роботи представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, наукових та інших установ, а також окремих фахівців за їх згодою;

2) одержувати безоплатно від центральних і місцевих органів виконавчої влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на Комісію завдань, у строк не більше 15 календарних днів, а якщо це стосується надання великого обсягу інформації, документів та матеріалів, - не більше 30 календарних днів з дня надходження відповідного звернення Комісії до відповідного органу, посадової особи;

3) приймати рішення про надання коштів для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, що надавалася особам, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, для захисту їх прав і законних інтересів;

4) скасовувати рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, про визнання особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України;

5) розглядати інші питання в межах повноважень, визначених законом та цим Положенням.

Згідно із пунктом 7 Положення організаційною формою роботи Комісії є засідання.

Засідання Комісії скликаються у разі потреби, але не рідше ніж один раз на квартал.

Рішення Комісії вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини присутніх на засіданні членів Комісії.

У разі рівного розподілу голосів вирішальним є голос головуючого на засіданні.

У разі відсутності достатньої кількості голосів під час голосування за прийняття рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України факт позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України вважається невстановленим.

За результатами розгляду поданих заяв, документів та/або відомостей Комісія приймає рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, про визнання особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, чи про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, відмову у визнанні особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Рішення Комісії оформляється протоколом, який підписується головою, заступником голови, секретарем та всіма членами Комісії, які брали участь у засіданні.

Прийняті Комісією рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, про визнання особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, вносяться до Єдиного реєстру осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Пунктом 8 Положення визначено, що для прийняття рішення, передбаченого підпунктом 2 пункту 3 цього Положення: громадянин України, якого було позбавлено особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями у зв'язку із захистом державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України, які належать до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 р., або його законний представник, член сім'ї такого громадянина або законний представник члена сім'ї такого громадянина звертається до Мінреінтеграції із заявою за формою, встановленою Мінреінтеграції.

До заяви додаються: довідка Міноборони, іншого центрального органу виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, утвореним відповідно до законів, або правоохоронного органу чи державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, командира підрозділу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань, правоохоронних органів, державного органу спеціального призначення з правоохоронними функціями, оформлена за зразком та в порядку, встановленими Кабінетом Міністрів України, про те, що військовослужбовець або інша особа перебуває (перебувала) в місцях несвободи внаслідок збройної агресії проти України, із зазначенням строку позбавлення особистої свободи, або інтернована у нейтральних державах, або документ, що підтверджує участь особи як члена добровольчого загону (формування) в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, у здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, під час позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, із зазначенням строку перебування в місцях несвободи, або інтернована у нейтральних державах; витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності кримінального провадження стосовно особи); повідомлення органів сил безпеки та сил оборони стосовно особи;

2) громадянин України, який є цивільною особою, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р., якого було позбавлено особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями під час перебування на тимчасово окупованих територіях України або на території держави-агресора у зв'язку із провадженням таким громадянином діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за проваджувану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов'язану із відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, якщо були підстави вважати, що провадження такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями, або його законний представник, член сім'ї такого громадянина або законний представник члена сім'ї звертається до Мінреінтеграції із заявою за формою, встановленою Мінреінтеграції.

До заяви додаються: документи та/або відомості, що підтверджують факт (факти) порушення норм Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р. стосовно заявника під час його захоплення, незаконного затримання, незаконного арешту, незаконного тримання або іншим чином незаконного позбавлення особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами і формуваннями, іншими утвореннями у зв'язку із провадженням такою особою діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за проваджувану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов'язану з відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, та про підтвердження дійсності підстав вважати, що провадження такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями; витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності кримінального провадження стосовно особи); повідомлення органів сил безпеки та сил оборони стосовно особи; звернення, написане в довільній формі в присутності особи, що надає професійну правничу допомогу, або консула, що підтверджується їх підписами, про уповноваження особою, яку було позбавлено особистої свободи, або членом її сім'ї іншої особи на отримання такої допомоги у період дії в Україні або окремих її місцевостях правового режиму воєнного стану, у разі коли особа, яку було позбавлено особистої свободи, та члени її сім'ї позбавлені можливості отримати щорічну державну грошову допомогу, яка надається особі, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України під час перебування такої особи в місцях несвободи.

Згідно із пунктом 14 Положення, під час розгляду заяв Комісією беруться до уваги:

1) інформація, відомості та/або дані, надані особою (заявником), її законним представником, іншою близькою особою, адвокатом чи іншим представником заявника за договором;

2) документи (довідки) щодо достовірності відомостей (інформації), наведених особою та/або стосовно особи, надані центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами на запит Комісії;

3) рішення з відповідних питань міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною;

4) інша інформація, надана чи оприлюднена міжнародними, правозахисними та іншими організаціями.

У разі потреби Комісія заслуховує пояснення осіб, стосовно яких подані документи та/або відомості, та/або свідків, законного представника особи, іншої близької особи, адвоката чи іншого представника заявника, які надали Комісії свідчення, інформацію, відомості.

Відповідно до пункту 17 Положення визначено, що рішення Комісії про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України чи відмову у визнанні членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, може бути оскаржено в судовому порядку.

Суд зауважує, що згідно з ч.2 ст.73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Особливістю предмета доказування у цьому спорі є те, що у нормах Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» національним законодавцем України не запроваджена процедура презумпції достовірності тверджень громадянина про задекларований факт позбавлення особистої свободи під час тимчасової окупації Збройними Силами Російської Федерації частини території України та про задекларовані причини позбавлення особистої свободи під час тимчасової окупації Збройними Силами Російської Федерації частини території України.

Натомість, у нормах Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» національним законодавцем сформульоване однозначне правило, котре є чітким, зрозумілим і відповідає вимозі «якості закону» та принципу «юридичної визначеності», за суттю якого запроваджені Законом України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» гарантії та механізми правового захисту застосовуються виключно у разі підтвердження факту особистої та безпосередньої участі особи у провадженні діяльності, окресленої у п.1 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» чи у п.п. «а» п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» або у п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

Відтак, за загальним правилом пасивна поведінка учасника суспільних відносин - громадянина у сфері провадження будь-якого із трьох окреслених вище сегментів діяльності виключає об»єктивну можливість вчинення органом публічної адміністрації управлінського волевиявлення з приводу підтвердження факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Тож суд ураховує, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень суб»єктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).

Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.

Тому, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що у даному конкретному випадку учасник суспільних відносин, котрий не опікувався у формі активної поведінки провадженням діяльності, окресленої законодавцем у п.1 ч.1 ст.2, у п.п. «а» п.2 ч.1 ст.2, у п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» не міг набути ані розумних очікувань, ані легітимних сподівань на підтвердження факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Тому у межах спірних правовідносин заявник у порядку ч.1 ст.77 КАС України повинен довести обставини особистої та безпосередньої участі у:

- діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями;

професійній, громадській, політичній чи правозахисній діяльності, пов'язаній із відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями;

діяльності із захисту прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями;

діяльності держави-агресора з приводу спонукання України, іншої держави, державного органу, організації, у тому числі міжнародної, юридичних або фізичних осіб до дій або утримання від здійснення дій як умови звільнення громадянина України.

Натомість, у межах спірних правовідносин суб»єкт владних повноважень - Комісія у порядку ч.2 ст.77 КАС України повинен довести відсутність обставин особистої та безпосередньої участі заявника у згаданих діяннях.

З огляду на висловлені вище міркування, у даному конкретному випадку суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Суд зауважує, що рішення про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України є правозастосовчим актом індивідуальної дії органу публічної адміністрації.

Тож у вимірі ч.2 ст.2 КАС України, ст.ст.6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року згаданий правозастосовчий акт повинен відповідати засадам обґрунтованості та умотивованості (що включає безумовну обов'язковість наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав вчинення саме такого управлінського волевиявлення (як фактичних, так і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів прийняття).

Не виконання суб»єктом владних повноважень цього обов»язку призводить до незабезпечення принципу «належного урядування» та принципу «юридичної визначеності».

Ненаведення мотивів прийнятих рішень “суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі №2040/6763/18).

У вимірі обставин даного спору суд зазначає, що ані у тексті Звернення, ані за суттю усіх додатних до Звернення документів позивач не посилався на особисту та безпосередню участь у провадженні діяльності, окресленої законодавцем у п.1 ч.1 ст.2, у п.п. «а» п.2 ч.1 ст.2, у п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

Натомість, заявник постійно наголошував на обставинах позбавлення особистої свободи.

За матеріалами справи у межах спірних правовідносин суд визнає доведеним факт позбавлення заявника особистої свободи.

Принагідно суд звертає увагу, що і Відповідач №2 у межах спірних правовідносин цієї обставини не заперечував, під сумнів не ставив та не спростовував.

Водночас із цим, суд зауважує, що у межах спірних правовідносин визначальним є наявність або відсутність факту позбавлення заявника особистої свободи саме з причини особистої та безпосередньої участі у провадженні діяльності, окресленої законодавцем у п.1 ч.1 ст.2, у п.п. «а» п.2 ч.1 ст.2, у п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

Між тим, за матеріалами справи у межах спірних правовідносин суд не визнає доведеним факт позбавлення заявника особистої свободи саме з причини особистої та безпосередньої участі у провадженні діяльності, окресленої законодавцем у п.1 ч.1 ст.2, у п.п. «а» п.2 ч.1 ст.2, у п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

При цьому, суд ураховує, що заявник, доводячи факт позбавлення його особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, зосередився виключно на обставинах викрадення, утримання в неволі та заподіяння йому фізичних і моральних страждань, що, безумовно, свідчить про факт насильницького позбавлення свободи з боку представників держави-агресора.

Водночас, аналіз поданих ним заяви, пояснень та доданих документів свідчить про відсутність будь-яких даних щодо здійснення ним діяльності, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 2, підпунктами «а» та «б» пункту 2 частини першої статті 2 Закону України №2010-ІХ, а саме - участі у діяльності, спрямованій на захист державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу України чи у правозахисній або громадській діяльності, яка могла створювати реальну або потенційну небезпеку незаконного переслідування особи державою-агресором.

Отже, позивач фактично доводить лише сам факт насильницького позбавлення свободи, але повністю оминає необхідний елемент причинно-наслідкового зв'язку між таким позбавленням свободи та його участю у будь-якій із трьох визначених законом форм діяльності. За відсутності доказів особистої та безпосередньої участі у зазначеній діяльності, орган публічної адміністрації не мав об'єктивної можливості підтвердити факт позбавлення свободи саме у значенні, визначеному Законом №2010-ІХ.

Таким чином, встановлені обставини не утворюють сукупності юридичних фактів, необхідних для застосування гарантій соціального і правового захисту, передбачених цим законом, а рішення Комісії про непідтвердження факту позбавлення особистої свободи слід визнати правомірним та обґрунтованим.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень - Комісією було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у підтвердженні факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України у зв»язку із відсутністю в матеріалах Звернення об»єктивних даних про провадження заявником діяльності, згаданої у п.п. «а» п.1 ч.1 ст.2 та п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про соціальний і правовий статус осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої волі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, та членів їхніх сімей».

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єктом владних повноважень було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин були з»ясовані повно, положення належної норми права були витлумачені правильно, реально вчинене управлінське волевиявлення не призвело до погіршення правового становища заявника, адже у даному конкретному випадку і сам заявник не посилався та не доводив факту провадження діяльності, згаданої у п.п. «а» п.1 ч.1 ст.2 та п.п. «б» п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про соціальний і правовий статус осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої волі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, та членів їхніх сімей», а навпаки твердив про постійне перебування у цивільному одязі, знищення усіх доказів причетності до служби у лавах Національної поліції України, дотримання усіх умов для уникнення полону.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою залишення позову без задоволення.

Стосовно залучення до участі у справі у якості відповідача №2 - Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, суд зазначає, що згідно із статтею 3 Закону України від 26.01.2022р. №2010-ІХ "Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей" прийняття рішень з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України здійснюється Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі - Комісія).

Комісія утворюється при центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.

Комісія здійснює діяльність відповідно до Положення про Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, яке затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.

Частиною сьомою статті 4 Закону України № 2010-ІХ визначено, що за результатами розгляду поданих заяв, документів та/або відомостей з підстав, визначених частинами першою - п'ятою цієї статті, Комісія приймає рішення про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, про визнання особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, чи про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, відмову у визнанні особи членом сім'ї особи, стосовно якої встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові чи службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі при виконанні делегованих повноважень.

Отже, Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України та Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України є різними окремими та самостійними суб'єктами владних повноважень.

При цьому, згідно з п.1 Положення про Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (затверджено постановою КМУ від 15.11.2022р. №1281) Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі - Комісія) утворюється при Мінрозвитку з метою виконання завдань, визначених Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

Згідно з п.16 Положення про Міністерство розвитку громад та територій України (затверджене постановою КМУ від 30.06.2015р. №460 у редакції постанови КМУ від 17.12.2022р. №1400) Мінрозвитку є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства.

За правилами абз.1 ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Тож участь у справі Відповідача №1 виправдана необхідністю створення судом належних умов для забезпечення виконання приписів ч.1 ст.139 КАС України з огляду на відсутність у Відповідача №2 власних фінансових ресурсів та непередбачуваністю процесуального результату розв'язання спору на стадії прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі, позаяк вимоги ч.ч.1-5 ст.242 КАС України мають бути дотримані судом саме під час ухвалення судового акту по суті спору

При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував усі діючі механізми з'ясування об'єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам та нормам закону, котрі здатні вплинути на правильне вирішення спору; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; повно та детально виклав власні висновки та міркування як з приводу тлумачення належних норм права, так і з приводу усіх слушних доводів поданих учасниками спору процесуальних документів.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Заяву Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України від 25.09.2025р. про поновлення строку подання відзиву на позов - задовольнити.

Поновити Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України строк на подання відзиву на позов.

Позов - залишити без задоволення.

Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко