Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
21.10.2025 р. справа №520/24921/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 08.08.2025 р. про звільнення з військової служби за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами на підставі п.3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років; 2) зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 08.08.2025 р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами та прийняти рішення за наслідком такого розгляду, з врахуванням висновків суду.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень протиправно створює перешкоди у припиненні публічної військової служби.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що військовослужбовець не подавав відповідного письмового рапорту по команді, а відтак, військова частина об»єктивно була позбавлена можливості прийняти рішення по суті неотриманого рапорту військовослужбовця.
Клопотань про ознайомлення з матеріалами справи заявник не подавав.
Клопотань про існування наміру на подачу відповіді на відзив заявник не подавав.
Клопотань про усунення перешкод у реалізації наміру на подачу відповіді на відзив заявник не подавав.
Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, які відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей до матеріалів справи, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Тому суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 ; у часовий проміжок, котрий співпадає з предметом даного спору, проходив військову службу у якості військовослужбовця на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_1 .
За викладеними у позові твердженнями заявник перебуває у шлюбі із ОСОБА_2 (свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_3 від 28.02.2020 р.), у якому народилися двоє дітей, а саме: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; свідоцтво про народження серія НОМЕР_4 від 03.10.2020 р.) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ; свідоцтво про народження серія НОМЕР_5 від 24.10.2024 р.).
Окрім того, у родині заявника виховується неповнолітній син дружини від іншого шлюбу - ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; свідоцтво про народження серія НОМЕР_6 від 21.02.2017 р.).
Згідно з рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 02.05.2025 р. по справі 646/11283/24 рідний батько цієї дитини - ОСОБА_6 був позбавлений батьківських прав відносно дитини - ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
Родина заявника має статус багатодітної, що підтверджується копією посвідчення багатодітної родини серія НОМЕР_7 від 08.11.2024 р.
За викладеною у позові версією перебігу подій сторони позивача на початку липня 2025р. заявником було подано письмовий рапорт (далі за текстом - Рапорт №1) разом з нотаріально посвідченими копіями документів з приводу звільнення з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу".
Однак, доказів подання Рапорту №1 заявником до матеріалів справи не подано.
У ході розгляду справи судом на виконання вимог ч.4 ст.9 КАС України не відшукано джерел здобуття таких доказів за власної ініціативою.
Відповідач заперечує факт подання заявником Рапорту №1.
За викладеними у позові доводами, 11.08.2025р. представником позивача, адвокатом - Смоленко О.І. на офіційну електронну пошту Військової частини НОМЕР_1 було направлено рапорт заявника від 08.08.2025р. (далі за текстом - Рапорт №2) про звільнення з військової служби на підставі до п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу", до якого були приєднані копія свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_3 ; копія свідоцтва про народження ОСОБА_3 ; копія довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 ; копія свідоцтва про народження ОСОБА_4 ; копія довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 ; копія свідоцтва про народження ОСОБА_5 ; копія довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_5 ; копія посвідчення багатодітної родини серія НОМЕР_7 ; копія заяви ОСОБА_6 від 29.07.2023р.; копія рішення Основ'янського районного суду міста Харкова від 02.05.2025 р.
Відповіді по суті цього рапорту заявник не отримав.
Відповідач заперечує як існування будь-якої офіційної електронної пошти Військової частини НОМЕР_1 , так і одержання матеріалів Рапорту №2, а тому твердить про відсутність обов»язку з приводу розгляду питання стосовно звільнення заявника з військової служби п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу".
Стверджуючи про вчинення суб"єктом владних повноважень бездіяльності у вирішенні питання стосовно звільнення військовослужбовця з військової служби та про невідповідність закону названого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом управлінських функцій поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.
В Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
За змістом ст.ст.17 і 65 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, обов"язком кожного громадянина України. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Суспільні відносини з приводу порядку виконання громадянами військового обов"язку унормовані, зокрема, приписами Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу", Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008; далі за текстом - Положення №1153/2008), Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджена наказом Міністерства оборони України від 10.04.2009р. №170, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 19.08.2009р. за №438/16454; далі за текстом - Інструкція №170).
Так, відповідно до ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч.6 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Частиною 1 статті 4 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" визначено, що Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.
Підпунктом "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Згідно з п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану: військовослужбовці-жінки - у зв'язку з вагітністю; військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку; дружина, якщо обоє із подружжя проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років; перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці; військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України; військовослужбовці, які є усиновлювачами, на утриманні яких перебуває (перебувають) дитина (діти), яка (які) до моменту усиновлення була (були) дитиною-сиротою (дітьми-сиротами) або дитиною (дітьми), позбавленою (позбавленими) батьківського піклування, віком до 18 років, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями, патронатними вихователями, на утриманні яких перебуває дитина-сирота (діти-сироти) або дитина (діти), позбавлена (позбавлені) батьківського піклування, віком до 18 років; виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов'язані її виховувати; утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи; виховання військовослужбовцем дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність, за умови що такі особи не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати; необхідність здійснювати постійний догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи; необхідність здійснювати догляд за дружиною (чоловіком) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів; необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я; необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім'ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я; у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами; якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі у антитерористичній операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану; якщо їхнім близьким родичам (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, рідний (повнорідний) брат чи сестра) посмертно присвоєно звання Герой України за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року - лютий 2014 року).
За правилами п.233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Статтею 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV) передбачено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Відповідно до пункту 2.1.6 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України (затверджена наказом Генерального штабу Збройних Сил України 07.04.2017 №124; далі за текстом - Інструкція №124) рапорт (заява) - письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
Наведені вище положення передбачають право подання рапортів з питань, що виникають під час проходження військової служби.
Командир військової частини за результатами розгляду рапорту (заяви) військовослужбовця, зобов'язаний протягом місяця розглянути рапорт (заяву) військовослужбовця та надати відповідь по суті порушених питань.
При цьому командир має приймати рішення та діяти на власний розсуд одноосібно приймаючи відповідні рішення за рапортом військовослужбовця.
Аналогічні по суті норми в частині правової природи та призначення рапорту військовослужбовця включені і до Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 31.01.2024р. №40.
Окрім того, суд зауважує, що відносини з приводу розгляду звернень військовослужбовців додатково деталізовані нормами Інструкції про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України (затверджена наказом міністерства оборони України від 28.12.2016р. №735, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 23.01.2017р. за №94/29962; далі за текстом - Інструкція №735).
Згідно з п.1 розділу ІІІ Інструкції №375 посадові особи органів військового управління, військових частин під час розгляду звернень громадян зобов'язані уважно вникати в їх суть, у разі потреби вимагати у виконавців матеріали їх перевірки, направляти працівників на місця для перевірки викладених у зверненні обставин, застосовувати інші заходи для об'єктивного вирішення поставлених автором звернення питань, з'ясовувати та приймати рішення про усунення причин і умов, які спонукають авторів скаржитись.
Відповідно до п.2 розділу ІІІ Інструкції №375 рішення, які приймаються за зверненнями, мають бути мотивованими та ґрунтуватися на нормах законодавства. Посадова особа, визнавши заяву такою, що підлягає задоволенню, зобов'язана забезпечити своєчасне й правильне рішення, а в разі визнання скарги обґрунтованою - негайно вжити заходів щодо поновлення порушених прав громадян.
За правилами п.5 розділу ІІІ Інструкції №375 звернення розглядаються і вирішуються в термін не більше одного місяця від дня їх надходження, ураховуючи вихідні, святкові та неробочі дні, а ті, які не потребують додаткового вивчення та проведення перевірки за ними, - невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання.
Якщо в місячний термін розв'язати порушені у зверненні питання неможливо, то керівник відповідного органу військового управління, командир військової частини або особа, що тимчасово виконує його обов'язки, установлює термін, потрібний для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.
Як то згадано у п.7 розділу ІІІ Інструкції №375, відповідь за результатами розгляду звернення обов'язково дається тим органом військового управління, військовою частиною, які його отримали і до компетенції яких входить розв'язання порушених у зверненні питань, за підписом керівників або осіб, яким право ставити підпис надано відповідним керівником органу військового управління, командиром військової частини.
Пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції №375 визначено, що рішення про відмову в задоволенні вимог або прохань, викладених у зверненні, доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на чинне законодавство і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. При цьому вказуються заходи, які вживались органом військового управління, військовою частиною для перевірки цього звернення. Якщо давалася усна відповідь, то складається відповідна довідка, яка додається до матеріалів перевірки звернення.
Згідно з п.12.1 розділу ХІІ Інструкції №170 звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.
Відповідно до п.12.11 розділу ХІІ Інструкції №170 перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.
Як то указано у п.14.10 розділу XIV Інструкції №170, звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Також п.5 Додатку №19 до Інструкції №170 указано, що у разі звільнення військовослужбовця через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року № 413 та визначено підпунктом «г» пунктів 1, 2 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п'ятої, підпунктом «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Приписами п.225 Положення №1153/2008 визначено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється: 1) у мирний час та під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 1 частини четвертої, пунктами 1, 2 частини п'ятої, пунктами 1, 2 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них; у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них, а також командувачами видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України; у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно за всіма підставами, крім військовослужбовців, які обіймають посади номенклатури призначення Міністра оборони України, - Головнокомандувачем Збройних Сил України та командиром військової частини НОМЕР_8 ; у військових званнях до генерал-лейтенанта (віце-адмірала) та прирівняних до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військових звань включно за всіма підставами - Міністром оборони України; у військових званнях генерала (адмірала) та прирівняному до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військовому званні - Президентом України; 2) під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу": у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них; у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них; у військових званнях до полковника (капітана 1 рангу) включно за всіма підставами - командувачами видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командиром військової частини НОМЕР_8 , начальником Генерального штабу Збройних Сил України, керівником служби персоналу Міністерства оборони України, начальником Національного університету оборони України імені Івана Черняховського; у військових званнях до бригадного генерала (коммодора) та прирівняних до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військових звань включно за всіма підставами - Головнокомандувачем Збройних Сил України; у військових званнях до генерал-лейтенанта (віце-адмірала) та прирівняних до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військових звань включно за всіма підставами - Міністром оборони України; у військових званнях генерала (адмірала) та прирівняному до них згідно із пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 4 червня 2020 року № 680-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо військових звань військовослужбовців" військовому званні - Президентом України.
У розумінні ст.1 Закону України від 06.12.1991р. №1932-ХІІ "Про оборону України" особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
За визначенням ст.1 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 24.02.2022р. № 62/2022 «Про введення воєнного стану в України» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (затверджено Законом України від 24.02.2022р. № 2102-IX), який наразі триває.
Визначення поняття воєнний стан міститься в ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно якого воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України Указом Президента України від 24.02.2022р. №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію (далі - мобілізація). Мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Заявник у спірних правовідносинах проходить службу саме під час дії правового режиму воєнного стану і ці обставини учасниками справи не заперечуються.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
Суд вважає, що у межах спірних правовідносин суб»єкт владних повноважень дійсно не вчиняв управлінського волевиявлення з приводу розгляду Рапорту №2.
Проте, з урахуванням довідки Військової частини НОМЕР_1 від 10.10.2026р. №22472 суд визнає доведеною обставину неотримання суб»єктом владних повноважень Рапорту №2, що виключає об»єктивну здатність вчинити за неотриманим рапортом управлінське волевиявлення у порядку п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" про звільнення заявника з військової служби.
Відтак, суд не знаходить підстав для кваліфікації форми правової поведінки суб»єкта владних повноважень у межах спірних правовідносин у якості бездіяльності взагалі та протиправної бездіяльності зокрема.
Доказів існування у Військової частини НОМЕР_1 будь-яких офіційних адрес електронної пошти матеріали справи не містять.
У ході розгляду справи судом на виконання вимог ч.4 ст.9 КАС України не відшукано джерел здобуття таких доказів за власної ініціативою.
При цьому, суд зауважує, що норми чинних актів законодавства України з питань проходження військової служби не наділяють військовослужбовців правом надсилання рапортів із використанням засобів електронної комунікації на адреси електронної пошти замість подання письмового рапорту по команді через безпосереднього начальника.
Розглядаючи справу і вирішуючи спір за епізодом твердження заявника про те, що рідний син дружини (пасинок) входить до складу власної родини (сім'ї) заявника та утримується ним, суд зазначає, що відповідно до ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Згідно з ч.4 ст.3 Сімейного кодексу України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
У пункті 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 зазначено, що до членів сім'ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
За правовою позицією постанови Верховного Суду від 23.04.2020р. у справі №686/8440/16-ц законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї.
У розумінні ст.1 Закону України від 26.04.2001р. №2402-ІІ "Про охорону дитинства" багатодітна сім'я - сім'я, в якій подружжя (чоловік та жінка) перебуває у зареєстрованому шлюбі, разом проживає та виховує трьох і більше дітей, у тому числі кожного з подружжя, або один батько (одна мати), який (яка) проживає разом з трьома і більше дітьми та самостійно їх виховує. До складу багатодітної сім'ї включаються також діти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, - до закінчення закладів освіти, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.
