Провадження № 22-ц/803/7877/25 Справа № 191/2756/25 Суддя у 1-й інстанції - Форощук О. В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
22 жовтня 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Служба у справах дітей виконавчого комітету Святовасилівської сільської ради; ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення,-
Ухвалою Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року відмовлено у відкритті провадження по цивільній справі за заявою ОСОБА_1 в інтересах якого діє представник ОСОБА_3 , заінтересовані особи: Служба у справах дітей виконавчого комітету Святовасилівської сільської ради; ОСОБА_2 про встановлення факту перебування на утриманні трьох неповнолітніх дітей.
Не погодившись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, оскільки факт, який просить підтвердити ОСОБА_1 , пов'язаний саме з необхідністю отримати підставу для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (тобто, рішення суду як підставу).
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись, виходячи із наступних обставин.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статті 19 ЦПК України).
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України).
Неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов'язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб'єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Тобто, вказаною нормою законодавець чітко розмежував можливість оформлення відстрочки від мобілізації окремо за підстави, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також окремо за підстави, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
При цьому слід звернути увагу на те, що раніше п. 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» було визначено, що не підлягали призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
У подальшому Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» внесено зміни та пункт 4 частини першої статті 23 цього Закону викладено у новій редакції, згідно з якою передбачено звільнення від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язаних жінок та чоловіків, у тому числі, у разі, якщо один з них самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.
У справі, яка є предметом перегляду, позивач просить встановити факт перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - особи, який самостійно виховує дітей, тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Натомість, суд залишив поза увагою, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, факту перебування фізичної особи на утриманні вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України та зробив помилковий висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
Відповідно до статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, така ухвала перешкоджає подальшому провадженню, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Оскільки наразі розглядається лише процесуальне питання, а не справа по суті спору, питання щодо стягнення судових витрат не вирішується.
Керуючись ст. ст. 374, 379, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року - скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст судового рішення складено 22 жовтня 2025 року.
Головуючий:
Судді: