Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
21.10.2025 р. справа №520/22447/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі за текстом - Відповідач№1, Адміністрація, Служба), ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - Відповідач №2, суб"єкт владних повноважень, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання протиправним та скасування рішення (листа), зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування рішення (лист) ІНФОРМАЦІЯ_1 № 03.3/М-4302/3350 від 21.06.2025 про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у перерозподілі одноразової грошової допомоги; 2) зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 розглянути звернення ОСОБА_1 від 11.06.2025 з урахуванням правової позиції суду та здійснити відповідний перерозподіл.
Аргументуючи ці вимоги, зазначав, що померлий батько загиблого військовослужбовця - Захисника України після розірвання шлюбу не брав участі у вихованні та утриманні дитини, а тому його спадкоємці не мають права на отримання за померлого частки одноразової грошової допомоги. Твердив, що частку померлого батька загиблого військовослужбовця - Захисника України належить передати у власність матері загиблого військовослужбовця - Захисника України (тобто заявника у справі).
Відповідач №1 - ІНФОРМАЦІЯ_1 та Відповідач №2 - Адміністрація Державної прикордонної служби України із поданим позовом не погодились.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначали, що після настання події смерті батька загиблого військовослужбовця - Захисника України юридичну долю призначеної батькові загиблого військовослужбовця - Захисника України частку одноразової грошової допомоги у розмірі 7,5 млн. грн. належить вирішувати у порядку ст.1227 Цивільного кодексу України, а не у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 чи у порядку Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, які відомі учасникам спору і стосовно яких у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей до матеріалів судової справи, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не надали заяви ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Суд, вивчив доводи усіх приєднаних до справи процесуальних документів, повно виконав процесуальний обов'язок із збору доказів, з'ясував обставини фактичної дійсності, дослідив зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізував зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, всебічно перевірив доводи сторін добутими доказами, і вирішуючи спір по суті, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
02.08.2023р. настала подія загибелі військовослужбовця - Захисника України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) під час виконання військового обов'язку із захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України від повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України, який обіймав штатну військову посаду в організаційній структурі ІНФОРМАЦІЯ_1 та знаходився на грошовому та фінансовому забезпеченні в означеному тероргані Державної прикордонної служби України.
Батьками загиблого військовослужбовця - Захисника України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) є ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; позивач у справі) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
25.07.2008р. шлюб між ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; позивач у справі) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) було розірвано, про що Відділом реєстрації актів цивільного стану Богодухівського районного управління юстиції Харківської області було видано свідоцтво серії НОМЕР_1 .
Доказів позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав відносно ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) матеріали справи не містять.
За викладеними у позові твердженнями, після загибелі військовослужбовця - Захисника України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; позивач у справі) та ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 була призначена одноразова грошова допомога у рівних частках (тобто по - 7,5млн. грн. кожному із батьків).
ІНФОРМАЦІЯ_5 подія смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), що підтверджується виданим Управлінням «Центр надання адміністративних послуг» Богодухівської міської ради Харківської області свідоцтвом про смерть від 03.02.2025р. серії НОМЕР_2 .
09.06.2025р. заявник ініціювала перед Відповідачем №2 - Адміністрацією Державної прикордонної служби процедуру передачі призначеної ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) одноразової грошової допомоги у власність ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; позивач у справі).
Листом від 10.06.2025р. №03.3/М-6229/11217 Відповідач №2 спрямував означене звернення заявника за належністю до Відповідача №1.
За цим зверненням Відповідачем №2 було вчинено відмову, оформлену листом від 21.06.2025р. №03.3/М-4302/3350 та умотивовану тим, що юридичну долю призначеної ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) одноразової грошової допомоги належить вирішувати у порядку ст.1227 Цивільного кодексу України, а не за окремим рішенням суб»єкта владних повноважень.
Стверджуючи про вчинення Відповідачем №2 управлінського волевиявлення у формі протиправної відмови з приводу перепризначення одноразової грошової допомоги у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 тому із батьків загиблого військовослужбовця - Захисника України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), який залишився живим незалежно від факту розірвання шлюбу та незалежно від факту непроживання однією сім'єю (однією родиною), заявник ініціював даний спір.
Суд вважає ключовими питаннями у даному спорі відповіді на те: 1) якою є правова природа одноразової грошової допомоги у порядку ст.16 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168: грошовим еквівалентом соціальної гарантії на випадок загибелі життя військовослужбовця у зв»язку із втратою годувальника чи грошовим еквівалентом соціальної гарантії на випадок загибелі військовослужбовця у зв»язку із втратою члена родини під час виконання конституційного військового обов»язку; 2) чи відповідає національний закон України в цій частині вимозі "якості закону"; 3) чи наділений суб»єкт владних повноважень у межах спірних правовідносин управлінською функцією на передачу частки одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України, призначеної кожному із батьків, котрі не знаходяться у зареєстрованому шлюбі і не є членами однієї сім»ї (однієї родини) іншому живому родичу першого ступеня споріднення загиблого військовослужбовця - Захисника України (тобто матері) у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 або у порядку Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" без застосування норм ст.1227 Цивільного кодексу України.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України Відповідач №2 є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації Відповідачем №2 наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
За приписами ст.ст.17 і 65 Конституції України до згаданих вище обов'язків людини перед суспільством належить обов»язок з приводу захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності України у спосіб відбуття військової служби відповідно до закону.
Таким законом є Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу", згідно з п.3 ст.1 якого військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За визначенням ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Як то указано у ч.1 ст.40 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу", гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.
Частиною 1 ст.41 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов»язок і військову службу" визначено, що виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Суд відмічає, що у межах даного випадку на суспільні правовідносини з приводу виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовця в частині визначення розміру грошового еквіваленту соціальної гарантії на випадок втрати життя військовослужбовця можуть бути поширені як приписи ст.ст.16-164 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", так і приписи п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168.
Тому суд знаходить ключовими питаннями у даному спору відповідь і на те: 1) положення якого з перелічених вище актів права слід застосувати до спірних правовідносин; 2) чи переходить до матері (як родича та члена сім"ї загиблого військовослужбовця - Захисника України) право на отримання частки одноразової грошової допомоги, призначеної померлому батькові загиблого військовослужбовця - Захисника України у разі не знаходження у шлюбі з померлим, не проживання із померлим однією родиною (однією сім'єю), не входження до кола спадкоємців померлого.
Суд відмічає, що згідно з п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 (у редакції на момент настання події загибелі військовослужбовця) сім'ям загиблих осіб, зазначених у пунктах 1-12 цієї постанови, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 000 000 гривень, яка розподіляється рівними частками на всіх отримувачів, передбачених у статті 16-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», крім громадян Російської Федерації або Республіки Білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору.
Особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цією постановою, можуть реалізувати це право з дня його виникнення. Днем виникнення такого права є дата загибелі особи, зазначеної у пунктах 1-12 цієї постанови, в період дії воєнного стану, що зазначена у свідоцтві про смерть.
Якщо сім'я загиблої особи одночасно має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цією постановою, та одноразової грошової допомоги або компенсаційної виплати, встановлених іншими актами законодавства, здійснюється одна з таких виплат за її вибором.
Однак, згідно з п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 (у редакції постанови КМУ від 18.06.2024р. №714, котра застосовується з 29.03.2024р.) особам, які мають право на виплату одноразової грошової допомоги у разі загибелі осіб, зазначених у пунктах 1-12 цієї постанови, а також їх смерті внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), отриманого у період воєнного стану під час захисту Батьківщини, участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення (здійснення), зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, у період здійснення зазначених заходів, не пізніше ніж через один рік після поранення (контузії, травми, каліцтва), виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 млн. гривень.
У разі наявності особистого розпорядження осіб, зазначених у пунктах 1-12 цієї постанови (крім осіб начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро), на випадок загибелі (смерті) про виплату одноразової грошової допомоги особі (особам) за вибором визначається розмір частки таких осіб у відсотках. Розмір допомоги осіб, які мають на неї право, крім громадян Російської Федерації або Республіки Білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору, визначається відповідно до розміру часток, зазначених в особистому розпорядженні, у відсотках.
У разі відсутності особистого розпорядження або за наявності неохопленої особистим розпорядженням частки розміру одноразової грошової допомоги право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги (її частки) мають особи, визначені у частині четвертій статті 1181 Кодексу цивільного захисту України, частині четвертій статті 98 Закону України “Про Національну поліцію» та пункті 4 статті 161 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», крім громадян Російської Федерації або Республіки Білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору, у рівних частках.
Суд відзначає, що на подальший розвиток положень п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22.06.2022р. №383 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 05.07.2022р. №741/38077) була затверджена Інструкція з призначення і виплати в Державній прикордонній службі України одноразової грошової допомоги, передбаченої пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» (далі за текстом - Інструкція №383).
Згідно з п.2 Інструкції №383 призанчення та виплата одноразової грошової допомоги у порядку п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 здійснюється або Адміністрацією Державної прикордонної служби України або регіональним управлінням, або загоном морської охорони, або органом охорони державного кордону, або органом забезпечення, або навчальним закладом, або науково-дослідною установою Державної прикордонної служби України, або підрозділом спеціального призначення за останнім місцем проходження військової служби загиблого (померлого) військовослужбовця.
Згідно з п.5 Інструкції №383 для вирішення питання щодо можливості призначення та виплати ОГД в органах Держприкордонслужби утворюється комісія з питань виплати ОГД. Склад комісії затверджується керівником органу Держприкордонслужби. Комісію очолює один із заступників керівника органу Держприкордонслужби. До складу комісії включаються представники штабу (за наявності в штаті органу), підрозділів фінансово-економічного, юридичного, кадрового, медичного, запобігання та виявлення корупції та з охорони праці.
За правилами п.6 Інструкції №383 розгляд документів про призначення ОГД в органах Держприкордонслужби здійснюється комісією в 10-денний строк з дня реєстрації заяви разом із документами передбаченими пунктом 3 цієї Інструкції. У виняткових випадках (наприклад, відсутність доступу до державних реєстрів, ведення бойових дій в районах де дислокуються органи Держприкордонслужби) строк розгляду може бути продовжений, про що письмово у цей же строк повідомляється отримувач.
Відповідно до п.7 Інструкції №383 за результатами розгляду поданих заявником документів комісія приймає рішення у формі висновку про призначення ОГД або про відмову в її призначенні, який затверджується керівником відповідного органу Держприкордонслужби.
У разі якщо документи подано не в повному обсязі чи не за належністю, або потребують уточнення, комісія приймає рішення про повернення документів на доопрацювання.
Як то указано у п.8 Інструкції №383, у разі прийняття комісією рішення про призначення ОГД керівник органу Держприкордонслужби видає наказ про виплату такої допомоги.
Пунктом 9 Інструкції №383 визначено, що ОГД виплачується шляхом перерахування коштів на рахунок в установі банку державного сектору, зазначений отримувачем у заяві.
Продовжуючи розгляд справи, суд зауважує, що поряд з приписами п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, суспільні правовідносини з приводу виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовця одночасно унормовані і приписами ст.16-164 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Так, згідно з ч.1 ст.161 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції Закону України від 09.12.2023р. №3515-ІХ; набрав чинності - 29.03.2024р.) у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають особи, зазначені у пункті 4 цієї статті.
Згідно з ч.3 ст.161 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції Закону України від 09.12.2023р. №3515-ІХ; набрав чинності - 29.03.2024р.) у разі відсутності особистого розпорядження або за наявності неохопленої особистим розпорядженням частки розміру одноразової грошової допомоги право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги (її частки) мають особи, визначені у пункті 4 цієї статті, у рівних частках.
За правилами ч.4 ст.161 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції Закону України від 09.12.2023р. №3515-ІХ; набрав чинності - 29.03.2024р.) до членів сімей загиблих (померлих) осіб, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, належать: діти, у тому числі усиновлені, зачаті за життя загиблої (померлої) особи та народжені після її смерті, а також діти, стосовно яких загиблу (померлу) особу за її життя було позбавлено батьківських прав; вдова (вдівець); батьки (усиновлювачі) загиблої (померлої) особи, якщо вони не були позбавлені стосовно неї батьківських прав або їхні батьківські права були поновлені на час її загибелі (смерті); внуки загиблої (померлої) особи, якщо на момент її загибелі (смерті) їх батьки загинули (померли); жінка (чоловік), з якою (з яким) загибла (померла) особа проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, за умови що цей факт встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили; утриманці загиблої (померлої) особи, визначені відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Між тим, до набрання чинності Законом України від 09.12.2023р. №3515-ІХ (набрав чинності - 29.03.2024р.) згідно з ч.1 ст.161 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого). Утриманцями вважаються члени сім'ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" за загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов'язаного або резервіста (особу, звільнену з військової служби, смерть якої настала протягом року після звільнення).
З положень наведених норм права слідує, що до 29.03.2024р. право на отримання одноразової грошової допомоги у зв"язку із смертю (загибеллю) військовослужбовця належало, зокрема, дітям загиблого (померлого військовослужбовця), які не досягли повноліття або дітям загиблого (померлого військовослужбовця), які є утриманцями загиблого (померлого) у розумінні Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" з урахуванням субсидіарного застосування норм Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнобов"язкове державне пенсійне страхування" в частині змісту юридичної категорії "непрацездатні особи" (тобто або неповнолітнім дітям загиблого або дітям загиблого, які є утриманцями і після досягнення повноліття).
