Справа 359/11146/25
Провадження 2-а/359/134/2025
20 жовтня 2025 року м. Бориспіль
Бориспільський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого судді Чирки С.С.,
при секретарі судового засідання Кулик Т.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Герасимовської Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департамента патрульної поліції про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,
Позивач звернувся до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з вказаним адміністративним позовом у якому просить суд скасувати постанову серії ЕНА №5672197 від 08.09.2025 року, провадження у справі закрити та стягнути з відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн.
Свої вимоги, обґрунтував тим, що 08.09.2025 в м. Києві на Бориспільському шосе він керував транспортним засобом AUDIA4 ALLROAD, AI0988TC, та був зупинений на блокпосту КП 503 працівником поліції. Відносно нього винесено протиправну та незаконну постанову про накладення адміністративного стягнення у розмірі 425,00 грн., а саме за порушення п. 2.4 (а) ПДР України. За вказане правопорушення притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.126 КУпАП.
Зазначає, що не порушував будь яких правил ПДР України, тому вимога працівника поліції про пред'явлення водієм документів передбачених п. 2.4 (а) ПДР України є неправомірною. Також звернув увагу, що під час зупиники транспортного засобу на блокпосту поліцейські мають право вимагати від водія лише документ, що посвідчує його особу. Тому, вимога працівників поліції пред'явити посвідчення водія та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, а також під час зупинки на території блокпосту є незаконною.
Ухвалою судді від 19.09.2025 року відкрито провадження у вказаній справі та призначено судове засідання.
25.09.2025 від представника відповідача Департаменту патрульної поліції надійшов до суду відзив на позовну заяву. В обґрунтування якого вказав на те, що твердження викладені позивачем у позові є хибними, а позовні вимоги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Зазначає, що з боку інспектора не було порушено процедуру розгляду справи, а під час винесення спірної постанови, поліцейський діяв на підставі та в межах повноважень, та у спосіб, що передбачений законодавством України. Також зазначили, що зупинка транспортного засобу позивача мала місце в умовах воєнного стану для здійснення поліцейського контролю, були достатні правові підстави для зупинки транспортного засобу та перевірки документів. Крім того зазначили, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути спів мірною, а вимога позивача про стягнення з відповідача 10 000 грн. правої допомоги не є співмірною позовним вимогам про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у розмірі 425,00 грн., розгляд справи відбувається за правилами спрощеного позовного провадження. Тому просять у задоволенні позову відмовити.
30.09.2025 від представника відповідача Департаменту патрульної поліції надійшло клопотання про доручення доказів до матеріалів справи-оптичний диск з відеозаписом з портативного відео реєстратора (бодікамери) розгляду справи, та відеозапис факту зупинки на блок посту КП 503 з системи відео спостереження «Безпечне місто».
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та наполягали на їх задоволенні, оскільки правила дорожнього руху він не порушував .
Від представника відповідача надійшов відзив на позов в якому просить суд у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши позивача, представника позивача, дослідивши матеріали справи суд дійшов наступного висновку.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Встановлено, що поліцейським 2 взводу 1 роти 1 батальйону полку 2 Управління патрульної поліції в місті Києві капралом поліції Дерко Андрієм Андрійовичем 08.09.2025 винесена постанова про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення серії ЕНА № 5672197.
Вказаною постановою позивача ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.126 КУпАП , та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425 гривень.
З постанови слідує, що 08.09.2025 о 08:15:18 в м. Київ, проспект Миколи Бажана,3 був зупинений на блок-посту КП 503, та категорично відмовився пред'явити документи, особу встановлено по базі ІПНП з фотокарткою, чим порушив п.2.4 (а) ПДР України, а саме керування особою, яка не пред'явила посвідчення водія, реєстраційного документу та ТЗ, а також полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності від власників наземних ТЗ.
За приписами п. 1.9 Правил дорожнього руху, особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Пунктом 1.3 Правил дорожнього руху України передбачено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил.
Оскаржуваною в межах спірних правовідносин постановою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення ПДР України, а саме за те, що він не пред'явив на вимогу працівника поліції посвідчення водія та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу під час його зупинки, що є порушенням п. 2.4 (а) ПДР України, відповідальність за яке передбачене ч.1 ст. 126 КУпАП.
Статтею 14 Закону України "Про дорожній рух" від 30.06.1993 № 3353-XIIвказано, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху. Пунктом 1.3 Правил дорожнього руху затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 № 1306(далі - ПДР України) зазначено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил.
Пунктом 2.1 "а" ПДР України передбачено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі: посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
Згідно п. 2.4 ПДР України, на вимогу поліцейського водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також: пред'явити для перевірки документи, зазначені в пункті 2.1; дати можливість перевірити номери агрегатів і комплектність транспортного засобу; дати можливість оглянути транспортний засіб відповідно до законодавства за наявності на те законних підстав, у тому числі провести з використанням спеціальних пристроїв (приладів) перевірку технічного стану транспортних засобів, які відповідно до законодавства підлягають обов'язковому технічному контролю.
Аналогічні положення закріплені законодавцем також у статті 16 Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року №3353-XII. А саме, водій зобов'язаний мати при собі та на вимогу поліцейського, пред'являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (стаття 16 Закону України «Про дорожній рух»).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 126 КУпАП керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка"), - тягне за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. З аналізу вищенаведених норм вбачається, що згідно законодавства України на вимогу поліцейського, водій транспортного засобу зобов'язаний пред'являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб.
Згідно з ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
У силу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, усі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. При цьому принцип презумпції невинуватості застосовується і до адміністративних правопорушень, що визнав ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" (остаточне рішення від 15 травня 2008 року).
Позивачем заперечено факт порушення ПДР України.
На підтвердження вини позивача в порушенні ним п.«а» п. 2.4 ПДР України, відповідачем додано відеозаписи- оптичний диск з відеозаписом з портативного відео реєстратора (бодікамери) розгляду справи, та відеозапис факту зупинки на блок посту КП 503 з системи відео спостереження «Безпечне місто». При цьому дослідивши дані докази встановлено, що на відеозаписах зафіксований рух транспортних засобів на блок-посту та відсутній факт порушення позивачем вимог п.2.4 «а» ПДР України на блок-посту .
Будь-яких належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 порушив вимоги п.2.4 «а» ПДР України стороною відповідача не надано.
Відповідачем не надано доказів, які б спростовували наведені позивачем твердження про те, що він не порушив п. 2.4 «а» ПДР України та не вчиняв адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.126 КУпАП. Позивач заперечує проти вчинення адміністративного правопорушення, тоді як відповідачі, будучи суб'єктами владних повноважень у спірних відносинах не надали доказів правомірності прийнятого рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, в зв'язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право:
1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення;
2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи);
3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення;
4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Відповідно до положень КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події і складу адміністративного правопорушення.
Наявність події і складу правопорушення доводиться шляхом подання доказів.
Склад правопорушення - це наявність об'єктивних та суб'єктивних ознак, за наявності яких діяння вважається адміністративним правопорушенням. Відсутність хоча б однієї з ознак означає відсутність складу.
Під час розгляду справи встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_1 у зазначеному в постанові місці та в зазначений час порушив п. 2.4 «а» ПДР України, а тому він не є суб'єктом відповідальності за ч.1 ст.126 КУпАП.
Відповідно до ч. 1 ст. 247 КУпАП - провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
За таких обставин, та враховуючи, що відповідачем під час розгляду цієї справи не було доведено правомірності спірної постанови через ненадання доказів вчинення правопорушення, суд доходить висновку, що оскаржувана постанова підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі на підставі п. 3 ч. 3 ст. 286 КАС України, п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП.
Стосовно розподілу судових витрат по справі суд виходить з наступного.
Положенням частини 1 ст. 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч.ч. 1, 7 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На підтвердження понесених витрат надано копії: договору про надання правової допомоги № 12.09/25 (де зазначено, що гонорар складається з складання позовної заяви та направлення її до суду, клієнт сплачує - 5000,00 грн та після відкриття провадження у справі клієнт сплачує решту - 5000,00 грн.), свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю Герасимовської Н.М.
Відповідно до Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Так, з метою отримання послуг з професійної правничої допомоги, позивач звернувся до адвоката, та на підтвердження понесення судових витрат надав відповідні документи.
Отже з огляду на наведені вище обставини, внаслідок судового розгляду справи позивач був вимушений понести витрати на професійну правничу допомогу.
Оцінивши докази на підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу, суд вважає, що заявлена вартість правничої допомоги є неспівмірною з урахуванням складності справи та часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт, та є завищеним з урахуванням обставин справи.
Відповідно до ч.ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд зауважує, що матеріалами справи підтверджено понесення позивачем витрат на правову допомогу, втім сума таких витрат, з урахуванням заперечень відповідача, підлягає зменшенню.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.07.2020 в справі №362/3912/18 та додатковій постанові Верховного Суду від 30.09.2020 у справі №201/14495/16-ц.
Так, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Суд зазначає, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 362/3912/18 та від 31.07.2020 у справі № 301/2534/16-ц.
Так, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України».
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Водночас, адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту.
З огляду на викладене, проаналізувавши належним чином матеріали справи та долучені позивачем докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд приходить до висновку, що заявлені витрати на правничу допомогу не відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої необхідності), є завищеними, та підлягають зменшенню до 3000 грн.
В контексті викладеного вище, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для відшкодування на користь позивача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн, та витрат зі сплати судового збору в розмірі 605,60 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 9, 73-79, 132, 139, 159, 205, 211, 217, 227-228, 241-246, 250, 255, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 5672197 від 8 вересня 2025 р., прийняту поліцейським 2 взводу 1 роти 1 батальйону полку 2 Управління патрульної поліції в місті Києві капралом поліції Дерко Андрієм Андрійовичем, якою на ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення, накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу розміром 425 гривень 00 копійок.
Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення закрити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 605,60 грн та 3000,00 грн витрат на правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до ч. 4 ст. 286 КАС України подається протягом десяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду через Бориспільський міськрайонний суд Київської області.
Суддя Чирка С.С.