Також у розумінні ст.1 Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII "Про запобігання корупції" до членів сім'ї належать: а) особа, яка перебуває у шлюбі із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону, та діти зазначеного суб'єкта до досягнення ними повноліття - незалежно від спільного проживання із суб'єктом; б) будь-які особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов'язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.
Зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що найбільш сприятливим для заявника міг бути підхід, коли рідна малолітня дитина іншого члена подружжя - дружини (син, тобто пасинок відносно заявника) входить до кола членів родини заявника.
Зважаючи на вік цієї особи, відсутність у національному законі визначення правової категорії "утриманець" та згадані вище міркування з приводу правил тлумачення змісту норм права суд вважає, що обставини фактичної дійсності можуть бути оцінені на користь висновку про те, що рідний син дружини заявника перебуває на утриманні заявника.
Проте, за змістом суті правового висновку постанови Верховного Суду від 03.10.2024р. у справі №160/17962/23 обов'язок по вихованню дитини приписами ч.2 ст.157 Сімейного кодексу України покладено на рідного батька, а тому відповідно до ч.1 ст.260 Сімейного кодексу України вітчим реалізовує таке право на добровільних засадах.
Тож, з огляду на ч.5 ст.242 КАС України та те, що сторона позивача фактично визнає обставину неусиновлення заявником рідного сина дружини (тобто пасинка відносно заявника; що означає набуття заявником відносно рідного сини дружини правового статусу вітчима, а не усиновлювача), суд не знаходить підстав для кваліфікації обставини утримання цієї дитини у якості згаданої у п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу" підстави для припинення проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Розв'язуючи спір за епізодом спонукання суб»єкта владних повноважень до вчинення конкретного управлінського волевиявлення, суд зазначає, що відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
При цьому згідно з ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаних норм у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення або вчинив бездіяльність за наслідками звернення особи, але таке рішення чи вчинена бездіяльність визнані судом протиправними з огляду на невідповідність чинному законодавству, то суд, як виняток, за відсутності сумнівів у тому, що суб'єктом звернення (позивачем у справі) дотримано усіх визначених законом умов для отримання позитивного результату за наслідками розгляду його звернення та за умови відсутності у суб'єкта, що уповноважений прийняти відповідне рішення за наслідками звернення позивача, дискреції (можливості на власний розсуд визначити зміст рішення та обрати на підставі поданих позивачем документів один з варіантів дій), вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення.
У разі якщо межі заявлених позовних вимог не дозволяють суду під час розгляду справи здійснити перевірку того, чи забезпечив позивач на момент його звернення до відповідного суб'єкта владних повноважень виконання всіх без винятку вимог закону для отримання позитивного рішення та(або) якщо суб'єкт до якого звертається позивач має право діяти при прийнятті відповідного рішення на власний розсуд (тобто має альтернативні варіанти поведінки за наслідками розгляду звернення позивача), то суд, у межах свого розсуду, з метою уникнення перебирання на себе повноважень щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції іншого органу, повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення з урахуванням оцінки, наданої судом у рішенні.
Таким чином, зобов'язання судовим рішенням суб'єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб'єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов'язання суб'єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об'єктивно встановлено безальтернативність рішення суб'єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Крім того, Верховний Суд, зокрема у постановах від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 04 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 дійшов подібного висновку та вказав, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23 поняття дискреційних повноважень наведене у пункті 7 частини першої статті 2 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» (далі за текстом - Закон України №2073-IX) дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Відповідно до ч.3 ст.6 Закону України №2073-IX здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: дискреційне повноваження передбачено законом; дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом; правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом; вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.
За матеріалами справи суб'єкт владних повноважень у даному конкретному випадку не допустив протиправної бездіяльності, адже Рапорту №2 не отримував і тому об'єктивно не міг вчинити відносно заявника управлінського волевиявлення з приводу звільнення з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу".
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов'язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах відповідач не вдавався до порушень вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк Рапорту №2 не отримував, а відтак об'єктивно не міг вчинити відносно заявника управлінського волевиявлення з приводу звільнення з військової служби на підставі п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу".
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії», від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії», від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України», від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з'ясування об'єктивної істини; надав розгорнуту оцінку усім юридично значимим факторам та обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-78, 90, 211, 241-244, 246, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко