справа №752/23272/23 Головуючий у І інстанції - Машкевич К.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/13140/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
30 вересня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року та на додаткове рішення Голосіївськогорайонного суду м. Києва від 12 червня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та вселення
установив:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, мотивуючи свої вимоги тим, що вони з відповідачем та треті особи, а також двоє малолітніх дітей зареєстровані в спірній квартирі.
В березні 2017 року відповідач разом з малолітньою дитиною добровільно покинув квартиру, не проживає в ній та не цікавиться нею.
Відповідач на несе витрат по утриманню квартири, не сплачує комунальних послуг, всі ці витрати несе лише вона.
Де проживає відповідач, їй невідомо.
Просила суд, визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .
В грудні 2023 року відповідач звернувся до суду з самостійним позовом про усунення перешкод у користуванні кімнатою розміром 12,4 кв.м. шляхом вселення його в дану кімнату спірної квартири.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що Голосіївським районним судом м. Києва 04 жовтня 2007 року було ухвалено рішення, яким було визначено порядок користування квартирою, відповідно до якого позивачці з дітьми-третіми особами в справі виділено в користування кімнату розміром 17,3 кв.м., їх батькові кімнату розміром 12,4 кв.м., а йому з братом Володимиром - кімнату 12,4 кв.м.
Він не міг оформити особовий рахунок на кімнату, оскільки це потрібно було робити з братом, а він відмовлявся.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх батько, який був власником особового рахунку і який позивачка після його смерті перевела на себе, не повідомивши про існування рішення суду.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у нього народилася донька і вони з сім'єю проживали в квартирі, однак у подальшому вони змушені були переїхати в квартиру дружини, оскільки стало відомо, що його брат хворий на туберкульоз.
ІНФОРМАЦІЯ_3 його брат помер і як тільки стало безпечним проживання в квартирі, вони повернулися, однак позивачка стала влаштовувати скандали.
Вони з дружиною вирішили неприйнятним, щоб донька бачила свою тітку в нетверезому стані і слухала нецензурну лайку, а тому знову повернулися в помешкання дружини.
У дружини є повнолітні діти, а тому він не вважає, що має інше місце проживання.
В 2022 році він вирішив приватизувати свою кімнату, однак позивачка заявила, що вижене його та приватизує квартиру лише на свою сім'ю.
Він не може проживати в квартирі, оскільки позивачка винесла з кімнати його речі та заселила туди свого сина, не дає йому можливості ночувати в квартирі, коли йому це потрібно за умовами роботи.
Тобто, він не проживає в спірній квартирі з поважних причин.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року, в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користуватися жилим приміщенням, відмовлено.
В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом вселення відмовлено.
Додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 11500 грн. витрат на правову допомогу.
Не погодившись з основним та додатковим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила їх в апеляційному порядку, посилаючись на їх незаконність та необґрунтованість, як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року, зазначила, що звертаючись до суду із даним позовом, вона надала докази (акт-довідка №54 від 08 листопада 2023 року, підписаного 2 сусідами квартир №10 та №11 ), того що відповідач з донькою не проживають у спірній квартирі з березня 2017 року, заяв про збереження за ним житла відповідач не подавав.
Згідно показань допитаних в судовому засіданні свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в спірному житловому приміщенні відповідач не проживає разом з сім'єю приблизно 7 років, свідки ОСОБА_6 , та ОСОБА_8 пояснили суду, що останній раз бачили відповідача на початку 2024 року на балконі загального користування де останній палив цигарки.
Сам відповідач не заперечував, що не проживає у спірній квартирі з початку 2022 року.
В судовому засіданні неодноразово відповідачем повідомлялось, що останній разом з дружиною ОСОБА_5 та малолітньою дитиною з 2017 року проживають спільно однією сім'єю у квартирі дружини за адресою: АДРЕСА_4 .
Щодо показів свідка ОСОБА_9 , то апелянт вважає їх не правдивими, оскільки ОСОБА_9 є хрещеним батьком дитини відповідача, між ними існують дружні відносини, а тому має особисту зацікавленість у позитивному судовому рішенні на користь відповідача.
В судовому засіданні свідок ОСОБА_9 на поставлені питання представником позивачки постійно ухилявся від надання правдивої відповіді, часто міняв свої покази, а також не міг вказати на достовірні джерела інформації щодо конфліктних ситуацій між відповідачем та позивачкою, про які він дізнався зі слів самого відповідача.
Також, свідок ОСОБА_9 підтвердив, що він особисто не був свідком сварок між відповідачем та позивачкою, а чув про це виключно зі слів відповідача.
Під час допиту, свідки зазначили що жодного разу не бачили відповідача зі своєю сім'єю у спірній квартирі, жодного разу не бачили його доньку, якій вже виповнилось 9 років, дружину бачили одного разу поза межами спірної квартири.
Відповідач в судовому засіданні не заперечував наявності у нього ключів від квартири та вільного доступу до неї, зокрема, до кімнати в якій він проживав.
Також, відповідач не зміг довести того факту, що в кімнаті, яка була йому виділена згідно судового рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2007 року наявні чужі речі, та не надав доказів порушення його прав в частині користування квартирою (кімнатою).
На думку апелянта, наявність чужих речей у кімнаті не є перешкодою в користуванні кімнатою, оскільки наміру вселитися та проживати в ній відповідач не проявляв з 2017 року.
Також зазначила, що відповідач не проявляв інтерес до житла з 2017 року, оскільки права користування виділеною йому частиною за рішенням суду в 2007 році нереалізоване до кінця, окремий договір найму на займану ним кімнату ним не укладений, тобто квартира на окремі житлові одиниці не поділена.
Рахунки за користування комунальними послугами, приходять на ім'я апелянта, яка змушена сплачувати їх у повному обсязі, оскільки відповідач неодноразово повідомляв про те, що він не буде сплачувати оскільки не проживає та не користується послугами.
Вважає, що нею надані належні та достатні докази на підтвердження наявності підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним жилим приміщенням.
А саме, по справі доведено факт відсутності відповідачів за місцем їх реєстрації понад встановлені Законом строки, і при цьому, поважності причин такої відсутності в ході судового розгляду справи не встановлено.
Просила скасувати рішення в частині відмови у задоволенні її позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову, а рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 залишити без змін.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року зазначила, що вимоги щодо оплати понесених витрат на правничу допомогу відповідачем не заявлялися в судовому засіданні до винесення рішення в межах надання правничої допомоги за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .
Законодавцем визначено процесуальний наслідок заявлення до закінчення судових дебатів вимоги на відшкодування судових витрат на правничу допомогу або подання доказів таких витрат із пропуском п'ятиденного строку з моменту винесення рішення у справі.
В такому випадку суд залишає заяву сторони про винесення додаткового судового рішення без розгляду.
Просила скасувати додаткове судове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу - відмовити.
На вказані апеляційні скарги ОСОБА_2 подав відзиви.
Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року обґрунтовував тим, що 10 червня 2025 року вдалося зняти відео про те, що спірна кімната зайнята племінником відповідача, третьою особою - ОСОБА_4 , який перетворив житлову кімнату на смітник.
Звертає увагу на те, що він ніколи не казав, що постійно проживає з 2017 року за адресою проживання дружини.
До зустрічної позовної заяви про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням додавалися фото його доньки в спірній квартирі датовані 2018 роком.
Те що він має ключі від квартири, не означає, що йому не створені перешкоди для користування своєю кімнатою.
Вважає, що суд дав правильну оцінку свідченням свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які в судовому засіданні підтвердили, що жодного разу не заходили до спірної квартири, їм невідомо, яка кімната була виділена ОСОБА_2 і які речі знаходилися в кімнаті.
ОСОБА_7 сказала в судовому засіданні, що бачила відповідача, який курив на загальному балконі в 2024 році.
Звертає увагу на те, що щомісячна сплата комунальних платежів та отримання в 2022 році технічного паспорту, а також намір приватизувати виділену кімнату в серпні 2023 року ніяк не свідчить про втрату інтересу до житлового приміщення.
Просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року залишити без змін.
Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року обґрунтовував тим, що у судових дебатах його представником було наголошено на тому, що протягом 5 днів після винесення судового рішення буде подана заява щодо витрат на правову допомогу.
Ним подавалася зустрічна позовна заява про усунення перешкод в користуванні приміщенням, тому саме в ній, а не у відзиві було зазначено суму витрат.
Заява про винесення додаткового рішення була подана у строки, передбачені чинним законодавством.
До заяви додавалася копія договору та довідка з розрахунку витрат на правничу допомогу із додатками, які направлялися позивачці.
Просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, з таких підстав.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 на підставі ордера №17769 від 21 березня 1986 року була надана матері сторін ОСОБА_10 на сім'ю з 5 осіб: вона, чоловік та 3 дітей.
Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади м.Києва на даний час у квартирі зареєстровані сторони, треті особи та двоє малолітніх дітей: донька 3-ї особи ОСОБА_3 - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та донька відповідача ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Згідно з Актом-довідкою №54 від 08 листопада 2023 року, підписаного 2 сусідами квартир №10 та №11 , відповідач з донькою не проживають у квартирі з березня 2017 року.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2007 року встановлено порядок користування спірною квартирою.
Виділено в користування позивачки з 2 дітьми кімнату розміром 17, 3 кв.м., відповідачу з братом кімнату розміром 12,4 кв.м. та батькові сторін кімнату розміром 12,4 кв.м.
З матеріалів справи вбачається, що в серпні 2023 року відповідач виявив намір приватизувати виділену йому кімнату, однак зазначив, що не відкрив особовий рахунок на виділену йому з братом кімнату з вини останнього, а тому не зміг цього зробити.
Свідок ОСОБА_6 у суді першої інстанції пояснив, що відповідач не проживає в квартирі з початку війни.
Останній раз бачив його на початку 2024 року.
Свідком сварок між сторонами не був, однак зазначив, що позивачка не чинить перешкод відповідачу в проживанні в квартирі.
Свідок ОСОБА_8 у суді першої інстанції пояснила, що відповідач не проживає в квартирі років 7 , про причини не проживання не знає, однак до 2024 року відвідував квартиру.
На початку 2024 року бачила його на балконі, курив.
Сварок між сторонами не бачила.
Про порядок користування квартирою нічого не знає, хто зайняв кімнату відповідача також не знає.
Свідок ОСОБА_9 у суді першої інстанції зазначив, що знає всю родину.
Коли відповідач привів у квартиру дружину, почалися скандали.
Відповідач в кімнаті проживав спочатку з братом, а після його смерті з дружиною.
Відповідач періодично ночував у квартирі, однак його кімната зайнята чужими речами.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач був відсутній із донькою у спірному приміщенні з поважних причин.
З таким висновком погоджується і колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з ч.4 ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом даної норми закону при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Обґрунтовуючи причини непроживання в квартирі відповідач також посилається на те, що в ній проживає чоловік її племінниці ОСОБА_13 , який неодноразово притягувався до кримінальної та адміністративної відповідальності.
Зокрема, ОСОБА_13 був засуджений вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 серпня 2016 року за ч.1 ст. 309 КК України.
Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2018 року ОСОБА_13 був засуджений за ч.2 ст. 309 КК України.
Крім того, у провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської обл. перебуває кримінальне провадження відносно ОСОБА_13 за ч.2 ст.309, ч.3 ст.309, ч.3 ст.311 КК України.
З урахуванням вище встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність відповідача у спірній квартирі з поважних причин.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Європейський суд з прав людини у своїх чисельних рішеннях неодноразово зазначав, що п.1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла.
Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Відповідно до рішень ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.» та від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus» такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом».
Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону.
Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.
Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.
Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено.
Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зав'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи про відсутність відповідача у спірній квартирі з поважних причин.
Інші доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення.
Докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Крім цього, за правилами частини першої-третьої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення вказаної норми процесуального права дає підстави дійти висновку про те, що апеляційним судом справа переглядається лише в межах доводів апеляційної скарги за наявними в ній і додатково поданими доказами.
Аналіз аргументів апеляційної скарги, свідчить про те, що оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, заявник не згоден із рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року в частині відмови у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_2 , на обґрунтування чого ним було наведено відповідні аргументи в апеляційній скарзі, які є предметом дослідження суду апеляційної інстанції в розмінні правил частини першої-третьої статті 367 ЦПК України, та яким надана вище відповідна правова оцінка.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 не оскаржувалось, а тому апеляційним судом не переглядалось.
Ухвалюючи 12 червня 2025 року додаткове рішення про стягнення з ОСОБА_14 на користь ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції врахував характер та обсяг виконаної роботи адвокатом, принцип співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру.
Колегія суддів апеляційного суду з додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року погоджується, з огляду на наступне.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України, суд, що ухвали рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: судом не вирішено питання про судові витрати.
Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч. 1-6 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч.2 ст.141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
На підтвердження надання відповідачу правничої допомоги, останнім долучено договір про надання правничої допомоги адвоката №14/23 від 05 грудня 2023 року, довідка з розрахунку на правничу допомогу, квитанцію до прибуткового ордеру №44 від 08 грудня 2023 року на суму 11000 грн., квитанцію до прибуткового касового ордеру №43 від 05 грудня 2023 року на суму 1000 грн., квитанцію до прибуткового касового ордеру №33 від 23 жовтня 2024 року на суму 2000 грн., виписку за рахунком АТ «Райффайзен Банк Аваль» на загальну суму 5000 грн.
З довідки з розрахунку витрат на правничу допомогу вбачається, що адвокатом були надані наступні послуги:
-вивчення матеріалів, формування лінії захисту та консультації ОСОБА_2 0,5 год.;
-складання відзиву на позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - 1 год.;
-складання заперечення на відповідь на відзив на позов про визнання особи такою, що втратив право користування житловим приміщенням - 1 год.;
-3 судові засідання 03 лютого 2025 року, 10 квітня 2025 року, 19 травня 2025 року.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
У якості доказів у більшості випадків достатньо надати суду договір про надання правової допомоги, акт прийому-передачі наданих послуг згідно договору про надання правової допомоги, платіжні доручення на оплату послуг адвоката та квитанції про оплату клієнтом цих доручень.
Цю позицію підтримав у своїй постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №19/64/2012/5003 від 31 січня 2019 року, зазначивши, що «суд апеляційної інстанції, врахувавши те, що відповідачем підтверджено правовий статус адвоката, наявність доказів фактичного перерахування йому коштів на підставі договору, а також співмірність розміру витрат з наданими послугами, правомірно виніс додаткову постанову, якою задовольнив заяву про відшкодування судових витрат на оплату послуг адвоката».
Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Згідно ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Позивач клопотань про не співмірність витрат на професійну правничу допомогу не подавала, а відтак суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення витрат на правничу допомогу з позивача на користь відповідача за первісним позовом, у заявленому останнім розмірі.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що заявником вимоги щодо оплати понесених витрат на правничу допомогу не заявлялися, не заслуговують на увагу, оскільки з матеріалів справи встановлено, що у судових дебатах, представником відповідача наголошувалось на тому, що протягом 5 днів після винесення судового рішення буде подана заява щодо витрат на правову допомогу.
Оскільки сторони не були присутні при проголошенні рішення, останнє було направлено ОСОБА_2 29 травня 2025 року, п'ятиденний строк для подання заяви про ухвалення додаткового рішення спливав 03 червня 2025 року, проте таку заяву було подано 02 червня 2025 року, тобто у строки, передбачені законом.
Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що основне та додаткове рішення суду першої інстанції є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування за наведеними у скаргах доводами не вбачається, оскільки доводи апеляційних скарг правильності висновків суду не спростовують, відтак, основне та додаткове рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2025 року та додаткове рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 20 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба