м. Вінниця
21 жовтня 2025 р. Справа № 120/1050/25
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Свентуха Віталія Михайловича, розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Шишковської Анжеліки Борисівни до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-
до Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Шишковської Анжеліки Борисівни до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю прийнятих Головним управління ДПС у Вінницькій області податкових повідомлень-рішень від 30.09.2024 року №1052948-2407-0228-UA05020030000031457, №1052949-2407-0228-UA05020030000031457, №1052933-2407-0228-UA05020030000031457, №908064-24/02-03, №1052827-24/02-03.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
На адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки той факт, що використання земельної ділянки відбувається через створене позивачем фермерське господарство не змінює статусу позивача як постійного користувача земельної ділянки та не звільняє його від визначеного чинним законодавством обов'язку сплачувати плату за земельні ділянки.
В свою чергу, представником позивача подано відповідь на відзив, у якому остання вважає доводи відповідача необґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступне.
Відповідно до рішення 11 сесії 21 скликання Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області від 14 вересня 1992 року, ОСОБА_1 надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянсько/фермерського господарства площею 37,13 га.
14 вересня 1992 року позивачу було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 63.
25 березня 1992 року позивач зареєстрував Фермерське господарство "Омел'янівка" (код ЄДРПОУ 13343055).
Земельна ділянка зареєстрована у Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 0520687300:01:006:0033, з цільовим призначенням код 01.02 - для ведення фермерського господарства.
Фермерське господарство "Омел'янівка" у податкових деклараціях платника єдиного податку 4-ї групи за 2022 - 2024 роки зазначило, що користується земельною ділянкою площею 37,13 га (кадастровий номер 0520687300:01:006:0033), та нарахувало і сплатило відповідні податкові зобов'язання.
Водночас, Головне управління ДПС у Вінницькій області прийняло податкові повідомлення-рішення від 30.09.2024 року:
- №1052948-2407-0228-UA05020030000031457 про нарахування ОСОБА_1 земельного податку з фізичних осіб за 2022 рік у сумі 29229,92 грн.;
- №1052949-2407-0228- НОМЕР_1 про нарахування ОСОБА_1 земельного податку з фізичних осіб за 2023 рік у сумі 32232,92 грн.;
- №1052933-2407-0228- НОМЕР_1 про нарахування ОСОБА_1 земельного податку з фізичних осіб за 2024 рік у сумі 33969,09 грн.;
- №908064-24/02-03 про нарахування ОСОБА_1 податку на доходи фізичних осіб за 2022 рік у сумі 39503,12 грн.;
- №1052827-24/02-03 про нарахування ОСОБА_1 податку на доходи фізичних осіб за 2023 рік у сумі 43094,31 грн.
Вважаючи такі податкові повідомлення-рішення протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень" від 30.11.2021 №1914-IX до Податкового кодексу України було внесено цілий ряд доповнень, зумовлених особливостями визначення мінімального податкового зобов'язання платників податку-власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь.
Цей Закон набув чинності з 01.01.2022 року.
Відповідно до підпунку 14.1.114-2 Податкового кодексу України: мінімальне податкове зобов'язання - мінімальна величина податкового зобов'язання із сплати податків, зборів, платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, пов'язаних з виробництвом та реалізацією власної сільськогосподарської продукції та/ або з власністю та/або користуванням (орендою, суборендою, емфітевзисом, постійним користуванням) земельними ділянками, віднесеними до сільськогосподарських угідь, розрахована відповідно до цього Кодексу. Сума мінімальних податкових зобов'язань, визначених щодо кожної із земельних ділянок, право користування якими належить одній юридичній або фізичній особі, у тому числі фізичній особі - підприємцю, є загальним мінімальним податковим зобов'язанням.
Тобто з 01.01.2022 року внесено певні доповнення щодо особливостей оподаткування доходів фізичних осіб власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь.
Відповідно до пункту 64 розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України першим роком, за який визначається мінімальне податкове зобов'язання, є 2022 рік.
Відповідно до підпункту 170.14.1. пункту 170.14 ст. 170 Податкового кодексу України для платників податку - власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь, не переданих такими особами в оренду (суборенду), емфітевзис або інше користування на підставі договорів, укладених та зареєстрованих відповідно до законодавства, загальне мінімальне податкове зобов'язання визначається контролюючим органом.
До загальної суми сплачених протягом податкового (звітного) року податків, зборів, платежів для платника податку - фізичної особи включаються: податок на доходи фізичних осіб (далі - податок) та військовий збір з доходів від продажу власної сільськогосподарської продукції; земельний податок за земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь, що передбачено підпунктом 170.14.5 пункту 170.14 статті 170 Податкового кодексу України.
Згідно з підпунктом 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу).
Підпунктом 14.1.73. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які користуються земельними ділянками державної та комунальної власності: на праві постійного користування; на умовах оренди.
Згідно з пунктом 269.1 ст.269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є: платники земельного податку: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування; платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.
Відповідно до пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України об'єктами оподаткування платою за землю є:
1) об'єкти оподаткування земельним податком:
- земельні ділянки, які перебувають у власності;
- земельні частки (паї), які перебувають у власності;
- земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування;
2) об'єкти оподаткування орендною платою - земельні ділянки державної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.
Пунктом 271.1 статті 271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельної ділянки, нормативну грошову оцінку якої не проведено.
Згідно пункту 271.2 статті 271 Податкового кодексу України рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
Відповідно до пункту 274.1-274.2 статті 274 Податкового кодексу України ставка податку за земельні ділянки, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а для лісових земель - не більше 0,1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.
Ставка податку встановлюється у розмірі не більше 12 відсотків від їх нормативної грошової оцінки за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб'єктів господарювання (крім державної та комунальної форм власності).
Згідно з пунктом 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є: а) дані державного земельного кадастру; б) дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; в) дані державних актів, якими посвідчено право власності або право постійного користування земельною ділянкою (державні акти на землю); г) дані сертифікатів на право на земельні частки (паї); ґ) рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв); д) дані інших правовстановлюючих документів, якими посвідчується право власності або право користування земельною ділянкою, право на земельні частки (паї); е) дані Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначеного у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, у сфері будівництва щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України нарахування фізичним особам сум плати за землю проводиться контролюючими органами (за місцем знаходження земельної ділянки, у тому числі право на яку фізична особа має як власник земельної частки (паю), які надсилають платнику податку у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку, визначеному статтею 58 цього Кодексу, разом із детальним розрахунком суми податку, який, зокрема, але не виключно, має містити кадастровий номер та площу земельної ділянки, розмір ставки податку та розмір пільги зі сплати податку.
Нарахування фізичним особам сум земельного податку з підстав, визначених підпунктами в, г, д пункту 286.1 цієї статті, проводиться контролюючими органами виключно у разі надання зазначених даних такими фізичними особами.
Згідно з пунктом 287.1 статті 287 Податкового кодексу України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
Облік фізичних осіб - платників податку і нарахування відповідних сум проводяться контролюючими органами за місцем знаходження земельної ділянки, у тому числі право на яку фізична особа має як власник земельної частки (паю), щороку до 1 травня (пункт 287.2 статті 287 Податкового кодексу України).
Відповідно до пункту 287.5 статті 287 Податкового кодексу України податок фізичними особами сплачується протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення.
Згідно з пунктом 287.10 статті 287 Податкового кодексу України податкове зобов'язання з цього податку може бути нараховано за податкові (звітні) періоди (роки) в межах строків, визначених пунктом 102.1 статті 102 цього Кодексу.
З огляду на викладені норми, суд зазначає, що платниками податку є власники земельних ділянок, або землекористувачі, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 №973-IV (далі - Закон № 973-IV) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.
Згідно з статтею 4 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту, для господарства без статусу юридичної особи - договору (декларації) про створення фермерського господарства). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України.
Згідно до вимог частини першої статті 7 Закону № 973-IV надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Відповідно до статті 8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.
Таким чином можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації такого фермерського господарства.
Згідно пункту "б" частини першої статті 14 Закону № 973-IV фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право самостійно господарювати на землі.
Відповідно до статті 19 Закону № 973-IV до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.
Отже, користування фермерським господарством земельною ділянкою, що передана до складу його майна засновником - фізичною особою, дає підстави визнати його землекористувачем у відповідності до підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до рішення 11 сесії 21 скликання Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області від 14 вересня 1992 року, ОСОБА_1 надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянсько/фермерського господарства площею 37,13 га.
14.09.1992 року позивачу видано державний акт на право постійного користування (№63).
Зазначена земельна ділянка зареєстрована у Державному земельному кадастрі під кадастровим номером 0520687300:01:006:0033 з цільовим призначенням код 01.02 (для ведення фермерського господарства).
При цьому, вказана земельна ділянка надана саме для ведення фермерського господарства, як засновнику Фермерського господарства "Омел'янівка".
Верховний Суд у постанові від 23.06.2020 у справі №922/989/18 виклав висновок про те, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
Верховний Суд звернув увагу, що фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.
Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб.
Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц зробила висновок, що після державної реєстрації фермерського господарства у правовідносинах користування земельними ділянками, наданими на підставі Закону України "Про фермерське господарство", відбувається фактична заміна орендаря, й обов'язки користувача земельної ділянки переходять до фермерського господарства з дня його державної реєстрації (пункт 41).
В цій постанові Великої Палати Верховного Суду викладено висновок й про те, що для фактичної заміни орендаря та переходу обов'язків користувача земельної ділянки до фермерського господарства має значення факт державної реєстрації останнього, а не внесення земельних ділянок до його статутного капіталу (пункт 42).
Отже, з моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18.
Таким чином, суд звертає увагу, що усталена практика Великої Палати Верховного Суду пов'язує момент набуття фермерським господарством прав та обов'язків орендаря/користувача земельної ділянки саме з моментом державної реєстрації фермерського господарства. Після такої реєстрації відбувається фактична заміна орендаря/користувача і саме з цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Крім того, Верховний Суд у постанові №340/8675/23 від 17 вересня 2025 року скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції, адже вони відповідають висновкам, зокрема, Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18. У цій постанові суду зазначено, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки його засновника.
Також, суд зазначає, що Верховний Суд ухвалою від 16 травня 2024 року справу №320/6885/23 за позовом фізичної особи до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Верховний Суд у цій ухвалі покликався на те, що відсутність сталої та послідовної судової практики щодо того, хто ж виступає платником орендної плати (засновник, який уклав договір оренди, чи фермерське господарство, яке безпосередньо використовує земельну ділянку) є одним з аспектів, що свідчить про наявність виключної правової проблеми з означеного питання.
Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 червня 2024 року визнала, що наведене в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2024 року обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для прийняття до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 320/6885/23.
У цій ухвалі від 13 червня 2024 року підкреслено, що Велика Палата Верховного Суду вже викладала висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17, від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, № 695/1275/17, від 16 січня 2019 року у справі у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 628/776/18, від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18, від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц.
З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду справу № 320/6885/23 за позовом фізичної особи повернула до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії.
Отже, Велика Палата Верховного Суду у цій справі в ухвалі вказала на те, що вже викладала правовий висновок у подібних правовідносинах у вищенаведених справах.
Таким чином, в силу наведених підходів, в разі створення фермерського господарства саме останнє виступає суб'єктом взаємовідносин щодо оренди/користування, а тому за логікою таких висновків саме воно має й нести обов'язки щодо сплати відповідної плати за землю. В інакшому випадку виникає дисонанс, коли всі права та обов'язки щодо відповідної земельної ділянки правомочне реалізовувати фермерське господарство, однак плату за землю вносить засновник цього господарства.
За таких обставин суд вважає, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення від 30.09.2024 року №1052948-2407-0228-UA05020030000031457, №1052949-2407-0228-UA05020030000031457, №1052933-2407-0228-UA05020030000031457, №908064-24/02-03, №1052827-24/02-03 є протиправними та підлягають скасуванню.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Так, з огляду на результат розгляду справи та з урахуванням вказаної норми КАС України на користь позивача належить стягнути 6056,00 грн. судових витрат, пов'язаних із сплатою судового збору.
На підставі викладеного та керуючись ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Вінницькій області від 30.09.2024 року №1052948-2407-0228-UA05020030000031457, №1052949-2407-0228-UA05020030000031457, №1052933-2407-0228-UA05020030000031457, №908064-24/02-03, №1052827-24/02-03.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 6056,00 грн. (шість тисяч п'ятдесят шість гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );
Відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100, ЄДРПОУ ВП 44069150).
Суддя Свентух Віталій Михайлович