20 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 953/39/24
провадження № 51-3964 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
перевіривши касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2024 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 17 липня 2025 року,
установив:
Київський районний суд м. Харкова вироком від 23 грудня 2024 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнав винуватим та засудив до покарання:
за частиною третьою статті 15 і частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК) у виді позбавлення волі на строк 8 років;
за частиною третьою статті 289 КК у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю;
за частиною другою статті 286 КК у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки;
за пунктами 1, 2 частини другої статті 115 КК у виді довічного позбавлення волі.
Відповідно до частин першої, другої статті 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено ОСОБА_4 покарання у виді довічного позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.
Судом також вирішено заявлені цивільні позови, долю речових доказів та питання щодо процесуальних витрат.
Згідно з вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він ІНФОРМАЦІЯ_2 приблизно о 01:00 за місцем проживання свого шкільного приятеля ОСОБА_6 у квартирі АДРЕСА_1 , з метою вбивства останнього, умисно завдав один удар ножем у життєво важливий орган - шию, заподіявши потерпілому легке тілесне ушкоджень, що спричинило короткочасний розлад здоров'я.
Однак, ОСОБА_4 з причин, що не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення свого злочинного умислу до кінця.
Крім того, 16 липня 2023 року приблизно об 11:00 у ОСОБА_4 , який перебував за місцем свого мешкання у квартирі АДРЕСА_2 разом із членами своєї родини, а саме: матір'ю ОСОБА_7 , рідною сестрою ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3, та дідусем ОСОБА_9 , на ґрунті особистої неприязні до членів своєї родини раптово виник злочинний умисел, направлений на їх вбивство.
Реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на протиправне заподіяння смерті трьом особам, одна з яких є малолітньою дитиною, ОСОБА_4 , достовірно знаючи, що ОСОБА_8 є інвалідом дитинства і в силу свого розумового та фізичного розвитку не зможе завадити реалізації цього умислу, направленого на її вбивство, завдав останній ножем не менше семи різаних ушкоджень в області шиї та пальців лівої кисті. Від отриманих тілесних ушкоджень настала смерть потерпілої ОСОБА_8 .
Надалі, переконавшись, що ОСОБА_8 не подає ознак життя, ОСОБА_4 , продовжуючи реалізацію свого злочинного умислу, зайшов до кімнати ОСОБА_9 та завдав йому ножем не менше шести ударів у грудну клітку та один удар у ділянку підборіддя. Від отриманих тілесних ушкоджень потерпілий ОСОБА_9 помер на місці.
Після цього, коли до кімнати ОСОБА_9 зайшла ОСОБА_7 , ОСОБА_4 завдав їй не менше 14 ударів ножем в грудну клітку, тулубу, нижніх та верхніх кінцівок, основи носа та лівого стегна. Від отриманих тілесних ушкоджень потерпіла ОСОБА_7 померла на місці.
В подальшому, ОСОБА_4 , впевнившись в тому, що потерпілі не подають ознак життя, залишив місце вчинення злочину.
Цього ж дня у ОСОБА_4 , після вчинення умисного вбивства своєї родини, з метою швидко зникнути з місця вчинення злочину, щоб уникнути відповідальності за вчинене, виник злочинний умисел направлений на незаконне заволодіння транспортним засобом, а саме автомобілем таксі.
Так, перебуваючи на пасажирському сидінні автомобіля таксі «ЗАЗ DAEWOO T13110», д.н. НОМЕР_1 , що належить ОСОБА_10 і яким керував останній, ОСОБА_4 , діючи умисно, з корисливих мотивів, погрожуючи застосуванням насильства, небезпечного для життя та здоров'я потерпілого, направив в бік водія ніж та змусив його вийти із автомобіля. Після чого, ОСОБА_4 заволодів та встановив контроль над даним транспортним засобом і поїхав з місця події.
Надалі, 16 липня 2023 року, приблизно о 12:10 ОСОБА_4 , керуючи технічно справним вказаним вище автомобілем, рухаючись з перевищенням максимально дозволеної швидкості руху в населеному пункті (50 км/год), діючи з необережності, при під'їзді до регульованого перехрестя вул. Гвардійців Широнінців та вул. Героїв Праці в м. Харкові та регульованого пішохідного переходу, поблизу цього перехрестя, при включеному червоному сигналі світлофора, що забороняє рух транспортних засобів, не зупинився перед дорожньою розміткою 1.12 (стоп- лінія) та в подальшому перед пішохідним переходом, що призвело до наїзду на пішохода ОСОБА_11 , який перетинав проїзну частину по регульованому пішохідному переходу на зелений для пішоходів сигнал світлофору.
Внаслідок вказаної дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_11 від отриманих травм загинув на місці.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 17 липня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 залишив без задоволення, а вирок Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2024 року щодо ОСОБА_4 - без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, просить змінити вказані судові рішення в цій частині та обрати ОСОБА_4 захід примусу у виді позбавлення волі на строк 15 років.
Обґрунтовує свої вимоги тим, що призначене засудженому покарання є явно несправедливим через суворість. Вказує, що суд першої інстанції, обираючи покарання у виді довічного позбавлення волі, належним чином не надав оцінку даним про особу ОСОБА_4 та не взяв до уваги ряд обставин і фактів, які повинні бути враховані. Зокрема, вважає, що місцевий суд відповідно до вимог статті 65 КК врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, однак дані про особу ОСОБА_4 були лише перелічені у вироку та фактично не мали значення для суду під час прийняття рішення, а обставину, яка пом'якшує покарання, цей суд взагалі не взяв до уваги, спростувавши її наявність.
Зазначає, що під час досудового слідства та судового розгляду ОСОБА_4 визнавав свою вину, не намагався уникнути відповідальності за вчинені кримінальні правопорушення, критично ставлячись до своїх дій, а також щиро розкаявся та сприяв розкриттю злочинів.
З огляду на наведене, просить визнати щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінальних правопорушень обставинами, які пом'якшують покарання засудженому.
Крім того, захисник просить визнати таку обставину, що пом'якшує покарання, як знаходження ОСОБА_4 в пригніченому психоемоційному стані внаслідок воєнної агресії з боку рф, тяжке матеріальне становище, наявність хронічного психічного захворювання та перебування в стані вищевказаного захворювання в період вчинення кримінальних правопорушень відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи.
Водночас стверджує, що вирок районного суду не містить мотивації щодо неможливості призначення покарання у виді позбавлення волі на певний строк, що є порушенням пункту 2 частини третьої статті 374 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з правилами частини другої статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає рішення судів першої та апеляційної інстанції в межах касаційної скарги.
Що стосується доводів прокурора про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, при призначенні покарання суд керується положеннями, передбаченими статтями 50, 65 КК.
Зокрема, відповідно до положень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 65 КК, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Відповідно до статті 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Таким чином, законодавцем визначено, що явно несправедливим через м'якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Як видно зі змісту оскаржуваного вироку суду першої інстанції, цей суд, призначаючи ОСОБА_4 покарання врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, передбачених частиною третьою статті 15 і частиною першою статті 115, пунктами 1, 2 частини другої статті 115, частини третьої статті 289 КК, які згідно зі статтею 12 КК віднесено до особливо тяжких злочинів, в тому числі, проти життя та здоров'я особи, та кримінального правопорушення, передбаченого частиною другої статті 286 КК, яке віднесено до тяжких злочинів в сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, а також зважив на конкретні обставини справи, тяжкі та невиправні наслідки у вигляді смерті чотирьох осіб, в тому числі, малолітньої дитини, підвищений ступінь суспільної небезпечності злочинів, дані про особу ОСОБА_4 , зокрема, його вік, ту обставину, що він в силу статті 89 КК раніше не судимий, не одружений, має базову середню освіту (9 класів), офіційно не працевлаштований, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
При цьому місцевий суд не встановив обставин, які пом'якшують ОСОБА_4 покарання, та визнав обставиною, яка обтяжує покарання, - вчинення кримінального правопорушення щодо особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах.
З огляду на наведене, районний суд вважав, що для виправлення ОСОБА_4 та попередження вчинення ним нових злочинів буде не достатнім застосування до нього позбавлення волі на певний строк.
Водночас суд першої інстанції, призначаючи покарання у виді довічного позбавлення волі в межах санкції, передбаченої пунктами 1, 2 частини другої статті 115 КК, дійшов висновку, що обставини вчиненого злочину та дані про особу ОСОБА_4 свідчать про те, що останній становить постійну та серйозну загрозу для суспільства, а інші, менш суворі заходи, окрім як довічне позбавлення волі, не здатні забезпечити захист суспільства та відповідати цілям покарання.
Суд апеляційної інстанції, перевіряючи вирок місцевого суду за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_5 , погодився з призначеним засудженому покаранням.
Зокрема, апеляційний дійшов слушного висновку, що обране ОСОБА_4 покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, що цілком відповідає загальним засадам призначення покарання та його меті, а також вимогам статей 50, 64, 65, 70 КК, є пропорційним і співмірним ступеню тяжкості вчиненого та його наслідкам.
Згідно з вимогами статей 3, 27 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
У статті 64 КК визначено, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.
Покарання у виді довічного позбавлення волі, як зазначила Велика Палата Верховного Суду переглядаючи судове рішення на підставі рішення Європейського суду з прав людини у справі «Петухов проти України № 2» є пропорційним та справедливим видом покарання за скоєння найтяжчих злочинів, не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та не являє собою порушення статті 3 цієї Конвенції.
Покарання у виді довічного позбавлення волі є тим видом покарання, що застосовується у випадках, коли необхідність призначення такого заходу примусу обумовлюється особливими обставинами, що обтяжують відповідальність, та виключною небезпечністю особи винного.
Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вважає, що призначене ОСОБА_4 покарання у виді довічного позбавлення перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчинених кримінальних правопорушень і особою винуватого, відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, буде гарантувати безпеку для суспільства, є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових злочинів.
Стосовно посилань захисника про неврахування судом першої інстанції обставин, які пом'якшують покарання засудженому, а саме щирого каяття та сприяння розкриттю злочинів, то Суд звертає увагу на те, що такі обставини згідно змісту оскаржуваних рішень не були встановлені судами попередніх інстанцій, а отже доводи в цій частині є неспроможними.
Водночас доводи касаційної скарги захисника щодо врахування як обставин, що пом'якшують покарання, знаходження ОСОБА_4 в пригніченому психоемоційному стані внаслідок воєнної агресії з боку рф, тяжке матеріальне становище, наявність хронічного психічного захворювання та перебування в стані вищевказаного захворювання в період вчинення кримінальних правопорушень відповідно до висновку судово- психіатричної експертизи, то вони були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.
Зокрема, апеляційний суд зазначив у своєму рішенні, що наведені вище обставини не є достатніми підставами для пом'якшення ОСОБА_4 покарання, враховуючи виключні обставини вчинених злочинів та дані про його особу, а також висновки судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої останній:
- на теперішній час страждає на хронічне психічне захворювання, крім того, виявлено симуляцію;
- відповідно до свого психічного стану може усвідомлювати свої дії та керувати ними;
- у період часу, якому відповідають правопорушення, ОСОБА_4 перебував у стані вищевказаного хронічного психічного захворювання, поза тимчасового розладу психічної діяльності;
- міг усвідомлювати свої дії та керувати ними;
- ОСОБА_4 на теперішній час відповідно до свого психічного стану не потребує застосування примусових заходів медичного характеру.
Отже, суд апеляційної інстанції ретельно перевірив доводи апеляційної скарги, які за своїм змістом є аналогічними доводам касаційної скарги, та надав на них вичерпні відповіді.
Такий висновок апеляційного суду належним чином вмотивований, з ним погоджується і Суд.
Отже, Суд не вбачає підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим унаслідок суворості.
Переконливих доводів, які б ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, вмотивованість їх висновків з питань справедливості призначеного ОСОБА_4 покарання, у касаційній скарзі не наведено.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК.
Враховуючи наведене, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірити їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги і наданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись пунктом 2 частини другої статті 428 Кримінального процесуального Кодексу України, Суд
постановив:
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2024 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 17 липня 2025 року відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3