79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"15" жовтня 2025 р. Справа №921/98/25
Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:
головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,
суддів: Бонк Т.Б.,
Якімець Г.Г.,
в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянув апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» б/н від 14.06.2025,
на рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025, суддя Шумський І. П., м. Тернопіль, повний текст рішення складено 26.05.2025
у справі № 921/98/25
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Агро-Сейко», місто Київ,
до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел», місто Тернопіль,
про стягнення 150 330,00 грн боргу, 22 776,54 грн. інфляційних втрат, 4 514,96 грн 3% річних,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2025 року товариство з обмеженою відповідальністю “Агро-Сейко» звернулось до Господарського суду Тернопільської області з позовною заявою б/н від 20.02.2025 (вх. №112 від 21.02.2025) до товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» про стягнення 177 621,50 грн. заборгованості, яка складається з: 150 330,00 грн. боргу; 22 776,54 грн. інфляційних втрат; 4 514,96 грн. 3% річних.
Позовні вимоги мотивовані несвоєчасним та неповним виконанням відповідачем зобов'язань щодо оплати товару, отриманого ним на підставі договору поставки, укладеного у спрощений спосіб.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 позов задоволено частково. Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» на користь товариства з обмеженою відповідальністю “Агро-Сейко» 150 330,00 грн боргу, 4 389,83 коп. - 3% річних, 22 776,54 грн інфляційних нарахувань, 3 025,87 грн. судового збору в повернення сплачених судових витрат. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду обґрунтовано тим, що між сторонами склалися договірні відносини поставки, які були укладені у спрощений спосіб шляхом підписання видаткових накладних. Оскільки накладні містять усі істотні умови договору - найменування та кількість товару, ціну, реквізити сторін, підписи уповноважених осіб та печатки - суд визнав, що такий порядок оформлення відповідає вимогам законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 692 ЦК України, якщо інше не встановлено договором, покупець зобов'язаний оплатити товар після його отримання. У матеріалах справи відсутні докази повного розрахунку відповідача за поставлений товар, а тому суд встановив факт прострочення виконання грошового зобов'язання.
На підставі ст. 625 ЦК України, позивач правомірно нарахував інфляційні втрати та 3% річних за весь період прострочення. Суд перевірив надані розрахунки, здійснив власну перевірку за допомогою інформаційно-правової системи та визнав їх частково обґрунтованими, а саме - у частині стягнення 4 389,83 грн 3% річних та 22 776,54 грн інфляційних нарахувань.
Позовні вимоги в частині стягнення 125,13 грн 3% річних суд визнав такими, що не підлягають задоволенню, як необґрунтовані.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та аргументи учасників справи
14.06.2025 до Західного апеляційного господарського суду через систему "Електронний суд" надійшла апеляційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» б/н від 14.06.2025 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у справі №921/98/25.
Апелянт заперечує факт поставки товару 25.08.2024 на суму 161 994,00 грн, оскільки видаткова накладна №РН-0000077 від 25.08.2024 не підписувалася директором товариства. Суд першої інстанції не дослідив оригінали доказів. На думку скаржника, загальна сума фактично поставленого товару становить 903 336,00 грн і була повністю оплачена, отже борг відсутній.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу б/н від 24.07.2025 (вх. № ЗАГС 01-04/5745/25 від 25.07.2025), в якому просить рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у справі №921/98/25 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить стягнути з відповідача 9 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Рух справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.06.2025 справу №921/98/25 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бойко С.М., суддів Бонк Т.Б., Якімець Г.Г..
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 з підстав, що визначені ч. 2 ст. 260 ГПК України апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» б/н від 14.06.2025 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у справі №921/98/25 залишено без руху.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 08.07.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» б/н від 14.06.2025 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у справі №921/98/25 та постановлено здійснювати розгляд справи №921/98/25 в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.
Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.
При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанції
Товариство з обмеженою відповідальністю «Агро-Сейко» (продавець), на виконання усної домовленості, за період 13.08.2024 - 25.08.2024, здійснило передачу кукурудзи врожаю 2022 року (надалі - товару) товариству з обмеженою відповідальністю «Фуел» (покупцю) згідно підписаних та скріплених печатками сторін видаткових накладних:
№РН-0000064 від 13.08.2024 на суму 136 800,00 грн;
№РН-0000066 від 16.08.2024 на суму 159 486,00 грн;
№РН-0000069 від 17.08.2024 на суму 156 408,00 грн;
№РН-0000070 від 19.08.2024 на суму 151 050,00 грн;
№РН-0000072 від 23.08.2024 на суму 157 434,00 грн;
№РН-0000074 від 24.08.2024 на суму 142 158,00 грн;
№РН-0000077 від 25.08.2024 на суму 161 994,00 грн.
Загальна вартість поставленого та переданого згідно перелічених видаткових накладних товару складає 1 065 330,00 грн.
Приймання-передача товару згідно з вказаними видатковими накладними посвідчується проставленими на них підписами уповноважених осіб сторін та їх печатками.
Матеріали справи містять копії інформаційних повідомлень про зарахування коштів, які вказують на те, що відповідачем з 21.08.2024 до 20.12.2024 здійснено оплату на загальну суму 915 000,00 грн, а саме:
- №7072 від 21.08.2024 на суму 200000 грн; №7078 від 22.08.2024 на суму 100000 грн;
- №7186 від 04.09.2024 на суму 100000 грн; №7264 від 09.09.2024 на суму 100000 грн;
- №7342 від 19.09.2024 на суму 100000 грн; №7404 від 03.10.2024 на суму 100000 грн;
- №7460 від 11.10.2024 на суму 100000 грн; №7548 від 28.10.2024 на суму 50000 грн;
- №7716 від 04.12.2024 на суму 15000 грн; №7797 від 20.12.2024 на суму 50000 грн.
Несплата коштів в сумі 150 330,00 грн мала наслідком звернення позивача з даним позовом до суду з вимогою про відновлення його порушених прав.
Норми права та висновки, якими суд апеляційної інстанції керувався при прийнятті постанови.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у цій справі оскаржується відповідачем в повному обсязі.
Предметом позовних вимог є стягнення з ТОВ “Фуел» на користь ТОВ “Агро-Сейко» грошових коштів у сумі 177?621,50 грн, що складаються з основної заборгованості за поставлений товар, трьох відсотків річних та інфляційних втрат у зв'язку з неналежним виконанням умов договору поставки, укладеного в спрощеному порядку.
Статтями 15,16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності з ст. 173 ГК України та ст. 509 ЦК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч.1 ст. 181 ГК України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь - якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Стаття 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначає, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до п. 2.3, п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88) первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у грошовому та за можливості у натуральних вимірниках), посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.
Стаття 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" вказує, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Згідно з наявними у матеріалах справи видатковими накладними позивач передав відповідачу товар на суму 1 065 330,00 грн.
Наявні у матеріалах справи видаткові накладні відповідають вимогам ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та п. 2.3 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку.
Надавши їм оцінку, судами встановлено факт укладання між сторонами договору у спрощений спосіб, адже видаткові накладні містять найменування товару, його ціну, реквізити позивача (постачальника), найменування відповідача (одержувача), підписи уповноважених осіб сторін та їх печатки.
Відповідно до ч.1 ст.173, ч.1 ст.193 ГК України, господарський договір є підставою виникнення господарських зобов'язань. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Судами встановлено, що передача позивачем товару, його отримання відповідачем за видатковими накладними, часткова його оплата останнім свідчить про виникнення між сторонами правовідносин по договору поставки, який оформлявся у такий спосіб за кожною окремою передачею товару, що не суперечить приписам ст. 205 ЦК України.
Відповідно до статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Аналогічне положення містить стаття 265 ГК України.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).
Приписами ст. 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і фіксує факт здійснення господарської операції та встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. При цьому строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими ч. 1 ст. 692 ЦК України (постанови Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 916/73/19, від 26.01.2022 у справі № 911/2871/20).
Враховуючи викладене та, оскільки сторонами укладено договір поставки у спрощений спосіб, з урахуванням ст.692 ЦК України відповідач, як покупець, був зобов'язаний оплатити вартість товару після отримання його від позивача. Тобто на наступний день після одержання товару.
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
У видаткових накладних, підписаних і скріплених печатками обох сторін, зафіксовано передачу і прийняття товару, та не вказано строку його оплати. А отже, відповідач зобов'язаний оплатити товар після його прийняття.
Відповідно до ч. 1 ст. 251, ч. 1 ст. 253 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення; перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
З огляду на наведене, слід вважати, що зобов'язання по сплаті відповідачем за товар, переданий йому позивачем згідно з переліченими у позові видатковими накладними, виник на наступний день після дат оформлення відповідних видаткових накладних, згідно з якими товар був переданий відповідачу.
Судами у даній справі встановлено, що строк оплати товару є таким, що настав:
- 14.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000064 від 13.08.2024 на суму 136800 грн;
- 17.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000066 від 16.08.2024 на суму 159486 грн;
- 18.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000069 від 17.08.2024 на суму 156408 грн;
- 20.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000070 від 19.08.2024 на суму 151050 грн;
- 24.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000072 від 23.08.2024 на суму 157434 грн;
- 25.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000074 від 24.08.2024 на суму 142158 грн;
- 26.08.2024 по видатковій накладній №РН-0000077 від 25.08.2024 на суму 161994 грн.
Нормами ст. 599 ЦК України, ст. 202 ГК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до змісту п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 13, ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести належними і допустимими доказами ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Принципи змагальності сторін та диспозитивності відображені і в ст. 14, ч. 4 ст. 74 цього Кодексу, за змістом яких суд не може самостійно збирати докази, крім окремих визначених випадків.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1 ст. 76 ГПК України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 ГПК України).
Судами з'ясовано, що в порушення умов договору поставки, укладеного у спрощений спосіб, приписів перелічених норм, а також ст. ст. 11, 14 ЦК України, ст. ст. 173, 174, 193 ГК України, повний розрахунок по оплаті вартості отриманого товару в строк визначений ст. 692 ЦК України, боржник не провів, заборгувавши станом на час розгляду справи в суді 150 330,00 грн.
Доказів на підтвердження проведення повного розрахунку за отриманий товар у строк, обумовлений у ст. 692 ЦК України, так і станом на час розгляду справи в суді, відповідачем не представлено.
Щодо доводів апелянта про те, що видаткова накладна № РН-0000077 від 25.08.2024 не підписувалася директором товариства, а також про недослідження судом першої інстанції оригіналів письмових доказів, колегія суддів апеляційного суду вважає такі доводи необґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 6 ст. 91 ГПК України встановлено, якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу.
Як убачається з матеріалів справи, під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачем не подавалося жодних клопотань про витребування оригіналів письмових доказів чи необхідність їх дослідження. Також відповідач не надав жодних документів або пояснень, не висловив свою позицію по суті спору, не надав доказів на спростування доводів позивача та не ставив під сумнів достовірність і належність поданих позивачем документів, зокрема, тих, що підтверджують факт поставки товару.
Крім того, факт отримання товару відповідачем не оспорювався, а самі копії документів, подані позивачем, були належним чином оформлені та прийняті судом першої інстанції як допустимі докази.
Окрім того судом встановлено, що копія видаткової накладної № РН-0000077 від 25.08.2024 (а.с.20) містить підпис та печатку відповідача.
З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 150?330,00 грн.
Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, апеляційний суд зазначає наступне.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (ч.1 ст. 611 ЦК України).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У зв'язку з порушенням виконання грошового зобов'язання, позивачем враховуючи приписи ст. 625 ЦК України, заявлено до стягнення з відповідача 22 776,54 грн інфляційних нарахувань та 4 514,96 грн 3% річних, а їх розрахунки наведено позивачем у тексті позовної заяви та долучено до заяви на усунення недоліків позовної заяви.
З урахуванням встановлених судами дат, у які відповідач повинен був оплатити отриманий товар, прострочення їх оплати виникли відповідно 15.08.2024, 18.08.2024, 19.08.2024, 21.08.2024, 25.08.2024, 26.08.2024, 27.08.2024.
Апеляційний господарський суд, перевіривши здійснений судом першої інстанції перерахунок заявленої до стягнення суми 3% річних (а.с. 121), погоджується з його правильністю та зазначає, що розрахунок здійснено арифметично та методологічно правильно.
З урахуванням проведеного судами розрахунку суми 3% річних із використанням інформаційно-правової системи «ЛІГА:ЗАКОН», апеляційний суд вважає правомірним та обґрунтованим нарахування до стягнення суми 3% річних у розмірі 4?389,83 грн.
При цьому судами взято до уваги вищенаведені встановлені дати виникнення у відповідача прострочення виконання грошового зобов'язання, заявлені позивачем граничні періоди нарахування 3% річних, суму боргу, на яку нараховано 3% річних, і вказану позивачем в порядку його зростання.
Верховним Судом у постанові від 17.10.2023 у справі №921/460/22 зазначено: "Нарахування інфляційних втрат входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальним видом цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання. Нарахування інфляційних втрат - спосіб захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення (зниження купівельної спроможності) грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відтак вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (пункт 43 мотивувальної частини постанови).
Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 ЦК України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац 5 пункту 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078).
Статтею 625 ЦК України передбачено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику "дефляція", то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуск такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків.
У пункті 38.2 постанови Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 визначено методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме: час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 26.06.2020 у справі № 905/21/19 зазначається, що при зменшенні суми боргу у конкретному місяці "А" на певну суму (до прикладу, 100 грн) до уваги береться сума боргу на початок розрахункового періоду "Х", помножена на індекс інфляції у цьому місяці (до прикладу, " і-1"), і від зазначеного добутку необхідно віднімати суму погашення (100 грн). Отже, у математичному викладі це можна відобразити такою формулою: "Х" * "і-1" - 100 грн = "ЗБ", де "Х" - залишок боргу на початок розрахункового періоду, "і-1" - офіційно встановлений індекс інфляції у розрахунковому місяці, 100 грн - умовна сума погашення боргу в цьому місяці, "ЗБ" - залишок основного боргу з інфляційною складовою за цей місяць (вартість грошей з урахуванням інфляції у цьому місяці та часткового погашення боргу у цьому ж місяці).
За наступний місяць базовою сумою для розрахунку індексу інфляції буде залишок боргу разом з інфляційною складовою за попередній місяць ("ЗБ" відповідно до наведеної формули), який перемножується на індекс інфляції за цей місяць, а від зазначеного добутку має відніматися сума погашення боржником своєї заборгованості у поточному місяці (якщо таке погашення відбувалося).
У випадку якщо погашення боргу не відбувалося декілька місяців поспіль, то залишок основного боргу з інфляційною складовою за перший розрахунковий місяць такого періоду ("ЗБ") перемножується послідовно на індекси інфляції за весь період, протягом якого не відбувалося погашення боргу та ділиться на 100 %.
Для відокремлення інфляційних збитків за певний період від основної заборгованості, від остаточного розрахунку основного боргу з інфляційною складовою, проведеного із застосуванням такої послідовності, необхідно відняти основний борг, який залишився непогашеним на кінець розрахункового періоду.
Отже, при зменшенні суми боргу внаслідок часткового виконання зобов'язання боржником сума погашення має відніматися не від основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). Подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій же послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу у новому розрахунковому місяці).
Вказані висновки відображені у низці постанов Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду (постанови від 20.01.2022 у справі № 910/6802/21, від 23.09.2021 у справі № 924/2/21, від 29.07.2020 у справі № 914/1470/19 тощо).
Таким чином, при частковому погашенні боргу застосовується правило, за яким у розрахунковому місяці від загальної суми боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці, віднімається сума погашення. Залишкова заборгованість продовжує слугувати невиконаним грошовим зобов'язанням, на яке до моменту фактичного виконання можуть нараховуватися інфляційні втрати.
Викладені у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, підлягають застосуванню в разі повного погашення боргу, що припадає на неповний місяць (з 1 до 15 числа відповідного місяця), а також у разі виникнення боргу в неповному місяці (якщо строк виконання грошового зобов'язання припадає з 16 до 31 числа відповідного місяця). За таких обставин інфляційна складова боргу не нараховується".
Апеляційний господарський суд, враховуючи правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 17.10.2023 у справі №?921/460/22, перевірив здійснений судом першої інстанції перерахунок суми інфляційних втрат у межах розгляду справи №?921/98/25 (а.с. 122- 126) та погоджується з правильністю такого перерахунку.
Як вбачається з матеріалів справи, за результатами проведеного розрахунку із використанням інформаційно-правової системи «ЛІГА:ЗАКОН», судом встановлено, що обчислена сума інфляційних втрат перевищує розмір, заявлений позивачем у позовній заяві. Разом з тим, апеляційний господарський суд зазначає, що стягнення суми інфляційних втрат у більшому розмірі, ніж заявлено у позовній заяві, є неможливим, оскільки це виходить за межі позовних вимог.
У зв'язку з цим, правомірним є стягнення з відповідача заявленої позивачем суми інфляційних втрат у розмірі 22?776,54 грн.
Розрахунок перевірено судами за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій на сайті https://ips.ligazakon.net/calculator/ff.
За таких обставин, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано та правомірно дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Сейко" шляхом стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю "Фуел" грошових коштів у розмірі: 150?330,00 грн - основного боргу, 4?389,83 грн - 3% річних та 22?776,54 грн - інфляційних втрат.
Водночас, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог у частині стягнення 125,13 грн 3% річних як таких, що є необґрунтованими та не підтверджені належними доказами.
Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли підтвердження, а заперечення позивача були підтвердженні дослідженими матеріалами справи.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів Західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у цій справі відповідає матеріалам справи, ґрунтується на вимогах чинного законодавства, прийняте з дотриманням норм процесуального та правильним застосуванням норм матеріального права, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення немає.
За змістом статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами як письмові, речові та електронні докази.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною 1 ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.
Однак, скаржником всупереч вищенаведеним нормам права, не подано доказів, які б підтвердили доводи, викладені в апеляційній скарзі, та спростували правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Судові витрати
Позивачем заявлено клопотання про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 9 000,00 грн.
Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За аналізом процесуального законодавства визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат сторони на професійну правничу допомогу.
Так, відповідно до частини другої статті 126 ГПК України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Крім цього за положеннями частини третьої статті 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 126 ГПК України).
У разі ж недотримання цих вимог суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 126 ГПК України).
Поряд з цим, обов'язок доведення неспівмірності витрат законодавець покладає на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).
При цьому судом враховано, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, а тому, вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 та від 16.11.2022 у справі №922/1964/21);
- при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20, постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №775/9215/15ц);
- суд зобов'язаний оцінити розмір адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16 та додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №775/9215/15ц).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (позиція викладена Верховним Судом у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі №916/2102/17, від 25.06.2019 у справі №909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі №922/928/18, від 30.07.2019 у справі №911/739/15 та від 01.08.2019 у справі №915/237/18).
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.11.2023 у справі №914/2355/21 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином у вирішенні заяви сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суд керуючись принципами пропорційності та справедливості, закріпленими у статтях 15 та 2 ГПК України має обов'язок дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
У контексті наведеного вище, колегія суддів наголошує на тому, що подані стороною докази на підтвердження її витрат підлягають оцінці як з точки зору відповідності цих дій вимогам законодавства (вимогам статей 123, 124, 126, 129 ГПК України), так і їх спрямованості на забезпечення права сторони (на користь якої ухвалене судове рішення) на відшкодування судових витрат.
Із урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
При визначенні суми відшкодування суд має враховувати критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті ж критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції.
Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу. Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України, суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи судом апеляційної інстанції в загальній сумі 9 000,00 грн позивач надав суду наступні докази: договір про надання правничої допомоги №168-2111/24 від 21.11.2024; акт приймання передачі правової допомоги №03-168-2111/24 від 24.07.2025 та додаток до нього - Звіт про кількість годин надання правової допомоги та супутніх витрат, рахунок на оплату №165 від 24.07.2025 на суму 9 000,00 грн. та платіжну інструкцію №164 на суму 5 000,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що 21.11.2024 між Адвокатським бюро «Камільовський та партнери», в особі керуючого бюро Камільовського В.В. (надалі - бюро) та товариством з обмеженою відповідальністю «Агро-Сейко» (надалі - клієнтом) укладено договір №168-2111/24 про надання правничої допомоги (надалі - договір), згідно з п. 1.1 якого клієнт доручає, а бюро приймає на себе обов'язок надавати клієнту юридичні консультації та правничу допомогу в об'ємі і на умовах, передбачених цим договором, а саме представляти інтереси клієнта у відносинах із фізичними та юридичними особами, органами місцевого самоврядування, органами державної влади, в тому числі, але не виключно в судах загальної юрисдикції, Міністерстві внутрішніх справ України, центральному органі управління та територіальних органах Національної поліції України, Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах, в усіх відділах державної виконавчої служби України, у відносинах із приватними виконавцями, суб'єктами судово-експертної діяльності.
Згідно з п. 2.1 договору формою винагороди бюро за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту є гонорар.
