65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"13" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1885/25
Господарський суд Одеської області у складі:
судді С.В. Літвінова
при секретарі Т.О. Липі
розглянувши справу за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57" (код ЄДРПОУ 40597969, 65122, м. Одеса, вул. Академіка Вільямса, буд.57) до відповідача: Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 26597691, 65026, м. Одеса, пл. Думська, 1) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Департамент комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, буд. 1, ідентифікаційний код: 26302595) про витребування майна із чужого володіння
за участю представників:
від позивача - Бороган В.В.
від відповідача - Асташенкова О.І.
від 3-ої особи: не з'явився
ВСТАНОВИВ: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ВІЛЬЯМСА 57» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, в якому просить суд: витребувати з незаконного володіння у Територіальної громади міста Одеси, в особі ОДЕСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ, Код ЄДРПОУ: 26597691 (пл. Думська, 1 м. Одеса, 65026) нежитлове приміщення, площею 10,8 кв.м, розташоване на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірне нежитлове, площею 10,8 кв.м. розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Вільямса,57 повинно перебувати у власності та спільному вільному доступі співвласників будинку, оскільки за своїм цільовим призначенням є допоміжним приміщенням (пісобним), необхідним для забезпечення підтримки життєдіяльності будинку, а тому підлягає поверненню в загальне користування всім співвласникам багатоквартирного будинку №57.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 19 травня 2025 року позовну заяву ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57» залишено без руху та надано п'ятиденний термін з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення зазначених недоліків.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 27 травня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №916/1546/25; визначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 23 червня 2025 року заяву ОСББ "ВІЛЬЯМСА 57" в частині залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Департамент комунальної власності Одеської міської ради - задоволено. Суд залучив до участі у справі №916/1885/25 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Департамент комунальної власності Одеської міської ради (65039, м.Одеса, вул. Артилерійська, буд. 1, ідентифікаційний код: 26302595).
23 червня 2025 року від ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57» надійшла заява про поновлення строку та залучення до матеріалів справи №916/1546/25 висновку судово-будівельної експертизи №31/25 від 23.06.2025 року, копії акту розмежування балансової належності та копії акту від 23.06.2025 року здачі-приймання висновку судової експертизи №31/25 за заявою від 06.06.2025, згідно якого позивачем за проведення судової експертизи сплачено 4000,00 грн до її проведення.
09 липня 2025 року від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради надійшли письмові пояснення, в яких Департамент просить у позовних вимогах ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57» до Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради за участю третіх осіб які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Департамент комунальної власності Одеської міської ради та Виконавчий комітет Одеської міської ради про витребування майна із чужого володіння, відмовити у повному обсязі.
У поданих письмових поясненнях третя особа просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог та вказує, зокрема, наступне:
- спірне приміщення, загальною площею 10,8 кв.м є нежитловим та на праві власності належить Одеській міській раді.
- Позивачем у свою чергу не надано до суду достатньо доказів для підтвердження того факту, що рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 20.03.2008 №305 та Свідоцтво про право власності від 08.05.2008 серії САС №817355 є незаконними та підлягають скасування, а самі нежитлові приміщення, що відносяться до комунальної власності та належать на праві власності Територіальній громаді м. Одеси є «допоміжними».
- застосувати строк позовної давності, оскільки, на думку відповідача, позивачем пропущено строк позовної давності.
21 липня 2025 року від Одеської міської ради надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить у позовних вимогах ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57» до Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради за участю третіх осіб які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Департамент комунальної власності Одеської міської ради та Виконавчий комітет Одеської міської ради про витребування майна із чужого володіння, відмовити у повному обсязі. В іншому випадку просимо застосувати до правовідносин у справі № 916/1885/25 наслідки спливу строку позовної давності та відмови в задоволенні позову.
У поданому відзиві відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог та вказує, зокрема, наступне:
- спірне нежитлове приміщення загальною площею 10,8 кв. м є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси на підставі рішення Одеської обласної ради народних депутатів УРСР від 25 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області»;
- що вказане приміщення є нежитловим, та є самостійним об'єктом нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради;
- застосувати строк позовної давності, оскільки, на думку відповідача, позивачем пропущено строк позовної давності.
13 жовтня 2025 року від ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57» надійшли письмові пояснення щодо строків позовної давності.
13.10.2025 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, господарський суд встановив:
24.06.2016 було зареєстровано Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ВІЛЬЯМСА 57». (Код ЄДРПОУ: 40597969. Україна, 65049, 65122, Одеська область, місто Одеса, вулиця Академіка Вільямса, будинок 57) (позивач).
Розділом II Статуту Об'єднання передбачено, що метою створення Об'єднання є забезпечення і захист прав співвласників, щодо користування, володіння і розпорядження спільним майном будинку, збереження і поліпшення техніко-економічних характеристик будинку з метою комфортного проживання (перебування) користувачів житлових та нежитлових приміщень, зниження витрат і витрат ресурсів на утримання спільного майна і на споживання житлово-комунальних послуг, благоустрою прибудинкової території та побутового обслуговування населення.
Завданням Об'єднання є: забезпечення реалізації прав співвласників на володіння та користування спільним майном; забезпечення належного утримання, ремонту, реконструкції та технічного переоснащення багатоквартирного будинку і прибудинкової території, зведення господарських споруд (за потреби). Управління спільним майном Об'єднання є предметом його діяльності.
Територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради (відповідач) на праві комунальної власності належить нежитлове приміщення, №535 загальною площею 10,0 кв.м., яке розташоване за адресою: місто Одеса, вул. Академіка Вільямса, будинок 57.
01 червня 2020 року згідно Акту про списання багатоквартирного будинку з балансу, багатоквартирний будинок №57 по вул. Ак. Вільямса в м. Одеси списано з балансу КП «ЖКС «Чорноморський». У даному Акті зазначено, що у комунальній власності перебуває нежитлове приміщення, загальної площею 10,8 кв.м, яке розташоване на першому поверху та є майстерною ЖКС
01 червня 2020 року між КП «ЖКС «Чорноморський» та ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57» складено акт про передачу технічної документації.
Проаналізувавши наявні у справі докази та надавши їм правову оцінку, суд дійшов висновку про задоволення позову, виходячи з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
В силу статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічні положення щодо непорушності права власності та підставного набуття зафіксовано також у статтях 321, 328 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (частини перша та друга статті 368 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно зі статтею 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Положеннями ст.385 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено, що власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об'єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту.
У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов'язані з реалізацією прав та виконанням обов'язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління врегульовані Законом України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" (надалі - Закон про ОСББ) співвласниками багатоквартирного будинку є власники квартир та нежитлових приміщення у багатоквартирному будинку.
За змістом статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" управління багатоквартирним будинком - це вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов'язків співвласників, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку":
Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення) (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
Нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна (пункт 3 частини першої статті 2 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.
До загального та неподільного майна відносяться виключно допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку та його технічне обладнання, і не відносяться окремі нежилі приміщення.
Відповідно до п. 7 розділу VIII Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 №127 (надалі «Інструкція № 127), житлові та допоміжні приміщення нумеруються арабськими цифрами - окремо кожна квартира (група нежитлових приміщень, машино-місць) у порядку руху за годинниковою стрілкою, починаючи від входу. Нумерація сходових кліток та інших допоміжних приміщень спільного загальнобудинкового користування та неопалюваних приміщень позначається римськими цифрами.
За умовами пункту 25 частини 2 Розділу IV Інструкції Допоміжні (спільного користування) приміщення будинку (сходові клітки, ліфтові, бойлерні тощо) та неопалювані приміщення позначаються римськими цифрами.
Як вже зазначалось, гідно технічного паспорту на житловий будинок № 57, по вулиці Вільямса, місто Одеса, спірне приміщення першого поверху, загальною площею 10,8 м2 позначене римськими цифрами IV, з призначенням приміщенні «підсобна».
Згідно статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», Власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава. Власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку. Якщо квартира або нежитлове приміщення належить більш як одному співвласникові, реалізація прав та виконання обов'язків співвласниками квартири або нежитлового приміщення, включаючи участь в управлінні багатоквартирним будинком, здійснюються в порядку, передбаченому законодавством для реалізації права спільної власності.
Згідно статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.
Згідно статті 9 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», управління багатоквартирним будинком здійснюється його співвласниками. За рішенням співвласників усі або частина функцій з управління багатоквартирним будинком можуть передаватися управителю або всі функції - об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку (асоціації об'єднань співвласників багатоквартирного будинку).
19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Цивільним законодавством передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речова-правовому характеру індикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 22.06.2021 р. у справі №334/3161/17 нагадала, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення 3) цієї особи нерухомого майна Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.
Отже, предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, що незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
У відповідності до ч.1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Салов проти України» від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Господарський суд зазначає, що предметом спору у даній справі є витребування майна з незаконного володіння.
Згідно пункту 25 пункту 2 розділу IV Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, яка затверджена Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №127, та була чинної до 12.10.2023 року, допоміжні (спільного користування) приміщення будинку (сходові клітки, ліфтові, бойлерні тощо) та неопалювані приміщення позначаються римськими цифрами.
У плані першого поверху багатоквартирного будинку №57 по вул. Ак. Вільямса в м. одесі, відповідно до технічного паспорту від 24.10.2018 виданого на замовлення Територіальної громади Одеської міської ради, інвентаризаційний номер 5-3036, зазначено спірне приміщення римською цифрою IV, загатною плоящею 10,8 м.кв.
Відповідно до висновку судово-будівельної технічної експертизи №31/25 від 23.06.2025 року, під час проведеного дослідження встановлено, що нежитлове приміщення першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.
Згідно проведеного дослідження, встановлено, що в нежитловому приміщенні першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 наявні наступні комунікації: електрощитова, що слугує для обслуговування приміщень багатоповерхового будинку; ??ревізія на трубі системи водовідведення, що слугує для обслуговування приміщень багатоповерхового будинку; система водопостачання, що слугує для обслуговування приміщень багатоповерхового будинку.
На підставі викладеного, згідно з ДБН В.2.2-15-2019 «Житлові будинки. Основні положення», встановлено, що нежитлове приміщення першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 , відноситься до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, які необхідні для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.
Проаналізувавши наявні матеріали справи, враховуючи вище встановлені судом обставини, господарський суд дійшов висновку, що спірне нежитлове приміщення першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 є допоміжним та потребує витребуванню із незаконного володіння.
У рішенні від 09.11.2011 №14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року у справі №815/219/17 (провадження №К/9901/3315/18) зазначено, що: «ОССБ, яке є об'єднанням громадян, мета створення та діяльність якого прямо та безпосередньо пов'язана із забезпеченням і захистом прав співвласників будинку, є належним виразником інтересів більшості членів цього об'єднання. Водночас, інтереси об'єднання, як юридичної особи, не завжди співпадають з інтересами кожного члена об'єднання. З урахуванням мети створення, ОСББ має пряме та безпосереднє відношення до усіх питань, що стосуються будинку, а отже може мати власну, окрему від інтересів кожного окремого члена об'єднання, матеріально-правову зацікавленість у спорах що стосуються будинку. Наявність матеріально-правової зацікавленості у ОСББ у правовідносинах, що виникають щодо будинку чи його складових, утримання, експлуатації та інших подібних питань є передумовою визнання за ОСББ самостійної процесуальної правосуб'єктності, а отже і права на звернення до суду із самостійним позовом. Окрім того, реальний захист прав співвласників будинку (членів ОСББ) у певних випадках потребує звернення до суду. Відтак, невизнання за ОСББ самостійного права на звернення до суду в інтересах членів, призвело б до неможливості забезпечення і захисту прав співвласників будинку і стало б невиправданою перешкодою для досягнення мети об'єднання».
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду: «… якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою» (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) зазначено, що: «нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоміжні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Суди не встановили, чи є спірне приміщення нежитловим, бо зі стадії проектування житлового будинку призначалося для торговельних потреб непромислового характеру, чи використовувалося воно як самостійний об'єкт нерухомості, а відтак чи є допоміжним».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі № 760/34774/19 (провадження № 61-16370св20) зазначено, що: «суди не з'ясували належним чином чи є спірне приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками допоміжним, та що у ньому знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно для обслуговування будинку; чи навпаки є нежитловим».
Такий же висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 638/5304/21 де зазначено, що: «Апеляційний суд не з'ясував належним чином чи є спірні приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками допоміжним, та що у ньому знаходитися технічне обладнання будинку (інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації квартир тощо), без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, чи використовувалось воно для обслуговування будинку; чи навпаки є нежитловим».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 червня 2022 року в справі № 922/1406/21 зазначено, що:
« 20. Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 у справі № 906/1169/17).
Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку правового режиму допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.
Цілком очевидно, що виходячи з такої презумпції та з врахуванням принципу змагальності сторін, лише позивач не повинен доводити режим спірних приміщень як допоміжних, а навпаки, передусім відповідач, який є їх останнім набувачем, має довести винятковий режим спірних приміщень як ізольованих приміщень в багатоквартирному будинку, що не належать до житлового фонду та є самостійним об'єктом нерухомого майна, оскільки зі стадії проектування, тобто з самого початку вони будувалися з іншим цільовим призначенням - для потреб непромислового характеру (схожий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 у справі № 598/175/15-ц)».
Касаційний господарський суд Верховного Суду у Постанові від 22 серпня 2023 року по справі 914/379/21 зазначив: «За змістом частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території.
5.9. Відповідно до статті 4 Житлового кодексу УРСР до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.
5.10. Отже, нежилим є приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 552/7636/14-ц та постановах Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 910/22039/21, від 31.01.2023 у справі № 914/379/21, від 30.06.2022 у справі № 906/1227/19.
5.11. У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина 3 статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 552/7636/14-ц та постановах Верховного Суду від 31.01.2023 у справі № 914/379/21, від 21.01.2021 у справі № 925/1222/19, від 13.10.2021 у справі № 914/687/20.
5.12. Допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно належати до допоміжного та бути нежитловим. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 910/16166/19, від 30.06.2022 у справі № 922/1406/21.
5.13. Допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 924/195/22, від 27.06.2023 у справі № 910/22039/21, від 31.01.2023 у справі № 914/379/21.
5.14. Визначальним для правильного вирішення цього спору є з'ясування та визначення правового режиму спірних приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення, чи належать спірні приміщення до числа допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку, з урахуванням характеристик таких приміщень. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 904/5047/18, від 17.11.2021 у справі № 904/663/19, від 13.04.2021 у справі № 916/2961/18.
5.15. У постановах Верховного Суду в цій справі від 15.06.2022 та від 31.01.2023 зазначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Касаційний господарський суд Верховного Суду у Постанові від 08 квітня 2020 року по справі 915/1096/18 зазначив: «Верховний Суд критично оцінює мотивування апеляційного суду про належність спірних приміщень до нежитлових з посиланням на дослідницьку частину висновку експертизи, який ґрунтувався лише на порядку та умовах фактичної експлуатації цих приміщень на момент проведення експертизи. З огляду на те, що з наявних у справі первинних документів вбачається приналежність спірних приміщень до допоміжних багатоквартирного будинку їх фактичне самовільне переобладнання іншими особами з метою використання за іншим функціональним призначенням не змінює правового статусу цих приміщень».
Цілком очевидно, що виходячи з такої презумпції та з врахуванням принципу змагальності сторін, лише позивач не повинен доводити режим спірних приміщень як допоміжних, а навпаки, передусім Відповідач, який є їх останнім набувачем, має довести винятковий режим спірних приміщень як ізольованих приміщень в багатоквартирному будинку, що не належать до житлового фонду та є самостійним об'єктом нерухомого майна, оскільки зі стадії проектування, тобто з самого початку вони будувалися з іншим цільовим призначенням - для потреб непромислового характеру (схожий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 у справі № 598/175/15-ц)».
Іншого відповідачем та третьої особою (Департаментом комунальної власності Одеської міської ради) не доведено.
Посилання відповідача та третьої особи щодо застосування строку позовної давності не приймаються судом до уваги виходячи з наступного:
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У відповідності до ч.1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності в силу вимог частини другої ст. 260 Цивільного кодексу України не може бути змінений за домовленістю сторін.
Згідно із ч.1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч.1 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Відповідно до ч.ч. 3-5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові; якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Так, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.
Господарський суд зазначає, що відповідно до п.12 Перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №211 (зі змінами) з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин; запроваджено обмежувальні заходи з протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 “Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 30 червня 2023 року карантин було відмінено.
Окрім того, п.19 Перехідних положень ЦК України передбачено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Відтак, в силу положень п.12 Перехідних положень ЦК України після спливу трьохрічного строку - квітень 2020 року, строки позовної давності на звернення позивача з позовом про витребування майна з незаконного володіння було продовжено. Після введення воєнного стану 24.02.2022 строки позовної давності на звернення позивача з позовом про витребування майна з незаконного володіння були зупинені починаючи з 24.02.2022.
Згідно Закону України «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» №4434-IX від 14 травня 2025 року, пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., NN 40-44, ст. 356) виключено. Цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування.
Даний Закон був офіційно опублікований 3 червня 2025 року у газеті «Голос України», у зв'язку з чим набрав чинності 4 вересня 2025 року.
З позовною заявою ОСББ звернулось до суду 14 травня 2025 року.
Таким чином, господарський суд приходить до висновку, що станом на дату звернення позивача до суду з позовною заявою строки позовної давності позивачем пропущено не було.
Іншого відповідачем не доведено.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу.
Право особи на отримання правничої допомоги під час розгляду справи господарськими судами гарантоване ст.131-2 Конституції України, ст.16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), відповідними нормами Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Відповідно до статті 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Стаття 123 ГПК України визначає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу
Пунктом 12 частини третьої статті 2 ГПК України установлено, що однією із основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
З матеріалів справи вбачається, що 22.04.2025 між ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57», Код ЄДРПОУ: 40597969 в особі керівника Галка Тетяни Миколаївни та Адвокатським бюро «Бороган» укладено договір про надання правничої допомоги, згідно п. 2.1. якого АДВОКАТСЬКЕ БЮРО на підставі звернення КЛІЄНТА приймає на себе зобов'язання усіма законними методами та способами надати Клієнту наступної правову допомоги представництві інтересів КЛІЄНТА по справі за позовом до Територіальної громади міста Одеси, в особі ОДЕСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ Код ЄДРПОУ: 26597691 про витребування майна із чужого володіння.
Згідно п. 4.1.та 4.2. Договору про надання правничої допомоги від 22.04.2025, за надання правової допомоги, яка є предметом Договору, згідно пункту 2.1 цього Договору, АДВОКАТСЬКОМУ БЮРО КЛІЄНТ сплачує винагороду у розмірі 60000,00 грн. Отже, дана сума є фіксованою.
24.04.2025 року ОСББ «ВІЛЬЯМСА 57», та АБ «БОРОГАН» підписано акт приймання-передачі виконаної роботи до Договору про надання правничої допомоги від 30.05.2024 (надалі - «Акт»).
