Дата документу 13.10.2025
Справа № 334/4790/25
Провадження № 2/334/2837/25
13 жовтня 2025 року м. Запоріжжя
Дніпровський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючої: судді Телегуз С.М., за участю секретаря Бодні Д.В., розглянувши у судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 до Енергодарської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області про визнання права власності, -
16.06.2025 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до Енергодарської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області про визнання права власності.
В обґрунтування позову посилалася на те, що вона відповідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» набула у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 від 25.01.1999 року.
Відповідно свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 25.01.1999 року органом приватизації ЗАЕС НАЕК Енергоатом було посвідчено, що вказана квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Загальна площа квартири становить 46,1 кв.м. Свідоцтво видане згідно розпорядження № 5231 від 05.01.1999 року. На зворотній стороні свідоцтва наявний реєстраційний напис Енергодарського бюро технічної інвентаризації, відповідно якого квартира зареєстрована в Енергодарському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_1 та записана в реєстрову книгу №6 за реєстровим №96 10.03.1999 року. Реєстраційний напис засвідчено підписом начальника бюро технічної інвентаризації ОСОБА_2 .
Згідно з технічним паспортом квартири від 1999 року, квартира розташована на 1 поверсі 9-ти поверхового будинку, загальна площа квартири складає 46.1 кв.м., житлова площа 20.8 кв.м. Квартира складається з 2-х кімнат: 1-а кімната 11.9 кв.м., 2-а кімната 8.9 кв.м., кухні площею 7.7 кв.м., ванної кімнати 2.6 кв.м., вбиральні 1.3 кв.м., коридору 8.3 кв.м. та лоджії 5.4 кв.м.
З жовтня 1989 року по вересень 2022 року вона постійно проживала у квартирі. У вересні 2022 року у зв'язку зі збройною агресією рф проти України та окупацією м. Енергодар вона була вимушена переміститись до м. Запоріжжя, про що свідчить довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи №2302-5002145318 від 20.09.2022.
Територія м. Енергодар з 04.03.2022 віднесена до тимчасово окупованих рф території України відповідно Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 року № 376.
Теперішній стан нерухомого майна невідомий.
27.02.2025 року вона звернулась до державного реєстратора з метою реєстрації речових прав на належну квартиру в Державному реєстрі речових прав, однак, 16.04.2025 отримала рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій №78419073, мотивоване відсутністю відповіді на запит до КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації» щодо підтвердження реєстрації права власності, яке виникло до 01.01.2013 року, на паперових носіях в архівах БТІ, з посиланням на ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою КМУ від 26.10.2011 року № 1141.
Для отримання уточнюючої інформації вона зверталась до Енергодарської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області. Листом № 08/01-08-М/045 від 13.05.2025 року їй було повідомлено, що юридична адреса КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації» знаходиться на окупованій території, а адміністративна будівля, де зберігались оригінали документів, створені в результаті діяльності підприємства, захоплена окупантами. Крім того, в Енергодарської міської військової адміністрації відсутній доступ до інформації, яка знаходилась у КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації».
Її звернення до суду зумовлене необхідністю проведення державної реєстрації нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно для забезпечення доступу до компенсаційних механізмів, в тому числі, відповідно вимог Закону України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об'єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України», Порядку надання компенсації для відновлення окремих категорій об'єктів нерухомого майна, пошкоджених внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, з використанням електронної публічної послуги «єВідновлення», затвердженого постановою КМУ від 21.04.2023 року №381 та Проекту Закону про внесення змін до Закону України "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об'єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України" щодо компенсації знищеного чи пошкодженого майна, що знаходиться на територіях ведення активних бойових дій або тимчасово окупованих Російською Федерацією №11161 від 10.04.2024.
Згідно вказаних нормативних актів проведення реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є обов'язковим.
Враховуючи, що в силу приписів законодавства державний реєстратор прав на нерухоме майно починаючи з 01.01.2013 року зобов'язаний встановлювати відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, відсутність виключень з цього правила, а також відсутність доступу до паперових носіїв інформації, що зберігаються у відповідних бюро технічної інвентаризації, на теперішній час єдиним способом відновлення невизнаного права позивача на квартиру є рішення суду.
Разом із тим, згідно відповіді Енергодарської міської військової адміністрації надання відомостей щодо наявності/відсутності реєстрації права власності, технічної характеристики, копій правовстановлюючих є неможливим через відсутність паперового носія інформації - інвентарної справи об'єкта нерухомого майна, яка залишилась на тимчасово окупованій території.
Отже, державний реєстратор позбавлений можливості підтвердити у встановленому законом порядку проведену до 01.01.2013 року державну реєстрацію права власності на її нерухоме майно.
Щодо визначення відповідача зазначила, що відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин. У випадку не визнання за нею права власності на квартиру та з огляду відсутність інформації щодо зареєстрованих речових прав на нерухомість в ДРРП, відповідно приписів ст.335 ЦК України, територіальна громада матиме повноваження взяти на облік безхазяйну нерухому річ, та в подальшому звернутись до суду із заявою про передачу її в комунальну власність.
Вона звільнена від сплати судового збору згідно п.9 ст.5 ЗУ «Про судовий збір», як особа з інвалідністю 2 групи.
Прохала визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру, загальною площею 46.1 кв.м., житловою площею 20.8 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
18.06.2025 року ухвалою судді позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання ухвали про залишення заяви без руху.
07.07.2025 року до суду звернулася ОСОБА_1 з заявою про усунення недоліків, в якій, зокрема, посилалася на те, що відмовляючи у проведенні державної реєстрації прав державний реєстратор посилався на відсутність відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем в електронній формі чи документів із паперових носіїв інформації, що містять відомості про зареєстровані речові права до 01.01.2013, а саме: ненадання відповіді БТІ щодо реєстрації права власності.
Вважає, що саме на відповідача покладався обов'язок зберігання архівних документів бюро технічної інвентаризації. Невиконання (неналежне виконання) цього обов'язку, перешкоджає реалізації її права зареєструвати право власності на майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Оскільки в ДРРП інформація про право власності відсутня, а за наявними документами в реєстрації права власності їй відмовляють, фактично майно може бути визнане безхазяйним. Відтак, Енергодарська міська військова адміністрація Василівського району Запорізької області, як орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади, є належним відповідачем як особа, яка має власний інтерес у правовідносинах, що склались у зв'язку із відмовою в державній реєстрації прав на нерухоме майно.
Також зазначила, що законопроект № 11440 від 24.07.2024, який надав би право реєстраторам і нотаріусам вносити відомості до ДРРП на підставі належним чином оформлених паперових правовстановлюючих документів без підтвердження інформації від БТІ за умови, що доступ до відповідних архівів було втрачено або ж вони знищенні внаслідок збройної агресії росії, досі не прийнято.
Всі обставини в сукупності: невжиття відповідачем заходів щодо збереження та вивезення архівів КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації», наявний законодавчий механізм та дії державного реєстратора в межах Закону, поставили під сумнів та зумовили невизнання за нею права власності органом державної реєстрації, що порушує її права власника щодо розпорядження своїм майном та доступу до компенсації.
Прохала відкрити провадження у справі.
08.07.2025 року ухвалою судді відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження в підготовче засідання.
02.09.2025 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті на 13.10.2025 року.
13.10.2025 року в судове засідання позивач та її представник: адвокат Єрьоміна Є.В. не з'явилися, 13.10.2025 року представник подала заяву про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги підтримала та прохала задовольнити.
13.10.2025 року в судове засідання представник відповідача Енергодарської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області не з'явився, про причини неявки не повідомили, відзив на позов не подали.
Виходячи з положень ч.3 ст.211 ЦПК України суд вважає, що рішення у справі можливо ухвалити при проведенні судового засідання за відсутності учасників процесу.
У відповідності до вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось через неявку у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі.
Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлені наступні обставини у справі та відповідні їм правовідносини.
ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Самбор Львівської області народилася позивач - ОСОБА_1 , рнокпп НОМЕР_2 , зареєстрована з 23.10.1989 року за адресою: АДРЕСА_1 , фактично мешкає як ВПО за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_3 від 30.10.1996 року та копією довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 20.09.2022 року №2302-5002145318.
Позивач ОСОБА_1 має другу групу інвалідності за загальним захворюванням безстроково, що підтверджується копією довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААБ №252690 від 20.05.2019 року.
Згідно копії свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 25.01.1999 року позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 46,1 кв.м., на підставі розпорядження № 5231 від 05.01.1999 року, квартира зареєстрована в Енергодарському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_1 та записана в реєстрову книгу №6 за реєстровим №96 10.03.1999 року.
Згідно копії технічного паспорту на квартиру від 1999 року, квартира розташована на 1 поверсі 9-ти поверхового будинку, загальна площа квартири складає 46.1 кв.м., житлова площа 20.8 кв.м. Квартира складається з 2-х кімнат: 1-а кімната 11.9 кв.м., 2-а кімната 8.9 кв.м., кухні площею 7.7 кв.м., ванної кімнати 2.6 кв.м., вбиральні 1.3 кв.м., коридору 8.3 кв.м. та лоджії 5.4 кв.м.
27.02.2025 року ОСОБА_1 звернулась до державного реєстратора з метою реєстрації речових прав на належну їй квартиру в Державному реєстрі речових прав, подавши заяву №65502333.
16.04.2025 року рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг ЗМР Олійника Д.В. №78419073 відмовлено ОСОБА_1 у проведенні реєстраційних дій за заявою у зв'язку з відсутністю відповіді на запит до КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації» щодо підтвердження реєстрації права власності, яке виникло до 01.01.2013 року, з посиланням на ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою КМУ від 26.10.2011 року № 1141.
13.05.2025 року Енергодарська міська військова адміністрація Василівського району Запорізької області листом № 08/01-08-М/045 від 13.05.2025 року повідомила ОСОБА_1 на її заяву від 13.05.2025 року про те, що юридична адреса КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації» знаходиться на окупованій території, а адміністративна будівля, де зберігались оригінали документів, створені в результаті діяльності підприємства, захоплена окупантами. В Енергодарській міській військовій адміністрації та органів місцевого самоврядування відсутній доступ до інформації, яка знаходилась у КП «Енергодарське бюро технічної інвентаризації».
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №431258200 від 13.06.2025 року відомості щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 - відсутні.
Згідно Довідки від 30.05.2025 року оціночна вартість об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 складає 896526,37 грн.
Суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходить з наступного.
Судом встановлено, що позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 від 25.01.1999 року. Право власності позивача на квартиру зареєстровано в Енергодарському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстрову книгу №6 за реєстровим №96 10.03.1999 року.
У позовній заяві позивачем вказано, що оригінали додатків, долучених до позовної заяви, знаходяться у неї, отже, і оригінал свідоцтва про право власності № 4981 від 25.01.1999 року.
Крім того, судом встановлено, що позивач звернулася до Державного реєстратора прав на нерухоме майно з заявою про реєстрацію права власності на квартиру, який рішенням від 16.04.2025 року відмовив у проведенні реєстраційних дій.
Позивачем визначено в якості відповідача Енергодарську міську військову адміністрацію Василівського району Запорізької області з посиланням на те, що у випадку не визнання за нею права власності на квартиру та з огляду на відсутність інформації щодо зареєстрованих речових прав на нерухомість в ДРРП, територіальна громада матиме повноваження взяти на облік безхазяйну нерухому річ, та в подальшому звернутись до суду із заявою про передачу її в комунальну власність.
Однак, у поданій 07.07.2025 року заяві на усунення недоліків посилається на те, що її право власності на нерухоме майно не визнається органом державної реєстрації.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм, суд повинен установити чи було порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси позивача, i залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні, в залежності від наявності для цього відповідних підстав, встановлених законом або договором.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Предметом позову у даній справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна з підстав того, що це право оспорюється або не визнається іншими особами на такий об'єкт.
Відповідно Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У п.3.4 вказаного Рішення зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Згідно п.4.1 вказаного Рішення одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (Постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.02.2024 року у справі № 567/3/22).
У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.03.2023 року у справі № 509/5080/18 зазначено: «Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові».
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у Постановах Верховного Суду від 14.08.2018 року у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 року у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 року у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 року у справі № 902/377/19.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
За змістом ст.ст. 316, 317, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно ст.321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положеннями ч.2 ст.328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.
Відповідно ст.379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
За правилами ст.392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Таким чином, враховуючи, що відповідно ст.328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому ст.392 ЦК України.
Тобто, вимога про визнання права власності може бути пред'явлена лише власником спірного майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі ст.392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Верховний Суд у Постанові від 22.06.2021 року у справі № 334/3161/17 вказав, що до 2013 року реєстрація права власності на майно проводилася в реєстрі прав власності на нерухоме майно, який зараз є архівною складовою частиною Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстрацію права власності на квартири, житлові будинки, нежитлові приміщення та інше нерухоме майно, проводилася у Бюро технічної інвентаризації, із видачею про це документів (витягів) або проставленням відповідних штампів (відміток) на самому документі. Якщо документи містять одну з наступних відміток: штамп БТІ або відмітку БТІ, чи є витяг з реєстру БТІ, тоді документи вважаються належним чином оформлені, а право власності зареєстроване до 2013 року в старому реєстрі прав власності на нерухоме майно і відповідно, держава визнає право власності на таке майно. Такі документи є дійсними. Відповідно до Порядку реєстрації прав власності, який діяв до 2013 року, реєстрація права власності на квартири, житлові будинки, нежитлові приміщення та інші приміщення, будівлі та споруди проводилася в реєстрі прав власності на нерухоме майно, який зараз є архівною складовою частиною Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, здійснювалась реєстраторами заснованих відповідними органам місцевого самоврядування комунальних підприємств бюро технічної інвентаризації (БТІ) за місцезнаходженням об'єктів нерухомого майна. Державна реєстрація здійснювалась на підставі правовстановлювальних документів, зокрема: договорів, за яким відповідно до законодавства передбачається перехід права власності; виданих нотаріусом свідоцтва про право на спадщину, про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів); свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане органом місцевого самоврядування; свідоцтва про право власності, видане органом приватизації наймачам житлових приміщень державного та комунального житлового фонду; рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, тощо. Одночасно з прийняттям рішення про державну реєстрацію прав, реєстратор БТІ вносив записи до відповідного розділу Реєстру прав власності на нерухоме майно, після чого видавав у паперовому вигляді витяг про державну реєстрацію прав, який є невід'ємною частиною правовстановлювального документа, а у разі проведення державної реєстрації права на нерухоме майно на правовстановлювальному документі також робив відмітку (штамп) про державну реєстрацію.
Отже, для підтвердження свого права, яке виникло до 01.01.2013 року, якщо власник об'єкта нерухомого майна має документи, що містять одну з наступних відміток: штамп БТІ або відмітку БТІ, чи є витяг з реєстру БТІ, такі документи вважаються належним чином оформлені, а право власності зареєстроване до 2013 року в старому реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Тлумачення п.1 ч.2 ст.16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т.д.).
Суд зазначає, що в даному випадку зміст позовних вимог не відповідає змісту порушених прав, оскільки необхідність захисту своїх прав у цій справі позивач обґрунтовує відмовою державного реєстратора у проведені реєстраційних дій за її заявою, проте це рішення позивачем не оскаржувалося. Водночас позивач звернувся до суду з позовом про визнання за нею права власності на квартиру до відповідача, який не оспорює таке право.
Крім того, слід врахувати, що з 24.02.2022 року введено в Україні воєнний стан, який неодноразово був продовжений та станом на дату розгляду справи триває.
Відповідно Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 року № 376, м. Енергодар Запорізької області є тимчасово окупованою російською федерацією територією України.
Також, нормами ст.11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України. За державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, у тому числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території. За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України. Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Отже, наявне у позивача свідоцтво про право власності зі штампом БТІ і є тим доказом, що підтверджує її право власності на квартиру.
Тому, суд доходить висновку, що позивачем належним чином не доведено, чому право власності на належну їй квартиру не може бути підтверджене на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, яке підтверджує право власності позивача на зазначений об'єкт нерухомості.
На думку суду, належним способом захисту прав та інтересів позивача має бути оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову в проведенні реєстраційних дій.
Отже, судом не встановлено обставин, з якими закон пов'язує визнання за позивачем права власності в порядку ст.392 ЦК України, як і не встановлено обставин за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності їй нерухомого майна, своїми діями чи бездіяльністю перешкоджає, або зумовлює неможливість реалізації її права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, за наявності у позивача оригіналу свідоцтва про право власності на квартиру.
Таким чином, зважаючи на те, що докази порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача в матеріалах справи відсутні, обставини, за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності позивачу нерухомого майна не підтверджено, тому відсутні підстави для застосування ст.392 ЦК України та задоволення позовних вимог.
Відповідно ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною 1 ст.8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Згідно ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Стаття 13 ЦПК України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
В свою чергу, однією з засад судочинства, регламентованих п.4 ч.3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
В Постановах Верховного Суду від 08.08.2019 року у справі №450/1686/17 та від 15.07.2019 року у справі №235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Згідно ч.1 ст.76, ч.1 ст.77 та ст.80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частин 1, 5 та 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В силу вимог ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно підходу, зазначеного в рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26.06.2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (Постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 31.03.2021 у справі №923/875/19).
Також, Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006 року).
Таким чином, всебічне дослідження усіх обставин справи та наданих доказів, дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню, як такий, що не підтверджений встановленими обставинами та наданими суду доказами.
Відповідно ст.264 ЦПК України суд під час ухвалення рішення вирішує, у тому числі, і питання щодо розподілу судових витрат.
Оскільки судом відмовлено у задоволенні позову, а позивач звільнена від сплати судового збору, то судові витрати необхідно віднести на рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 10-13, 76-81, 89, 211, 247, 263-266, 268 ЦПК України суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Енергодарської міської військової адміністрації Василівського району Запорізької області про визнання права власності - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 22 жовтня 2025 року.
Суддя: С.М. Телегуз