16 жовтня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/14511/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
за участі представника АТ «Перший український міжнародний банк» - адвоката Лесечка М. В.,
представника ОСОБА_1 - адвоката Здоренко В. Є.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Сидорової Юлії Вікторівни, в інтересах Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк»,
на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва у складі судді Чекулаєва С. О.
від 09 липня 2025 року
у цивільній справі № 752/2334/13-ц Голосіївського районного суду міста Києва
за скаргою ОСОБА_1
на дії/бездіяльність органу примусового виконання,
В листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із вказаною скаргою, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність посадових осіб Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), що полягає у не знятті арешту з майна (в т.ч. нерухомого майна) ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), накладеного в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2;
- зобов'язати посадових осіб Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту з майна (в т.ч. нерухомого майна) ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), накладеного в межах виконавчого провадження НОМЕР_2, а саме зняти арешт з нерухомого майна боржника - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та заборону на його відчуження, накладених постановою від 19.03.2015 за № НОМЕР_2 ВДВС Голосіївського РУЮ в м. Києві.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 09 липня 2025 року скаргу ОСОБА_1 на дії/бездіяльність органу примусового виконання, задоволено.
Визнано неправомірною бездіяльність посадових осіб Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), що полягає у не знятті арешту з майна (в т.ч. нерухомого майна) ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), накладеного в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2.
Зобов'язано посадових осіб Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту з майна (в т.ч. нерухомого майна) ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), накладеного в межах виконавчого провадження НОМЕР_2, а саме зняти арешт з нерухомого майна боржника - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та заборону на його відчуження, накладених постановою від 19.03.2015 за № НОМЕР_2 ВДВС Голосіївського РУЮ в м. Києві.
В апеляційній скарзі адвокат Сидорова Ю. В., в інтересах АТ «Перший український міжнародний банк», посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати в повному обсязі, ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні скарги.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив скаргу ОСОБА_1 , який звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність ВДВС після відмови у скасуванні арешту, коли він звернувся до ДВС у 2024 році. Суд першої інстанції, на думку АТ «ПУМБ», помилково вважав наявність арешту при поверненні виконавчого документа стягувачу невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном, посилаючись на відсутність майнових претензій та непред'явлення виконавчого документу повторно. АТ «ПУМБ» наполягає, що законодавство чітко розмежовує підстави для зняття арешту. Законодавець передбачив лише два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов'язаний зняти арешт з майна боржника та зазначити про це у відповідній постанові, а саме: у разі закінчення виконавчого провадження (з певними винятками) або у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Обов'язку виконавця зняти арешт у разі повернення виконавчого документа стягувачу, законодавством не передбачено, оскільки повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження, і стягувач має право повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом встановлених строків. Повернення виконавчого документа стягувачу лише свідчить про неможливість примусового виконання рішення у певний момент, а не взагалі.
Апелянт посилається на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 14.05.2025 у справі № 2/1522/11652/11, у які зазначено, що частина перша статті 50 Закону № 606-XIV не визначала обов'язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу.
Також вказував, що не отримував копію скарги ОСОБА_1 , і на момент подачі апеляційної скарги копія скарги була відсутня в системі «Електронний суд». Також, подана представником Банку 09.07.2025 о 12 годині 37 хв. (майже за дві години до засідання о 14.30 год.) заява про відкладення судового засідання (у зв'язку з неотриманням копії скарги) була зареєстрована Голосіївським районним судом м. Києва лише після закінчення робочого часу, о 18 год. 39 хв, що також є порушенням прав Банку на доступ до правосуддя.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу адвокат Здоренко В. Є., в інтересах ОСОБА_1 , просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним.
Вважає, що твердження Банку про неотримання копії скарги є необґрунтованим, а матеріали справи, зокрема «Квитанція про надсилання» з системи «Електронний суд», підтверджують, що копія скарги з додатками була доставлена АТ «ПУМБ» 26.11.2024 о 17:01 год. Крім того, Банк був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду скарги через ухвалу про відкриття провадження, яка була доставлена в «Електронний суд» 24.06.2025 та опублікована в ЄДРСР 26.06.2025. Вважає, що неявка належним чином повідомлених осіб не перешкоджає розгляду скарги, і відтак, права Банку на захист не були порушені.
Стверджує, що наявність нескасованого арешту з 19.03.2015 по сьогоднішній день (більше дев'яти років), за умови завершення виконавчого провадження та відсутності повторного пред'явлення виконавчого документу до виконання протягом встановленого законом трирічного строку (який сплив не пізніше 28.12.2018, навіть з урахуванням переривання), є невиправданим втручанням у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном, що суперечить статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилається на правові позиції Верховного Суду (зокрема, постанови КЦС ВС від 07.07.2021 у справі № 2-356/12, від 03.11.2021 у справі № 161/14034/20 та від 04.06.2025 у справі № 756/8592/24), де зазначено, що арешт майна боржника підлягає скасуванню, якщо він втратив свою актуальність як засіб забезпечення реального виконання рішення через тривалу відсутність виконавчого провадження та майнових претензій.
Зазначає, що боржник не оскаржує дії виконавця, який не зняв арешт у момент винесення постанови про повернення виконавчого документу (на що посилається Банк, цитуючи практику ВП ВС), а оскаржує бездіяльність, яка полягає у незнятті арешту через тривалий час після завершення провадження та спливу строку на повторне пред'явлення виконавчого документа. Стверджує, що в його випадку має застосовуватися частина 5 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» (зняття арешту за рішенням суду) та загальні норми про захист права власності, а не частина 4 тієї ж статті, на яку помилково посилається АТ «ПУМБ». Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04 червня 2025 року у справі № 756/8592/24.
Інші учасники справи правом подачі відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представника АТ «Перший український міжнародний банк» - адвокат Лесечко М. В., підтримав апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Здоренко В. Є., проти задовлення скарги заперечив із підстав наведених у відзиві.
Інші учасники (Голосіївський ВДВС у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) не з'явились, про час й місце розгляду справи повідомлені належним чином засобами Електронного суду.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників АТ «ПУМБ» - адвоката Лесечка М. В. та ОСОБА_1 - адвоката Здоренко В. Є., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.
У цій справі встановлено, що заочним рішенням Голосіївського районного суд м. Києва від 25.02.2013 у справі №752/2334/13-ц (провадження №: 2/752/1743/13) за позовом Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - Черкаська область м. Корсунь-Шевченківськ, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (ЄДРПОУ 14282829) заборгованість за кредитним договором №5912836 від 11.12.2007 в розмірі 69 421 (шістдесят дев'ять тисяч чотириста двадцять один ) долар США 38 центів, 39 938 (тридцять дев'ять тисяч дев'ятсот тридцять вісім) гривень 40 копійок та за додатковим договором №7712737 від 12.06.2009 17 334 (сімнадцять тисяч триста тридцять чотири) гривень 29 копійок.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11.06.2013 рішення Голосіївського районного суд м. Києва від 25.02.2013 у справі №752/2334/13-ц залишено без змін.
Згідно листа Голосіївського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 04.11.2024 суд встановив, що на виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа Голосіївського районного суд м. Києва №752/2334/13-ц від 09.10.2013 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» боргу в розмірі 57 272,69 гривень та 69 421,38 доларів США.
06.03.2015 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_2.
19.03.2015 державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № НОМЕР_2.
28.12.2015 державним виконавцем, керуючись пунктом 2 частиною першою статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (відсутність у боржника майна), винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачеві.
Жодних заяв, щодо повного/часткового виконання вищезазначеного виконавчого документа, згідно відомостей АСВП, станом на 25.11.2024, від сторін виконавчого провадження не надходило. Кошти на рахунку для обліку депозитних сум Відділу в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 відсутні.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, за боржником наявний запис про обтяження №9897075, внесений на підставі постанови НОМЕР_2, 19.03.2015 ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві, яким накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 .
Згідно інформації з Єдиного реєстру боржників від 26.11.2024 відомості щодо ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) у вказаному реєстрі відсутні.
Звертаючись до суду із скаргою на дії ДВС, ОСОБА_1 вважав, що його конституційне право на мирне володіння майном порушене тривалою бездіяльністю ДВС, оскільки арешт, накладений у 2015 році, продовжував діяти навіть після завершення виконавчого провадження та спливу строку на повторне пред'явлення ВД. Заявник виходив з того, що оскільки правова мета арешту вичерпана, ДВС неправомірно відмовляє у його знятті, що вимагає втручання суду для скасування обтяження.
Задовольняючи скаргу, суд виходив із того, що арешт майна ОСОБА_1 , накладений у 2015 році, продовжує діяти, незважаючи на завершення виконавчого провадження 28.12.2015 та сплив строку на повторне пред'явлення виконавчого документа стягувачем. Встановивши відсутність будь-яких доказів активних майнових претензій Банку, суд дійшов висновку про те, що багаторічне збереження арешту є невиправданим втручанням у право боржника на мирне володіння своїм майном. Таким чином, суд визнав бездіяльність ДВС неправомірною та, керуючись частиною п'ятою статті 59 ЗУ «Про виконавче провадження», зобов'язав виконавця зняти обтяження з нерухомого майна.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції та відхиляє доводи апеляційної скарги з огляду на наступне.
Постанову про повернення виконавчого документу стягувачу виконавець прийняв 28.12.2015 відповідно до Закону України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), а на момент звернення боржника із скаргою розгляду справи в судах порядок зняття арешту з майна чи коштів боржника врегульовано частинами третьою, четвертою статті 59 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Аналогічна за змістом норма закріплена в частині першій статті 48 Закону № 1404-VIII, який набрав чинності з 05.10.2016.
Згідно із частиною другою статті 57 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент накладення арешту на майно боржника) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Схожі за змістом приписи містяться в статті 56 Закону № 1404-VIII.
Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.
Правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.
Частина перша статті 47 Закону № 606-XIV визначала, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу в разі, якщо: 1) є письмова заява стягувача; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення; 4) стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з'ясувати місцезнаходження боржника-юридичної особи, місце проживання, перебування боржника-фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 7) боржник-фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно; 9) наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені і в подальшому в частині першій статті 37 Закону № 1404-VIII, який набрав чинності з 05.10.2016.
Правові підстави для повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, у статті 48 Закону № 606-XIV визначались так: виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, та прийняття апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню) (частина перша цієї статті); виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягувачем є держава, у випадках, передбачених частиною першою статті 47 цього Закону, повертається до органу, який пред'явив виконавчий документ до виконання (частина друга цієї статті).
У Законі № 1404-VIII на відміну від Закону № 606-XIV повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, не визначається як окрема підстава завершення виконавчого провадження, а є правовою підставою для закінчення виконавчого провадження (пункт 10 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII).
Виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред'явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У випадках, передбачених пунктами 1-6, 8, 9, 11-13 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (частини перша та друга статті 49 Закону № 606-XIV).
Підстави для закінчення виконавчого провадження на момент розгляду цієї справи визначені в частині першій статті 39 Закону № 1404-VIII.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року в справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.
Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об'єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.
З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).
Водночас частиною п'ятою статті 47 Закону № 606-XIV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п'ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).
Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов'язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Законодавством не передбачено обов'язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05.10.2016, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).
Враховуючи наведене повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).
Водночас, у постанові від 04.06.2025 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 756/8592/24 (провадження № 61-16951св24), у правовідносинах, що є подібними, колегія суддів зауважила, що Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга ґрунтується на хибному тлумаченні правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 14.05.2025 у справі № 2/1522/11652/11, щодо відсутності у виконавця обов'язку автоматично знімати арешт у момент винесення постанови про повернення виконавчого документа (ВД) стягувачу. Обставини даної справи за скаргою боржника ОСОБА_1 є принципово іншими, оскільки предметом оскарження є не первинна дія виконавця у 2015 році, а триваюча неправомірна бездіяльність, що полягає у незнятті арешту протягом понад дев'яти років після завершення виконавчого провадження та, що є вирішальним, після спливу встановленого законом строку для повторного пред'явлення виконавчого документу до виконання. Таким чином, у цій справі має місце не лише повернення виконавчого документу, а й вичерпання правової можливості примусового виконання.
Суд першої інстанції правомірно застосував вищий правовий принцип, що випливає з практики Європейського суду з прав людини та підтверджений сталою практикою Верховного Суду (зокрема Касаційним цивільним судом Верховного Суду у постанові від 04.06.2025 у справі № 756/8592/24), адже тривале збереження арешту на майно боржника, коли вичерпано правову мету його існування (забезпечення виконання рішення), становить невиправдане та непропорційне втручання у право особи на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Суд встановив, що за відсутності будь-яких доказів з боку Банку, який є стягувачем, щодо поновлення строку чи наявності активних майнових претензій, арешт де-факто перетворився на необґрунтоване обтяження.
Твердження апелянта про те, що бездіяльність виконавця є законною через відсутність у нього прямих повноважень для самостійного зняття арешту (згідно з ч. 4 ст. 59 Закону України «Про ВП»), є процесуально хибним. Навіть якщо виконавець не може зняти арешт сам, його бездіяльність, що роками підтримує порушення конституційного права, визнається неправомірною.
Суд першої інстанції діяв у межах судового контролю за виконанням рішень, застосувавши частину п'яту статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», яка прямо передбачає, що в «окремих випадках» або «за інших підстав» арешт може бути знятий за рішенням суду. Визнавши бездіяльність ДВС неправомірною та зобов'язавши його вчинити дії щодо зняття арешту, суд не вимагав від виконавця діяти всупереч закону, а навпаки - створив для нього прямий і обов'язковий обов'язок, який випливає з судового рішення, забезпечуючи цим ефективне відновлення порушеного права ОСОБА_1 .
Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано визнав неправомірною бездіяльність ДВС, що полягає у незнятті необґрунтованого обтяження, і ухвалив обґрунтоване рішення, спрямоване на захист права власності. Доводи апеляційної скарги, які ігнорують факт спливу встановленого законом строку для повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання, а також принцип пропорційності втручання у право власності, є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про те, що АТ «ПУМБ» не отримував копію скарги ОСОБА_1 та не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, повністю спростовуються матеріалами справи, адже скарга ОСОБА_1 , сформована в системі «Електронний суд» 26.11.2024, містила додаток - «Квитанція про надсилання стороні АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ БАНК» 14282829.pdf». Ця квитанція засвідчує, що копія скарги була доставлена Банку 26.11.2024 о 17:01 год. Крім того, Ухвала про відкриття провадження була доставлена сторонам в системі «Електронний суд» 24.06.2025, що підтверджує належне повідомлення про судове засідання, і відповідно до частини другої статті 450 ЦПК України, неявка належним чином повідомленого стягувача не перешкоджала розгляду скарги. Таким чином, посилання Банку на порушення його права на захист є безпідставним.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Сидорової Юлії Вікторівни, в інтересах Акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», залишити без задоволення.
Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 09 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 20 жовтня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
В. В. Саліхов