Згідно Акту, у відповідності до вимог пунктів 2.1., 4.1 Договору про надання правничої допомоги від 30.05.2024, АДВОКАТСЬКИМ БЮРО виконані, а КЛІЄНТОМ прийняті наступні роботи: усна консультація, вивчення документів, вивчення сталої судової практики в подібних правовідносинах, формування правової позиції, підготовка позовної заяви по справі, участь в майбутніх судових засіданнях.
За виконану роботу КЛІЄНТ, протягом 30 календарних днів після підписання цього акту зобов'язується сплатити АДВОКАТСЬКОМУ БЮРО винагороду у розмірі 60 000,00 грн.
У КЛІЄНТА претензій до якості виконаних робіт немає.
Дослідивши та проаналізувавши зазначені умови укладеного між ОСББ "ПАЛУБНА 9/1" та Адвокатським бюро «Бороган» Договору, господарським судом встановлено, що розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у вигляді фіксованої суми.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною 1 статті 30 Закону № 5076-VI як форма винагороди адвоката, але в розумінні Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.
У разі погодження між адвокатом (адвокатським бюро / об'єднанням) та клієнтом фіксованого розміру гонорару такий гонорар обчислюється без прив'язки до витрат часу адвоката на надання кожної окремої послуги. Фіксований розмір гонорару не залежить від витраченого адвокатом (адвокатським бюро / об'єднанням) часу на надання правничої допомоги клієнту. Подібні висновки Верховного Суду містяться у постанові від 19.11.2021 у справі № 910/4317/21.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 зауважила, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.
З огляду на викладене, господарський суд зазначає про те, що у контексті цієї справи, фіксований розмір гонорару, погоджений між ОСББ "ВІЛЬЯМСА 57" та Адвокатським бюро «Бороган» у Договорі про надання правової допомоги в редакції Додаткової угоди, означає те, що у разі настання визначених таким Договором умов платежу конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання умов договору та призвели до настання цих умов не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару у цих конкретних правовідносинах, що склалися між Відповідачем і його Адвокатом у цій справі, як і не має значення витрачений Адвокатом відповідача час на надання послуг правничої допомоги та зазначення кількості витрат такого часу.
Відповідно до частини 4 статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин 6, 7 та 9 статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5 та 6 статті 126 ГПК України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7 та 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7 та 9 статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 р. у справі № 922/445/19.
У постанові Верховного Суду від 09.02.2023 р. у справі № 921/434/21 зазначено, що принцип пропорційності загальноправовий принцип, спрямований на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав мають бути істотними, а засоби їх досягнення обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються; дозволяє досягти розумного співвідношення між цілями державного впливу та засобами їх досягнення. Принцип пропорційності являє собою загальний, універсальний принцип права, який вимагає співрозмірного обмеження прав та свобод людини для досягнення публічних цілей.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України, заява № 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини) у справі Баришевський проти України від 26.02.2015 та у справі Двойних проти України від 26.02.2015, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
Пункт 2 частини 4 статті 129 ГПК України передбачає, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.
За наслідками здійсненої оцінки розміру судових витрат, понесених позивачем на правничу допомогу, через призму критеріїв, встановлених частиною 5 статті 129 ГПК України, з урахуванням положень наведених норм та зазначених фактичних обставин справи, керуючись, у тому числі, такими критеріями, як складність справи, пов'язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, суд дійшов висновку про стягнення витрат за надання правничої допомоги в розмірі 60 000,00 грн..
Що стягнення судових витрат за рахунок місцевого бюджету з рахунку розпорядника бюджетних коштів місцевого бюджету міста Одеси - Виконавчого комітету Одеської міської ради, господарський суд вказує наступне.
Частиною 6 ст. 238 ГПК України передбачено можливість, у разі необхідності, вказати у резолютивній частині рішення суду про порядок його виконання.
Згідно з ст. 1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи рад - це органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.
Також, частинами 1, 2 ст. 11 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
За таких обставин, суд зазначає, що статтями 1, 2 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено здійснення місцевого самоврядування територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Виконавчі органи рад створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.
Згідно з ч.3 ст. 16 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Відповідно до ст. 51 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень.
За ч.2 ст. 64 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.
Частиною 2 ст. 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: 1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників; 2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників; 3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.
Відповідно до п.1.1 Положення про Виконавчий комітет Одеської міської ради (далі Положення), що затверджене рішенням Одеської міської ради від 15.09.2021 № 535-VІІ “Про затвердження Положення про Виконавчий комітет Одеської міської ради у новій редакції», Виконавчий комітет Одеської міської ради (далі - Виконком) є виконавчим органом Одеської міської ради, який створюється Одеською міською радою (далі - рада) на період її повноважень відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні», Статуту територіальної громади міста Одеси та Регламенту ради. Після закінчення повноважень ради Виконком здійснює свої повноваження до формування його нового складу.
Згідно з п.1.3 та п.1.4 Положення Виконком ОМР є юридичною особою, має гербову печатку, бланки та штампи, має рахунки в органах Державної казначейської служби України та в установах банків, набуває від свого імені майнові та особисті немайнові права, несе обов'язки, може бути позивачем і відповідачем в судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування. Фінансування видатків Виконкому здійснюється за рахунок коштів бюджету Одеської міської територіальної громади.
Окрім того, суд вважає за необхідне звернутися до правової позиції, викладеної Верховним Судом у постанові від 14.05.2020 по справі №916/1952/17, відповідно до якої: “З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій, врахувавши те, що Одеська міська рада не є розпорядником коштів місцевого бюджету м. Одеси та не має рахунків в органах державного казначейства, дійшли правильного висновку про те, що з метою захисту прав позивача та подальшого реального виконання рішення суду у цій справі стягнення присуджених грошових коштів слід здійснити з рахунку розпорядника бюджетних коштів місцевого бюджету міста Одеси - Виконавчого комітету Одеської міської ради. Наведеним спростовуються доводи відповідача-1 в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій не обґрунтували свій висновок про те, чому саме з рахунку Виконавчого комітету Одеської міської ради має бути здійснене стягнення у цій справі».
За таких обставин суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про здійснення стягнення судових витрат з Одеської міської ради з рахунків розпорядника бюджетних коштів місцевого бюджету Виконавчого комітету Одеської міської ради.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір у справі покладається на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238. 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Витребувати з незаконного володіння у Територіальної громади міста Одеси, в особі ОДЕСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ, Код ЄДРПОУ: 26597691 (пл. Думська, 1 м. Одеса, 65026) нежитлове приміщення, площею 10,8 кв.м, розташоване на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі;
3. Стягнути з Територіальної громади міста Одеси, в особі Одеської міської ради / ЄДРПОУ 26597691, адреса - 65026, м. Одеса, пл. Думська, 1/ за рахунок коштів міста Одеси в особі Виконавчого комітету Одеської міської ради /ЄДРПОУ 04056919, адреса - 65026, м. Одеса, пл. Думська, 1/, як безпосереднього виконавчого органу Одеської міської ради, який наділений правом розпоряджатись коштами місцевого бюджету, на користь ОБ'ЄДНАННЯ СПІВВЛАСНИКІВ БАГАТОКВАРТИРНОГО БУДИНКУ ВІЛЬЯМСА 57, Код ЄДРПОУ: Код ЄДРПОУ: 40597969 (адреса: Україна, 65122, Одеська область, місто Одеса, вулиця Академіка Вільямса, будинок 57) витрати по сплаті судового збору в розмірі 2422,40 грн. та витрати за надання правничої допомоги в розмірі 60 000,00 грн.
Накази видати після набрання рішення законної сили.
Повний текст рішення складено 23 жовтня 2025 р.
Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.В. Літвінов