20.10.25
22-ц/812/1856/25
Єдиний унікальний номер судової справи 484/4120/25
Номер провадження 22-ц/812/1856/25
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
20 жовтня 2025 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,
з секретарем судового засідання Лівшенком О.С.,
за участі: представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Гаспарянц Д.М.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції в приміщенні Миколаївського апеляційного суду за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Гаспарянц Дмитром Михайловичем, ухвалу, яка постановлена Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області 28 серпня 2025 року, під головуванням судді Панькова Д.А. в приміщені цього ж суду, за заявою ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Гаспарянц Дмитром Михайловичем, про забезпечення позову в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Заводський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення заборгованості, -
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Заводський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення заборгованості.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 14 липня 2011 року у цивільній справі за №2-529/2011 задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу та вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 672 000 грн. за договором позики та 1 820 грн. судових витрат, а всього стягнуто 673 820 грн.
На виконання вищевказаного судового рішення Южноукраїнським міським судом Миколаївської області 03 серпня 2011 року видано виконавчий лист №2-529, який був пред'явлений ОСОБА_2 до примусового виконання.
Вказаний виконавчий лист перебував на виконанні у Другому відділі державної виконавчої служби у Вознесенському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (виконавче провадження №34217503).
На підставі довіреності від 23 серпня 2023 року, посвідченої командиром військової частини, ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 на отримання його грошового забезпечення та інших належних йому виплат на його платіжну картку, відкриту в АТ КБ «ПриватБанк», з подальшою видачою йому у готівковій формі.
З урахуванням вказаного, ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_3 зі зверненнями щодо здійснення погашення заборгованості, згідно з рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 14 липня 2011 року, на користь ОСОБА_2 за рахунок тих грошових коштів, що отримуються ним на підставі довіреності від 23 серпня 2023 року.
В подальшому, від імені та в інтересах ОСОБА_1 ОСОБА_3 здійснював платежі на користь ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 на виконання виконавчого листа №2-529, виданого 03 серпня 2011 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області, за рахунок грошових коштів позивача, на загальну суму 383 910 грн. 60 коп.
Вважаючи, що таким чином заборгованість ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 на виконання виконавчого листа № 2-529, виданого 03 серпня 2011 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області, не лише повністю погашена, а й навіть переплачена, позивач через свого представника - адвоката Гаспарянц Д.М., звернувся до Другого відділу державної виконавчої служби у Вознесенському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) із заявою про виконання вимог виконавчого документа, у якій просив закінчити виконавче провадження №34217503.
Втім, за наслідком розгляду цієї заяви вищенаведене виконавче провадження не було закінчене.
Більш того, ОСОБА_2 не визнав виконання ОСОБА_1 вищенаведеним шляхом виконавчого листа №2-529, подавши про це відповідну заяву до відділу державної виконавчої служби.
Другим відділом державної виконавчої служби у Вознесенському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) виконавче провадження за №34217503 було передано до Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
Таким чином, виконавче провадження №34217503 не закінчено та натепер перебуває на виконанні у Заводському відділі державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
У той же час, окрім зобов'язань зі сплати грошових коштів за виконавчим листом №2-529, виданим 03 серпня 2011 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області, в межах виконавчого провадження №34217503, ОСОБА_1 не має жодних інших зобов'язань, у тому числі грошових, перед ОСОБА_2 , а тому відсутні правові підстави для набуття останнім сплачених йому коштів у загальному розмірі 383 910 грн. 60 коп.
Користування ОСОБА_2 належними ОСОБА_1 грошовими коштами відбувається вже тривалий час, а тому позивач вважає, що має право також на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на підставі положень ст.625 ЦК України на суму грошових коштів, що були одержані та збережені ОСОБА_2 без достатньої правової підстави.
Посилаючись на викладенні обставини та положення ст.ст.1212,625 ЦК України, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 450 201 грн. 26 коп., яка станом на 29 червня 2025 року складається з: 383 910 грн. 60 коп. - основна заборгованість, 12 066 грн. 50 коп. - 3% річних, 54 233 грн. 16 коп. - інфляційні втрати.
Ухвалою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 08 серпня 2025 року відкрито провадження у справі.
