23 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 754/15535/23
провадження № 61-16532св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Київська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Романченком Олексієм Михайловичем, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2024 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київської міської ради про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю та визнання права власності на майно у порядку спадкування.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який був зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Після смерті спадкодавця, відкрилася спадщина, до складу якої входить вищевказана квартира. Вона є племінницею померлого ОСОБА_2 , оскільки він є зведеним братом її матері.
Вказувала, що спадкодавець був самотньою літньою людиною, з яким вона на правах члена сім'ї тривалий час проживала та здійснювала за ним догляд. Вона проживала з дядьком більше п'яти років, вела з ним спільний побут, купувала йому ліки, їжу, а після смерті ОСОБА_2 за власні кошти здійснила його поховання.
Позивачка зазначала, що 26 травня 2022 року звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Черниш М. О. із заявою про прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_2 як спадкоємець четвертої черги відповідно на підставі статті 1264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а 25 жовтня 2022 року - із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті її дядька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Черниш М.О. від 25 жовтня 2022 року їй було відмовлено у видачі свідоцтва про спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 , оскільки з наданих нею документів неможливо встановити факт родинних відносин з померлим та/або проживання з ним однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини, а також рекомендовано звернутися до суду для вирішення цього питання.
Вказувала, що у грудні 2022 року вона звернулася до Святошинського районного суду м. Києва із заявою, в якій просила встановити факт постійного проживання її з дядьком - ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , з 2015 року до дня його смерті. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 квітня 2023 року у справі № 759/18783/22 заяву було задоволено, проте постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2023 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 квітня 2023 року скасовано, її заяву про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю залишено без розгляду.
Постанова Київського апеляційного суду мотивована тим, що факт, про встановлення якого вона просила, не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки в даному випадку існує спір про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 між ОСОБА_1 на підставі статті 1264 ЦК України та Київською міською радою на підставі статті 1277 ЦК України, який підлягає вирішенню виключно у порядку позовного провадження. У зв'язку із чим, вона була вимушена звернутися до суду із цим позовом у порядку позовного провадження.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:
- встановити факт її постійного проживання однією сім'єю понад п'ять років з ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , починаючи з 2015 року та до дня відкриття спадщини після його смерті
- визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту проживання разом зі спадкодавцем ОСОБА_2 на час відкриття спадщини.
Районний суд не взяв до уваги показання свідків, які були допитані в судовому засіданні за клопотанням позивачки, оскільки вони не змогли беззаперечно підтвердити, що ОСОБА_1 проживавала у ОСОБА_2 саме на правах члена його сім'ї, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет та несли спільні витрати на утримання родини чи майна.
Суд першої інстанції, ураховуючи показання свідків та досліджені письмові докази, зробив висновок, що позивачкою не доведено факт постійного проживання разом зі спадкодавцем ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 не менше п'яти років до часу відкриття спадщини, а свідчать лише про те, що вона допомагала йому у побутових питаннях.
Ураховуючи відсутність доведення належними і допустимими доказами обставин проживання позивачки зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, суд першої інстанції вважав, що відсутні правові підстави для визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 .
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що районним судом правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що судом не було надано належної оцінки доказам, наданим позивачкою на підтвердження факту її постійного проживання з померлим дядьком на день відкриття спадщини, оскільки районний суд оцінив докази відповідно до вимог статті 89 ЦПК України.
При цьому суди послалися на релевантну практику Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Романченко О. М., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2024 року, постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У грудні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2024 року у задоволенні клопотання заявника про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги відмовлено, а касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Романченком О. М.,залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу.
У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Романченком О. М., мотивована тим, що нею було доведено факт її постійного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 у період з 2015 року до дня відкриття спадщини, проте суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки поданим нею доказам. Посилаються на те, що надані нею докази у своїй сукупності є підставою для задоволення позову.
Вважає помилковою оцінку судами попередніх інстанцій наданих нею акту за підписом мешканців будинку АДРЕСА_1 та начальника ЖЕД № 19 від 02 грудня 2022 року, яким підтверджується факт її проживання за вказаною адресою у період з 2015 року до 2021 року; декларації від 29 вересня 2021 року № 0001-1858-РНА0 про вибір лікаря, який надаватиме первинну медичну допомогу ОСОБА_2 , відповідно до якої вона є довіреною особою на екстрений випадок з пацієнтом; матеріалам спадкової справи після смерті ОСОБА_2 , якими підтверджується факт відсутності у нього спадкоємців за законом, крім неї.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_1 - адвокат Романченко О. М., вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 127/1756/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 644/4284/17, від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2025 року до Касаційного цивільного Суду у складі Верховного Суду надійшов відзив Київської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Романченком О. М., в якому заявник просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскільки її доводи є безпідставними та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Романченком О. М., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі частини п'ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово.
Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття (частина друга статті 1258 ЦК України).
Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо.
Статтею 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).
За змістом норми статті 1268 ЦК України порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Відповідно до частин третьої і четвертої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.
При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 554/14633/15-ц (провадження № 61-9952св18) та від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц (провадження № 61-43735св18).
Необхідною умовою встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_2 та визнання позивачки спадкоємицею ОСОБА_2 є доведеність факту постійного проживання позивачки і спадкодавця в одному житловому приміщенні на час відкриття спадщини.
Частиною першою статті 29 ЦК України встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).
Відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом (див.: постанову Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 (провадження № 61-44149св18)).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачкою факту постійного проживання разом з ОСОБА_2 на момент відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 що виключає набуття у позивача права на спадкування у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України.
Під час розгляду справи районним судом були допитані як свідки сусіди спадкодавця: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які дали показання, що позивачка проживала разом з ОСОБА_2 у його квартирі та навідувалася до нього. Проте свідки не повідомили про відомі їм обставини, які потребують доказування щодо спільного проживання позивача зі спадкодавцем саме як членами однієї сім'ї, ведення ними спільного господарства протягом останніх п'яти років, придбання побутових речей, проведення ремонту в квартирі за рахунок саме спільних коштів, наявність взаємних прав та обов'язків, що є характеризуючими ознаками сім'ї.
Показаннями свідків за відсутності інших належних доказів не може бути встановлений факт постійного проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 протягом п'яти років на момент відкриття спадщини.
Схожі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 221/4624/20 (провадження № 61-13965св21) та від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16.
Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивачка ОСОБА_1 дійсно проживала на час відкриття спадщини зі спадкодавцем ОСОБА_2 матеріали справи не містять.
Верховний суд вважає, що суди попередніх інстанцій надали правильну оцінку спірним правовідносинам та правильно застосували до них норми матеріального права.
Ураховуючи те, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог в частині встановлення факту її постійного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_2 , правові підстави для задоволення позовної вимоги про визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 відсутні.
Посилання касаційної скарги на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 127/1756/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 644/4284/17, від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18, колегія суддів відхиляє, оскільки такі зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у зазначених справах та справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено різні фактичні обставини й доказування позовних вимог.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про незабезпечення повного та всебічного розгляду справи судами попередніх інстанцій та неврахування наявних у матеріалах справи доказів, оскільки вважає, що суди встановили обставини справи в достатньому обсязі для правильного її вирішення та ухвалення законних судових рішень по суті спору.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 фактично, зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, неправильним, на її думку, встановленням обставин справи та не містять посилань на неправильне застосування норм матеріального права, що не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, яка у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником - адвокатом Романченком Олексієм Михайловичем,залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник