ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
15 жовтня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/3921/24
м. Одеса, проспект Шевченка, 29, зал судових засідань Південно-західного апеляційного господарського суду №1
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:
головуючого судді Савицького Я.Ф.,
суддів: Богацької Н.С.,
Діброви Г.І.,
секретар судового засідання - Полінецька В.С.,
за участю представників учасників судового процесу:
від прокурора: Капустін М.В., за посвідченням;
від позивача: Сваха А.Я., у порядку самопредставництва;
від відповідача-1: Тарановський Р.В., за ордером;
від відповідача-2: Самох М.Ю., за ордером;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор"
на рішення Господарського суду Одеської області
від 22 квітня 2025 року (повний текст складено 01.05.2025)
у справі № 916/3921/24
за позовом Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради
до відповідачів:
1. Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор"
про визнання недійсним договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку, -
суддя суду першої інстанції: Нікітенко С.В.,
місце винесення рішення: м. Одеса, проспект Шевченка, 29, Господарський суд Одеської області
Сторони належним чином повідомлені про час і місце засідання суду.
В судовому засіданні 15.10.2025, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
У вересні 2024 Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Одеської обласної ради (далі також - позивач, Одеська облрада) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради (далі також - відповідач-1, КНП «ОРКПЦ») та Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор" (далі також - відповідач-2, ТОВ «Мультистор»), в якому просив суд:
- визнати недійсним з моменту укладання договір оренди майна від 25.04.2019, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Мультистор" та Комунальним некомерційним підприємством "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради;
- зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Мультистор" (код ЄДРПОУ 41723692) звільнити земельну ділянку, загальною площею 65 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор послався на те, що сторонами договору оренди майна від 25.04.2019 укладено удаваний правочин, з метою приховування договору оренди земельної ділянки.
Так, зазначаючи, що відповідно до п. 1.1 спірного Договору в оренду передано тверде покриття загальною площею 65 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 (майно), з метою розміщення аптечного пункту, Прокурор наполягає на тому, що тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом благоустрою, а отже виходячи зі змісту укладеного між сторонами спірного пункту правочину, предметом договору є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради, відповідачу-2 - ТОВ "Мультистор" для використання її у своїй підприємницькій діяльності, а тому сторонами фактично вчинено удаваний правочин.
Окрім того, Прокурор вказує, що право постійного користування не надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду, оскільки таким правом наділений відповідний орган.
Оскільки сторонами Договору не було дотримано встановленого нормами земельного законодавства порядку передачі в користування (оренду) земельної ділянки, Прокурор вважає, що спірний Договір підлягає визнанню недійсним з моменту укладення. Також орендар зобов'язаний звільнити земельну ділянку, загальною площею 65 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
Також Прокурором обґрунтовано підстави для його представництва інтересів держави в суді та строки для звернення до суду із відповідним позовом.
Рішенням Господарського суду Одеської області 22.04.2025 у справі №916/3921/24 (суддя Нікітенко С.В.) позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради задоволені повністю. Визнано недійсним з моменту укладання договір оренди майна від 25.04.2019, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Мультистор" та Комунальним некомерційним підприємством "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради. Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Мультистор" звільнити земельну ділянку, загальною площею 65 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32. Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради та з Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор" на користь Одеської обласної прокуратури по 3028,00 грн. судового збору за подання позовної заяви.
Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що майданчик з твердим покриттям не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, який в свою чергу, також не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства. При цьому, виходячи зі змісту укладеного між сторонами спірного Договору, предметом найму визначений саме майданчик з твердим покриттям, яке слід вважати складовою частиною речі, тобто земельної ділянки, яка дає змогу використовувати ділянку за призначенням, при цьому, оскільки майданчик з твердим покриттям не має індивідуальних ознак, які відокремлюють його від будь-якої іншої частини земельної ділянки, на якій теж наявне покриття, відсутні підстави стверджувати про наявність у такого покриття ознак речі, яка може бути передана в оренду. З огляду на вказане, суд зазначив, що укладення Договору оренди твердого покриття дозволяло не виділяти земельну ділянку, площею 65,0 кв.м. із загальної земельної ділянки, площею 5,3096 га, не обґрунтовувати підстави такого надання та не проводити земельні торги, як того вимагає ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України, що свідчить про те, що між сторонами фактично вчинено удаваний правочин, оскільки за своєю правовою природою спірний Договір не може вважатись договором оренди нерухомого майна, а приховує договір оренди землі. А відтак, судом визнано обґрунтованими та доведеними доводи Прокурора та наявність правових підстав для задоволення позовних вимог стосовно визнання спірного Договору недійсним, як удаваного правочину.
Враховуючи, що вимога Прокурора про зобов'язання звільнити земельну ділянку є похідною від вимоги про визнання недійсним Договору, місцевий господарський суд також задовольнив вказану позовну вимогу.
Разом з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність звернення до суду із відповідним позовом саме Прокурора та відсутність з боку останнього пропуску позовної давності, враховуючи продовження цього строку на строк дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та, в подальшому, - на строк дії воєнного стану.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Мультистор" звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2025 у справі №916/3921/24 та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси відмовити повністю.
Так, на переконання апелянта, Прокурором не доведено факту порушення прав Одеської обласної ради, оскільки остання не є стороною Договору оренди майна від 25.04.2019. Також, обласна рада не є власником твердого покриття, яке було передане в оренду ТОВ “Мультистор», а право власності на нього належить територіальним громадам сіл, селищ, міст області. В результаті укладення спірного Договору, який сумлінно виконується відповідачем-2 шляхом сплати орендної плати та утримання орендованого майна в належному санітарному й технічному стані, власник земельної ділянки, звільнення якої вимагає Прокурор, не змінився. Оголошення про намір передати в оренду об'єкт спільної власності територіальних громад області - тверде покриття, площею 65,0 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, у встановленому порядку було розміщене в газеті “Одеські вісті». Отже, умови оренди було визначено у максимально конкурентний спосіб, що передбачає можливість будь-яких зацікавлених осіб запропонувати орендодавцю свої (можливо, більш вигідні) умови. Втім, через надходження лише однієї заяви на оренду, відповідний договір було укладено саме з ТОВ “Мультистор». Також, апелянт звертає увагу на те, що укладення Договору оренди майна від 25.04.2019 погоджувало Управління обласної ради з майнових відносин, будучи виконавчим органом Одеської обласної ради.
Також апелянт наполягає на тому, що висновок суду першої інстанції щодо удаваності Договору оренди майна від 25.04.2019 ґрунтується винятково на припущеннях, оскільки будь-яких доказів удаваності спірного Договору матеріали справи не містять. Зокрема, за твердженням ТОВ “Мультистор», відсутність у твердого покриття ознак об'єкта нерухомого майна не свідчить про те, що вказане тверде покриття не є індивідуально-визначеним майном та не може бути об'єктом оренди. Відносно індивідуалізації об'єкта оренди апелянт наголошує на тому, що сам Договір оренди від 25.04.2023 містить відомості про назву, площу та адресу об'єкта оренди; перед укладенням цього Договору проводилась оцінка об'єкта оренди; відповідно до Плану-схеми твердого покриття, наявного у матеріалах справи, останнє розташовано за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, що спростовує висновки суду першої інстанції про те, що «майданчик з твердим покриттям не має індивідуальних ознак, які відокремлюють його від будь-якої іншої частини земельної ділянки».
Як стверджує апелянт, заборони на передачу в оренду твердого покриття чинне законодавство не містить. Іншими словами, тверде покриття не є виключеним з цивільного обороту, а тому може бути об'єктом оренди (предметом договору найму). Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.05.2018 у справі №927/858/17 та від 20.06.2018 у справі №916/661/17, відповідач-2 зауважує, що тверде покриття за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Більш того, апелянт звертається до правової позиції Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 17.04.2025 у справі №921/144/24, відповідно до якої (п.п. 7.29. - 7.30. постанови) асфальтобетонне покриття може бути об'єктом оренди, поряд з будівлями, спорудами, приміщеннями, їх окремими частинами та іншим окремим індивідуально визначеним майном. З огляду на висновки Верховного Суду, наведені у вищезазначених постановах, апелянт вказує, що висновки суду першої інстанції про те, що тверде покриття є складовою частиною земельної ділянки є помилковими, оскільки вказані висновки суперечать їх об'єктивним характеристикам.
Крім того, апелянт вказує, що земельна ділянка може бути предметом правочину (в т.ч. удаваного) лише після її формування та державної реєстрації прав на неї. Між тим, земельна ділянка, на незаконному використанні якої наполягає Прокурор, не сформована, тобто не існує як окремий об'єкт цивільних прав, відтак, твердження Прокурора про передання ТОВ “Мультистор» в користування певної земельної ділянки є помилковими, а вимоги про її повернення - передчасними.
При цьому, на переконання заявника, судом першої інстанції проігноровано принцип свободи Договору
Детальніше доводи ТОВ «Мультистор», які є аналогічними аргументам відповідача-2, наведеним у відзиві на позовну заяву, викладені в апеляційній скарзі.
За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями, оформленого протоколом від 19.05.2025, для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Савицького Я.Ф., суддів: Богацької Н.С., Діброви Г.І.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор" на рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2025 у справі №916/3921/24; продовжено розгляд вказаної апеляційної скарги на розумний строк та призначено її до розгляду на 16.09.2025 о 14:45 год. Крім того, даною ухвалою учасникам справи встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
23.06.2025 до суду апеляційної інстанції від Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор не погоджується з доводами останньої та просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Зокрема, прокурором зазначено, що в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листом №53-4714вих-23 від 31.05.2023 окружною прокуратурою було повідомлено Одеську обласну раду як власника земельної ділянки про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано останній самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства. У відповідь Одеська обласна рада повідомила прокурора про те, що остання не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні Договору. Більш того, з наданих документів вбачається, що Одеська обласна рада фактично погоджувала спірний Договір (лист від 24.04.2019 №0501/1013). У зв'язку з відсутністю у Одеської обласної ради наміру звертатися до суду зі вказаного питання, саме прокурор і звернувся до суду для здійснення захисту порушених інтересів держави, а тому не можна вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Щодо посилання ТОВ «Мультистор» на нібито неправильне застосування норм матеріального права (удаваності правочину) прокурор вказує, що згідно з інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (долучено до матеріалів справи), відомості про перебування у власності/користувані КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" твердого покриття, площею 65 м2, яке є предметом спірного договору, відсутні. Це свідчить про невідповідність зазначених у Договорі відомостей стосовно об'єкта оренди та за допомогою яких можна було б ідентифікувати це тверде покриття.
Натомість у власності Одеської обласної ради є земельна ділянка, яка є сформованою та має кадастровий № 5110137600:71:007:0005. Загалом, саме частина цієї земельної ділянки і є предметом договору оренди, утім, на думку прокурора, сторони договору намагалися мінімізувати свої витрати та обійти процедуру отримання в оренду частини земельної ділянки, передбачену Земельним кодексом України.
Крім того, прокурор зазначає, що тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, що підтверджується нормами п. 4 ч. 1 ст. 13, п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", Інструкцією щодо заповнення форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затвердженої Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство".
За твердженням прокурора, укладення договору оренди твердого покриття дозволяло не виділяти земельну ділянку, площею 65 м2 із загальної земельної ділянки, площею 5,3096 га, не обґрунтовувати підстави такого надання та не проводити земельні торги, як того вимагає ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України.
Враховуючи вказане, на переконання прокурора, виходячи зі змісту укладеного між сторонами спірного договору, предметом якого фактично є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради ТОВ «Мультистор» для використання її у своїй підприємницькій діяльності (розміщення аптечного пункту), яка на законних підставах ТОВ «Мультистор» в оренду не передавалась, а тому сторонами фактично вчинено удаваний правочин, у зв'язку з цим можна дійти висновку про укладання договору оренди майна від 25.04.2019 всупереч вищепереліченим нормам законодавства щодо порядку укладення таких договорів.
24.06.2025 до суду апеляційної інстанції надійшли письмові пояснення Одеської обласної ради, в яких посилаючись на непоодинокі випадки неоднозначного тлумачення законодавства стосовно надання в оренду окремого індивідуально визначеного майна твердого покриття (асфальтований майданчик), позивач зазначив, що він звернувся до Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) з проханням надати роз'яснення чи може бути самостійним об'єктом орендних відносин окреме індивідуально визначене майно у вигляді твердого асфальтного або іншого покриття та яким критеріям воно повинно відповідати. У листі-відповіді ФДМУ зазначено, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками може бути предметом договору найму (оренди). Посилання щодо позиції ФДМУ стосовно віднесення асфальтового / асфальтобетонного / бетонного покриття до об'єкта оренди міститься на офіційному веб-сайті https://orenda.gov.ua/wpcontent/uploads/2021/02/fond10_16_96490.pdf.
До вказаних письмових пояснень позивачем долучено роздруківки запиту Одеської обласної ради до ФДМУ та листів - відповідей ФДМУ.
Ухвалою суду від 16.09.2025 задоволено клопотання ТОВ «Мультистор» про відкладення судового засідання на іншу дату та відкладено розгляд справи №916/3921/24 на 15.10.2025 о 15:00 год.
13.10.2025 до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання ТОВ «Мультистор» про відкладення судового засідання, призначеного на 15.10.2025, на іншу дату з посиланням на те, що у Товариства змінився представник, якому необхідний час для ознайомлення з матеріалами справи.
Розглянувши вказане клопотання, судова колегія зазначає, що відповідно до ч.ч. 11, 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
При цьому, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є саме неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Водночас, відповідачем у клопотанні про відкладення розгляду справи не наведено жодних об'єктивних причин, які унеможливлюють розгляд справи саме 15.10.2025 з урахуванням того, що діюче законодавство не обмежує представництво інтересів в суді певним колом осіб, а тому відповідна юридична особа мала достатньо часу забезпечити явку в судове засідання іншого представника, крім адвоката, враховуючи можливість брати участь у судових засіданнях особисто - в порядку самопредставництва.
Таким чином, судова колегія наголошує, що інтереси ТОВ «Мультистор» може представляти не тільки новий адвокат (який, за його твердженням, не обізнаний з матеріалами даної справи), а, наприклад, й керівник останнього, який не змінювався з моменту відкриття судового провадження у даній справі, а тому має бути обізнаним з цією справою
При цьому, судова колегія враховує, що відповідачем не заявлено про необхідність надання додаткових доказів, клопотань або інших заяв, які він не мав можливості своєчасно подати суду, які могли б вплинути на встановлені судом першої інстанції обставини, що додатково свідчить про те, що вищезазначені обставини, наведені ТОВ «Мультистор» не позбавляють суд права вирішити спір у даній справі.
За таких обставин, з огляду на необхідність дотримання розумного строку розгляду апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відхилення клопотання відповідача-2 про відкладення судового засідання.
15.10.2025 в судове засідання з'явились представники всіх учасників справи, які виклали свої правові позиції.
Представник ТОВ «Мультистор» підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а оскаржуване рішення - скасувати, у задоволенні позовних вимог - відмовити. Позицію ТОВ «Мультистор» підтримали представник позивача - Одеської обласної ради та представник відповідача-1 - Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради.
Представник прокуратури заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення без змін.
У судовому засіданні 15.10.2025 оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Згідно зі ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників учасників процесу, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне.
З огляду на матеріали справи вбачається, що 25.04.2019 між Комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Мультистор» (орендар) укладено Договір оренди майна (далі - Договір).
При цьому, як встановлено судом першої інстанції, відповідно до п. 1 рішення Одеської обласної ради від 19.06.2019 № 978-VII припинено Комунальну установу “Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342), шляхом її перетворення у Комунальне некомерційне підприємство “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради. Крім того, згідно з п. 1 рішення Одеської обласної ради від 03.06.2022 431-VIII, змінено назву Комунальне некомерційне підприємство “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради на комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради.
Відповідно до п. 1.1. Договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування тверде покриття загальною площею 65 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно із незалежною оцінкою від 14.03.2019 становить 331814 грн (у подальшому - майно), з метою розміщення аптечного пункту.
Згідно з п. 2.1. Договору, орендар вступає у строкове платне користування майном після підписання акту приймання-передачі майна.
Орендоване майно залишається на балансі орендодавця та зараховується на позабалансовий рахунок орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим (п. 2.5. Договору).
Пунктом 3.1 Договору встановлено, що орендна плата перераховується орендодавцю щомісячно не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, та за домовленістю сторін без ПДВ за перший місяць оренди квітень 2019 року становить 2950,00 грн. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.
Орендар повинен підтримувати орендоване майно у справному стані, за власний рахунок здійснювати поточний ремонт, запобігати його псуванню та пошкодженню, а у разі припинення Договору - повернути майно орендодавцеві в належному стані, не гіршому ніж на час його передачі в оренду, з урахуванням нормального рівня зносу.
За п. 9.1. Договору, він діє з 25.04.2019 і до 25.04.2029 (включно).
Положеннями п. 9.9. Договору передбачено, що останній може бути розірвано на вимогу однієї з сторін за рішенням господарського суду, у разі невиконання іншою стороною своїх зобов'язань за цим Договором, а також у випадках, передбачених чинним законодавством України.
Договір підписано контрагентами та скріплено печатками.
Також, 25.04.2019 між орендодавцем і орендарем був складений акт №1 приймання-передачі майна за Договором оренди майна б/н від 25.04.2019, згідно якому орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування тверде покриття загальною площею 65 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, з метою провадження медичної практики.
Разом з цим, матеріали справи свідчать, що 09.04.2013 було зареєстровано право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради на земельну ділянку площею 5,3096 га із кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, що підтверджується Інформацією №318171897 від 20.12.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
Також у власності Одеської обласної ради перебувають нежитлові будівлі та споруди, загальною площею 26830,9 кв.м. Між тим, право постійного користування належить КНП “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради.
Крім того, згідно з інформацією про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису 3522056) 11.11.2013 було зареєстровано право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою, площею 5,3096 га за правокористувачем - Обласною комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342) (нині - Комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради»), що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №13350417 від 25.11.2013.
Також в матеріалах справи наявні наступні документи:
- лист Управління обласної ради з майнових відносин від 24.04.2019 вих. №0501/1013 щодо погодження Комунальній установі “Одеський обласний онкологічний диспансер» укладення з ТОВ «Мультистор» договору оренди на користування твердим покриттям загальною площею 65,0 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, з метою розміщення аптечного пункту;
- план-схема твердого покриття, загальною площею 65,0 кв.м. за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32;
- загальні відомості та висновки щодо визначення ринкової вартості об'єкта оцінки для розрахунку орендної плати, надані ТОВ «Українське Консалтингове Бюро», відповідно до яких об'єктом оцінки є тверде покриття - асфальтована площадка;
- наказ КУ Одеський обласний онкологічний диспансер» від 15.04.2019 №42 щодо укладення договору оренди твердого покриття, загальною площею 65,0 кв.м;
- акти наданих послуг та банківські виписки за період з 01.04.2019 по 08.10.2024 щодо належних розрахунків за Договором від 25.04.2019.
Також, в матеріалах справи наявний наданий Одеською обласною радою лист Фонду державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490 “Щодо надання роз'яснень з питань оренди», в якому викладена позиція ФДМУ щодо віднесення асфальтового (асфальтобетонне, бетонне) покриття до об'єкту оренди та вказано, зокрема, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою) (т.1 а.с. 112-113).
Разом з цим, як зазначає прокурор, відповідно до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про перебування у власності/користування КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради твердого покриття, площею 65 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, відсутні, що свідчить про невідповідність зазначених у Договорі відомостей стосовно об'єкта оренди та за допомогою яких можна було б ідентифікувати тверде покриття на земельній ділянці, яка має кадастровий № 5110137600:71:007:0005 й перебуває у власності Одеської обласної ради.
Як встановлено судом першої інстанції, у листі від 02.05.2024 № 53-3901ВИХ-24 (т. 1, а.с. 54-56) прокурор просив Одеську обласну раду розглянути питання про вжиття заходів реагування з метою усунення порушень земельного законодавства щодо укладеного договору оренди майна від 25.04.2019 та поновлення прав Одеської обласної ради, в тому числі шляхом звернення до суду з позовною заявою.
У листі від 21.06.2024 №2184/0/03-14/24/1089 Одеська обласна рада повідомила прокурору про те, що укладений, відповідно до вимог діючого законодавства, з ТОВ «Мультистор» договір оренди майна від 25.04.2019 є договором оренди саме окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, а тому ствердження прокурора щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження (т. 1, а.с. 58-60).
Листом від 06.09.2024 №53-7015ВИХ-24 прокурор повідомив Одеську обласну раду в порядку ст. 23 Закону України “Про прокуратуру», що окружною прокуратурою готується позовна заява в інтересах держави в особі Одеської обласної ради (т. 1, а.с. 63-64).
Враховуючи викладене, господарський суд дійшов висновку про дотримання прокурором вимог, передбачених ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» для представництва прокурором інтересів держави в суді та можливість розгляду позовних вимог по суті.
Вважаючи, що Договір оренди майна від 25.04.2019 є удаваним та вчинений сторонами для приховування іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, прокурор в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до господарського суду з даним позовом.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступних висновків.
Щодо доводів апелянта стосовно відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Одеської обласної ради.
За положеннями ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.
За змістом ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті, за якою прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
У розумінні наведених положень прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч.2 ст. 129 Конституції України).
Згідно з рішенням Конституційного Суду України №3-рн/99 від 08.04.1999 року під поняттям орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник, у кожному конкретному випадку, самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
При цьому, «нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію наведено в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).
Велика Палата Верховного Суду 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин, відповідно до ст. ст. 8 Земельного кодексу України, належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом у справі №916/3921/24, визнав належним суб'єктом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Одеську обласну раду, оскільки остання є власником земельної ділянки, на якій розташований майданчик з твердим покриттям, який є предметом спірного договору оренди.
Відповідно до ст.ст. 319, 386 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.
Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
Таким чином, Одеська обласна рада як орган, як власник, має повний комплекс прав та обов'язків щодо відповідної земельної ділянки.
Зважаючи на викладене, Одеська обласна рада є органом уповноваженим у даних правовідносинах на захист інтересів держави у розумінні положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки вона приймає рішення щодо розпорядження комунальним майном балансоутримувача - Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради».
Як вказує прокурор, Одеська обласна рада була проінформованою прокуратурою про порушення інтересів держави, яке полягає порушенні законності набуття відповідачем-2 права користування на земельну ділянку комунальної власності.
Так, Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» скеровано лист від 02.05.2024 № 53-3901ВИХ-24 до Одеської обласної ради, в якому обласну раду як власника земельної ділянки поінформовано про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства.
Зазначений лист окружної прокуратури, розглянуто Одеською обласною радою та 21.06.2024 надано відповідь, з якої вбачається, що обласна рада не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні Договору.
Тобто, про виявлені порушення вимог земельного законодавства прокурором заздалегідь проінформовано позивача та надано час для реагування на стверджувальні прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.
Однак, Одеська обласна рада заходи щодо усунення порушень законодавства та інтересів держави після отримання повідомлення, не здійснює захист інтересів держави і не вбачає необхідності у його здійснені; звернення з позовною заявою до суду не вживала.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, Верховний Суд зазначив, що, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій у даному випадку стала усвідомлена поведінка уповноваженого суб'єкта на захист порушених інтересів у даній справі - Одеської обласної ради, яка виразилась у фактичної відмові здійснити будь-які заходи щодо вирішення суспільно значимого питання законності набуття права користування на земельну ділянку, що перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, в особі Одеської обласної ради.
У цьому контексті судова колегія звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.02.2019 у справі №905/803/18, відповідно до якого відсутність позовної роботи з відповідачем у справі свідчить про не здійснення захисту законних інтересів уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів.
З огляду на викладене, судом відхиляються посилання апелянта на те, що прокурор не довів підстав для представництва інтересів держави в суді.
Щодо суті спору.
Як зазначалось вище, апелянт наполягає на тому, що спірний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою, а саме майданчиком твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання.
У зв'язку з цім відповідач-2 вважає твердження прокурора про удаваність договору оренди нерухомого майна від 25.04.2019 хибними.
В свою чергу, прокурор посилається на невідповідність договору оренди від 25.04.2019 вимогам чинного законодавства, оскільки тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, а отже не являється предметом оренди, у відповідності до ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України, якою визначено, що об'єктом оренди можуть бути:
- державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Таким чином, на переконання прокурора, фактично між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з передачею в оренду земельної ділянки.
У зв'язку з цим, судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до положень ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішньої волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ч.1 ст.236 Цивільного кодексу України).
У свою чергу, частиною 1 ст. 235 Цивільного кодексу України встановлено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Тобто, може існувати ситуація, коли є два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц.
Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести, для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Наведена норма прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, однак визначає необхідність застосування до правовідносин, які виникли з цього правочину, норм, що регулюють правочин, який насправді вчинено сторонами.
Оскільки згідно із ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору надання послуг, а також з'ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший, зокрема оренди землі.
При цьому, судам належить врахувати, що досліджуючи загальну мету договору, слід з'ясувати чи не було досягнуто сторонами згоди щодо всіх істотних умов такого договору, який прикриває юридично оформлений договір.
Як вже зазначалось вище, правовідносини між КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» як орендодавцем та ТОВ «Мультистор» як орендарем виникли на підставі укладеного між ними договору оренди нерухомого майна від 25.04.2019, що належить до спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Одеської області, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно: тверде покриття (предмет оренди) загальною площею 65 кв.м., розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 та перебуває на балансі КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» ООР.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За положеннями ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Якщо договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (ч.ч.1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
Статтею 760 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).
Положеннями ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України визначено, що об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у відповідній редакції), який регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.
Згідно п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладання спірного Договору), оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що об'єктами оренди, зокрема, є:
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);
- інше окреме індивідуально визначене майно.
Частиною 1 ст. 181 Цивільного кодексу України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні (Інструкція щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затверджена Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство").
Статтею 7 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» передбачено підстави для відмови у включенні майна до одного з Переліків або виключення майна з одного із Переліків. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону, однією із таких підстав є неможливість передачі відповідного майна в оренду згідно із ч. 2 ст. 3 цього Закону, якою визначено перелік об'єктів, які можуть бути об'єктами оренди.
Судова колегія зауважує, що до об'єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», не відноситься тверде покриття.
Таким чином, слід дійти висновку, що індивідуально визначене майно підприємств, до якого, за вищенаведеними ознаками, відноситься і тверде покриття, є об'єктом оренди згідно з вимогами ст. 3 даного Закону.
В підтвердження вказаних висновків апеляційна колегія у даному випадку наголошує на тому, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати останню правову позицію Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду (аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.08.2024 у справі № 904/2839/21 від 22.08.2024 у справі № 910/10968/23, від 27.08.2024 у справі № 910/31605/15), оскільки в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах, за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції, слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об'єднаної палати касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками Об'єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного господарського суду, як і цивільного (див. постанови Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 130/1001/17, від 18.01.2021 у справі № Б-23/75-02, від 29.09.2021 у справі №166/1222/20, від 17.01.2024 у справі № 932/9029/23).
Так, станом на теперішній час, правова позиція Верховного Суду щодо тлумачення норми права, а саме ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» змінилася і у постанові Спільної Палати Верховного Суду від 17.04.2025 у справі №921/144/24 викладений висновок про те, що поняття «приміщення» слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об'єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об'єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об'єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна.
Тому при вирішенні питання, чи є асфальтобетонне покриття об'єктом оренди, Верховний Суд відступив від свого попереднього висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі №917/565/22, де виснував, що спірний об'єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення не є приміщенням в силу положень закону, а тому не підпадає під дію абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Отже, остання правова позиція Верховного Суду у складі Судової Палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду полягає у тому, що асфальтобетонне покриття може бути об'єктом оренди, поряд з будівлями, спорудами, приміщеннями, їх окремими частинами та іншим окремим індивідуально визначеним майном.
Водночас, у постанові Спільної Палати Верховного Суду від 17.04.2025 у справі №921/144/24 також звернуто увагу на те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 13.07.2022 у справі №199/8324/19. Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України). Зокрема, законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20.
З огляду на зазначене, судова колегія вказує, що тверде покриття (у даному випадку - асфольтоване) нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України. Однак, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним Договору оренди такого майна.
Апеляційний суд враховує, що відповідно до вимог ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Приписами ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема, на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.
В контексті наведеного судова колегія вважає за доцільне навести думку профільного органу з цього питання, викладену у листі Фонду Державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490, який наявний у матеріалах даної справи та у вільному доступі в мережі інтернет, зокрема, за посиланням: https://orenda.gov.ua/roziasnennia-zakonodavstva/shchodo-mozhlyvosti-orendy-okremykh-obiektiv-derzhavnoi-vlasnosti/ (т. 1 а.с. 112-113). У даному Листі Фонд, з посиланням на норми статтей 760, 181, 182, 185 Цивільного кодексу України, а також вимог статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, вказав, що «Споруди - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій. Подібне визначення містять Податковий кодекс України, Національний стандарт №2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442.
У свою чергу Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений і введений в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, містить визначення споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Вказаним Державним класифікатором окремо виокремлено інженерні споруди.
Інженерні споруди -це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.
Таким чином, асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою)».
За наведених обставин спірне майно за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України “Про оренду державного та комунального майна».
З урахуванням загальних засад приватного права, закріплених у ст. 3 Цивільного кодексу України, до оскаржуваних договорів застосовується правило favor conractus. З огляду на принцип глумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова КЦС ВС від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).
Дослідивши предмет спірного Договору оренди майна від 25.04.2019, об'єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим (асфальтним) покриттям, загальною площею 65,0 кв.м., проаналізувавши його умови та положення, суд прийшов до висновку, що спірний правочин має всі істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, у відповідності до типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженому Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 №1774 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 21.12.2000 року за №931/5152 (наказ був чинний станом на дату укладення спірного договору); крім того, спірний Договір укладений між сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент укладання оспорюваного договору) та відповідає примірному договору оренди нерухомого майна, іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, зразок якого затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2020 №820.
В свою чергу, типовий договір оренди землі, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 №220, відрізняється за змістом від типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності.
Зокрема, матеріали справи свідчать, що об'єкт оренди - тверде асфальтне покриття має оціночну вартість, яка складена суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ «Українське Консалтингове Бюро» для визначення об'єктивної вартості комунального індивідуально визначеного майна, яке передавалось в оренду за спірним Договором та передувало укладенню спірної угоди.
Відповідний звіт визначає об'єктом оцінки тверде покриття - неогороджений майданчик загальною площею 65,0 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 та обліковується на балансі КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради.
В свою чергу, земля не може виступати об'єктом оцінки при складанні такого звіту.
Таким чином, матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки (правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України).
У зв'язку з чим відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України.
Отже, дослідивши обставини спору, умови укладеного Договору та норми чинного законодавства, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав вважати укладений між КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» та ТОВ «Мультистор» 25.04.2019 Договір оренди майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого, до правовідносин за спірним Договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.
Прокурор, всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(II)/2020), просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України “Про оренду державного та комунального майна».
Крім того, судова колегія наголошує на тому, що як зазначалось вище, відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України).
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.10.2019 у справі №923/876/16 тощо.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Реалізуючи право на судовий захист, передбачене статтею 55 Конституцією України, статтею 1 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Судова колегія вважає за необхідне зазначити, що відповідно до матеріалів даної справи, ні Орендар (ТОВ «Мультистор»), ні Орендодавець (Комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради»), ні (більш того) Одеська обласна рада (в інтересах якої звернувся прокурор з відповідним позовом) не висувають будь-яких заперечень, зауважень або незгоди як з окремими умовами укладеного Договору оренди нерухомого майна від 25.04.2019, так і з укладанням спірного Договору в цілому.
Навпаки, як вбачається з листа Одеської обласної ради від 21.06.2024 №2184/0/03-14/24/1089, остання, з посиланням на норми чинного законодавства, повністю підтримує укладення спірного Договору від 25.04.2019; вказує, що зазначений Договір є саме договором оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття; також Одеською обласною радою зазначено, що ствердження прокурора щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження.
Апеляційна колегія звертає увагу на те, що з моменту укладення Договору та до подання прокурором позову у даній справі, Договір жодною стороною не оспорювався, виконувався Орендарем, що свідчить про фактичне визнання і виконання обома сторонами умов вчиненого правочину. Матеріали справи свідчать, що враховуючи платність спірного Договору, Орендар належним чином виконує свої обов'язки по оплаті користування об'єктом оренди, про що свідчить інформація по рахунку ТОВ «Мультистор», яка надана АТ КБ «Приват Банк» та міститься у матеріалах справи. Відповідно до банківської виписки за період з 01.04.2019 по 08.10.2024, ТОВ «Мультистор» щомісяця регулярно сплачує Орендодавцю орендну плату за спірним Договором, а тому і з економічної точки зору Договір оренди нерухомого майна від 25.04.2019, укладений між КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» ООР та Товариством, є вигідним для держави та жодним чином не порушує її інтереси.
Вищевикладені обставини та докази у справі свідчать про дійсність та виконання умов Договору від 25.04.2019 сторонами, а також про наміри сторін та спрямованість їхнього волевиявлення укласти саме Договір оренди нерухомого майна (майданчику з твердим покриттям), метою якого є здійснення господарської діяльності.
Разом з тим, позовна заява заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси не містить посилань на норми законодавства, які були порушені відповідачами при укладенні оскаржуваного Договору.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).
Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Підсумовуючи усе вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що прокурором не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами підстави для визнання недійсним Договору оренди майна від 25.04.2019, укладеного між ТОВ «Мультистор» та КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" ООР.
Також, відповідно до норм Господарського процесуального кодексу України, прокурором не доведено порушення сторонами спірного Договору прав Одеської обласної ради будь-яким шляхом, з урахуванням того, що Одеська обласна рада не є органом, що здійснює управління майном, що є предметом оспорюваного Договору; не є стороною спірного Договору і особою, права та законні інтереси якої потребують в даному випадку судового захисту.
Відповідно до положень чинного законодавства відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способом, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, тому судовою колегією відхилені аргументи скаржника в цій частині в повному обсязі.
Таким чином, з огляду на усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор" про визнання недійсним Договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку - не підлягають задоволенню судом, у зв'язку з їх не відповідністю фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, недоведеністю та безпідставністю, що не було враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 п. 2 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи, що рішення господарського суду про задоволення позовних вимог прийнято при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор", скасування рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2025 у справі №916/3921/24, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладаються на прокуратуру.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 277, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мультистор" - задовольнити.
Рішення Господарського суду Одеської області від 22.04.2025 у справі №916/3921/24 - скасувати.
У задоволенні позовних вимог Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради - відмовити.
Стягнути з Одеської обласної прокуратури 7 267,20 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.
Доручити Господарському суду Одеської області на виконання даної постанови видати відповідний наказ із зазначенням необхідних реквізитів сторін.
Матеріали справи №916/3921/24 повернути до Господарського суду Одеської області.
Постанова відповідно до вимог ст. 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у 20-денний строк.
Повний текст постанови складений та підписаний 20.10.2025.
Головуючий суддя Савицький Я.Ф.
Суддя Богацька Н.С.
Суддя Діброва Г.І.