Номер провадження: 22-ц/813/2576/25
Справа № 522/13707/22
Головуючий у першій інстанції Косіцина В. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
08.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника Одеської міської ради - Лебедєвої Д.Ф.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2024 року по справі за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Управління капітального будівництва Одеської міської ради про стягнення безпідставно збережених коштів, -
12 жовтня 2022 року Одеська міська рада (- далі ОМР) звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Управління капітального будівництва Одеської міської ради (- далі УКБ ОМР) про стягнення безпідставно збережених коштів, в якому просила суд стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь ОМР безпідставно збережені кошти у розмірі 94 322 гривень та судовий збір за подання позову у розмірі 2 481 гривень.
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 без достатньої правової підстави зберегла в себе кошти, які мала сплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, тому зобов'язана повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2024 року позовну заяву ОМР до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на боці позивача - УКБ ОМР про стягнення безпідставно збережених коштів - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОМР на рахунок Казначейства України (ЕАП), відкритий для виконання бюджету м. Одеси за кодом бюджетної класифікації 2417000 «Надходження коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту», код ЄДРПОУ: 37607526, МФО 899998 на р/р НОМЕР_1 , безпідставно збережені кошти у розмірі 94 322 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 481 грн на рахунок Юридичного департаменту ОМР.
Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОМР в повному обсязі, посилаючись на порушення судом вимог матеріального та процесуального права.
В судове засідання до апеляційного суду відповідачка ОСОБА_1 та представник УКБ ОМР не з'явились, про розгляд справи повідомленні належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток-повідомлень та довідка про доставку судових повісток-повідомлень в електронний кабінет Електронного суду (т. 2 а.с. 43-48).
Так, відповідачці ОСОБА_1 судова повістка-повідомлення була направлено на єдину відому суду адресу місця її проживання, яка зазначена нею в апеляційній скарзі, однак поштове повідомлення повернулось до суду з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою» (т. 2 а.с. 1, 47-48).
Згідно ч. 1 ст. 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім'ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Таким чином, оскільки судова повістка-повідомлення була направлено на єдину відому суду адресу місця її проживання, яка зазначена нею в апеляційній скарзі, та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення відповідачку про дату, час та місце розгляду справи.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що ОСОБА_1 , як ініціатор перегляду даної справи в апеляційному порядку зобов'язана цікавитись відомим їй провадженням, не ухилятись від отримання інформації про рух справи та не допускати свідомих маніпуляцій для затягування судового процесу.
Згідно ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов'язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача та представника ОМР - Лебедєвої Д.Ф., яка заперечувала щодо апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Статтею 145 Конституції України передбачено, що права місцевого самоврядування захищаються у судовому порядку.
Звертаючись до суду із позовом про стягнення безпідставно збережених коштів, представник ОМР послався на положення ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Згідно частин 1-2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення вказаної норми стосуються позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин 1-2статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
Такої позиції також дотримався Верховний Суд в постанові від 30.09.2025 у справі №396/1003/23 (провадження №61-8471св24).
Судом першої інстанції встановлено, що у 2020 році ОСОБА_1 було здійснено будівництво дачного будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
У подальшому Управлінням державного архітектурно - будівельного контролю Одеської міської ради зареєстровано декларацію про готовність об'єкта, загальною площею 338,8 кв.м, до експлуатації в реєстрі будівельної діяльності державної архітектурно - будівельної інспекції України від 03.12.2020 №ОД101201203872.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 09.12.2020 зареєстровано право спільної власності на дачний будинок з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .
В позовній заява представник ОМР стверджує, що в порушення вимог п.п. 2, 3, ч. 2 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в України», відповідачка не звернулася до органу місцевого самоврядування з метою визначення розміру пайової участі, пайова участь нею не сплачувалась та в декларації про готовність об'єкта до експлуатації в розділі «Пайова участь» не зазначено інформації щодо сплати пайової участі при будівництві вказаного дачного будинку.
Замовниця будівництва ОСОБА_1 без достатньої правової підстави зберегла у себе кошти, які мала би сплатити у вигляд пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту та вважаючи, що відповідачка зобов'язана повернути зазначені кошти органу місцевого самоврядування на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України, ОМР звернулася до суду із вказаною позовною заявою.