Відповідно до п. 2.2 договору за домовленістю сторін, клієнт оплачує послуги за договором, із розрахунку 3000 грн без ПДВ за одну годину надання послуг. Тарифікація від однієї години.
Визначення розміру гонорару здійснюється бюро та відображається в акті приймання-передачі правової допомоги (послуг), що складається у двох екземплярах, які бюро направляє клієнту. Також бюро надає клієнту звіт із розшифруванням (переліком) наданої правової допомоги.
Заявляючи витрати понесені позивачем на правову допомогу, представник надав в підтвердження таких витрат акт №03-168-2111/24 приймання-передачі правової допомоги (послуг), згідно п.2 якого, розмір гонорару БЮРО, визначений відповідно до п.2.2, п.2.3 Договору становить 9 000,00 грн. Перелік правової допомоги наданої клієнту, наведено в додатку №1 (звіт) до даного акту.
Відповідно до звіту про кількість годин надання правової допомоги та супутніх витрат, адвокатом Камільовським В.В. здійснено підготовку та подання до Західного апеляційного господарського суду відзиву на апеляційну скаргу ТОВ «Фуел» на рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у справі №921/98/25. Всього надано послуг на суму 9?000,00 грн, при цьому загальна кількість годин, витрачених на надання відповідних правничих послуг, складає 3 години.
Апеляційним судом встановлено, що виконавцем виставлено клієнту рахунок №165 від 24.07.2025 на загальну суму 9 000,00 грн.
Відповідно до платіжної інструкції. №164 від 24.07.2025, клієнтом здійснено часткову оплату в розмірі 5 000,00 грн. Призначення платежу вказано наступним чином: «оплата за надані юридичні послуги з-но рах. №165 від 24.07.2025р., без ПДВ».
Для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання критеріїв визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу (статті 126, 129 ГПК України), дає підстави дійти висновку, що вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу по суті (розміру суми витрат, які підлягають відшкодуванню) є обов'язком суду, зокрема, шляхом надання оцінки доказам поданим стороною із застосуванням критеріїв визначених у статті 126 та частинах п'ятою - сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України.
Колегія суддів звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладено в пунктах 33- 34, 37 додаткової постанови від 07.07.2021 у справі №910/12876/19, зокрема, що нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Судом враховано, що ця справа не потребувала опрацювання значної кількості нормативно-правових актів і узагальнення нової судової практики, а тому, на переконання Суду, час витрачений представником позивача на підготовку відзиву на апеляційну скаргу не повною мірою відповідає обсягу наданих адвокатом послуг і є надмірним, ураховуючи, зокрема, фактичні питання які були поставлені перед апеляційним господарським судом.
Суд враховує, що ціна позову склала 177 621,50 грн., судом першої інстанції надано обгрунтування часкового задоволення вимог позивача, що і відтворено частково позивачем у відзиві на апеляційну скаргу, яка не є об'ємною (1 аркуш) та не потребувала затрати значного часу для адвоката на спростування її доводів як і не об'ємним є відзив на апеляційну скаргу (2 аркуша).
Отже, виходячи і з цих критеріїв та наданих доказів, апеляційний суд вважає, що заява про відшкодування понесених судових витрат позивачеві на правничу допомогу в апеляційному суді підлягає частковому задоволенню, в розмірі 3 000,00 грн., а не 9 000,00 грн. як просить позивач.
З врахуванням вищевикладеного заява про відшкодування судових витрат на правничу допомогу підлягає частковому задоволенню на суму 3 000,00 грн., відповідно - у відмові позивачеві в решті заяви на суму 6 000,00 грн.
Відповідно до ст.129 ГПК України судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд
апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» б/н від 14.06.2025 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.05.2025 у справі №921/98/25 - залишити без змін.
Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “Фуел» (46008, місто Тернопіль, площа Героїв Євромайдану, 7, офіс 30, ідентифікаційний код 41700550) на користь товариства з обмеженою відповідальністю “Агро-Сейко» (03189, місто Київ, вулиця Юлії Здановської, будинок 58, квартира 122, ідентифікаційний код 39661763) 3 000.00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Місцевому господарському суду видати наказ.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до касаційної інстанції визначені ст. 287-289 ГПК України.
Головуючий суддя Бойко С. М.
Судді Бонк Т.Б.
Якімець Г.Г.