ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.10.2025Справа № 914/42/25
За позовом заступника керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі
1) Західного офісу Держаудитслужби,
2) Національного фонду досліджень України,
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Манкор»,
2) Інституту біології клітини Національної академії наук України,
про визнання недійсним пункту договору та стягнення 24 564,00 грн
Суддя Карабань Я.А.
Секретар судових засідань Севериненко К.Р.
представники учасників справи:
від прокуратури: Артем'єва А.М.
від позивача-1: не з'явився;
від позивача-2: Майстренко Л.О.;
від відповідача-1: Мантуло О.О.;
від відповідача-2: не з'явився;
Заступник керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби (надалі - позивач-1) та Національного фонду досліджень України (надалі - позивач-2) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Манкор» (надалі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати недійсним пункт 1.4. договору поставки №206-21 від 22.11.2021, в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 24 564,00 грн;
- стягнути з відповідача-1 на користь позивача-2 грошові кошти в розмірі 24 564,00 грн.
Позовні вимоги, з посиланням на ст. 19, 131-1 Конституції України, ст. 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», ст.7, 8 Закону України «Про публічні закупівлі», ст.1, 2, 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», ст.192, 199 Податкового кодексу України, ст. 203, 215, 217, 256, 257, Цивільного кодексу України, мотивовані тим, що товар, який поставлявся відповідачем-1 за договором поставки №206-21, а саме рукавички нетрилові, звільняється від оподаткування податком на додану вартість на підставі п.71 підрозділу 2 розділу ХХ Перехідних положень Податкового кодексу України та Переліку лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби «COVID-19», затверджений постановою Кабінету Міністрів України №224 від 20.03.2020, а тому відповідний пункт договору про включення до ціни договору податку на додану вартість має бути визнаний недійсним та, як наслідок, отримані Товариством з обмеженою відповідальністю «Манкор» кошти зі сплати вказаного податку підлягають поверненню Національному фонду досліджень України.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 08.01.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в справі №914/42/25 за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 02.04.2025 передано справу №914/42/25 за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.
05.05.2025 матеріали справи №914/42/25 надійшли до Господарського суду міста Києва та за результатами автоматизованого розподілу передані судді Карабань Я.А.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.05.2025 прийнято справу №914/42/25 до провадження, розгляд справи постановлено здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання в справі на 17.06.2025.
19.05.2025 від представника позивача-2 надійшла заява про виключення Національного фонду досліджень України зі складу позивачів у справі та про залучення його до участі в справі в якості третьої особи.
16.06.2025 від представника позивача-2 надійшла заява про залишення позову без розгляду у частині вимог, які пред'явлені в інтересах держави в особі Національного фонду досліджень України як позивача, оскільки вважає себе неналежним позивачем.
У підготовче засідання 17.06.2025 з'явився прокурор та представники позивача-2 і відповідача, представники позивача-1 та третьої особи в засідання не з'явились, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялись належним чином. Суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання позивача-2 про виключення останнього зі складу позивачів у справі та про залучення його до участі у справі в якості третьої особи від 19.05.2025.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2025 відкладено підготовче засідання на 01.07.2025, у порядку ст.74 ГПК України витребувано в позивача-2 письмові пояснення та документи.
23.06.2025 від прокуратури надійшли письмові пояснення на заяву позивача-2 щодо залишення позову без розгляду.
27.06.2025 від представника позивача-2 надійшли письмові пояснення та витребувані документи.
27.06.2025 від представника відповідача надійшли письмові пояснення.
У підготовче засідання 01.07.2025 з'явився прокурор та представники позивача-2 і відповідача-1, представники позивача-1 та третьої особи в засідання не з'явились, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялись належним чином. Протокольною ухвалою суд залишив без розгляду письмові пояснення відповідача-1 від 27.06.2025, які фактично є відзивом на позов та подані з пропуском встановленого судом строку (строк був 12.05.2025+15=27.05.2025). Також суд протокольно відмовив у задоволенні заяви позивача-2 про залишення позову без розгляду в частині позовних вимог пред'явлених прокурором в інтересах держави в особі позивача-2 - Національного фонду досліджень України. Крім цього, в засіданні представник позивача-2 заявила усне клопотання про залучення до участі в справі в якості співвідповідача Інституту біології клітини Національної академії наук України, який є третьою особою.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2025 відкладено підготовче засідання в справі №914/42/25 на 16.07.2025 для надання можливості надати пояснення учасникам справи відносно заявленого представником позивача-2 клопотання.
09.07.2025 до суду надійшли пояснення прокуратури, в яких остання зазначає, що не заперечує проти заявленого позивачем-2 клопотання про залучення до участі у справі в якості співввідповідача Інституту біології клітини Національної академії наук України посилаючись на те, що зобов'язання за договором поставки №206-21 від 22.11.2021 виникли фактично між замовником (Інститут біології клітини Національної академії наук України) та постачальником (Товариство з обмеженою відповідальністю «Манкор»).
У підготовче засідання 16.07.2025 з'явився прокурор та представники позивача-2 і відповідача-1, представники позивача-1 та третьої особи в засідання не з'явились, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялись належним чином.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.07.2025 задоволено клопотання позивача-2 про залучення до участі у справі відповідача, залучено до участі у справі №914/42/25 співвідповідача Інститут біології клітини Національної академії наук України (надалі - відповідач-2) та відкладено підготовче засідання на 02.09.2025.
02.09.2025 від представника позивача-2 надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання на іншу дату.
У підготовче засідання 02.09.2025 з'явилась представник прокуратури, представники позивачів 1-2 та відповідачів 1-2 в засідання не з'явились, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялись належним чином.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2025, враховуючи, що судом під час підготовчого провадження, та зокрема, в підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, сторонам надавалось достатньо часу для надання доказів та пояснень по суті спору, окрім того, не було зазначено про неможливості надання доказів чи заявлення клопотань, закрито підготовче провадження та призначено справу № 914/42/25 до судового розгляду по суті на 07.10.2025.
У судове засідання 07.10.2025 з'явився прокурор, представник позивача-2 та представник відповідача-1, представник позивача-1 та представник відповідача-2 у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялися належним чином.
Так, статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.
Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
При цьому, суд зауважує, що він надавав можливість позивачу-1 та відповідачу-2 реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Враховуючи, що явка представника позивача-1 та представника відповідача-2 у судове засідання обов'язковою не визнавалась, останні повідомлені про хід розгляду справи у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку, судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції в спорі та надання відповідних доказів, приймаючи до уваги, що позивач-1 та відповідач-2 є юридичними особами та не обмежені у виборі представника, суд вважає за можливе розглянути справу в цьому судовому засіданні без участі представника позивача-1 та представника відповідача-2
У судовому засіданні 07.10.2025 відповідно до ст.240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
30.04.2021 між Національним фондом досліджень України (надалі - грантонадавач, позивач-2) та Інститутом біології клітини Національної академії наук України (надалі - грантоотримувач, відповідач-2) було укладено договір № 96/01/0080 про виконання наукового дослідження і розробки за рахунок грантової підтримки (надалі - договір № 96/01/0080), згідно якого відповідно до заявки на одержання грантової підтримки (реєстраційний номер № 2020.01/0080 ПІБ наукового керівника проекту з виконання наукового дослідження і розробки Сибірний Андрій Андрійович) та на підставі рішення наукової ради грантонадавача (протокол № 21 від « 16-17» вересня 2020 року) про затвердження результатів конкурсу «Наука для безпеки людини та суспільства», перелік проектів, що рекомендуються до реалізації за рахунок грантової підтримки грантонадавача, та обсягів їх фінансування, рішення наукової ради грантонадавача про надання гранту (протокол №25 від « 06» жовтня 2020), рішення наукової ради грантонадавача про продовження надання грантової підтримки (протокол № 41 від « 23» грудня 2020 року) та про надання гранту у 2021 році (протокол № 12 від « 29» квітня 2021 року) грантонадавач надає грантоотримувачу на умовах, визначених цим договором, грант для реалізації проекту із виконання наукових досліджень і розробок у 2021 році «Розробка вакцини проти SARS-CoV-2 на основі експресії фрагментів білка S у дріждів та вивчення імунної відповіді у лабораторних тварин», (далі - проект), а грантоотримувач реалізує проект, детальний опис якого та вимоги до якого наведено у технічному завданні до проекту з виконання наукового дослідження і розробки на 2021 рік (далі - технічне завдання) (додаток 1 до цього договору), що має відповідати заявці на одержання грантової підтримки (за відсутності коригування обсягів фінансування) та на умовах, визначених договором.