Після 29.03.2024р. законодавцем було сформульовано нове правило, згідно з яким право на отримання одноразової грошової допомоги у зв"язку із смертю (загибеллю) військовослужбовця належить дітям загиблого (померлого військовослужбовця) безвідносно до будь-яких кваліфікуючих умов.
На подальший розвиток норм Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в частині реалізації особами права на отримання одноразової грошової допомоги у разі смерті (загибелі) військовослужбовця КМУ було видано низку постанов, а саме: постанову КМУ від 28.05.2008р. №499 про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб (далі за текстом - Порядок №499); постанову КМУ від 21.02.2007р. №284 про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, що сталися у 2006 році (далі за текстом - Порядок №284); постанову КМУ від 21.11.2007р. №1331 про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності співробітників кадрового складу розвідувальних органів (далі за текстом - Порядок №1331); постанову КМУ від 25.12.2013р. №975 про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі за текстом - Порядок №975), з яких за критерієм набуття чинності на спірні правовідносини може бути поширена тільки постанова КМУ від 25.12.2013р. №975 за умови віддання пріоритету у застосування над п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 та наказом Міністерства оборони України від 25.01.2023р. №45 про затвердження Порядку і Умов призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовців Збройних Сил України в період дії воєнного стану (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.01.2023р. за №176/39232; далі за текстом - Порядок №45).
Суд зауважує, що оскільки заявником у межах спірних правовідносин було порушено процедуру отримання одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця саме у порядку п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, то застосовними належить визнати саме норми Інструкції №383.
Тож визначальним для правильного вирішення спору є не календарна дата, на яку припав момент загибелі військовослужбовця і чинне станом на цю дату національне законодавство України, а правова природа соціальної гарантії на виплату одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця як грошового еквіваленту соціальної гарантії на випадок загибелі військовослужбовця у зв»язку із втратою годувальника чи як грошового еквіваленту соціальної гарантії на випадок загибелі військовослужбовця у зв»язку із втратою члена родини під час виконання конституційного військового обов»язку.
З цього приводу суд відзначає, що згідно з ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Відповідно до ч.4 ст.3 Сімейного кодексу України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Статтею 6 Сімейного кодексу України визначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (ч.1 ст.6); Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч.2 ст.6).
Як то указано у ч.1 ст.172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Зі змісту наведених норм права слідує, що законодавець відмежовує правову категорію "дитина" від правових категорій "повнолітній син" чи "повнолітня дочка" за критерієм вікового цензу, але на запроваджує припису, згідно з яким повнолітній син чи повнолітня дочка не є членами сім»ї своїх батьків чи не входять до складу родини своїх батьків.
Застосовуючи до спірних правовідносин положення ст.ст.3, 17, 65 Конституції України, суд доходить до переконання про те, що виплата одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця є грошовим еквівалентом саме соціальної гарантії, пов»язаною із втратою члена родини - військовослужбовця під час виконання конституційного військового обов»язку.
Тому у силу наведених статей Конституції України як норм прямої дії діти загиблого військовослужбовця мають право на отримання частки одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця (батька чи матері) безвідносно як до події настання повноліття, так і до факту входження до кола утриманців загиблого військовослужбовця.
При цьому, суд зважає, що оскільки норми національного закону України не містять беззаперечних підстав для кваліфікації соціальної гарантії на виплату одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця виключно як грошового еквіваленту соціальної гарантії на випадок втрати життя військовослужбовця у зв»язку із втратою годувальника, то з огляду на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) найбільш сприятливим для учасників суспільних відносин є підхід, коли діти загиблого військовослужбовця мають право на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку із загибеллю військовослужбовця (безвідносно до будь-якого вікового цензу та безвідносно до факту знаходження на утриманні загиблого після досягнення повноліття) на однакових умовах із кожним із батьків загиблого військовослужбовця та іншим членом подружжя загиблого військовослужбовця.
Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що на відміну від дітей загиблого військовослужбовця - Захисника України батьки загиблого військовослужбовця - Захисника України не наділені аналогічним обсягом прав та гарантій у вимірі отримання одноразової грошової допомоги у порядку п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, а тому, колишній чоловік-батько загиблого військовослужбовця - Захисника України та колишня дружина - матір загиблого військовослужбовця - Захисника України після розірвання власного шлюбу не мають взаємних прав та обов»язків (окрім випадку проживання однією сім'єю (однією родиною) і ведення спільного господарства).
Суд відмічає, що за змістом як ст.ст.16-164 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", так і приписів п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 правова природа одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України полягає у майновій (фінансовій) міри юридичної відповідальності Держави України перед кожним окремим членом сім»ї (родини) загиблого військовослужбовця - Захисника України.
Суд погоджується із доводами позову про те, що у межах спірних правовідносин загиблий військовослужбовець - Захисник України гідно виконав конституційний обов'язок із захисту Батьківщини від збройної військової агресії ворога, віддавши за майбутнє Держави Україна власне життя.
Разом із тим, і Держава Україна у межах спірних правовідносин виконала власні позитивні зобов»язання згідно з п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 перед членами родини (сім»ї) загиблого військовослужбовця - Захисника України, а саме: окремо перед батьком загиблого військовослужбовця - Захисника України, окремо перед матір'ю загиблого військовослужбовця - Захисника України.
Суд повторно наголошує, що на суспільні відносини з приводу реалізації відповідачем функцій суб"єкта владних повноважень повною мірою поширюється дія приписів ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст. КАС України.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тлумачення змісту ч.2 ст.19 Конституції України міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 12.12.2023р. у справі №160/7116/19, де указано, що "52. Водночас судова палата наголошує на тому, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
53. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу “заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
54. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.".
За правилами ст.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 та ст.163 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" правовими підставами для нового розподілу одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України є: 1) або відмова однієї з осіб, зазначених в особистому розпорядженні, від призначення та отримання одноразової грошової допомоги; 2) або нереалізація однієї з осіб, зазначених в особистому розпорядженні, права на призначення та отримання одноразової грошової допомоги протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.
Натомість, у випадку реалізації Державою України власних позитивних зобов'язань за ст.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 перед кожним окремим членом родини (сім'ї) загиблого військовослужбовця - Захисника України у спосіб призначення одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України призначені грошові виплати набувають правового статусу майна у розумінні ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 195 року і позбавлення набувача цього майна за рішенням органу публічної адміністрації у сфері соціального захисту членів сімей (родин) військовослужбовців виключається прямою дією приписів ст.41 Конституції України.
Згідно з ч.1 ст.1227 Цивільного кодексу України суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
Тож, у межах спірних правовідносин суб»єкт владних повноважень правомірно кваліфікував у якості належної норми матеріального права саме положення ст.1227 Цивільного кодексу України.
Суд ураховує, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень суб»єктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).
Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.
Однак, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що у даному конкретному випадку з огляду на правову природу одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця - Захисника України як майнової (фінансової) міри юридичної відповідальності Держави України перед кожним окремим членом сім»ї (родини) загиблого військовослужбовця - Захисника України (тобто грошового еквіваленту саме соціальної гарантії, пов»язаною із втратою члена родини - військовослужбовця під час виконання конституційного військового обов»язку) заявник як матір загиблого військовослужбовця - Захисника України не набула і об»єктивно не могла набути ані розумних очікувань, ані легітимних сподівань на отримання призначеної померлому батькові загиблого військовослужбовця - Захисника України частки одноразової грошової допомоги у порядку ст.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, позаяк не перебувала з означеною особою на момент загибелі військовослужбовця - Захисника України в зареєстрованому шлюбі, не проживала з цією особою однією сум»єю (однією родиною), не вела із цією особою спільного господарства, не була утриманцем цієї особи.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону правового акту індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень, яким на приватну особу покладено додатковий обов'язок у вигляді майнового/фінансового тягаря, зокрема, за критеріями: дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед відповідачем.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб"єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень - Відповідачем №2 було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у перепризначенні матері загиблого військовослужбовця - Захисника України невиплаченої частки одноразової грошової допомоги у порядку п.2 постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, раніше призначеної батькові загиблого військовослужбовця - Захисника України.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону була наведено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку суб»єкт владних повноважень - Відповідач №2 забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, оскільки вчинив оскаржене управлінське волевиявлення з урахуванням ст.ст.3, 17, 65 Конституції України та дійсної правової природи одноразової грошової допомоги у зв»язку із загибеллю військовослужбовця, із достатньою повнотою з»ясував обставини спірних правовідносин, правильно витлумачив зміст належної норми матеріального права, обгрунтовано утримався від свавільного позбавлення спадкоємців померлого учасника суспільних відносин - батька загиблого військовослужбовця - Захисника України мирного володіння майном у розумінні ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року за рішенням органу публічної адміністрації.
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з'ясування об'єктивної істини; надав належну оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права та оцінки обставин фактичної дійсності.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
У ході розгляду справи судом не виявлено існування правових висновків Верховного Суду у релевантних справах.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко