22.10.25
22-ц/812/1908/25
Справа №473/3532/25 Головуюча у 1-ї інстанції Булкат М. С.
Провадження № 22ц/812/1908/25 Доповідачка в апеляційній інстанції Ямкова О. О.
Іменем України
22 жовтня 2025 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі:
головуючої-судді: Ямкової О. О.,
суддів: Крамаренко Т. В., Локтіонової О. В.,
із секретарем: Повертайленко Ю. В.,
за участю: представниці позивачки - Вуїв О. В.,
представниць відповідачок - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за апеляційною скаргою
ОСОБА_3 , яка подана від її імені
адвокаткою Вуїв Оксаною Вікторівною,
на ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 3 вересня 2025 року, постановлену під головуванням судді Булкат М. С. в залі судових засідань в місті Вознесенськ Миколаївської області о 10 год 59 хв зі складанням повного судового рішення, у справі
за позовом
ОСОБА_3 до ОСОБА_4 ,
ОСОБА_5 ,
ОСОБА_6 , ОСОБА_7
про визнання договорів недійсними,
У листопаді 2025 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів оренди, укладених 2 січня 2023 року між фізичною особою-підприємцем (ФОП) ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_6 , окремо між ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_7 , а також 1 травня 2023 року між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 стосовно передачі у строкове користування торговельних площ приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову посилалася на те, що 18 грудня 2014 року нею у позику відповідачу ОСОБА_5 було надано 124 000 доларів США, борг за якою стягнуто на підставі судового рішення.
Під час примусового виконання судового рішення його виконання було звернуто на належне ОСОБА_5 майно у виді магазину з підвалом, загальною площею 275,8кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,0266га за цією ж адресою, з передачею вказаного майна на прилюдні торги.
Втім, прилюдні торги з продажу майна, що належало боржнику ОСОБА_5 , не відбулися і позивачці, як стягувачці боргу, нерухоме майно передано у власність на підставі свідоцтв про придбання майна з торгів (аукціонів) від 26 червня 2023 року.
Після отримання свідоцтва про право на майно та реєстрацію прав власності, позивачка ОСОБА_3 , як нова власниця, 5 липня 2023 року направила на адресу відповідача ОСОБА_5 вимогу від 4 липня 2023 року про звільнення будівлі по АДРЕСА_1 , яку відповідач отримав 19 липня 2023 року. Але відповіді позивачка не отримала та відповідач приміщення магазину з підвалом не звільнив.
Пізніше, 3 квітня 2024 року представником позивачки на адресу відповідача ОСОБА_5 повторно направлена вимога про звільнення приміщення, на яке відповідачем надана відповідь з відмовою звільнити належне позивачці приміщення, з огляду на наявність нового спору у суді. Тоді ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод та звільнення приміщення магазину, під час розгляду якого дізналася про наявність укладених між відповідачем та членами його родини договорів оренди.
За наведеною інформацією позивачкою на адресу інших відповідачок додатково направлені вимоги про звільнення приміщення магазину, на яку отримала відповідь з відмовою лише від відповідачки ОСОБА_4 , інші відповідачки отримання вимоги проігнорували.
Посилаючись на ці обставини, які заважають їй, як власниці майна, користуватися ним, а також фіктивність нібито укладених договорів та їх не відповідність іншим вимогам матеріального закону, просила визнати договори оренди, укладені між відповідачами, недійсними.
На позовну заяву відповідачками ОСОБА_4 та ОСОБА_7 надано відзиви та клопотання, у яких вони послалися на законність укладених договорів між ними, як фізичними особами-підприємцями, та відповідачем ОСОБА_5 та недоведеність позивачкою порушення свого права укладенням цих договорів. Вважали, що цивільне право ОСОБА_8 не могло бути порушеним під час укладення договорів щодо господарської діяльності, оскільки вона не була стороною цим правочинів. Просили про закриття провадження у справі, оскільки сторонами спірних договорів є фізичні особи-підприємці, які їх уклали з метою введення господарської діяльності, а отже спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 3 вересня 2025 року клопотання ОСОБА_4 , від імені якої діє адвокатка Прилуцька Н. М., задоволено, постановлено про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_8 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, з роз'ясненням позивачки права на звернення з цим позовом до господарського суду. Зустрічна позовна заява ОСОБА_4 залишена без розгляду.
Постановлюючи ухвалу в частині закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що спір, який виник між фізичною особою - власницею майна та відповідачами, як фізичними особами- підприємцями, з приводу недійсності укладених між суб'єктами господарювання договорів оренди зі строкового використання неналежного їм майна, підлягає розгляду судами господарської юрисдикції.
Не погодившись з ухвалою суду в частині закриття провадження, позивачка ОСОБА_8 , від імені якої діє адвокатка Вуїв О. В., подала апеляційну скаргу, в який просила ухвалу в цій частині скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В іншій частині ухвалу суду не оскаржила.
В обґрунтування скарги посилалася на те, що підставою для закриття провадження у цивільній справі з метою передачі її на розгляд до суду господарської юрисдикції, не може бути порушення права власності фізичної особи в частині користування та розпорядження майном за угодами, що носять фраудаторний характер, між особами щодо цього ж майна, яке їм не належить.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_4 , діючи через свою представницю ОСОБА_1 , вважала її необґрунтованою, та такою, що не підлягає задоволенню посилаючись на помилковість тверджень позивачки про те, що вона звернулась до суду як фізична особа за захистом свого права власності на нерухоме майно, оскільки предметом позову є правомірність укладених між відповідачами договорів оренди приміщень для здійснення підприємницької діяльності, тобто спір виник з господарських правовідносин. Посилалась на відповідну судову практику.
Іншими учасниками справи відзивів на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймають участь у справі, дослідивши матеріали заяви і перевіривши зазначені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Закриваючи провадження у справі, місцевий суд керувався тим, що справа за позовом ОСОБА_3 стосується здійснення господарської діяльності фізичними особами-підприємцями, а отже вона не підсудна суду цивільної юрисдикції та підлягає передачі за підсудністю до відповідного господарського суду.
Однак, з такими висновками погодитися неможна.
Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити за відповідними судовими процедурами. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Згідно із частинами 1 та 2 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У частині 1 статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (постанови від 12 жовтня 2022 року у справі №183/4196/21 (провадження №14-36цс22), від 8 червня 2022 року у справі №362/643/21 (провадження №14-32цс22), від 23 листопада 2021 року у справі №641/5523/19 (провадження №14-178цс20) та інші).
Статтею 1 та частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 ГПК України).
Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, за виняткових обставин сторонами у господарському процесі може бути і фізичні особи, які не є підприємцями, але спір віднесено виключно до господарської юрисдикції за його предметом та підставами.
Тобто якщо справа підлягає розгляду судом господарської юрисдикції та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства суд своєю ухвалою за змістом пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України повинен закрити провадження у справі та роз'яснити право на звернення із позовом до господарського суду або за заявою особи передати сам справу на розгляд суду іншої юрисдикції (стаття 256 ЦПК України).
Таким чином, в розумінні цих норм процесуального права та встановлених обставин справи, позовні вимоги про визнання правочину щодо оренди майна, який укладено між фізичними особами-підприємцями, підлягали б розгляду судами господарської юрисдикції, якщо б такий позов був пред'явлений стороною правочину та стосувався виключно порядку та процедури здійснення ними господарської діяльності.
В той же час спір у цій справі виник між фізичною особою, як власницею майна, що є предметом оренди та передано в платне строкове користування особою, яка таке право втратила, за угодами, що оспорюються позивачкою за ознаками фраудаторності, іншим особам - суб'єктам господарської діяльності - орендарям, та в період чинності арешту, накладеного на предмет оренди .
Отже, цей спір не виник між фізичними особами-підприємцями щодо здійснення ними господарської діяльності, а виник між фізичною особою та фізичними особами-підприємцями, які уклали між собою угоди щодо належного фізичній особі майна, і обставини їх укладення оспорюються новою власницею за ознаками фраудаторності, тобто за їх укладенням з метою порушення її права власності.
Такий склад учасників справи та характер виниклих між ними правовідносин свідчить про те, що позивачкою пред'явлено позов на захист її цивільного права, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Втім, постановляючи оскаржену ухвалу, суд першої інстанції не звернув увагу на зазначений факт та безпідставно послався на судову практику Верховного Суду при розгляді справ, у яких судами застосовані норми права в правовідносинах, які не є аналогічними правовідносинам у цій справі, і помилково закрив провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
На підставі наведеного, колегія суддів доходить висновку, що місцевий суд закриваючи провадження у справі допустив порушення норм процесуального права та обмежив право позивачки - фізичної особи, як власниці майна, на судовий захист в порядку цивільного судочинства справедливим судом, що передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є обґрунтованою, та підлягає задоволенню, так як ухвала суду в частині закриття провадження у справі постановлена з порушенням норм процесуального права.
Тому у відповідності до положень, передбачених статтею 379 ЦПК України ухвала суду в частині закриття провадження, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, підлягає скасуванню з направлення справи в цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції, але в іншому складі.
Керуючись статтями 367, 379, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана від її імені адвокаткою Вуїв Оксаною Вікторівною, - задовольнити.
Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 3 вересня 2025 року в частині закриття провадження - скасувати, і направити справу в цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції, але в іншому складі суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду, у випадках передбачених статтею 389 ЦПК України.
Головуюча О. О. Ямкова
Судді Т. В. Крамаренко
О. В. Локтіонова