Згідно з п.2.1 договору № 96/01/0080 грантоотримувач планує та організовує, роботу, пов'язану з реалізацією проекту, згідно етапами, відображеними у календарному плані виконання наукового дослідження (розробки) на 2021 рік (далі - календарний план) (додаток 2 до цього договору). Усі витрати за кожним етапом реалізації проекту мають бути здійснено до завершення відповідного етапу реалізації проекту.
Відповідно до п.3.1 договору № 96/01/0080 обсяг фінансування проекту у 2021 році становить 6 404 500,00 грн без ПДВ.
Положенням пункту 3.2 договору № 96/01/0080 передбачено, що фінансування проекту у 2021 році здійснюється шляхом поетапного перерахування грантонадавачем коштів грантоотримувачу відповідно до цього договору, календарного плану та графіку фінансування проекту з виконання наукового дослідження і розробки у 2021 році (далі - графік фінансування проекту) (додаток 3 до цього договору), в межах фактично отриманого грантонадавачем фінансування. Невикористані суми коштів протягом відповідного етапу виконання проекту підлягають поверненню на реєстраційний рахунок грантонадавача протягом п'яти робочих днів після завершення етапу виконання проекту.
Джерело фінансування проекту - державний бюджет, КПКВК 2201300, КЕКВ 2610 (п.3.3 договору № 96/01/0080).
За змістом п.3.4 договору № 96/01/0080 фінансування кожного етапу виконання проекту здійснюється грантонадавачем після ухвалення науковою радою грантонадавача рішення про продовження надання грантової підтримки.
Пунктом 3.5 договору передбачено, що перерахування коштів здійснюється грантонадавачем із свого реєстраційного рахунку на рахунок грантоотримувача в безготівковій формі в національній валюті України.
Згідно з п.4.1 договору № 96/01/0080 грантоотримувач має право на фінансування проекту в обсязі, визначеному договором.
Відповідно до п.4.2 договору № 96/01/0080 грантоотримувач зобов'язується реалізувати проект відповідно до технічного завдання, календарного плану та погодженого з грантонадавачем кошторису витрати проекту; використовувати грант за цільовим призначенням, повернути грантонадавачеві суму, яка використана не за цільовим призначенням, у разі встановлення факту нецільового використання гранту в рамках реалізації проекту.
За положення п.4.3 договору № 96/01/0080 грантонадавач має право вимагати від грантоотримувача документи, інформацію та пояснення щодо його дій, пов'язаних із виконанням цього договору, використанням бюджетних коштів та реалізацією проекту, ознайомлюватися з відповідною первинною документацією.
За змістом п.4.4. договору № 96/01/0080 грантонадавач зобв'язується перераховувати кошти на рахунки грантоотримувача відповідно до умов до цього договору, календарного плану, в межах фактичного отриманого грантонадавачем фінансування, контролювати виконання грантоотримувачем умов цього договору, включно із дотриманням строків виконання проекту.
Цей договір набирає чинності з дня його підписання сторонами та діє до 31 грудня 2021 року (п.11.1 договору № 96/01/0080).
22.11.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Манкор» (надалі - продавець, відповідач-1) та Інститутом біології клітини Національної академії наук України (надалі - покупець, відповідач-2) було укладено договір поставки № 206-21 (надалі - договір поставки), згідно з п.1.1 якого продавець зобов'язується поставити товар у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити товар згідно товаророзпорядчих документів на нього на умовах даного договору за рахунок грантової підтримки Національного фонду досліджень України «Наука для безпеки людини та суспільства».
Згідно з п.1.2 договору поставки товаром по даному договору є рукавички нітрилові (ДК 021:2015:33141420-0 хірургічні рукавички) (рукавички нітрилові).
Відповідно до п.1.3 договору поставки найменування, асортимент, кількість, одиниці виміру, ціна та загальна вартість товару вказується в рахунках та накладних.
Положенням п.1.4 договору поставки передбачено, що сума договору складається із сум, вказаних у видаткових документах, прийнятих покупцем і становить 175 536,00 грн у тому числі ПДВ 29 256,00 грн.
За змістом п.2.1 договору поставки ціна за одиницю товару, що буде поставлятися по даному договору, фіксується на кожну чергову поставку в виставлених рахунках, і є звичайною для даного договору.
Оплата товару проводиться у національній грошовій одиниці на розрахунковий рахунок продавця на підставі рахунків-фактур (п.2.3 договору поставки).
Пунктом 2.4 договору передбачено, що розрахунки проводяться шляхом оплати покупцем після пред'явлення продавцем рахунку на оплату товару.
Пунктом 2.5 договору поставки сторони погодили, що оплата проводиться покупцем в 10-ний термін, у безготівковому порядку, після отримання товару на склад, на банківський рахунок продавця.
Згідно з п.3.1 договору поставки поставка товару здійснюється на умовах: зі складу продавця або склад покупця протягом 7 днів після надходження грошових коштів на рахунок продавця - у випадку наявності товару на складі, та в узгоджений сторонами термін у випадку його доставки під замовлення.
Відповідно до п.3.4 договору термін постачання товару повинен бути до 15.12.2021.
Даний договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2021 (п.10.1 договору поставки).
08.12.2021 між відповідачем-1 (продавець) та відповідачем-2 (покупець, грантоотримувач) було укладено додаткову угоду № 1 до договору поставки, якою сторони домовились зменшити суму договору на 28 152,00 з ПДВ (договір № 206-21 від 22.11.2021) а саме: рукавички нітрилові ДК 021:2015:33141420-0 - 175 536,00грн з ПДВ, після стала 147 384,00 грн з ПДВ.
На виконання умов договору поставки відповідачем-1 (продавець) було поставлено, а відповідачем-2 (покупець, грантоотримувач) прийнято товар, зокрема рукавички нітрилові, не стирильні, сині, розмір М, упак 100шт кількості 123 пак. та рукавички нітрилові, не стирильні, сині, розмір S, упак 100шт у кількості 55 пак. на загальну суму 147 384,00 грн з ПДВ, з яких 24 564,00 грн складає ПДВ, що підтверджується платіжним дорученням № 377 від 09.12.2021 на суму 147 384,00грн, видатковою накладною № М-3650 від 08.12.2021 та звітом про виконання договору про закупівлю № UA-2021-11-01-002069-а від 31.01.2022.
16.11.2022 головним державним фінансовим інспектором відділу взаємодії з правоохоронними органами Західного офісу Держаудитслужби Петровим Д.І., на виконання постанови старшого слідчого відділу розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості слідчого управління Головного управління Національної поліції у Львівської області капітана поліції Назарія Гангура від 26.10.2022 про залучення спеціаліста в рамках кримінального провадження № 42022140000000043 щодо дотримання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224, під час придбання у 2021 році відповідачем-2 товарів медичного призначення (обладнання) у Товариства з обмеженою відповідальністю «АЛСІ» ЛТД та Товариства з обмеженою відповідальністю «МАНКОР» за наслідками проведених процедур закупівель № UA-2021-14-002867-b, № UA-2021-07-16-006684-b, № UA-2021-11-01-002069-а, № UA-2021-07-16-007087-b було складено висновок (довідку).
Із змісту вказаного висновку вбачається, що унаслідок придбання відповідачем-2 ряду товарно-матеріальних цінностей загальною вартістю 1 166 659,80 грн призвело до збитків у вигляді безпідставного включення до ціни товару ПДВ, у тому числі за договором поставки № 206-21 від 22.11.2021 у розмірі 24 564,00 грн.
Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор зазначає, що внаслідок допущених порушень при укладанні договору поставки, а саме включення до ціни договору податку на додану вартість, призвело до фактичних втрат бюджетних коштів на суму 24 564,00 грн, що засвідчує нераціональне та неефективне використання бюджетних коштів та становить безумовне порушення інтересів держави, в особі Національного фонду досліджень України (позивач-2) та Інституту біології клітини Національної академії наук України (відповідач-2), у зв'язку з чим прокурор просить визнати недійсним пункт 1.4. договору №206-21 від 22.11.2021, в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 24 564,00 грн та застосувати передбачені частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України Правові наслідки недійсності правочину та стягнути з відповідача-1 (продавець) одержані останнім грошові кошти в сумі 24 564,00 грн до державного бюджету на користь позивача-2 (грантонадавач).
Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка, зокрема, здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до частини 1 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший, другий і третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Згідно з частиною 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
Обираючи форму представництва прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту. Про це йдеться у рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді, яке відповідно до ст. 89 Закону України «Про Конституційний Суд України» є обов'язковим. Згідно з вказаним рішенням інтереси держави можуть збігатися, так і не збігатися з інтересами державних органів. Поняття інтереси держави є оціночним і у кожному конкретному випадку прокурор самостійно визначає, в чому саме відбулося або має відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту.
Одним із ключових для застосування норм статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та визначення згаданого елемента є поняття "інтерес держави".
"Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора із захисту суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 та в постановах Верховного Суду від 24.10.2023 у справі №911/2093/21, від 23.12.2021 у справі №0440/6596/18, від 02.12.2021 у справі №320/10736/20, від 05.10.2021 у справі №380/2266/21 та від 28.01.2021 у справі №380/3398/20.
Національного фонду досліджень України (надалі - Фонд) утворений постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2018 №528 «Про Національний фонд досліджень України», згідно з якою функції з управління Національним фондом досліджень виконує Кабінет Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2018 №528 затверджено «Положення про Національний фонд досліджень України» (надалі - Положення).
Згідно з п.1 Положення, встановлено, що Фонд, є державною бюджетною установою, утвореною Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", є некомерційною організацією і не має на меті отримання прибутку.
Правовий висновок щодо можливості звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі державної бюджетної неприбуткової організації викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі №520/8065/19.
Так, основним завданням Фонду є грантова підтримка: фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих, технічних, суспільних та гуманітарних наук; прикладних наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки.
Відповідно до покладених завдань Фонд, зокрема: надає грантову підтримку у вигляді індивідуальних, колективних та інституційних грантів; забезпечує фінансування згідно з укладеними договорами з переможцями конкурсів та здійснення контролю за їх виконанням та інше.
Обов'язками Фонду є: організація та проведення відкритого конкурсного відбору проектів, що фінансуватимуться за рахунок грантової підтримки, інших наукових проектів і робіт відповідно до законодавства з обов'язковим проведенням незалежної та об'єктивної наукової і науково-технічної експертизи, у тому числі із залученням іноземних експертів; забезпечення цільового, ефективного та раціонального використання коштів Фонду.
Кошти, що розподіляються Фондом для підтримки проектів, є грантами, розподіляються на конкурсній основі з урахуванням вимог, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі" і порядком використання коштів Фонду, затвердженим в установленому порядку.
Відповідно до інформації Національного фонду досліджень України №2-5/921 від 27.12.2024, наданої на запит прокуратури, встановлено, що відповідно до п.1 Положення про Національний фонд досліджень України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2018 №528, Фонд є державною бюджетною установою, утвореною відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Функції з управління Фондом: виконує Кабінет Міністрів України (пункт 15 Положення). Водночас згідно із пунктом 2 Порядку використання коштів Національного фонду досліджень України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 грудня 2019 року № 1007, головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Міністерство освіти і науки України, а розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня - Фонд.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зазначила, що у випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, і саме вона набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи.
Тобто, позивачем у справі за позовом прокурора є саме держава, а не конкретна особа чи орган.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 5 Бюджетного кодексу України бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.
Згідно з положеннями ст. 22 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів, що уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків бюджету, зобов'язані ефективно та раціонально використовувати бюджетні кошти, чим сприяти недопущенню порушень інтересів держави у бюджетній сфері.
Статтею 26 Бюджетного кодексу України передбачено контроль за дотриманням бюджетного законодавства, спрямований на забезпечення ефективного і результативного управління бюджетними коштами. Порушення законодавства про публічні закупівлі не сприяє раціональному та ефективному використанню бюджетних коштів і створює загрозу порушення інтересів держави.
Отже, джерелом фінансування закупівлі за оспорюваним договором є державний бюджет України, а правовідносини, пов'язані з використанням бюджетних коштів становлять суспільний інтерес.
