20 жовтня 2025 року м. Житомир справа № 240/15041/25
категорія 112010203
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
установив:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області) №064250010478 від 16 квітня 2025 року щодо відмови у призначенні пенсії, рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 18 квітня 2025 року та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити та виплатити пенсію зі зниженням пенсійного віку з 22 березня 2025 року.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що після досягнення 55 років звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку як особі, що проживає на території радіоактивного забруднення. Проте, відповідач відмовив йому в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, мотивуючи це тим, що наданими до заяви документами не підтверджується наявність страхового стажу в необхідному обсязі. Таку відмову позивач уважає протиправною, оскільки згідно долученої до заяви про призначення пенсії копії трудової книжки страховий стаж складає більше 27 років, що, на думку останнього, наділяє його правом на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на 5 років.
Ухвалою суду від 11 червня 2025 року позовну заяву залишено без руху та надано час для усунення недоліків шляхом подання уточненої позовної заяви, в якій уточнити суб'єктний склад відповідачів та прохальну частину позову.
На виконання вимог ухвали суду позивач подав уточнену позовну заяву, в якій уточнив позовні вимоги щодо оскаржуваного рішення та визначення відповідача по справі.
Однак, позивач у вступній частині позовної заяви визначив Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Ухвалою суду від 26 червня 2025 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення визначених недоліків шляхом подання клопотання про залучення до участі у справі третьої особи.
На виконання вимог ухвали суду, позивач подав клопотання про залучення третьою особою Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області.
Ухвалою суду від 23 липня 2025 року у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській відмовлено, позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
Однак, станом на дату розгляду справи відповідач своїм правом на заперечення щодо заявлених позовних вимог не скористався, відзиву на позовну заяву до суду не надіслав.
Згідно частини 6 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Суд установив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має статус громадянина (громадянки), який (яка) постійно проживає або постійно працює на території зони посиленого радіологічного контролю (категорія 4), що підтверджується відповідним посвідченням.
09 квітня 2025 року позивач звернувся до органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Рішенням ГУ ПФУ в Дніпропетровській області №064250010478 від 16 квітня 2025 року позивачу відмовлено в призначенні пенсії. До страхового стажу не зараховано: періоди трудової діяльності згідно трудової книжки від 26 червня 1990 року НОМЕР_1 з 08 грудня 1992 року по 13 лютого 1997 року, оскільки не зазначена підстава працевлаштування (номер та дата наказу на працевлаштування); період роботи з 08 грудня 1992 року по 13 лютого 1997 року відповідно довідки №160/Ом-25 від 11 березня 2025 року, оскільки довідка видана на підставі наказів 1992 - 1997. У долучених первинним документам, а саме: копія наказу на працевлаштування №142-к від 09 грудня 1992 року та копія наказу на звільнення №5-к від 16 лютого 1997 року - зазначене прізвище « ОСОБА_2 » (мовою документу), що не відповідає паспортним даним заявника « ОСОБА_3 » (рос. мов.), період роботи з 17 лютого 1997 року по 03 липня 1997 згідно записів зазначеної трудової книжки, оскільки запис про звільнення не завірено підписом посадової особи; період отримання матеріальної допомоги в період безробіття з 24 березня 2000 року по 19 вересня 2000 року, оскільки Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» врахування до страхового стажу періодів, коли особа отримувала матеріальну допомогу, яка призначалася відповідно до частини 1 статті 31 Закону України «Про зайнятість населення» не передбачено.
Уважаючи своє право на отримання пенсії порушеним, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Згідно зі статтею 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
Відповідно до частини 1 статті 24 Основного Закону України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод та не виключає можливості законодавця при регулюванні питань соціального забезпечення встановлювати певні відмінності щодо обсягу такого забезпечення.
Конституційний Суд України у рішенні від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 наголосив на недопустимості скасування окремих пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зазначивши, що «відповідно до статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є обов'язком держави. Одним із тяжких наслідків аварії на ЧАЕС стала втрата здоров'я громадянами. Законами України таких громадян віднесено до відповідних категорій, вони потребують відновлення втраченого здоров'я, постійної медичної допомоги та соціального захисту з боку держави».
У рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 Конституційний Суд України також звернув увагу на засадничий характер обов'язку держави щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та на необхідність виокремлення категорії громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і потребують додаткових гарантій соціального захисту у зв'язку з надзвичайними масштабами вказаної катастрофи та її наслідків. Такі гарантії, пільги та компенсації є особливою формою відшкодування завданої шкоди вказаній категорії громадян, а тому скасування чи обмеження цих пільг, компенсацій і гарантій без рівноцінної їх заміни свідчитиме про відступ держави від її конституційного обов'язку. Пільги, компенсації та гарантії є такими, що захищені Конституцією України від негативних наслідків для цієї категорії осіб при внесенні змін до законодавства України. Приписи частини 2 статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність, зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №796-ХІІ).
Згідно із статтею 9 цього Закону особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до вимог статті 49 Закону України № 796-XII пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №1058-ІV).
Зокрема, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років.
Згідно абзацу 1 частини 1 статті 55 цього Закону України №796-ХІІ особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються зі зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України №1058-ІV, за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Абзацом 5 пункту 2 частини 1 цієї правової норми передбачено, зокрема, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, мають право на зниження пенсійного віку на 3 роки та додатково на 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.
За змістом рішення, пенсійним органом визнається набуття позивачем права на зниження пенсійного віку на 5 років в разі наявності 27 років страхового стажу.
На момент звернення із заявою про призначення пенсії позивачу виповнилося 56 років, тобто він досяг пенсійного віку.
Щодо висновків відповідача стосовно того, що страховий стаж позивача становить тільки 16 років 2 місяців 11 днів, оскільки до страхового стажу не зараховано: періоди трудової діяльності згідно трудової книжки від 26 червня 1990 року НОМЕР_1 з 08 грудня 1992 року по 13 лютого 1997 року, оскільки не зазначена підстава працевлаштування (номер та дата наказу на працевлаштування) та період роботи з 17 лютого 1997 року по 03 липня 1997 року, оскільки запис про звільнення не завірено підписом посадової особи, суд зауважує на таке.
Згідно із частиною 1 статті 24 Закону України №1058-ІV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
За приписами частини 2 цієї правової норми, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Також, частиною 4 статті 24 Закону України №1058-ІV встановлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Як зазначено вище Закон України №1058-ІV набрав чинності 01 січня 2004 року, а тому періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу, в порядку та на умовах, передбачених законодавством, що діяло до 01 січня 2004 року.
Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-XII (далі - Закон України №1788-ХІІ), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Суд зауважує, що на момент заповнення трудової книжки позивача вперше, порядок ведення трудових книжок працівників регулювався Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженою постановою Держкомпраці СРСР від 20 червня 1974 року №162 (далі - Інструкція №162 ).
Відповідно до пункту 2.2 Інструкції №162, заповнення трудової книжки вперше провадиться адміністрацією підприємства у присутності працівника не пізніше тижневого строку з дня прийняття на роботу.
У трудову книжку вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім'я по батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність; відомості про роботу: прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: нагородження орденами і медалями, присвоєння почесних звань; заохочення за успіхи в роботі, що застосовуються трудовим колективом, а також нагородження і заохочення, передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку і статутами про дисципліну; інші заохочення відповідно до чинного законодавства; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.
Пунктом 2.11 Інструкції №162 встановлено, що після зазначення дати заповнення трудової книжки працівник своїм підписом завіряє правильність внесених відомостей.
Першу сторінку (титульний аркуш) трудової книжки підписує особа, відповідальна за видачу трудових книжок, і після того ставиться печатка підприємства (або печатка відділу кадрів), на якому вперше заповнювалася трудова книжка.
З 29 липня 1993 року порядок ведення трудових книжок регулюється Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 (далі - Інструкція №58), яка містить аналогічні вимоги щодо внесення записів до трудових книжок, що й Інструкція №162.
Також суд звертає увагу, що пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про трудові книжки працівників» від 27 квітня 1993 року №301 передбачено, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання та видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Таким чином, аналіз указаних вище правових норм дозволяє дійти до висновку, що обов'язок щодо заповнення трудової книжки та внесення достовірних даних покладається на роботодавця або уповноважену ним особу, які здійснюють заповнення трудової книжки, а не на працівника, а тому наявність таких недоліків в трудовій книжці позивача не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу останньої періодів роботи згідно з записами в трудовій книжці, виконаними у відповідності до вимог Інструкцій №162 та №58.
При цьому, постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).
Згідно з пунктом 3 цього Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок. При цьому підтверджуються періоди роботи лише за той час, за який є відмітки про сплату членських внесків.
Аналіз наведених вище норм права дозволяє прийти висновку, що в разі відсутності в трудовій книжці необхідних записів або їх неправильному чи неточному оформленні за періоди роботи до 01 січня 2004 року, зарахування таких періодів роботи до страхового стажу здійснюється на підставі даних, наявних в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідок, виписок із наказів, особових рахунків і відомостей на видачу заробітної плати, посвідчень, характеристик, письмових трудових договорів і угод з відмітками про їх виконання та інших документів, які містять відомості про періоди роботи.
Окрім того, суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 44 Закону України №1058-ІV, органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.
На підставі пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі - Порядок №22-1), при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).
Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Згідно з нормами пункту 4.7 цього Порядку, право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Водночас, матеріали справи не містять доказів щодо здійснення відповідачем своїх повноважень щодо отримання додаткових документів/надання позивачу допомоги в їх отриманні, які були б достатніми для зарахування спірного періоду роботи до загального стажу.
Також слід наголосити, що з аналізу норм пенсійного законодавства слідує, що у зв'язку із зверненням позивача щодо призначення пенсії за віком відповідач зобов'язаний перевірити, зокрема, чи має заявник стаж роботи. У свою чергу, суд перевіряє, зокрема, чи діяв орган Пенсійного фонду обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
При цьому, суд звертає увагу, що підставою для призначення пенсії є наявність страхового стажу необхідного для призначення пенсії, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Відповідачем не враховано, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 754/14898/15-а (провадження № К/9901/11030/18).
Більше того, суд зазначає, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у її трудовій книжці. Посилання на відсутність чи неточність записів у первинних документах по обліку трудового стажу на конкретній посаді, яку займав позивач у той чи інший період його роботи, за наявності у трудовій книжки відомостей достатніх у своїй сукупності для визначення конкретного періоду роботи, не може бути підставою для виключення вказаного періоду роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії за віком, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення організаційно-розпорядчих документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист, в тому числі вирішення питання щодо призначення пенсії за віком.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 687/975/17.
Судом установлено, що позивач подав до пенсійного органу копію трудової книжки НОМЕР_2 . Однак певні періоди роботи, зазначені у ній, останній не врахував, через недоліки заповнення такої трудової книжки.
Задля підтвердження періоду роботи з 08 грудня 1992 року по 13 лютого 1997 року позивач отримав довідку №160/Ом-25 від 11 березня 2025 року, яка теж пенсійним органом не взята до уваги, оскільки довідка видана на підставі наказів 1992-1997, у яких зазначене прізвище « ОСОБА_2 » (мовою документу), що не відповідає паспортним даним заявника « ОСОБА_3 » (рос. мов.).
Водночас, як установлено судом, записи в трудовій книжці позивача не містять недостовірностей або інших ознак юридичної неточності і підтверджують наявність у позивача необхідного страхового стажу.
При цьому, будь-яких доказів на спростування достовірності внесених до трудової книжки позивача записів про періоди роботи або відсутності підстав для їх зарахування до страхового стажу відповідачем суду не надано та судом у ході розгляду справи не здобуто.
Суд наголошує, що недоліки заповнення трудової книжки позивача не є підставою для відмови в зарахуванні наявного в трудовій книжці стажу роботи позивача, що звужує його законне право на зарахування цього періоду до стажу роботи на зазначеному підприємстві.
Додатково слід зазначити, що відповідач у цьому випадку у відповідності до частини 3 статті 44 Закону України №1058-ІV та пункту 4.2 Порядку № 22-1 не вжив заходів щодо отримання додаткових документів/надання позивачу допомоги в їх отриманні, які були б достатніми для зарахування спірного періоду роботи до загального страхового стажу.
Щодо незарахування до страхового стажу період роботи за даними трудової книжки з 24 березня 2000 року по 19 вересня 2000 року одержання матеріальної допомоги по безробіттю, суд уважає за необхідне зазначити таке.
Згідно зі статтею 56 Закону України №1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. До стажу роботи зараховується також, зокрема, а) будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в'язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків.
Підставою для зарахування періоду до 01 січня 2004 року є записи у трудовій книжці, внесені органом державної служби зайнятості населення.
Відповідно до пункту 1 статті 31 Закону України «Про зайнятість населення» від 01 березня 1991 року № 803-XII (далі - Закон України № 803-XII) безробітні після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю можуть одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу по безробіттю у розмірі до 75 процентів встановленої законодавством мінімальної заробітної плати за умови, що середньомісячний сукупний доход на члена сім'ї не перевищує встановленого законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
В пункті «ж» частини 1 статті 4 Закону України № 803-ХІІ визначено, що держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні: включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу.
Відповідно до пункту 12 частини 1 статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02 березня 2000 року № 1533-III (далі - Закон України № 1533-ІІІ), страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає страхуванню на випадок безробіття та за який сплачено страхові внески (нею, роботодавцем).
Статтею 21 названого Закону передбачено, що страховий стаж обчислюється як сума періодів, протягом яких особа підлягала страхуванню на випадок безробіття та сплачувала страхові внески особисто або через рахунки роботодавця та роботодавцем.
Період, протягом якого застрахована особа була звільнена відповідно до цього Закону від сплати страхових внесків або отримувала виплати за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, крім пенсій усіх видів, включається до страхового стажу.
До страхового стажу прирівнюється трудовий стаж, набутий працівником за час роботи на умовах трудового договору (контракту) до набрання чинності цим Законом.
Період, протягом якого особа, яка підлягала загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню на випадок безробіття, отримувала допомогу по безробіттю (крім одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності), допомогу по частковому безробіттю, допомогу по частковому безробіттю на період карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та матеріальну допомогу у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, включається до страхового стажу.
Отже, законом передбачено можливість зарахування до страхового стажу лише періоду, протягом якого особа отримувала допомогу по безробіттю, а не весь період перебування особи на обліку в центрі зайнятості як безробітного.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 квітня 2022 року у справі №638/7217/16-а.
Під час розгляду справи судом установлено і не заперечується сторонами, що протягом спірного періоду позивач перебував на обліку в центрі зайнятості як безробітна та отримував допомогу по безробіттю, що підтверджується записами в трудовій книжці.
Згідно записів трудової книжки, позивачу у період з 24 березня 2000 року по 19 вересня 2000 року здійснено виплату матеріальної допомоги по безробіттю (наказ № 52 від 24 березня 2000 року), (наказ №179 від 17 жовтня 2000 року).
За наведеного, суд дійшов висновку, що період отримання допомоги по безробіттю підлягає зарахуванню до загального страхового стажу.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кодексом адміністративного судочинства України також визначено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії (частина 2 статті 245). У цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
У рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору і статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
У справі, що розглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України №1058-ІV.
Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Також суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 227/3208/16-а і з огляду на приписи частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України суд ураховує його при розгляді даної справи.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 45 Закону України №1058-ІV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Оскільки, з заявою про призначення пенсії позивач звернувся 09 квітня 2025 року, суд уважає за необхідне зобов'язати відповідача призначити йому пенсію з наступного дня за днем досягнення пенсійного віку, тобто з 23 березня 2025 року, а не з 22 березня 2025 року, як просить позивач.
З огляду на викладене, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправним та скасування рішення ГУ ПФУ в Дніпропетровській області № №064250010478 від 16 квітня 2025 року про відмову у призначенні пенсії за віком, та зобов'язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області призначити пенсію за віком, починаючи з 23 березня 2025 року.
Відповідно до частини 1 та 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позов містить декілька вимог (дві) немайнового характеру, які хоча і частково, але підлягають задоволенню, тому розмір компенсації судових витрат суд визначає виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог.
Такий механізм розподілу витрат зі сплати судового збору застосовано Верховним Судом у рішенні від 16 червня 2020 року у справі №620/1116/20.
Таким чином поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень підлягає вся сума сплаченого судового збору.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_3 ) задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №064250010478 від 16 квітня 2025 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII, починаючи з 23 березня 2025 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 1211 (одну тисячу двісті одинадцять) гривень 20 копійок судового збору.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис
20.10.25