03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 363/1510/24 Головуючий у суді першої інстанції - Митрофанова А.О.
Номер провадження № 22-ц/824/14824/2025 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
15 жовтня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Русан А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Митрофанової А.О., у місті Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевченко Дарина Геннадіївна, про визнання недійсними договору дарування грошових коштів та додаткового договору до договору,-
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року та додаткового договору від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року, у якому просив суд: визнати недійсним Договір дарування грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Д.Г. та зареєстрований в реєстрі за №126; визнати недійсним Додатковий договір від 23 січня 2018 року до Договору, посвідчений 15 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черкасовою Н.Б. за реєстровим №3779, 3780. Судові витрати покласти на відповідача.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він був опікуном ОСОБА_3 на момент смерті його матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті останньої він успадкував квартиру АДРЕСА_1 .
13 липня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним доручення від 18 травня 2001 року, договору купівлі-продажу квартири від 15 червня 2001 року та витребування із незаконного володіння останнього квартири АДРЕСА_1 . За результатами тривалого розгляду зазначених позовних вимог ОСОБА_3 у цивільній справі №752/10892/16-ц судом було прийнято посвідчену заяву позивача про відмову від позову.
В подальшому, ОСОБА_3 запропонував відмовитися від своїх позовних вимог за умови дарування ним ( ОСОБА_1 ) ОСОБА_3 грошових коштів від продажу квартири. В результаті чого з'явилися оскаржуваний договір дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року та додатковий договір від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року.
Відповідно до Договору дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року він та відповідач ОСОБА_3 погодили умову про укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 не пізніше 12 лютого 2018 року, та що він отримає аванс у розмірі 450 000, 00 доларів США, а ОСОБА_3 отримає кошти у розмірі 560 000, 00 доларів США.
08 лютого 2023 року він дізнався, що ОСОБА_3 подав до суду позов про стягнення з нього грошових коштів за вказаними договорами.
Оскаржуваний вище договір дарування грошових коштів та додатковий договір від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року позивач вважає такими, що були вчинені під впливом омани, обману, насильства, під впливом важкої обставини.
Вказує, що ОСОБА_3 було подано штучний позов до суду, арештовано майно та створено реальний плацдарм для здійснення тиску на нього з метою отримання коштів, оскільки він, в силу скрутного фінансового становища, відмовлявся і надалі утримувати ОСОБА_3 , який не має і не мав жодного офіційного джерела доходів в силу відсутності будь-якої трудової діяльності.
При цьому вказані вище договори, на думку позивача, не відповідають правовій природі договору дарування, оскільки у даному випадку вони не мали на меті дарування власних коштів з його боку, а лише визначали порядок передачі частини коштів відповідачу від реалізації квартири за умови її продажу за ціною, визначеною самим відповідачем та вирішення питання з боку останнього щодо закриття провадження у цивільній справі №752/10892/16-ц.
Крім того він зазначав, що оспорювані ним договори дарування були укладенні під впливом важкої обставини, а також внаслідок здійснення на нього тиску, поданим відповідачем у вказаній справі ОСОБА_3 позовом щодо нього , тому просив суд з врахуванням положень ст. 233 ЦК України визнати недійсним договори дарування.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2025 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не врахував, що між сторонами було укладено не типовий договір дарування, а правочин із відкладальною умовою, без якої його виконання було неможливим. Сторони прямо передбачили, що грошові кошти у розмірі, визначеному Договором дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року, мають передаватись лише після продажу квартири за погодженою ціною 1 500 000 доларів США.
Проте вказана угода з потенційним покупцем не відбулася, і квартира була продана в майбутньому зовсім за іншу ціну. Таким чином, відкладальна обставина не настала, що виключає обов'язок виконання договору дарування.
Зазначає, що оскільки оскаржуваний договір дарування був укладений одночасно із додатковим договором між сторонами, дане фактично свідчить про іншу волю сторін - вони укладали не договір дарування, а домовленість про врегулювання поділу спадкового майна в майбутньому. При цьому форма дарування була використана лише з технічних причин, як правовий механізм забезпечення виконання інших фактично узгоджених дій. Це, на думку сторони позивача, свідчить про те, що в розумінні статті 235 ЦК України договір є удаваних правочином, вчиненим з метою прикриття іншого, а саме: домовленості про розподіл майна.
Договір дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року та Договір від 15 вересня 2017 року із Додатком від 23 січня 2018 року є взаємопов'язаними і мали на меті не лише безпосереднє дарування грошових коштів, а врегулювання питання поділу спадкового майна між сторонами за рахунок продажу квартири за певною ціною.
На підставі викладеного стверджує, що суд помилково виходить з формального підходу до кваліфікації договору дарування, не дослідивши його реальний зміст, контекст укладення та фактичну поведінку сторін, яка свідчить про іншу правову природу цього правочину.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
При апеляційному розгляді справи представник апелянта ОСОБА_1 - адвокат Приймак А.О. підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про задоволення позову з підстав, зазначених в позовній заяві та мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
Представник відповідача у справі ОСОБА_3 - адвокат Явдошенко О.В. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції просив залишити без змін. Вважав, що доводи, на які посилається апелянт не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків викладених у рішенні суду. Рішення суду першої інстанції, на його переконання, ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства.
Інші належним чином повідомлені учасники справи не з'явились.
У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що у провадженні Голосіївського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа №752/10892/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійним доручення, посвідченого 18 травня 2001 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Биковим О.М., за реєстровим №206 виданого на ім'я ОСОБА_5 , від імені ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федорішиною А.Г. 15.06.2001 та зареєстровано в реєстрі за №1879, та витребування із незаконного володіння квартири АДРЕСА_1 .
23 січня 2018 року приватним нотаріусом КМНО Шевченко Д.Г. було посвідчено складену від імені ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заяву до Голосіївського районного суду міста Києва у справі №752/10892/16-ц про відмову ОСОБА_3 від позову, де останні зазначали, що протягом розгляду справи вживали заходів для мирного врегулювання спору та дійшли згоди в питання мирного врегулювання виниклого спору в позасудовому порядку шляхом продажу спірної квартири та розподілу отриманих коштів, про що між ними було укладено додаткову угоду від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року, а також договір дарування грошових коштів в майбутньому, строк дарування по якому настає в день укладення договору купівлі-продажу спірної квартири (а.с. 116-117, т. 1).
Того ж дня приватним нотаріусом КМНО Шевченко Д.Г. було посвідчено аналогічні за змістом складені ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заяву про відмову від позову та клопотання про скасування заходів забезпечення позову (а.с. 114-116, 118-119, т.1).
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2018 закрито провадження у справі №752/10892/16-ц, на підставі статті 206 Цивільного процесуального кодексу України та у зв'язку із поданням ОСОБА_3 заяви про відмову від позовних вимог.
Також, ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2018, постановленою у цивільній справі №752/10892/16-ц, було задоволено заяву сторін у цій справі, скасовано заходи забезпечення позову, які були застосовані відповідно до ухвали суду від 14 липня 2016 року та знято арешт з квартири АДРЕСА_1
Так, з наданої суду копії договору від 15 вересня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 , 1970 року народження, ОСОБА_1 , 1977 року народження, та ОСОБА_3 , 1982 року народження, та посвідченого приватним нотаріусом КМНО Черкасовою Н.Б. за реєстровим №3779, №3780, убачається, що останні засвідчили, що 03 листопада 1996 року трагічно загинули ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , після смерті яких та, відповідно, вступу сторонами договору в права спадщини, всім доступними активами сторони розпоряджалися в інтересах сім'ї згідно з чинним законодавством. Сторони підтвердили наявність неврегульованих позицій щодо частини активів, деякі з яких, в тому числі, увійшли до спадкової маси, станом на дату укладення вказаного договору, зокрема, вирішення суперечки між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , 1982 року народження, щодо права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
За змістом пункту 1 вказаного договору його сторони врегулювали вирішення суперечки між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , 1982 року народження, щодо права власності на вищевказану квартиру. А саме, зазначали, що на момент укладення цього договору ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , та у судовому провадженні Голосіївського районного суду міста Києва знаходилась судова справа №752/10892/16-ц, об'єктом спірних відносин за якою була дана квартира.
Згідно пунктів 1.1-1-4 вказаного договору його сторони погодили, що у рамках раніше обумовлених домовленостей, ОСОБА_1 заявив клопотання про перенесення судової справи №752/10892/16-ц, призначеного 22 серпня 2017 року на термін не менше 3-х місяців, а ОСОБА_3 підтримав дане клопотання. Сторони домовились до дати наступного засідання (яке буде призначено після 22 серпня 2017 року) здійснювати пошук покупця на квартиру за ціною 3500 дол. США за квадратний метр (з правом зниження вартості для потенційних покупців до 3000 дол. США), з урахуванням загальної фактичної площі квартири 575 кв.м. Домовилися, що у разі продажу квартири, ОСОБА_3 отримує суму у розмірі 560000 дол. США, а витрати на податки та збори, які понесе ОСОБА_3 при здійсненні відчуження квартири, не перевищать 3,5% від 560000 дол. США, при цьому правова схема отримання грошових коштів ОСОБА_3 буде повністю відповідати законам України.
За змістом пунктів 1.5, 1.6 договору було визначено, що уразі якщо в термін передбачений пунктом 1.1 цього розділу квартира не буде продана, сторони проведуть додаткові переговори для укладення додаткового договору до цього договору.
Вказали, що оскільки дана квартира знаходиться під арештом в рамках цивільної справи №752/10892/16-ц, ОСОБА_3 в день здійснення операції з відчуження і/або отримання ОСОБА_3 суми в розмірі 560000 дол. США, зобов'язується підписати нотаріальну заяву про те, що у нього відсутні будь-які претензії до ОСОБА_1 щодо продажу квартири і нотаріальна заява про відмову від позовних вимог у судові справі №752/10892/16-ц. При цьому, правова схема отримання ОСОБА_3 коштів повинна бути законною. Сторони домовилися, що відмова від позовних вимог у судовій справі №752/10892/16-ц і, відповідно, зняття арешту, здійснюється в день здійснення операції з відчуження. До цього ж моменту і/або у випадку дотримання сторонами пункту 1.5 цього договору, ОСОБА_3 гарантує зі свого боку, що не робитиме ніяких активних дій в рамках процесу по справі №752/10892/16-ц.
При цьому, в разі, якщо потенційний покупець квартири наполягатиме на попередньому зняті арешту з квартири та відмові від позовних вимог у судовій справі №752/10892/16-ц, тобто до моменту здійснення операції з відчуження, ОСОБА_3 гарантує зі свого боку здійснення даних дій, а ОСОБА_1 , в свою чергу, гарантує отримання ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 560000 дол. США від фактичного продажу квартири в момент отримання коштів від покупця.
Як передбачалося у пунктах 1.7, 1.8 зазначеного договору, ОСОБА_3 зобов'язався подати до Голосіївського районного суду міста Києва у справі №752/10892/16-ц заяву про відмову від позовних вимог у разі дотримання умов, передбачених пунктом 1.6. ОСОБА_3 заявив і гарантував, що в майбутньому - після продажу квартири і отримання ним грошових коштів від продажу в розмірі 560000 дол. США, не висуватиме жодних претензій і позовів, заяв в правоохоронні органи щодо квартири ні до ОСОБА_1 , ні до третіх осіб (а.с.12-19, т.1).
Окрім того, 23 січня 2018 року між ОСОБА_3 , 1970 року народження, ОСОБА_1 , 1977 року народження, та ОСОБА_3 , 1982 року народження, також було укладено додатковий договір до вищезгаданого договору від 15 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Черкасовою Н.Б., у якому його сторони домовились викласти розділ 1 основного договору у новій редакції.
А саме, у нові редакції пункту 1.1. основного договору його сторони зазначили, що y рамках раніше обумовлених домовленостей, ОСОБА_3 заявив клопотання про перенесення судового провадження №752/10892/16-ц, призначеного 24.11.2017, а ОСОБА_1 підтримав дане клопотання.
За пунктом 1.2 нової редакції договору вказано, що «Раніше сторони домовилися до дати наступного засідання здійснювати пошук покупця на квартиру за ціною 3500 дол. США за квадратний метр (з правом зниження вартості для потенційних покупців до 3000 дол. CШA), з урахуванням загальної фактичної площі квартири - 575 кв.м. ОСОБА_1 повідомляє ОСОБА_3 і ОСОБА_3 , що на сьогоднішній день у третьої особи - громадянина ОСОБА_7 є намір купити зазначену в цьому розділі квартиру за ціною еквівалентною 1500000 дол. США, що підтверджується попереднім договором від 26 грудня 2017 року, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 . При цьому покупець - ОСОБА_7 передає продавцю - ОСОБА_1 в день укладення договору купівлі-продажу квартири аванс в розмірі еквівалентному 450000 дол. США, а решту суми передає в день переходу права власності від ОСОБА_1 до покупця. Сторони беруть до уваги, що вказаний попередній договір укладено в простій письмовій формі і має силу протоколу про наміри.».
У пунктах 1.3-1.6 оновленої редакції договору від 15 вересня 2017 року його сторони погодили, що ОСОБА_3 не заперечує проти продажу квартири на умовах, обумовлених в попередньому договорі від 26 грудня 2017 року, в разі дотримання ОСОБА_1 умов цього розділу, викладених нижче.
У разі продажу квартири ОСОБА_1 ОСОБА_7 за ціною, еквівалентною 1500000 дол. США, ОСОБА_3 отримує суму в розмірі ,еквівалентному 450000 дол. США в день підписання договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_7 і ОСОБА_1 і передачі авансу в розмірі, еквівалентному 450000 дол. США.
Не пізніше 23 січня 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладають між собою дарування грошових коштів в сумі, еквівалентній 450000 дол. США, згідно з яким ОСОБА_1 дарує, а ОСОБА_3 приймає в дар грошові кошти в сумі, еквівалентній 450000 дол. США, при цьому строком передачі дарунка є момент, який настане раніше: - або укладення договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_7 і ОСОБА_1 і отримання ним авансу (або будь-якого платежу) у розмірі, еквівалентному 450000 дол. США; - або 01 грудня 2018 року.
Погодили, що оскільки квартира знаходиться під арештом в рамках цивільної справи №752/10892/16-ц, а покупець ОСОБА_7 наполягає на попередньому знятті арешту з квартири і закриття судового провадження щодо квартири, ОСОБА_3 одночасно з укладенням договору дарування, вказаного в п.1.5 цього розділу, підписує нотаріально посвідчену заяву в суд про відмову від позову у судові справі №752/10892/16-ц і зняття арешту з квартири у зв'язку з мирним врегулюванням питання, викладеним в цьому розділі, а ОСОБА_1 підписує нотаріально посвідчену заяву в суд про згоду з відмовою від позову ОСОБА_3 . Після цього сторони та/або їх представники негайно, але не пізніше наступного робочого дня, подають ці заяви до суду через канцелярію суду, і в засіданні суду підтримують ці заяви. При цьому якщо до моменту вступу в сили ухвали суду про прийняття відмови від позову і закриття провадження у справі №752/10892/16-ц ОСОБА_1 буде мати інформацію про те, що ймовірно договір купівлі-продажу не відбудеться або відбудеться на інших умовах, ОСОБА_1 зобов'язаний негайно повідомити про це ОСОБА_3 , і сторони проводять додаткові переговори про порядок виконання взаємних зобов'язань за цим розділом.
За умовами пунктів 1.7, 1.8 оновленої редакції основного договору, його сторони також визначили те, що після набуття силою ухвали суду про зняття арешту, ОСОБА_1 вживає заходи для зняття арешту з квартири і забезпечує укладання договору купівлі-продажу з покупцем в місті Києві в найкоротші терміни, але не пізніше 3 днів з моменту зняття арешту. ОСОБА_1 зобов'язується повідомити ОСОБА_3 про місце, дату і час укладення договору купівлі-продажу квартири (угоди) шляхом надсилання електронного листа з визначеними сторонами електронних адрес на адресу ОСОБА_3 не пізніше ніж за 2 дні до моменту укладення договору купівлі-продажу квартири, а так само забезпечити ОСОБА_3 можливість бути присутнім на угоді, а після отримання авансу (будь-якого іншого платежу) негайно виконати договір дарування, а саме передати ОСОБА_3 грошові кошти в сумі, еквівалентній 450000 дол. США. При цьому, в момент передачі в дар грошових коштів ОСОБА_1 підписує нотаріальну засвідчену заяву про передачу дару, а ОСОБА_3 підписує нотаріальну засвідчену заяву про отримання дарунка, після чого сторони обмінюються цими заявами і договір дарування вважається виконаним. При цьому заяви повинні бути засвідчені тим же нотаріусом, який посвідчив договір дарування.
Як передбачили сторони у пункті 1.10 оновленої редакції договору від 15 вересня 2017 року, у разі, якщо після зняття арешту і закриття судового провадження у справі №752/10892/16-ц, угода з продажу квартири ОСОБА_7 не відбудеться в термін до 12.02.2018 та на умовах, передбачених попереднім договором від 26 грудня 2017 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 продовжують здійснювати пошук покупця квартири на раніше обговорених умовах, а саме за ціною 3500 дол. США за квадратний метр (з правом зниження вартості для потенційних покупців до 3000 дол. США), з урахуванням загальної фактичної площі квартири - 575 кв.м. При продажу квартири ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладають ще один договір дарування грошових коштів, за яким ОСОБА_1 дарує ОСОБА_3 грошові кошти в сумі, яка дорівнює різниці між вартість 189 кв.м квартири за договором купівлі-продажу з новим покупцем і 450000 дол. США, які ОСОБА_1 дарує ОСОБА_3 по раніше укладеному договору дарування між ними. Тобто в сукупності ОСОБА_1 дарує ОСОБА_3 по двом договорам дарування суму грошових коштів рівну вартості 189 кв.м квартири за договором купівлі-продажу, але не більше ніж 560000 дол. США. ОСОБА_1 передає в дар ОСОБА_3 грошові кошти за цим договором негайно після отримання платежів в достатній сумі за договором купівлі-продажу квартири.
У разі якщо в строк до 01 грудня 2018 року квартира не буде продана на умовах, викладених в цьому договорі, не пізніше 02 грудня 2018 року ОСОБА_1 передає в дар ОСОБА_3 суму еквівалентну 450000 дол. США за договором дарування, укладеним відповідно з п.1.5 цього розділу, а так само додатково дарує ОСОБА_3 суму, еквівалентну 110000 дол .США. Таким чином ОСОБА_1 передає в дар ОСОБА_3 загальну суму еквівалентну 560000 дол. США не пізніше 02 грудня 2018 року.
У пункті 1.12 договору ОСОБА_1 гарантував, що не буде вчиняти ніяких дій по відчуженню квартири на умовах, які зроблять неможливим виконання викладених умов цього розділу, а саме передачу в дар ОСОБА_3 грошових коштів, а також ніяких угод щодо квартири, в тому числі (але не тільки) не передавати її в заставу (іпотеку), в дар, не продавати за ціною нижче тієї, яка передбачена цим договором, не створювати зобов'язань перед третіми особами, які можуть задовольнити свої вимоги за рахунок квартири, та інше.
Пунктом 1.13 договору від 15 вересня 2017 року, з внесеними до нього змінами, було передбачено, що сторони можуть в будь-який момент провести додаткові переговори і внести зміни в цей розділ цього договору (а.с.20-23, т.1).
Згідно наданої суду копії договору дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , 1982 року народження, та посвідченого приватним нотаріусом КМНО Шевченко Д.Г. за реєстровим №126, ОСОБА_1 зобов'язався передати в дар в майбутньому ОСОБА_3 , а останній прийняти у дар грошові кошти у розмірі 12898800 грн, що еквівалентно 450000 дол. США по середньому банківському курсу купівлі (1 дол. США дорівнює 28,664 грн) на день укладення цього договору.
У пункті 2 цього договору ОСОБА_1 стверджував, що між ним та третьою особою досягнено домовленості про укладання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить дарувальнику, та згідно з цією домовленістю в день укладення договору купівлі-продажу квартири, який відбудеться не пізніше 12 лютого 2018 року, дарувальник отримає аванс в розмірі, що на день укладення договору по середньому банківському купівлі буде еквівалентно 450000 дол. США.
Сторони зазначеного договору дарування визначили, що дарунок передається в момент настання відкладальної обставини і цією обставиною є: - або день укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та третьою особою та, відповідно, фактичне отримання грошових коштів за договором купівлі-продажу від третьої особи. При цьому, дарувальник зобов'язаний повідомити обдарованого про місце, дата та час укладання договору купівлі-продажу квартири шляхом направлення електронного листа з визначеними ними електронної адреси дарувальника на електронну адресу обдаровуваного не пізніше ніж за 2 календарні дні до дати укладання договору купівлі-продажу; - або не пізніше 01 грудня 2018 року. При цьому, сторони договору усвідомлювали, що задля настання відкладальної обставини за цим договором, вони разом вирішують питання щодо закриття провадження по справі №752/10892/16-ц, зняття арешту з квартири, з поданням та підписанням всіх необхідних при цьому документів (а.с.11, т.1).
З наданої суду копії договору купівлі-продажу від 16 травня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 та посвідченого приватним нотаріусом КМНО Ковіною І.В., убачається, що позивач продав ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 623,6 кв. м, житловою площею 122,8 кв. м, за ціною 6004000 грн, які покупець сплатив продавцеві до моменту укладення цього договору.
За змістом указаного договору, згідно звіту про незалежну оцінку вартості об'єкта оцінки, складеного 16 травня 2019 року ПП «Енергомакс», ринкова вартість квартири складає 6004000 грн (а.с.24-25, т.1).
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, як на підставу для визнання недійсними оспорюваних додаткового договору від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року та договору дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року, ОСОБА_1 посилався на те, що вказані угоди не мали на меті дарування з боку позивача власних коштів, а лише визначали порядок передачі частини коштів відповідачу від реалізації квартири за умови її продажу за ціною, визначеною самим відповідачем та вирішення питання з боку останнього щодо закриття штучно ініційованого ним судового провадження у справі №752/10892/16-ц.
Також із наявних у матеріалах справи доказів убачається, що 15 вересня 2017 року між сторонами - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір, у якому останні засвідчили наявність у них неврегульованих позицій щодо частини активів, які залишилися після смерті їхнього батька ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , до складу яких увійшло вирішення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 суперечки щодо права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
За умовами вказаного договору сторони врегулювали вирішення між ними суперечки щодо вказаної квартири та погодили, що у зв'язку із розглядом Голосіївським районним судом міста Києва позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 у цивільній справі №752/10892/16-ц останні вирішили здійснювати пошук покупця вищевказаної квартири за обумовленою ціною, домовилися про одержання ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 560000 дол. США при її продажі.
Додатковою угодою від 23 січня 2018 року сторонами було внесено зміни до основного договору та визначили, що не пізніше 23 січня 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладають між собою дарування грошових коштів в сумі, еквівалентній 450000 дол. США, згідно з яким ОСОБА_1 дарує, а ОСОБА_3 приймає в дар грошові кошти в сумі, еквівалентній 450000 дол. США, при цьому строком передачі дарунка є момент, який настане раніше: - або укладення договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_7 і ОСОБА_1 і отримання ним авансу (або будь-якого платежу) у розмірі, еквівалентному 450000 дол. США; - або 01.12.2018.
Як було встановлено судом вище, на виконання умов вказаних договорів між сторонами 23 січня 2018 року було укладено договір дарування грошових коштів, за яким ОСОБА_1 зобов'язався передати в дар в майбутньому ОСОБА_3 , а останній прийняти у дар грошові кошти у розмірі 12898800 грн, що еквівалентно 450000 дол. США по середньому банківському курсу купівлі (1 дол.США дорівнює 28,664 грн) на день укладення цього договору.
За умовами цього договору сторони погодили передачу дарунку в момент настання відкладальної обставини і цією обставиною є: - або день укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та третьою особою та, відповідно, фактичне отримання грошових коштів за договором купівлі-продажу від третьої особи; - або не пізніше 01 грудня 2018 року.
Отже, таким чином, зважаючи на положення статтей 171 та 723 ЦК України сторони погодили передачу дарунку - грошових коштів у разі настання відкладальної обставини - продажу вищевказаної квартири, але не пізніше обумовленого ними строку - 01 грудня 2018 року.
Оскільки згадана вище квартира не була продана позивачем у визначений сторонами термін, то у останнього, як дарувальника, виник обов'язок з передачі обдаровуваному дарунку у визначений строк, - 01 грудня 2018 року.
Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним на підставі статті 235 ЦК України, ОСОБА_1 посилався на те, що додатковий договір від 23 січня 2018 року та договір дарування від 23 січня 2018 року було вчинено не з метою дарування з боку позивача власних коштів, а такі договори визначали лише порядок передачі відповідачу частки коштів від реалізації квартири за умови її продажу по визначеній відповідачем ціні та вирішення останнім питання щодо закриття штучного ініційованого ним позову у справі №752/10892/16-ц.
Проте, дослідивши викладені у позовній заяві обставини, якими позивач обґрунтовував недійсність вказаних договорів, а також зміст укладених між сторонами договорів, суд першої інстанції визнав не підтвердженим та не доведеними посилання ОСОБА_1 про відсутність мети дарування грошових коштів, а фактичне укладення між сторонами договору щодо врегулювання порядку передання частки виручених від продажу спірної квартири коштів.
Так, за змістом договору дарування від 23 січня 2018 року убачається, що ОСОБА_1 зобов'язався передати ОСОБА_3 у майбутньому грошові кошти у розмірі 12898800 грн, що еквівалентно 450000 дол. США по середньому банківському курсу купівлі на день укладення цього договору. При цьому, умовами договору пов'язувалося передання позивачем такого дарунку із укладенням ним договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , як відкладальною обставиною, так і настанням конкретно визначеного сторонами договору терміну - 01 грудня 2018 року.
Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що за умовами додаткового договору від 23 січня 2018 року, якими вносилися зміни до основного договору від 15 вересня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , передбачалася по суті домовленість останніх щодо дарування позивачем грошових коштів ОСОБА_3 у конкретно визначеному розмірі, а не у визначеній частці ціни продажу квартири.
Зокрема укладаючи вище вказані правочини, сторони визначили, що згідно до умов пункту 1.10 сторони передбачали, що у разі якщо після зняття арешту і закриття провадження у справі №752/10892/16-ц угода з продажу вказаної квартири ОСОБА_7 не відбудеться в термін до 12 лютого 2018 року, сторони будуть продовжувати пошук покупця на раніше обговорених умовах і вартості, а дарування коштів відбудеться в розмірі різниці між вартістю 189 кв.м продажу квартири з новим покупцем та 450000 дол. США. Також, визначалося, що у разі якщо у строк до 01 грудня 2018 року квартира не буде продана на визначених сторонами умовах, то ОСОБА_1 не пізніше 02 грудня 2018 року передасть в дар обдаровуваному грошову суму еквівалентну 450000 дол. США за договором дарування, а так само додатково подарує суму еквівалентну 110000 дол. США.
Отже, фактично між сторонами за оспорюваними договорами було врегулювання питання здійснення дарування з боку позивача конкретно визначеної суми грошових коштів, а не частки коштів, виручених від продажу вищевказаної квартири.
Таким чином, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваним договором дарування. При цьому судом не встановлено, що воля сторін договору дарування була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином.
Суд першої інстанції обґрунтовуючи свій висновок, посилався на те, що оспорюючи додатковий договір від 23 січня 2018 року з підстав невідповідності дійсній меті його укладання, позивач взагалі не навів будь-яких підстав його недійсності з підстав удаваності.
Суд також зазначив, що не заслуговують на увагу надані у судовому засіданні пояснення представника позивача, що оспорюваними договорами фактично не вирішувалося питання дарування грошових коштів, а фактично укладався договір поділу спадкового майна. Такі доводи суд відхилив з тих підстав, що вказані посилання, по-перше, не знайшли свого відображення у викладі обґрунтування позовної заяви щодо недійсності оспрюваних договорів, по-друге, встановлення обсягу спадкового майна сторін не було предметом розгляду даного судового провадження, як і не було об'єктом дослідження здійснення будь-якого його поділу між спадкоємцями на стадії прийняття спадкового майна або його перерозподілу.
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, як на інші підстави для визнання недійсними вказаних вище додаткового договору від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року та договору дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року, ОСОБА_1 також посилався на те, що вказані правочини були вчинені під впливом омани, обману, насильства, під впливом важкої обставини тощо. А саме, вказував, що договори були укладені позивачем в результаті тиску з боку відповідача, оскільки він разом із старшим братом ОСОБА_3 незаконним шляхом упродовж певного періоду таких відчуження спільних активів без згоди позивача, і відповідно, укладення спірних договорів було єдиним способом повернути активи та/або отримати компенсацію за них. Для цього було подано «штучний» позов до суду та створено реальний плацдарм для здійснення тиску на позивача з метою отримання коштів, оскільки останній, в силу скрутного фінансового становища, відмовляється надалі утримувати братів. Також, важкими обставинами, що спонукали позивача до укладення оскаржуваних договорів останній у своїй позовній заяві називає обставини, створені відповідачем навмисно та призвели до фактичного порушення права власності ОСОБА_1 .
Так, за змістом позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що за викладом підстав позову про визнання недійсними додаткового договору від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року та договору дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року позивач посилався, зокрема, на укладення оспорюваних договорів під впливом певного тиску з боку відповідача, який разом із їхнім братом ОСОБА_3 незаконним шляхом у період певного періоду здійснили відчуження спільних активів без згоди позивача, а також подав до суду «штучний» позов у цивільній справі №752/10892/16-ц.
Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що на підставу для визнання недійсними договору дарування від 23 січня 2018 року та додаткового договору від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року, він посилався, зокрема, на вчинення цих правочинів під впливом вчиненого з боку відповідача тиску, який полягав у тому, що відповідач разом із їхнім братом ОСОБА_3 незаконним шляхом у період певного періоду здійснили відчуження спільних активів без згоди позивача, а також у тому, що відповідач подав до суду позов у цивільній справі №752/10892/16-ц про визнання недійсним доручення від 18 травня 2001 року, договору купівлі-продажу квартири від 15 червня 2001 року та витребування її із незаконного володіння.
Даючи оцінку вказаним доводам суд першої інстанції виснував, що відповідачем не доведений факт застосування до нього будь-якого виду насильства, у тому числі психологічного тиску, з боку відповідача, вчинення правочинів проти його справжньої волі, наявності причинного зв'язку між психологічним тиском і вчиненням правочинів, які оспорюється. Зокрема того, що на момент укладення спірних договорів, були підстави вважати, що відмова від її підписання могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Також суд першої інстанції зазначив, що подання ОСОБА_3 позову в межах судової справи №752/10892/16-ц не може уважатися психологічним тиском в розумінні діючого законодавства, так як воно було викликано наміром останнього захистити свої права, свободи чи законні інтереси. Крім того суд звернув увагу, що ОСОБА_1 , уважаючи, що позовні вимоги ОСОБА_3 у вказаній цивільній справі були безпідставними та безперспективними, позивач не був позбавлений можливості не укладати спірні договори та не підписувати нотаріально посвідчені спільні із відповідачем заяви про відмову останнього від позову та скасування заходів його забезпечення, та відповідно продовжувати розгляд такої судової справи.
Будь-яких інших та переконливих посилань та доказів вчинення з боку відповідача або будь-якої іншої особи насильства, у тому числі психологічного тиску, під час укладення оспорюваних договорів позивачем в ході розгляду даної справи надано не було.
Даючи оцінку доводам позивача ОСОБА_1 про укладення договору дарування від 23 січня 2018 року та додаткового договору від 23 січня 2018 року до договору від 15 вересня 2017 року під впливом важкої обставини, то суд першої інстанції посилався на те, що у пункті 3 оспорюваного договору дарування від 23 січня 2018 року сторони засвідчили, що у момент його укладання вони розуміють природу цього правочину, свої права та обов'язки за договором; при його укладенні відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б могли мати істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається сторонами у відповідності зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; договорів укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
Зі змісту позовної заяви та пояснення представника позивача у судовому засіданні, вбачається, що до тяжких обставин, для усунення яких необхідно було укладання оспорюваних договорів, позивач відносить обставини, які були створені відповідачем навмисно та по суті полягали у відчуженні останнім разом із братом ОСОБА_3 їхніх спільних активів без згоди позивача, пред'явлення відповідачем штучного позову у справі №752/10892/16-ц задля створення тиску на позивача та отримання від нього грошових коштів, а також спонукання до укладення між братами угоди, як єдиного способу повернути відчужені активи або отримати за них компенсацію. Водночас, позивач у своєму позові пов'язував такі дії відповідача із прискоренням процесу отримання від позивача коштів будь-якою ціною, знаючи, що в силу економічної ситуації (адже сам позивач намагався в цей період відновити платоспроможність банку, який належав його батьку, в пам'ять про останнього, тривали довгі судові процеси) та скрутного становища ОСОБА_1 , відповідачем було запропоновано відмовитися від позову у справі №752/10892/16-ц задля спонукання передачі йому коштів, адже позивач відмовлявся продовжувати фінансове утримання останнього.
Суд критично оцінив посилання позивача на подання відповідачем позову до позивача в межах цивільної справи №752/10892/16-ц, як на обставину перебування ОСОБА_1 під впливом тяжкої обставини при укладенні спірних договорів. Адже, як було зазначено вище, вказані дії ОСОБА_3 позивач розцінював у якості вчинення на нього тиску і відповідна правова оцінка названим обставинам вже була надана судом, з огляду на приписи статті 231 ЦК України.
Сама по собі наявність пред'явленого ОСОБА_3 до ОСОБА_1 позову в рамках судового провадження №752/10892/16-ц та врегулювання між ними у позасудовому порядку спору шляхом укладення оспорюваних договорів не може уважатися важкою обставиною.
Водночас, необґрунтованими також також суд першої інстанції визнав і доводи позивача про наявність тяжких обставин через укладення спірних договорів, як єдиного способу повернення активів, щодо яких відповідач із старшим братом ОСОБА_3 здійснили незаконне відчуження. Вказані посилання не були прийняті судом, по-перше, з тих підстав, що укладення між братами договору від 15 вересня 2017 року та додаткового договору від 23 січня 2018 року відбувалось на договірних засадах, а по-друге, перелік визначених у них активів не є предметом розгляду в межах даного провадження, як і не є вирішення питання їх походження та правомірність відчуження будь-ким із сторін.
Отже, наведені позивачем посилання на перебування його під впливом тяжких для нього обставин, що призвели до укладання оспорюваних правочинів, суд першої інстанції визнав необґрунтованими, та такими, що не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.
Доказів того, що ОСОБА_1 вчинив ці правочини під впливом тяжких для них обставин і на вкрай невигідних умовах, позивачем взагалі не надано. До того ж, докази того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах, в матеріалах справи також відсутні.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт укладення оспорюваних договорів на вкрай невигідних для нього умовах під впливом тяжких обставин, тому вважав, що відсутні правові підстави для задоволення позову з наведених підстав.
Суд першої інстанції виснував, що до укладення договорів, які були нотаріально посвідчені, позивач засвідчував, що він розумів природу укладених правочинів та свої права і обов'язки, а також засвідчував, що договір дарування укладався ним свідомо, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та без впливу тяжких обставин, правочин не приховував іншого правочину. В ході розгляду справи судом позивачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження протилежного та відповідно недійсності укладеного між сторонами договорів.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.
Основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (пункт 1 частини другої статті 129 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
За змістом статті 11 ЦК Україницивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Згідно частини першої статті 717 ЦК Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною третьою статті 203 ЦК Українипередбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду а складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц).
Правочин чи договір з'являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може "вражати" правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те, чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20).
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії ), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Стаття 207 ЦК Українивстановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
За змістом частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.
У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення.
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 296/11400/19, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК Україниповинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц (провадження № 61-13359св19).
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Відповідно до статті 230 ЦК Україниякщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Тлумачення норм статті 230 ЦК Українидає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Тлумачення змісту статті 230 ЦК Українидає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 205/4829/17 (провадження № 61-15347св19), від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 450/2150/13-ц (провадження № 61-9199св23).
У постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 910/9879/18 зазначено, що під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступати не можуть. У разі обману наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається неправильна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Відповідно до статті 231 ЦК Україниправочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
З метою визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинно виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, а не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
З метою визнання правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише встановити, що він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину. Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 601/1083/16 (провадження № 61-1182св20), від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20), від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18, від 30 червня 2021 року у справі № 556/2085/19 (провадження № 61-7687св21).
У постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16 (провадження № 61-36524св18) зроблено висновок, що у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи (дефект волі) з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.
Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє дійти висновку, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого нормами статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у сукупності таких факторів як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.
Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем (постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 907/113/18, від 18 грудня 2024 року у справі № 640/494/18, провадження № 61-15537св23).
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.
Відповідно до статті 81 ЦПК Українина підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення.
Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що "тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20) від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 провадження № 61-20436св21).
У справі, що переглядається судом першої інстанції не було встановлено, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 15 червня 2001 року продавець ОСОБА_5 , від імені ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 (копія договору том І, а.с.8, копія доручення від 18 травня 2001року том І, а.с.9).
Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 липня 2016 року було відкрите провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним доручення і договору купівлі-продажу квартири та про витребування спірної квартири з незаконного володіння (том І а.с.10); іншою ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 14 липня 2016 року в зазначеній справі задоволено заяву про забезпечення позову і накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 (том І а.с.11-12).
Договір від 15 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , 1970 року народження, зокрема з метою вирішення неврегульованих позицій щодо частини активів, спору між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 щодо права власності на спадкову квартиру АДРЕСА_1 . В пункті 1 Договору йдеться про те, що на момент укладення даного договору спірна квартира на праві власності належить ОСОБА_1 . В судовому провадженні Голосіївського районного суду м. Києва знаходиться справа №725/10892/16-ц, суддя Колдина О.О., об'єктом спірних відносин за якою є спірна квартира.
Для врегулювання даних спірних відносин ОСОБА_3 та ОСОБА_1 домовились про наступне:
1.1 У рамках раніше обумовлених домовленостей, ОСОБА_1 заявив клопотання про перенесення судової справи №725/10892/16-ц призначеної на 22 серпня 2017 року на термін не менше 3-х місяців і ОСОБА_3 підтримав дане клопотання;
1.2 Сторони домовились до дати наступного засідання (яке буде призначено після 22 серпня 2017 року) здійснювати пошук покупця Спірної квартири за ціною 3500,00 доларів США за квадратний метр (з правом зниження вартості для потенційних покупців до 3000,00 доларів США), з урахуванням загальної фактичної площі квартири АДРЕСА_3 ;
1.3 У разі продажу квартири, ОСОБА_3 отримує суму в розмірі 560 000,00 доларів США;
1.5 У разі якщо в термін передбачений пунктом 1.1 цього Договору Спірна квартира не буде продана, сторони проведуть додаткові переговори для укладення додаткового договору;
1.6 Оскільки дана квартира знаходиться під арештом в рамках цивільної справи №725/10892/16-ц ОСОБА_3 в день здійснення операції з відчуження і/або отримання ним суми в розмірі 560 000,00 доларів США, зобов'язується підписати нотаріальну заяву про те, що у нього відсутні будь-які претензії до ОСОБА_1 щодо продажу квартири і нотаріальну заяву про відмову від позовних вимог у цій судовій справі та сторони домовились що відмова від позовних вимог і зняття арешту здійснюється в день відчуження. У разі якщо потенційний покупець квартири наполягатиме на попередньому знятті арешту з квартири та відмови від позовних вимог у справі № 752/10892/16-ц, тобто до моменту здійснення операції з відчуження, ОСОБА_3 зі свого боку гарантує здійснення таких дій, а ОСОБА_1 , в свою чергу гарантує отримання ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 560 000,00 доларів США від фактичного продажу квартири в момент отримання грошових коштів від покупця;
1.7 ОСОБА_3 зобов'язується подати до Голосіївського районного суду м. Києва заяву про відмову від позовних вимог у разі дотримання умов, передбачених пунктом 1.6;
1.8 Та ОСОБА_3 заявляє і гарантує, що в майбутньому - після продажу Спірної квартири і отримання грошових коштів від продажу в розмірі 560 000,00 доларів США не висуватиме жодних претензій і позовів, заяв в правоохоронні органи щодо квартири ні до сторони ОСОБА_1 ні до третіх осіб /том І а.с.19-26/.
В Додатковому договорі від 23 січня 2018 року до Договору від 15 вересня 2017 року ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 1970 року народження, виклали пункт 1 Договору від 15 вересня 2017 року в зміненій редакції, доповнивши: Пункт 1.2 Договору тим, що ОСОБА_3 повідомляє ОСОБА_1 та ОСОБА_3 1970 року народження що у ОСОБА_7 є намір купити Спірну квартиру за ціною 1500 000,00 доларів США, що підтверджується Попереднім договором від 26 грудня 2017 року укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 . Також домовлено про те, що покупець ОСОБА_7 передає продавцю ОСОБА_1 в день укладення договору купівлі-продажу Спірної квартири аванс в розмірі еквівалентному 450 000,00 доларів США, а решту суми передає в день переходу права власності від ОСОБА_1 до ОСОБА_7 .
В пункті 1.5 Сторони обумовили, що не пізніше 23 січня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладають між собою Договір дарування грошових коштів в сумі еквівалентній 450 000,00 доларів США, згідно з яким ОСОБА_1 дарує, а ОСОБА_3 (обдарований) приймає в дар грошові кошти в сумі еквівалентній 450 000,00 доларів США. Строком передачі дарунка сторони визначили момент, який настане раніше: або укладення Договору купівлі-продажу квартири між ОСОБА_7 і ОСОБА_1 та отримання останнім авансу або будь-якого платежу за Договором купівлі-продажу у розмірі еквівалентному 450 000,00 доларів США; або 01 грудня 2018 року.
В пункті 1.10 серед іншого сторони домовились, що при продажу Спірної квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладають ще один договір дарування грошових коштів, за яким ОСОБА_1 дарує ОСОБА_3 грошові кошти в сумі, яка дорівнює різниці між вартістю 189 кв.м. квартири за договором купівлі-продажу з новим покупцем і 450 000, 00 доларами США, які ОСОБА_1 дарує ОСОБА_3 по раніше укладеному договору дарування між ними. Тобто в сукупності ОСОБА_1 зобов'язався подарувати ОСОБА_3 по двом договорам дарування суму грошових коштів рівну вартості 189 кв.м. квартири за договором купівлі-продажу квартири, але не більше 560 000,00 доларів США. ОСОБА_3 передає в дар ОСОБА_3 грошові кошти за цими договорами негайно після отримання платежів в достатній сумі за договором купівлі-продажу квартири.
Також сторони погодили, що у разі, якщо в строк до 01 грудня 2018 року квартира не буде продана на умовах викладених в цьому договору не пізніше 02 грудня 2018 року ОСОБА_1 передає в дар ОСОБА_3 суму еквівалентну 450 000,00 доларів США за договором дарування укладеним відповідно до пункту 1.5 цього договору, а так само додатково дарує ОСОБА_3 суму еквівалентну 110 000,00 доларам США, тобто передає в дар загальну суму еквівалентну 560 000,00 доларам США не пізніше 02 грудня 2918 року .
За змістом Попереднього договору від 26 грудня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 домовились про зобов'язання укласти договір купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1 не пізніше 12 лютого 2018 року.
В Договорі дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року зазначено, що дарувальник, розуміючи умову щодо безоплатності цієї угоди, без будь-якого примусу, насильства як фізичного так і психічного, або якихось погроз, зобов'язався передати в дар в майбутньому обдаровуваному, а обдаровуваний прийняти в дар грошові кошти в розмірі 12 898 800,00 грн, що еквівалентно 450 000,00 доларів США та сторони визначили, що дарунок передається в момент настання відкладальної обставини укладення Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між дарувальником та третьою особою, та відповідно фактичне отримання грошових коштів за договором; або не пізніше 01 грудня 2018 року.
Згідно Договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 покупець ОСОБА_1 продав ОСОБА_8 квартиру за ціною 6 004 000,00 грн , Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.
Також із матеріалів справи вбачається, що рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 жовтня 2023 року у справі № 752/29450/21 було задоволено позов ОСОБА_3 ОСОБА_1 та стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 ) грошові кошти в розмірі 12898800 грн за договором дарування грошових коштів від 23 січня 2018 року та 2995256 грн за договором від 15 вересня 2017 року, а всього 15894056 грн (п'ятнадцять мільйонів вісімсот дев'яносто чотири тисячі п'ятдесят шість гривень). В обґрунтування невиконання обов'язку подарувати грошові кошти відповідач - ОСОБА_1 , посилався на те, що у нього істотно погіршився майновий стан. Даючи оцінку вище вказаним доводам ОСОБА_1 , Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області у своєму рішенні посилався на те, що надані відповідачем докази не свідчать про погіршення чи взагалі зміну майнового стану відповідача, оскільки між наданими доказами та майновим станом відповідача не надано причинно-наслідкового зв'язку; відповідачем не надано відомостей про майновий стан відповідача на момент укладення договорів, не надано доказів, які б свідчили про істотне погіршення майнового стану відповідача, не надано доказів теперішнього майнового стану відповідача. Надані відповідачем докази прямо не свідчать про істотне погіршення його майнового стану. Крім того, суд прийняв до уваги й те, що відповідачем не надана суду відмова від передання дарунка у майбутньому. Докази, надані відповідачем, на підтвердження значного погіршення майнового стану відповідача суд визнав недостатніми та неналежними.
Дніпровський апеляційний суд, переглядаючи 13 лютого 2024 року в апеляційному порядку вище вказане рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 жовтня 2023 року у справі № 752/29450/21 та залишаючи його без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, мотивував своє рішення тим, що у розумінні статей 203 та 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. У справі, яка переглядається вираження волі ОСОБА_1 відбулось вчиненням певних дій, складанням та підписанням договорів вчинених у письмовій формі та сторони цих правочинів погодили їх нотаріальне посвідчення, з урахуванням чого суд обґрунтовано дійшов висновку про те, що мало місце втілення волі у письмовому вираженні.
Перевіряючи доводи апелянта, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх вимог щодо вчинення відносно нього обману в момент укладення договору дарування.
Водночас, позивачем не спростовано у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (ст. 204 ЦК України) та останній не виконав встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, та не довів належними і допустимими доказами факту вчинення правочину під впливом обману, проти його справжньої волі, застосування невигідних умов.
Як вбачається з оспорюваного договору, при укладенні, сторони попередньо були ознайомлені з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлювали природу правочину та значення своїх дій, перебувавали при здоровому розумі та ясній пам'яті, діяли добровільно, за відсутності будь - якого примусу як фізичного, так і психічного, зміст договору відомий та підписаний сторонами, як свідчення про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню сторін договору.
Будь - яких доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідач ОСОБА_3 ввів позивача в оману, чи здійснював на позивача тиск, а також про те, що на час укладення вище вказаних правочинів ОСОБА_1 перебував у стані важких обставин і укладення вказаних правочинів було необхідним для його подальшого існування матеріали справи не містять.
Суд першої інстанції, вирішуючи спір надав правової оцінки заявленим позивачем доводам та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позивачем у справі доводам.
Крім того, даючи оцінку вище вказаним доводам, викладеним в апеляційній скарзі, поданій представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , колегія суддів враховує і те, що при вирішення Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області цивільного спору цивільна справа № 752/29450/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, ОСОБА_1 не оспорював укладення вище вказаного договору дарування, а мотивував невиконання взятих на себе зобов'язань по дарування грошових коштів тим , що «економічні реалії були такими, що не дозволяли продати квартиру за вартістю, заявлену Позивачем, жоден з потенційних покупців навіть на перегляд не приходив, дізнаючись, яка вартість квадратного метру заявлена та про те, що зниження вартості не є можливим. В цьому випадку, з причин, що не залежали від волі ані Відповідача, ані Позивача, а саме попит на ринку нерухомості, відкладальна обставина не настала, оскільки квартиру не було продано в строк та на умовах, що було заявлено Позивачем. Окрім цього, майновий стан Відповідача погіршився, оскільки, - по-перше, у зв'язку із прийняттям Постанови НБУ щодо неплатоспроможності та в подальшому ліквідації ПАТ «АКБ «КАПІТАЛ»».
Звернення позивача до суду із вказаним позовом колегія суддів розцінює лише як намаганням позивача у вказаній справі ОСОБА_1 здобути правові підстави для подальшого перегляду судових рішень у цивільній справі № 752/29450/21, за яким з нього стягнуто грошові кошти на користь ОСОБА_3 за оспорюваним у вказаній справі договором дарування.
Крім того колегія суддів, перевіряючи доводи апеляційної скарги, поданої представником позивача у справі враховує, що апелянт у поданій апеляційній скарзі фактично змінює правову підставу визнання недійсними Договору дарування від 23 січня 2018 року та Додаткового договору від 23 січня 2018 року до Договору від 15 вересня 2017 року, а саме замість вчинення правочину під впливом важкої обставини, позивач зазначає, що уклав вищевказані договори під впливом помилки.
Даючи аналіз вище вказаним обставинам колегія суддів враховує, що відповідно до положень частини 1 та частини 6 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Так, суд першої інстанції вирішуючи вказаний спір надав обґрунтованої оцінки вимогам позивача про те, що оспорювані у даній справі правочини були укладені сторонами, в тому числі, і позивачем у вказаній справі ОСОБА_1 усвідомлено та за наявності відповідного волевиявленні учасників правочину. Укладення вказаних правочинів передували відповідні узгодження сторін та інших зацікавлених осіб - зокрема третьої особи ОСОБА_3 1970 р.н. , вказані дії сторін договору були добровільні, відповідали їх волевиявленню, та внутрішній волі, сторони перебували при здоровому розумі та ясній пам'яті, особи розуміли значення своїх дій, попередньо ознайомлені із чинним законодавством.
Даний факт повністю підтверджується поясненнями третьої особи у справі приватного нотаріуса КМНО Шевченко Д.Г., в яких зазначено, що нею були роз'яснені сторонам правочину умови укладених правочинів та наслідки, які вони тягнуть, сторонами особисто були погоджена кожна із умов укладеного правочину, нею були з'ясовані дійсні наміри сторін до вчинення правочину, який нею посвідчувався, нею також було встановлено, що сторони розуміли значення, умови правочину та його наслідки, про що ними було посвідчено відповідними підписами ( а.с. 186-199 т.1) .
Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії Першої судової палати КЦС від 04 травня 2020 року у справі № 63268/17 (провадження № 61-37599св18), визначено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент його вчинення. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 вересня 2018 року у справі №712/4728/16-ц (провадження №61- 21177св18), від 07 листопада 2018 року у справі №216/6077/14-ц (провадження №61- 13459св18), від 05 травня 2020 року у справі №462/3280/17 (провадження№61-5148св19), від 12 березня 2021 року у справі №295/17488/15-ц (провадження №61-9960св19), від 29 березня 2021 року у справі №369/13272/18-ц(провадження №61-19054св20) та від 10 серпня 2021 року у справі №754/16129/17 (провадження №61-6436св21), від 23 листопада 2022 року у справі №522/6715/16 (провадження №61-546св21), що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.
Перевіряючи доводи апелянта в частині того, що суд першої інстанції, вирішуючи спір між сторонами не з'ясував, чи наявні дійсні підстави для дарування коштів у відповідності до оскаржуваного договору дарування грошових коштів, чи вказаний правочин є вдаваним, з метою приховання іншого правочину.
Враховуючи положення ч. 6 ст. 367 ЦПК України колегія суддів доходить висновку, що вказані обґрунтування не можуть бути підставою для скасування ухваленого у справі рішення, оскільки позивач у справі, звертаючись до суду із вказаним позовом не мотивував свої вимоги вказаними обставинами, доказів на підтвердження даних обстави не подавав, а відповідач та інші учасники справи були позбавлені можливості спростувати вказані твердження позивача. Суд першої інстанції дані вимоги не оцінював тому суд апеляційної інстанції їх не приймає.
Таким чином, дослідивши встановлені у справі обставини, на підставі належних та допустимих доказів, які містяться у матеріалах справи, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про те, що укладаючи договір дарування, сторони усвідомлювали його істотні умови і правові наслідки його укладення, що відображено в положеннях оспорюваного договору, посвідченого нотаріально у встановленому порядку, а доводи позивача щодо укладення договору дарування внаслідок помилки, тиску та під впливом важких обставин не знайшли свого підтвердження.
Крім того, суд апеляційної інстанції враховує і те, що за змістом частини першої статті 235 ЦК Україниудаваність правочину може мати місце лише за умови вільної згоди усіх сторін на його укладення з метою приховання іншого правочину, водночас позивач у позовній заяві посилався на недійсність укладеного договору дарування також і внаслідок застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони ( подання щодо нього позову), під впливом важких обставин , помилки, тобто з дефектом волі, що суперечить одне одному, про що обґрунтовано зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення в оскаржуваній частині відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 20 червня 2025 року, залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови.
Повний текст рішення виготовлено 17 жовтня 2025 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді : Т.Ц.Кашперська
В.О.Фінагеєв