Суд вважає, що прокурором дотримано вимоги Закону щодо представництва інтересів держави в особі Національного фонду досліджень України оскільки останній є державною бюджетною установою, некомерційною організацією і належить до сфери управління Кабінету Міністрів України, та, зокрема, приймає участь у реалізації державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності (пункт 7 Положення), утримується за рахунок коштів державного бюджету (пункт 13 Положення) та здійснює розпорядження такими коштами, а використання коштів державного бюджету України становить суспільний інтерес і стосується прав та інтересів громадян України.
Що стосується звернення в прокурора в інтересах Західного офісу Держаудитслужби суд зазначає таке.
Відповідно до п. 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43 (надалі - положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
Згідно з п.п.1.3 п.3 положення основними завданнями Держаудитслужби є реалізація державної політики у сфері державного фінансового контролю; здійснення державного фінансового контролю, спрямованого на оцінку ефективного, законного, цільового, результативного використання та збереження державних фінансових ресурсів, Досягнення економії бюджетних коштів.
Відповідно до абз. абз. 1, 3 пп. 9 п. 4 положення Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення Державного фінансового контролю порушень законодавства, а саме звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансовою контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Вимогами п.7 положення передбачено, що остання Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені у встановленому законом порядку міжрегіональні територіальні органи.
Постановою Кабінету Міністрів України № 266 від 06.04.2016 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Державної аудиторської служби" затверджено перелік міжрегіональних територіальних органів Держаудитслужби країни.
Відповідно до п.1 вказаної постанови міжрегіональні територіальні органи Держаудитслужби за переліком згідно додатку 1 утворюються як юридичні особи публічного права.
Відповідно до наказу Держаудитслужби України від 02.06.2017 №23 затверджено Положення про Західний офіс Держаужитслужби, згідно якого основним завданням офісу є реалізація повноважень Держаудитслужби на території Львівської, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької областей.
Таким чином, Західний офіс Держаудитслужби України є органом, уповноваженим державою, на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносинах, а отже, прокурором дотримано вимоги Закону щодо представництва інтересів держави в особі Західного офісу Держаудитслужби України.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Стаття 202 Цивільного кодексу України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недотримання вказаної вимоги ч. 1 статті 215 Цивільного кодексу України визначає як підставу для його визнання недійсним у судовому порядку, тобто як оспорюваного правочину.
Частина 1 ст.216 Цивільного кодексу України передбачає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
За змістом частин 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок).
Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абз.2 ч.5 ст.216 Цивільного кодексу України), таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів.
Тлумачення ст.216 Цивільного кодексу України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в ст.216 Цивільного кодексу України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.
Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
Правило ст.216 Цивільного кодексу України застосовується виключно до сторін правочину.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
Отже двостороння реституція має застосовуватися тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору (даний висновок узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 22.10.2024 у справі 918/2/24, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20).
У постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19 Верховний Суд сформулював такий висновок:
"Тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 Цивільного кодексу України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів".
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 у п. 5.29 виснувала про те, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України (частині першій статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).
Отже, по-перше, реституція застосовується лише за наявності між сторонами укладеного правочину, який є нікчемним або який визнано недійсним, по-друге, вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні такого правочину.
Враховуючи, що договір поставки № 206-21 від 22.11.2021 був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Манкор» (відповідач-1) та Інститутом біології клітини Національної академії наук України (відповідач-2), то саме ці сторони мають право на відновлення свого становища, що існувало до моменту вчинення правочину. А тому, застосування такого способу захисту як реституція на користь саме позивача-2, який не є стороною такого договору поставки №206-21 від 22.11.2021 є неможливим.
З огляду на викладені вище висновки, та за урахуванням обставин цієї справи, суд дійшов висновку, про відсутність правових підстав для визнання недійсним пункту 1.4. договору поставки №206-21, в частині включення до ціни договору суми ПДВ у розмірі 24 564,00 грн та застосування такого способу захисту як реституція шляхом стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Манкор» на користь Національного фонду досліджень України грошових коштів у розмірі 24 564,00 грн.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє у задоволенні позову заступника керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби та Національного фонду досліджень України.
Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст.73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволені позову відмовити.
2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Повний текст складено та підписано 21.10.2025.
Суддя Я.А.Карабань