Судом також встановлено, що на час прийняття об'єкта будівництва ОСОБА_1 в експлуатацію правовідносини щодо правової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту регулювалися Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 вказаного закону, замовником будівництва (далі - замовник) є фізична чи юридична особа, яка має у власності чи користуванні одну чи декілька земельних ділянок або у власності чи управлінні будівлю/споруду і має намір щодо виконання підготовчих та/або будівельних робіт.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 є замовницею будівництва дачного будинку за адресою: АДРЕСА_2 у розумінні Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Відповідно до п. 8 Положення про комісію з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси, затвердженого рішенням Одеської міської ради №5446-VII від 11.12.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» протягом 2020 року замовники будівництва, реконструкції, розширення, перепрофілювання, переобладнання, зміни функціонального призначення, реставрації будь-яких об'єктів містобудування на території м. Одеси, незалежно від форми власності замовника, розташування та функціонального призначення об'єкта будівництва (реконструкції), перераховують до бюджету міста Одеси кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту у такому розмірі:
- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.
01 січня 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX, яким виключено ст. 40 із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Вказана норма передбачала обов'язок замовника будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, брати участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
У п. 1 ч. 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» встановлено, що Установити, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.
Відповідно до п. 3 ч. 2 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва.
Таким чином, відповідно до вище вказаних норм права у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону.
Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №911/594/18, від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі №904/2258/20.
За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 не зверталась у встановленому законом порядку до органу місцевого самоврядування задля підтвердження вартості будівництва об'єкта з подальшою сплатою пайової участі для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту.
06 липня 2021 року УКБ ОМР на адресу відповідачки направлено лист №02-05/779-07 щодо необхідності надати належним чином завірену копію технічного паспорту на об'єкт будівництва, який повернувся на адресу відправника із відміткою про невручення у зв'язку із закінченням термінів зберігання».
08 серпня 2021 року УКБ ОМР було повторно направлено на адресу відповідачки лист №02-05/950-07 із вимогою надати належним чином завірену копію технічного паспорту на об'єкт нерухомості, який також повернувся на адресу відправника з відміткою про невручення по причині закінчення терміну зберігання.
Задовольняючі позовні вимоги ОМР, суд першої інстанції на підставі вище встановлених обставин, вказав, що з 01.01.2020 у замовників відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури, проте обов'язок зі сплати пайової участі у відповідача зберігся, тому суд дійшов висновку, що замовник будівництва ОСОБА_1 без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберегла у себе кошти, які мала заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язана повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Щодо розміру пайового внеску, який ОСОБА_3 повинна сплатити, суд першої інстанції виходив із наступного.
Відповідно до Наказу Міністерства розвитку громад та території України від 10.09.2021 за №230, опосередкована вартість 1 кв.м, спорудження житла для Одеської області становить 13 920 грн, вартість будівництва дачного будинку відповідачки складатиме: 333,8 кв.м * 13 920 грн = 4 716 096 грн.
На підставі вищевказаного розрахунку та з урахуванням п. 1 ч. 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», розмір пайової участі при будівництві дачного будинку відповідача становить: 4 716 096 грн * 2% = 94 322 грн.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 ґрунтуються на тому, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що в неї, як в замовника будівництва виник обов'язок протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутись до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва. Також зазначає, що як на момент прийняття та набрання чинності Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» (березень 2011 року), та і на момент прийняття та набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (вересень 2019 року), такої події - початок будівництва не відбулось, а тому відповідачка не зобов'язана звертатись до органу місцевого самоврядування заявою про визначення розміру пайової участі. Також вказала, що будівництво дачного будинку вона розпочала 11 вересня 2002 року.
Однак колегія суддів не приймає дані твердження апеляційної скарги, та зазначає наступне.
Так, правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI від 17.02.2011 (далі Закон №3038-VI), норми якого спрямовані на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Відповідно до статті 1 Закону №3038-VI замовник будівництва - фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною 1 статті 2 цього Закону №3038-VI встановлено, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури; здійснення контролю у сфері містобудування.
До 01 січня 2020 року відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту врегульовувалися приписами статті 40 вказаного Закону.
Відповідно до частини 2 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною 4 цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини 3 статті 40 цього Закону 3038-VI полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.
Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію (частини 5, 9 статті 40 Закону №3038-VI).
Зі змісту статті 40 Закону №3038-VI випливає, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов'язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов'язковим на підставі закону.
Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №911/594/18 (провадження №12-81гс19), від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц (провадження №14-261цс18), від 22.09.2021 у справі №904/2258/20 (провадження №12-34гс21).
За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Приписами пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у визначеному Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» розмірі та порядку.
Разом з тим 01 січня 2020 року набули чинності норми Закону України №132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», якими статтю 40 Закону №3038-VI виключено.
Згідно пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.
Установлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
2) пайова участь не сплачується у разі будівництва:
об'єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;
будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення;
будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла;
індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках;
об'єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів;
об'єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об'єктів соціальної інфраструктури;
об'єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;
об'єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів;
об'єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об'єктів енергетики, зв'язку та дорожнього господарства (крім об'єктів дорожнього сервісу);
об'єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків;
об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства;
об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель промислових;
об'єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції);
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Відповідно до частини 1 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Верховний Суд у постанові від 23.05.2024 у справі №915/149/23 зробив наступні правові висновки. Так, за змістом Закону №132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акту має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 №3038-VI визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону №3038-VI після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Наведені вище правові висновки викладені також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду вирішувала, зокрема, питання щодо належного способу захисту порушеного права та вказала на наступне.
Абзацами 6, 7 частини 9 статті 40 Закону №3038-VI визначено, що невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
У зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
За таких обставин у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування (постанова Верховного Суду від 13.12.2022 у справі №910/21307/21).
У постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 Верховний Суд вказав, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
(1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01 січня 2020 року не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01 січня 2020 року не були укладені;
(2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01 січня 2020 року вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01 січня 2020 року;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Відтак колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01 січня 2020 року не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01 січня 2020 року не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Такі висновки Верховного Суду відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01 січня 2020 року та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону №3038-VI) обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01 січня 2020 року, але до цієї дати такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об'єкта будівництва в експлуатацію до 01 січня 2020 року з метою уникнення сплати пайової участі.
Як встановлено апеляційним судом, відповідачка ОСОБА_1 набула право власності право власності на земельну ділянки площею 638 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на землях, що знаходяться у віддані Одеської міської ради народних депутатів, надану для дачного будівництва, на підставі договору купівлі-продажу від 04 березня 2002 року (т. 1 а.с. 121-122).
Розпорядженням Приморської районної адміністрації Виконавчого комітету ОМР від 20.08.2002 за №805, ОСОБА_1 надано дозвіл на будівництво дачного будинку і гаража на земельній ділянці АДРЕСА_3 , згідно з проектом, розробленим арх. ОСОБА_4 .. Визначено, що роботи проводити тільки після отримання дозволу інспекції Держархбудконтролю. Завершення робіт оформити актами державної технічної комісії про готовність об'єкта до експлуатації (т. 1 а.с. 123-124).
03 грудня 2020 року в Управлінні державного архітектурно - будівельного контролю Одеської міської ради за №ОД101201203872, зареєстровано декларацію про готовність об'єкта: будівництво дачного будинку АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:52:024:0165. Відповідно до якої дата початку будівництва - 11.09.2002, дата завершення будівництва - 30.11.2020, строк введення об'єкта в експлуатацію - 03.12.2020 (т. 1 а.с. 37-42).
Таким чином, оскільки будівництво розпочате в 2002 році та введено до експлуатації в 2020 року, правовідносини у цій справі підпадають під дію абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», якими визначено обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва на земельній ділянці у населеному пункті, до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту).
Також, встановлено, що відповідачка ухилилась вчинити будь-які дії щодо виконання вказаного обв'язку замовника будівництва, так як на неодноразові вимоги УКБ ОМР, розмір внеску пайової участі нею сплачений не був (т. 1 а.с. 26-34).
Отже, відповідачка, як замовник будівництва садового будинку на власній земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки: 5110137500:52:024:0165, зобов'язана перерахувати органу місцевого самоврядування безпідставно збережені грошові кошти пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Доводи наведені у апеляційній скарзі суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, фактично зводяться до незгоди відповідачки із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, необхідності переоцінки доказів та трактування законодавства на власний розсуд.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 20 жовтня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда