ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
20 жовтня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/932/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Л.В. Поліщук,
суддів: Г.І. Діброви, Н.М. Принцевської,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД»
на рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 (суддя С.В. Літвінов, м.Одеса, повний текст складено 24.07.2025)
у справі №916/932/25
за позовом Державного підприємства «Морський торговельний порт «Південний»
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД»
про стягнення 51425,66 грн,
Короткий зміст позовних вимог
Державне підприємство «Морський торговельний порт «Південний» звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» про стягнення з останнього 51425,66 грн, з яких: 39292,55 грн - основної заборгованості, 3811,39 грн. - пені, 2750,48 грн. - штрафу, 4617,46 грн - інфляційних втрат та 953,78 грн - 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов укладеного між сторонами договору про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 в частині повної та своєчасної плати за встановлення сервітуту.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 позов задоволено в повному обсязі. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» на користь Державного підприємства «Морський торговельний порт «Південний» грошові кошти у загальному розмірі 51425,66 грн, з яких: 39292,55 грн основної заборгованості за договором, 3811,39 грн пені, 2750,48 грн штрафу, 4617,46 грн інфляційного збільшення, 953,78 грн 3% річних та 3028,00 грн витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду мотивоване обґрунтованістю та доведеністю заявлених позивачем позовних вимог.
Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Не погодившись з ухваленим рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» звернулося до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 у справі №916/932/25 та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Мотивуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначив, що Товариство з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» фактично не користувалось земельним сервітутом з початку введення в Україні воєнного стану, а тому послуги за договором про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 у спірний період фактично не були надані, у зв'язку з чим відсутні підстави для стягнення з нього відповідної заборгованості.
Позиція позивача щодо апеляційної скарги
У відзиві на апеляційну скаргу позивач, погоджуючись з мотивами оскаржуваного рішення суду, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Зокрема, позивач зазначив, що місцевий господарський суд вірно визначив правову природу договору як договору платного строкового сервітуту, яка полягає у встановленні речового права користування, а не в наданні чи отриманні послуг.
Крім того, позивач зазначив, що сам факт наявності укладеного між сторонами договору покладає на відповідача виконання взятих на себе договірних зобов'язань, зокрема, й оплати. У випадку, якщо відповідач стверджує, що не користувався/не користується земельним сервітутом, тягар доказування цього факту покладається на нього відповідно до загальних норм процесуального права. Натомість жодних доказів, окрім звичайних тверджень, від скаржника подано не було, в свою чергу, позивач довів суду зворотне, зазначивши, що у рамках справи №916/1473/24 рішенням Господарського суду Одеської області від 05.08.2024, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024, були задоволені позовні вимоги Державного підприємства «Морський торговельний порт «Південний» до Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» про стягнення заборгованості за договором про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018. У вказаній справі заборгованість відповідача стягувалась, починаючи з 31.07.2023, тобто відповідач вже під час дії воєнного стану користувався сервітутом та у період, зокрема, з 24.02.2022 по 31.06.2023 виконував свої зобов'язання щодо оплати за договором, при цьому в рамках розгляду справи №916/1473/2 відповідач не заперечував факт користування земельним сервітутом.
До того ж, як вказав позивач, чинні договори про спільне використання технологічних мереж №ОГЄ-106/д та про відшкодування витрат №ВГЕ-12/23п, укладені між позивачем та відповідачем, а також виконання своїх зобов'язань за ними додатково свідчать про користування відповідачем земельним сервітутом та про неможливість будь-яким іншим чином, аніж використанням сервітуту, задовольняти відповідачем свої потреби, пов'язані з його діяльністю.
Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції
Апеляційна скарга зареєстрована судом 08.08.2025 за вх.№3304/25.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.08.2025 для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В.Поліщук, суддів: Г.І. Діброви, Н.М. Принцевської.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.08.2025 відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» на рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 у справі №916/932/25 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду. Доручено Господарському суду Одеської області надіслати матеріали справи №916/932/25 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.
18.08.2025 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали справи.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» на рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 у справі №916/932/25.
Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі; розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи; апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
З огляду на ціну позову у даній справі, що становить 51425,66 грн і є меншим ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, перегляд оскаржуваного рішення за апеляційною скаргою вказаною ухвалою від 25.08.2025 постановлено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Також вказаною ухвалою від 25.08.2025 встановлено позивачу строк до 08.09.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз'яснено учасникам справи про їх право в строк до 08.09.2025 подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.
08.09.2025 позивач надіслав засобами поштового зв'язку відзив на апеляційну скаргу (вх.№3304/25/Д1 від 10.09.2025).
В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.
Фактичні обставини справи
Як вбачається з матеріалів справи, 17.05.2018 між Державним підприємством «Морський торговельний порт «Південний» (на момент укладання договору - Державне підприємство «Морський торговельний порт «Южний»), надалі - землекористувач, та Товариством з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД», надалі - сервітуарій, було укладено договір №УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту (надалі - договір), відповідно до умов пункту 1.1. якого земельний сервітут встановлюється відносно частини земельної ділянки державної форми власності, площею 152,0503 га, кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, що перебуває у постійному користуванні Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний», яка розташована за адресою: Одеська область, м. Южне (ділянка №8).
Згідно із пунктом 1.2. договору земельний сервітут загальною площею 0,2345 га встановлюється землекористувачем в інтересах сервітуарія на право проїзду на транспортному засобі по наявній під'їзній дорозі, згідно плану меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту (додаток №2) до договору, який є невід'ємною частиною цього договору.
Договір встановлює строковий платний земельний сервітут, який набирає чинності з моменту його державної реєстрації та діє до 31.12.2025 (пункт 2.1. договору).
У випадку, якщо за 30 календарних днів до закінчення строку дії договору жодна із сторін не повідомить іншу сторону про припинення дії договору, він вважається продовженим на той самий строк (пункт 2.2 договору).
У пункті 3.1. договору сторони погодили, що плата за встановлення сервітуту за договором встановлюється з розрахунку за один місяць, згідно з розрахунком плати (додаток №1 до цього договору), який є невід'ємною частиною цього договору.
Нарахування ПДВ на суму плати за цим договором здійснюється згідно з чинним податковим законодавством України.
Розмір плати за цим договором на кожний наступний рік перераховується сторонами шляхом коригування плати за право земельного сервітуту за попередній рік з урахуванням проведення щорічної індексації нормативної грошової оцінки на величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, визначеного Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, станом на 01 січня поточного року, та оформляється розрахунком плати на відповідний рік.
Відповідно до пункту 3.2. договору плата за договором вноситься сервітуарієм щомісячно не пізніше 15 числа кожного місяця, наступного за розрахунковим, шляхом здійснення прямого банківського перерахування коштів на розрахунковий рахунок землекористувача відповідно до виставленого землекористувачем рахунку.
У договорі сторони передбачили право землекористувача, зокрема: вимагати своєчасного внесення плати за цим договором (пункт 4.1.2); на відшкодування збитків, завданих землекористувачу в результаті господарської діяльності сервітуарія та на відшкодування збитків, завданих погіршенням якості земельної ділянки в результаті цієї діяльності (пункт 4.1.3.); отримувати плату за цим договором та розірвати договір в односторонньому порядку у випадку невиконання сервітуарієм умов договору або виникнення заборгованості з оплати за встановлення сервітуту протягом 3-х місяців підряд (пункт 4.1.5.).
За умовами пункту 4.3.1 договору, сервітуарій має право здійснювати проїзд на транспортному засобі по наявній під'їзній дорозі.
Положеннями договору передбачено обов'язки сервітуарія, зокрема: своєчасно сплачувати землекористувачу плату відповідно до умов цього договору (пункт 4.4.1.); виконувати умови цього договору та належно користуватися земельною ділянкою виключно для цілей та в порядку, передбаченому договором (пункт 4.4.2. договору).
Пунктом 5.2. договору передбачено, що дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках, передбачених статтею 102 Земельного кодексу України та статтею 406 Цивільного кодексу України.
Згідно із пунктом 6.1. договору за порушення його умов сторони несуть відповідальність згідно чинного законодавства України та умов договору.
Відповідно до пункту 6.2. договору у разі несвоєчасного внесення плати за земельний сервітут сервітуарій, в інтересах якого його встановлено, сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також штраф у розмірі 7 % від суми простроченого платежу.
Усі спори, що виникають з цього договору або пов'язані з ним, сторони будуть намагатися вирішувати шляхом переговорів. Якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку за встановленою підвідомчістю та підсудністю такого спору відповідно до чинного законодавства України (пункт 6.3 договору).
Сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим договором у разі, якщо вказане невиконання або неналежне виконання є результатом дії обставин непереборної сили, які матимуть місце після того, як цей договір буде підписаний сторонами, тобто в результаті подій непереборної сили, які відповідна сторона не могла ні передбачати, ні запобігти доступними засобами (пункт 7.1. договору).
Обставини непереборної сили включають: повені, пожежі, землетруси, вибухи, шторми, зсуви, епідемії та інші природні лиха, війни, військові дії, введення надзвичайного стану або воєнного стану на відповідній території, зміни законодавства, яке регулює відповідні положення договору, інші події непередбачуваного характеру, які не можуть бути попереджені силами і засобами, які наявні у сторін (пункт 7.2. договору).
Сторона, у якої виникли обставини непереборної сили, зобов'язана негайно (не пізніше 5-ти календарних днів з дня виникнення) повідомити іншу сторону про настання і/або припинення обставин непереборної сили. Підтвердженням обставин непереборної сили є документи, видані Торгово-промисловою палатою тієї країни, де сталися ці обставини непереборної сили, або іншими органами, уповноваженими засвідчити обставини непереборної сили. Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про настання або припинення обставин непереборної сили позбавляє відповідну сторону права посилатися на них (пункту 7.3 договору).
У пункті 8.1. договору сторони погодили, що право земельного сервітуту виникає після підписання цього договору сторонами з дати його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Згідно із пунктом 8.12. договору жодна зі сторін не вправі передати свої права і зобов'язання за цим договором третій стороні без письмової згоди іншої сторони.
За умовами пункту 8.16. договору, усі повідомлення, що пов'язані з виконанням цього договору, вважаються переданими однією стороною іншій стороні офіційно та відповідно до умов цього договору, якщо вони направлені поштою, засобами факсимільного зв'язку або передані під підпис уповноваженим представникам сторін.
Додатком №1 до договору є розрахунок плати. У додатку №2 до договору сторони погодили план меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту.
На виконання приписів договору, його було зареєстровано в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу 15544805 від 07.02.2019.
Відповідно до пунктів 3.1., 3.3. договору, землекористувачем, шляхом надіслання засобами поштового зв'язку, були виставлені сервітуарію рахунки на загальну суму 32292,55 грн, а саме:
-№437 від 30.04.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№537 від 31.05.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№634 від 30.06.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№721 від 31.07.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№816 від 31.08.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№894 від 30.09.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№1010 від 31.10.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№1116 від 30.11.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№1216 від 31.12.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ;
-№155-116 від 31.01.2025 на суму 3572,05 грн з ПДВ.
Предметом спору у даній справі є вимога про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» на користь позивача 51425,66 грн, з яких: 39292,55 грн - основної заборгованості, 3811,39 грн - пені, 2750,48 грн - штрафу, 4617,46 грн - інфляційних втрат та 953,78 грн - 3% річних.
Позиція суду апеляційної інстанції
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №УП-60/18п від 17.05.2018 є договором встановлення сервітуту, який підпадає під правове регулювання глави 32 Цивільного кодексу України.
Згідно пункту 2 частини першої статті 395 Цивільного кодексу України одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).
Відповідно до статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
За змістом частин першої, третьої статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Колегія суддів зазначає, що сервітут - це право, яке встановлюється в інтересах однієї особи за рахунок власника майна або іншої особи, яка володіє ним на законних підставах, та за своїм правовим змістом є правом обмеженого користування.
Підставою для встановлення сервітуту є наявність обставин, які свідчать про те, що особа, яка зацікавлена у встановленні сервітуту, не може задовольнити потреби за рахунок власного майна, тобто іншим способом, як встановлення прав користування чужим майном - сервітуту.
Отже, відносини, які виникають на підставі сервітуту, є подібними за змістом до відносин оренди та спрямовані на задоволення тих чи інших потреб і тій чи іншій речі без набуття права власності на неї.
Статтею 403 Цивільного кодексу України встановлено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном; сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку; особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
В свою чергу, сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
Частинами першою, третьою статті 404 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Згідно частини третьої статті 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Частиною першою статті 98 Земельного кодексу України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
За змістом частин другої - четвертої статті 98 Земельного кодексу України земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Згідно з пункту б) частини першої статті 99 Земельного кодексу України право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху є одним із видів земельного сервітуту, встановлення якого можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.
Згідно зі статтею 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Частиною третьою статті 101 Земельного кодексу України встановлено, що власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
Отже, договір №УП-60/18п від 17.05.2018 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарських зобов'язань відповідно до статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України).
Приписами статті 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
У пункті 3.1 договору №УП-60/18-п від 17.05.2018 сторони погодили, що плата за встановлення сервітуту за договором встановлюється з розрахунку за один місяць, згідно з розрахунком плати (додаток №1 до цього договору), який є невід'ємною частиною цього договору. Нарахування ПДВ на суму плати за цим договором, здійснюється згідно з чинним податковим законодавством України. Розмір плати за цим договором на кожний наступний рік перераховується сторонами шляхом коригування плати за право земельного сервітуту за попередній рік з урахуванням проведення щорічної індексації нормативної грошової оцінки на величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, визначеного Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин станом на 01 січня поточного року, та оформляється розрахунком плати на відповідний рік.
Відповідно до пункту 3.2. договору №УП-60/18-п від 17.05.2018 плата за договором вноситься сервітуарієм щомісячно не пізніше 15 числа кожного місяця, наступного за розрахунковим, шляхом здійснення прямого банківського перерахування коштів на розрахунковий рахунок землекористувача відповідно до виставленого землекористувачем рахунку.
Колегією суддів встановлено, що позивачем на виконання умов укладеного між сторонами договору про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 були виставлені відповідачу рахунки на загальну суму 32292,55 грн, а саме: №437 від 30.04.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №537 від 31.05.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №634 від 30.06.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №721 від 31.07.2024 на суму 3572,05грн з ПДВ; №816 від 31.08.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №894 від 30.09.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №1010 від 31.10.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №1116 від 30.11.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №1216 від 31.12.2024 на суму 3572,05 грн з ПДВ; №155-116 від 31.01.2025 на суму 3572,05 грн з ПДВ.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Між тим, відповідачем всупереч вказаних норм Господарського процесуального кодексу України не надано суду належних та допустимих доказів на спростування вимог позивача, а також доказів на підтвердження сплати позивачу 32292,55 грн боргу з плати за встановлення сервітуту за договором про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018.
Доводи відповідача про те, що він не користувався земельним сервітутом з початку введення в Україні воєнного стану, а тому послуги за договором про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 у спірний період фактично не були надані, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, по-перше, договір платного строкового сервітуту встановлює речове право користування, а не передбачає надання послуги, оскільки сервітут дає певне право користуватися чужою земельною ділянкою для задоволення потреб, що є об'єктивним правом, а не послугою, при цьому плата за сервітут є платою за користування земельною ділянкою, і це зобов'язання діє до тих пір, поки діє договір сервітуту. На момент виникнення у відповідача заборгованості усі умови договору, у тому числі вартість плати за право земельного сервітуту, порядок та строки здійснення розрахунків, були погоджені сторонами. При цьому відповідачем не надано доказів того, що він звертався із ініціативою внесення змін до договору в частині плати за право земельного сервітуту, здійснення розрахунків або його припинення у зв'язку з некористуванням земельним сервітутом. По-друге, рішенням Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 у справі №916/1473/24, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024, з відповідача стягнуто заборгованість за договором про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 за період липня 2023 року по лютий 2024 року, що додаткового свідчить про факт користування відповідним земельним сервітутом вже під час введення в Україні воєнного стану.
Таким чином враховуючи, що відповідачем не надано жодного належного доказу здійснення оплати за договором про встановлення строкового платного сервітуту №УП-60/18п від 17.05.2018 у спірний період, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача основного боргу у сумі 32292,55 грн.
Південно-західний апеляційний господарський суд також зауважує на тому, що невиконання вищезазначеного зобов'язання правильно кваліфіковане місцевим господарським судом як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а відповідача визнано таким, що прострочив виконання зобов'язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу.
Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України).
Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до частини другої статті 551 Цивільного кодексу України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Пунктом 6.2. договору №УП-60/18-п від 17.05.2018 передбачено, що у разі несвоєчасного внесення плати за земельний сервітут сервітуарій, в інтересах якого його встановлено, сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також штраф у розмірі 7 % від суми простроченого платежу.
Згідно із частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши наведені позивачем розрахунки з урахуванням вірного визначення періоду прострочення в межах визначеного позивачем періоду нарахування, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача в частині стягнення з відповідача 3811,39 грн - пені, 2750,48 грн - штрафу, 4617,46 грн - інфляційних втрат та 953,78 грн - 3% річних.
Оскільки жодних доводів стосовно неправильності проведеного судом першої інстанції розрахунків пені, штрафу процентів річних та інфляційних втрат апеляційна скарга не містить, а суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 269 Господарського процесуального кодексу України обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги при апеляційному перегляді справи, колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду в апеляційному порядку оскаржуване рішення в частині правильності розрахунків не переглядається.
Висновки суду апеляційної інстанції
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 21.07.2025 у справі №916/932/25 не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.
Розподіл судових витрат
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 276, 281, 282, 284
Господарського процесуального кодексу України,
Південно-західний апеляційний господарський суд
1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРКО ЛТД» залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2025 у справі №916/932/25 залишити без змін.
3.Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова набирає законної з дня її ухвалення та не підлягає оскарженню, крім випадків передбачених статтею 287 Господарського процесуального кодексу України.
Повну постанову складено 20.10.2025.
Головуючий суддя Л.В. Поліщук
Суддя Г.І. Діброва
Суддя Н.М. Принцевська