26 серпня 2025 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника - адвоката Гаспарянц Д.М., подав до суду заяву, в якій просив вжити заходи забезпечення позову, а саме:
накласти арешт на грошові кошти, що належать ОСОБА_2 як в національній валюті (гривня), так і в іноземній валюті, що містяться на відкритих рахунках у банківських або інших фінансово-кредитних установах, у тому числі інших держав, а також на грошові кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення ухвали про забезпечення позову та належать ОСОБА_2 , у межах розміру позовних вимог на загальну суму 450 210 грн. 26 коп. (зокрема, але не виключно, на грошові кошти, що містяться на рахунку, відкритому на ім'я ОСОБА_2 у АТ КБ «ПриватБанк»);
накласти арешт на нерухоме майно, яке належить ОСОБА_2 , у межах розміру позовних вимог на загальну суму 450 210 грн. 26 коп.
Вказана заява мотивована тим, що необхідність у забезпеченні позову у цій справі зумовлена обґрунтованим припущенням, що, з урахуванням предмета спору, невжиття таких заходів також може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , чим фактично буде нівельована функція судового рішення як механізму дійсного поновлення порушених прав та інтересів.
Крім того, заходи забезпечення позову такі як арешт на кошти та на нерухоме майно ОСОБА_2 у межах заявлених позовних вимог є співмірними, адже останнє не матиме наслідком подвійного стягнення забезпечених позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна), та не суперечить наведеним вимогам закону стосовно співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами.
Ухвалою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 серпня 2025 року у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову відмовлено.
Ухвала мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази наявності або відсутності у відповідача нерухомого майна, не визначена вартість такого майна, не має доказів наявності у відповідача банківських рахунків або належності відповідачу банківського рахунку, вказаного у заяві про забезпечення позову. Крім того, не зазначено обставин, які б могли свідчити про наміри відповідача вжити заходи направлені на ускладнення або унеможливлення виконання у майбутньому рішення суду у справі.
Судом першої інстанції також зазначено, що позивачем у позові та заяві про його забезпечення стверджується про існування виконавчого провадження, відкритого за рішенням суду про стягнення коштів, в якому позивач є боржником а відповідач кредитором, а отже, у разі задоволення позову та доведення в суді викладених у позові фактів, щодо добровільного виконання зобов'язання позивачем перед відповідачем, з приводу чого і відкрито виконавче провадження, позивач зможе в будь-якому випадку поновити свої права.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника - адвоката Гаспарянц Д.М., посилаючись на порушення міськрайонним судом норм процесуального права, просив ухвалу міськрайонного суду скасувати, та постановити нове судове рішення, яким задовольнити заяву в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не вказано конкретних обґрунтованих підстав та мотивів для відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, а лише зазначено про необґрунтованість такої заяви з мотивів, які є надуманими, що свідчить про безпідставний та немотивний висновок про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Гаспарянц Д.М. апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що в числу приписів ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Вимоги до судового рішення викладені у ст.ст.263,264 ЦПК України.
Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судове рішення суду першої інстанції повною мірою відповідає вказаним вимогам закону.
Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Так, інститут забезпечення позову передбачає можливість захисту особою порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Разом з тим у Цивільному процесуальному кодексі встановлено систему захисту прав особою, щодо якої застосовано заходи забезпечення позову. Складовими такої системи є: співмірність видів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами; можливість суду вимагати від заявника пропозиції щодо зустрічного забезпечення; відшкодування особі збитків, завданих забезпеченням позову; право на апеляційне оскарження ухвали суду щодо забезпечення позову.
За змістом ст.ст.149-153 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст.150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Пунктом 1 частини 1 статті 150 ЦПК України встановлено, що позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу.
За змістом ч.3 ст.150 цього Кодексу заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу, яку може бути оскаржено в установленому порядку.
Процесуальним законом визначено обов'язок заявника вказати предмет позову та обґрунтувати необхідність забезпечення позову, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення.
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів інших осіб, які можуть отримати статус учасника справи; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, яку заявник має намір пред'явити, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів заявника в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Цивільний процесуальний закон не зобов'язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2024 року у справі №405/2886/23 (провадження № 61-13530св23) зазначено, що адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності від конкретного випадку. Під час вжиття заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі №201/9686/23.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20) виснувала, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
Аналогічні положення зазначені також у роз'ясненнях, викладених у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», в яких звернуто увагу на те, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду у даній справі є вимоги ОСОБА_1 про стягнення безпідставних коштів з ОСОБА_2 у загальному розмірі 450 210 грн. 26 коп.
Відмовляючи у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази наявності або відсутності у відповідача нерухомого майна, не визначена вартість такого майна, не має доказів наявності у відповідача банківських рахунків або належності відповідачу банківського рахунку, вказаного у заяві про забезпечення позову.
У ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Арештовані кошти слід обмежувати розміром суми позову та можливих судових витрат. Суд вправі накласти арешт на кошти, які обліковуються на рахунках у банківських або в інших кредитно-фінансових установах, у межах розміру сум позовних вимог та можливих судових витрат. Разом з тим, відомості про наявність рахунків, їх номери та назви відповідних фінансових установ, в яких вони відкриті, надаються суду заявником.
Вказане вище узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 25 вересня 2019 року (справа №320/3560/18, провадження №61-5051св19).
Без зазначення конкретних рахунків відповідача, арешт рахунків може зашкодити істотним чином правам та охоронюваним законом інтересів відповідача та не забезпечить збалансованості інтересів сторін.
До того ж, не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю, на кошти, що знаходяться на кореспондентських рахунках банку, на майно (активи) або грошові кошти неплатоспроможного банку, банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених статтею 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (крім ліквідації банку за рішенням його власників), а також на майно (активи) або грошові кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, заподіяних кримінальним правопорушенням.
Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, запаси матеріальних цінностей державних резервів, передбачені Законом України «Про державні резерви», а також вжиття інших заходів забезпечення позову, що перешкоджають використанню матеріальних цінностей державних резервів за призначенням, встановленим законом (ч.4 ст.150 ЦПК України).
Звертаючись із заявою про забезпечення позову в частині накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на рахунках в банківських або в інших кредитно-фінансових установах, позивач посилався на те, що у відповідача наявний відкритий рахунок в АТ КБ «ПриватБанк». Проте, слід зазначити, що заявником не було надано суду належних та допустимих доказів (довідка з банку, банківська виписка по рахунках тощо) на підтвердження того, що такий банківський рахунок в АТ КБ «ПриватБанк» натепер дійсно відкрито, та відкрито саме на ім'я відповідача, а також не надано доказів, що такий банківський рахунок не є рахунком накладення арешту та /або звернення стягнення, на який заборонено законом.
Під час перегляду справи в апеляційній інстанції, правом заявити клопотання про витребування такої інформації у банківській чи інших кредитно-фінансових установах представник позивача не скористався, хоча колегією суддів таке право було роз'яснено, як і роз'яснено право про витребування інформації щодо наявності чи відсутності інформації до інших рахунків відповідача (уразі їх наявності).
Також, Верховний Суд неодноразово наголошував (у тому числі у постановах від 09 грудня 2020 року у справі №910/9400/20, від 21 грудня 2020 року у справі №910/9627/20, від 22 липня 2021 року у справі №910/4669/21) на необхідності конкретизації заходів забезпечення позову в аспекті співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами.
Співмірність, як зазначалось вище, передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків від заборони відповідачу/ іншим особам здійснювати певні дії.
Отже, враховуючи те, що заявником не надано суду відомостей про наявність у відповідача рахунків, їх номери та назви відповідних фінансових установ, в яких вони відкриті, колегія суддів приходить до висновку про недоцільність застосування заходу забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, що можуть знаходитися та обліковуватися на банківських рахунках в межах розміру позовних вимог. Також зауважує, що без встановлення вищевказаних відомостей щодо рахунків відповідача, зазначений вид забезпечення позову може становити надмірне втручання у фінансовий стан останнього.
Також, на думку колегії суддів, вимоги заявника щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме мано відповідача, є передчасними та можуть бути надмірним засобом обмеження його прав та інтересів третіх осіб, оскільки позивач у заяві не визначив на яке конкретно нерухоме майно він просив накласти арешт, але мав би зробити, на відміну від зазначення банківських реквізитів відповідача, користуючись інформацією, наявною у відповідних Реєстрах. Будь-яких доказів на підтвердження неможливості самостійно надати такі докази, матеріали справи не містять.
Отже, враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти та нерухоме майно у зв'язку з недоведеністю.
Посилання в апеляційній скарзі про доведеність вимог заяви, наявність підстав для забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти, які обліковуються на банківських рахунках, та на нерухоме майно є необґрунтованими.
Доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість ухвали міськрайонного суду є безпідставними.
Приведені в апеляційній скарзі інші доводи зводяться до тлумачення діючого законодавства, незгоди з ухвалою міськрайонного суду, переоцінки висновків судового рішення та не спростовують правильність ухвали суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Судове рішення є мотивованими та такими, що відповідає нормам закону.
Враховуючи викладені обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при розгляді заяви про забезпечення позову дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні заяви за вищевказаних у постанові обставин, а тому в силу положень ст.375 ЦПК України відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Гаспарянц Дмитром Михайловичем, - залишити без задоволення.
Ухвалу Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 серпня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.В. Самчишина
Повний текст судового рішення
складено 22 жовтня 2025 року