про відмову у задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без розгляду
20 жовтня 2025 року Київ № 320/21556/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши в порядку письмового провадження заяву про залишення позовної заяви без розгляду по справі за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,-
До Київського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Служби безпеки України в якій просить суд :
- визнати протиправною бездіяльність Служби безпеки України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;
- зобов'язати Службу безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2023 відкрито адміністративну справу та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Представником відповідача подано клопотання про залишення позову без розгляду. В обґрунтування клопотання зазначає, що ч. 3 та 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Вказаний строк обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідач вказує, що на підставі поданого ОСОБА_1 рапорту про звільнення з військової служби та належним чином оформлених матеріалів до звільнення наказом Голови СБУ від 18.08.2022 №1101-ОС/дск позивача було звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 61 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України (затверджене Указом Президента України від 27.12.2007 №1262) та підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): один із подружжя, обоє з яких проходить військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років) пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у запас СБУ та виключено зі списків особового складу з 23.08.2022.
Вирішуючи клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, суд виходив з наступного.
За приписами п. 8 .ч. 1 ст. 240 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Частинами 3, 4 ст. 123 КАС України передбачено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч. 2 ст. 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.
Проте положення ст. 122 КАС України не містять норм, які б урегульовували строки звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Такі відносини врегульовано Кодексом законів про працю України, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 233 якого у редакції, яка діяла до 19.07.2022, передбачалось, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
При цьому Конституційний Суд України у рішенні від 15.10.2013 у справі № 1-18/2013 надав офіційне тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України і роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення вказаної норми слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Тобто у разі невиплати складових грошового забезпечення або компенсації втрати частини доходів заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати строк звернення до адміністративного суду не застосовувався.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України(у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Тож для вирішення питання, яку редакцію статті 233 КЗпП України застосовувати до спірних правовідносин, необхідно з'ясувати, з якою подією слід пов'язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.
Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У Рішенні від 12 липня 2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі, і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Єдиний виняток з цього правила, що закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп).
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19 липня 2022 року) положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 33 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України(у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23.
Зокрема, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи правову природу спору в розглядуваній справі, виходила з того, що вимоги, зокрема: про визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року на підставі частини другої статті 235 КЗпП України; про визнання протиправною бездіяльності ВРП, яка полягає в невиплаті середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень за період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року на підставі статті 236 КЗпП України; про стягнення відповідних сум, є спором щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати, тобто спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці особи, яка перебувала на публічній службі, а тому при вирішені питання про строки звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору застосуванню підлягають норми статті 233 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду констатувала, що до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 19 липня 2022 року застосовується частина друга статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, унесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком; до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19 липня 2022 року по 13 травня 2023 року застосовується частина перша статті 233 КЗпП України, у редакції, що діє з 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Окрім викладеного слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
Отже, у зв'язку з відміною карантину на території України з 24:00 год 30 червня 2023 року не існує підстав для застосування приписів пункту 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, що, у деяких випадках, зокрема, у постанові Верховноо Суду від 12 вересня 2024 року у справі №200/5637/23, тлумачиться як закінчення одночасно із завершенням карантину строків звернення до суду, які почались під час дії такого карантину.
Однак, на переконання суду, таке тлумачення статті 233 КЗпП України, у взаємозв'язку з пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, суперечить принципу юридичної визначеності.
Так, Конституційний Суд України у абзаці першому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 31 березня 2015 року №1-рп/2015, надаючи тлумачення принципу юридичної визначеності, зазначив, що складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
Також Конституційний Суд України у підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Великої Палати Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року №5-р/2018зазначив, що особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів.
Конституційний Суд України наголосив, що принцип верховенства права передбачає внесення законодавчих змін із визначенням певного перехідного періоду (розумного часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набранням ним чинності), який дасть особам час для адаптації до нових обставин. Тривалість перехідного періоду при зміні правового регулювання суспільних відносин має визначати законодавець у кожній конкретній ситуації з урахуванням таких критеріїв: мети закону в межах правової системи і характеру суспільних відносин, що ним регулюються; кола осіб, до яких застосовуватиметься закон, і їх здатності підготуватися до набрання ним (його новими положеннями) чинності; інших важливих обставин, зокрема тих, що визначають час, необхідний для набрання чинності таким законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п.50?56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Так само ЄСПЛ інтерпретував «якість закону» і в рішенні від 14 червня 2007 року у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява №77703/01, п.115) у якому зазначив, що в світлі положень Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено законом» та здійснено «згідно із законом», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, а й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.
Також у рішенні від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (заява №20372/11, п.52) ЄСПЛ акцентував увагу на тому, що закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними - за потреби, за відповідної консультації, - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія.
Суд ураховує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою XIX (зокрема, пунктом 1, який передбачає продовження строків, визначених статтею 233 на строк дії карантину).
У тексті Пояснювальної записки до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»(доопрацьованої) від 29 березня 2020 року, указано, що метою прийняття цього Закону є актуалізація, вдосконалення правових відносин у багатьох сферах життєдіяльності, які зазнали змін у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19, а до основних характеристик законопроекту віднесено, у тому числі, запровадження підтримки для працівників та роботодавців в умовах поширення коронавірусу COVID-19 та розширення підстав для продовження процесуальних строків установлених судом або законом.
На момент внесення цих змін стаття 233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору (з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права); місячний строк ( дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки) - у справах про звільнення та річний строк [з дня виявлення заподіяної працівником шкоди) для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.
Отже, приймаючи указаний Закон, законодавець мав на меті не допустити порушення прав працівників і роботодавців, які могли б мати місце у зв'язку із поширенням коронавірусу, та забезпечити суб'єктам права можливість звернутися до суду із трудовими спорами(у тому числі, спорами про звільнення) та зі спорами про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації протягом дії карантину.
Водночас, на момент внесення цих змін, стаття 233 КЗпП України діяла у редакції, яка передбачала можливість звернення до суду із позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Суд зауважує, що постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, якою з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, опублікована в офіційному виданні «Урядовий кур'єр» №130 30 червня 2023 року, тобто в останній день карантину.
На переконання суду, правова позиція, згідно з якою строки, визначені статтею 233 КЗпП України, завершилися 01 липня 2023 року, з огляду на опублікування Постанови №651 в останній день карантину, суперечить меті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», позбавляє осіб, які мають бажання скористатися правом звернення до суду, можливості належним чином скерувати свою поведінку, що суперечить принципу юридичної визначеності.
З огляду на викладене, суд вважає, що, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.
Такий підхід до вирішення питання строку звернення до суду з урахуванням скасування карантину застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2024 року у справі №444/2538/23.
Підсумовуючи наведене, Судова палата зазначає, що, вирішуючи питання щодо застосування статті 233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшла таких висновків:
Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
З урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.
Зважаючи на наведене, Судова палата вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій Касаційного адміністративного суду:
- від 29 січня 2025 року у справі №500/6880/23 та від 28 серпня 2024 року у справі №580/9690/23, у яких Верховним Судом до правовідносин щодо перерахунку індексації грошового забезпечення військовослужбовця за 2016-2018 роки застосовано статтю233 КЗпП України у редакції, що набула чинності з 19 липня 2022 року, оскільки саме вона була чинною на момент звернення позивачів до суду із позовом (жовтень 2023 року);
- від 23 січня 2025 року у справі №400/4829/24 (предмет спору - перерахунок грошового забезпечення військовослужбовця та його складових за період з 01 березня 2022 року по 19 травня 2023 року; дата звернення до суду з позовом - 22 травня 2024 року) та від 20 листопада 2023 року у справі №160/5468/23 (предмет спору - нарахування та виплата індексації грошового забезпечення військовослужбовця за період з 01 січня 2016 року по грудень 2018 року; дата звернення до суду з позовом - 21 березня 2023 року), у яких Верховний Суд констатував, що у випадках звільнення військовослужбовця з військової служби та у разі невиплати йому частини грошового забезпечення, на отримання якого він мав право під час проходження служби, перебіг строку звернення починається саме з дати його звільнення з цієї служби;
- від 12 вересня 2024 року у справі №200/5637/23, у якій Верховний Суд зазначив, що строки для звернення до суду, які передбачені у статті 233 КЗпП України, закінчилися з припиненням дії карантину.
Відступаючи у цій справі від висновків Верховного Суду, які викладено в указаних постановах, Судова палата зазначає, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають ураховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Отже, Верховний Суд, відступаючи від правової позиції, викладеної у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, може не вказувати на усі такі рішення, оскільки Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.
Повертаючись до обставин цієї справи, застосовуючи наведені висновки, суд зазначає таке.
Предметом спору у цій справі є не нарахування та не виплата позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Варто зазначити, що період з 01 лютого 2020 року до 19 липня 2022 року регулюється положеннями статті 233 КЗпП України, у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.
Проте період з 19 липня 2022 року по 30 березня 2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Судом встановлено, що позивач після звільнення звернулася до відповідача із заявою від 27.03.2023 із проханням виплати одноразової грошової допомоги при звільнення.
Вказане свідчить, що позивач демонструючи свою необізнаність щодо причин не виплати спірного розміру одноразової грошової допомоги звернулася до вповноваженої особи із заявою про надання відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від такого органу відповіді на подану заяву.
Листом від 12.04.2023 відповідачем було відмовлено у здійсненні одноразової виплати грошової допомоги при звільненні з військової служби, з огляду на відсутність правових підстав для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби військовослужбовцям - жінкам, які звільняються з військової служби відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону - 2.
З адміністративним позовом до суду позивач звернулася через підсистему «Електронний Суд» 22.05.2023.
Також вищезазначеним доказам судом надано оцінку в ухвалі про відкриття спрощеного позовного провадження в адміністративній справі від 31.07.2023.
З огляду на викладене, суд вважає помилковим покликання відповідача про наявність підстав для залишення адміністративного позову без розгляду, а тому у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду необхідно відмовити.
Керуючись ст. ст. 122, 123, 243, 240, 248, 256 КАС України, суд -
ухвалив:
У задоволенні клопотання представника Служби безпеки України про залишення позову без розгляду - відмовити.
Копію ухвали надіслати учасникам справи.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду.
Суддя Я.В. Горобцова