Справа № 523/8002/24
Провадження №2/523/264/25
"13" жовтня 2025 р. Пересипський районний суд міста Одеси в складі
головуючого судді Сувертак І.В.
при секретарі Мельніченко Г. О.
розглянув в відкритому судовому засіданні в залі суду №5 в місті Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ), третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Людмила Іванівна (м. Одеса, вул. Базарна, буд. 29), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_3 ) про визнання договору дарування договором купівлі-продажу та визнання права власності на 1/2 частину будинку,
Установив:
У травні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, у якому просила проголосити рішення котрим визнати договір дарування нерухомого майна, а саме будинку за адресою: АДРЕСА_4 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений 06.06.2005 року приватним нотаріусом Криворотенко Л.І. Одеської міського нотаріального округу та зареєстрований КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» (номер запису: 40723 в книзі:274-80) - Договором купівлі-продажу. Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/2 частину будинку за адресою: АДРЕСА_4 .
В обґрунтування позову зазначила, що вона, ОСОБА_1 , починаючи з 2005 року проживала з ОСОБА_5 . У 2005 року вони придбали будинок за адресою: АДРЕСА_4 . Одразу після купівлі будинку ОСОБА_1 зареєструвалась в ньому і постійно проживала разом з ОСОБА_5 однією сім'єю.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , про що вчинено відповідний актовий запис відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одеса Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) № 11528.
Після смерті ОСОБА_5 позивач намагалась знайти його свідоцтво про народження, а знайшла оригінал договору дарування від 06.06.2005 року. Про те що 06.06.2005 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування будинку за адресою: АДРЕСА_4 у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округа Криворотенко Л.І. стало для неї великою несподіванкою, адже, як стверджує позивач, перед укладанням договору вони передали ОСОБА_2 у присутності його дружини ОСОБА_6 , у приміщенні нотаріальної контори, кошти у сумі 40500 доларів США, про що ним було написано розписку. Як зазначила позивач, вона особисто була у нотаріуса під час передачі коштів, але її викликали терміново на роботу, а ОСОБА_5 залишився завершити угоду, позивач була впевнена що укладено договір купівлі - продажу будинку за адресою: АДРЕСА_4 , де власником вказано її і ОСОБА_5 , адже вони разом передали кошти, які були їх спільними від продажу нерухомого майна.
Позивач вважає вказний договір дарування недійсним, оскільки передача грошей, які позивач з ОСОБА_5 привезли до нотаріальної контори і передали ОСОБА_2 , у день оформлення угоди щодо купівлі будинку, підтверджена документально розпискою, написане особисто ОСОБА_2 в момент передачі коштів. Крім того, ОСОБА_2 не перебуває в родинних стосунках з ОСОБА_5 а тому у нього не було ніяких підстав безоплатно передавати на користь ОСОБА_5 будинок зі всіма зручностями, з гарним ремонтом розташований у місті Одесі. Як вважає позивач, всі ці обставини підтверджують лише те, що договір дарування спірного будинку, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , є удаваним правочином, що приховує інший правочин - договір купівлі-продажу який насправді було вчинено.
Враховуючи той факт, що на сьогоднішній день ОСОБА_5 помер, у ОСОБА_1 немає іншого виходу щодо захисту моїх прав окрім звернення до суду, правом на подання котрого вона і скористалась.
На адресу суду 10 травня 2024 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ), третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Людмила Іванівна (м. Одеса, вул. Базарна, буд. 29) про визнання договору дарування договором купівлі-продажу та визнання права власності на 1/2 частину будинку.
22 травня 2024 року (а.с.100,101) провадження по справі відкрито та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 09 грудня 2024 року залучено до участі в розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Людмила Іванівна про визнання договору дарування договором купівлі-продажу та визнання права власності на 1/2 частину будинку, у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_3 ). (а.с. 238,239).
Позивач та відповідач в підготовче засідання не прибули, про розгляд справи обізнані належним чином.
Представник позивача - адвокат Білинський В. А. надав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з участю в слідчих діях по іншій справі.
Відповідач надав заяву про визнання позову та заяву про його допит як свідка.
Представник третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - адвокат Хажинський Р. М. надав заяву в котрій просив про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити у задоволенні позову.
Представником третьої особи ОСОБА_4 - адвокатом Хажинським Р. М. 06 грудня 2024 року надано пояснення третьої особи. Третя особа просила відмовити у задоволенні позову, оскільки спадкоємцем ОСОБА_5 крім того є його дружина ОСОБА_3 з якою померлий був одружений ще з 16 лютого 1996 року та шлюб не розірваний по день його смерті, що підтверджується свідоцтвом про одруження, в якому зазначено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 (після одруження ОСОБА_8 ) одружились 16 лютого 1996 року про що в книзі реєстрації актів про одруження 1996 року лютого місяця 16 числа зроблено запис за №35, видане відділом реєстрації актів громадянського стану виконкому Жовтневої райради народних депутатів міста Одеси від 16 лютого 1996 року серія НОМЕР_2 .
Також єдиним підтвердженням нібито передавання грошей у сумі 40500 (сорок тисяч п'ятсот) доларів США, які належали померлому ОСОБА_5 та ОСОБА_1 надана до суду розписка на якій містяться підписи ОСОБА_2 та ОСОБА_6 . Підписів ОСОБА_1 та померлого ОСОБА_5 на цій розписці немає, також до суду не надано жодного підтвердження походження такої значної суми грошей.
Також оскільки померлий ОСОБА_5 був у шлюбі з ОСОБА_3 з 1996 року по день смерті, то при укладенні договору купівлі-продажу необхідну було отримати саме її згоду, а не як не позивача ОСОБА_9 , яка до їх сім'ї не мала і не має жодного стосунку.
Третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Людмила Іванівна в підготовче засідання не прибула, про розгляд справи повідомлена належним чином.
Суд не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, оскільки вона і так розглядається понад розумні строки її розгляду, а також суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Тому, судом прийнято рішення розглянути справу по суті позовів за відсутності сторони позивача , для запобігання штучної тяганини з боку позивача у розгляді справи ,що знаходилась в провадженні 10 місяців, у відповідність до вимог статті 131 ЦПК України щодо обов'язку учасників судового процесу повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) та про причини неявки в судове засідання, а саме : «1. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронного кабінету, за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому суду адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає, не перебуває або не знаходиться.
2. Якщо учасник судового процесу повідомляє суду номери телефонів і факсів, адресу електронної пошти або іншу аналогічну інформацію, він повинен поінформувати суд про їх зміну під час розгляду справи.
Положення частини першої цієї статті застосовуються також у разі відсутності заяви про зміну номерів телефонів і факсів, адреси електронної пошти, які учасник судового процесу повідомив суду.
3. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.»
У відповідність до практики Європейського суду з прав людини , рівність сторін є одним з невід'ємних елементів поняття справедливого судового розгляду. Вона вимагає, аби кожна сторона бачила, що їй надано розумні можливості представити свій інтерес за умов, які не ставлять її у несприятливе становище, порівняно із супротивником (Ocalan проти Туреччини [ВП], § 140, Foucher проти Франції, § 34; Bulut проти Австрії; Faig Mammadov проти Азербайджану, § 19). Вона вимагає забезпечення справедливої рівноваги між сторонами і застосовується як до цивільних, так і до кримінальних справ.
Слухання може бути проведене за відсутності позивача, якщо він відмовився від права бути присутнім на слуханні. Така відмова може бути очевидною або передбачуваною з поведінки, наприклад, коли він або вона намагається ухилитися від судового розгляду (Lena Atanasova проти Болгарії, § 52). Проте будь-яка відмова від гарантій згідно зі статтею 6 повинна виконувати тест «проінформованої та усвідомленої» відмови, як це встановлено у прецедентному праві Суду (Сейдовіч проти Італії [ВП], §§ 86-87)7.
Розумний характер тривалості провадження визначається відповідно до обставин справи, що вимагає оцінки в цілому (Boddaert проти Бельгії, § 36). Хоча окремі стадії провадження можуть провадитись з прийнятною тривалістю, проте загальна тривалість процесу може, однак, перевищити «розумний строк» (Добертен проти Франції, § 44).
Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Викладене свідчить про можливість вирішення справи у відсутності позивача та відповідача.
Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та їх безпосередньому дослідженні, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що 06.06.2005 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування будинку за адресою: АДРЕСА_4 у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округа Криворотенко Л.І. (а.с. 13).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , про що вчинено відповідний актовий запис відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одеса Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) № 11528. (а.с. 140).
Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гончаровою Світланою Юріївною заведена спадкова справа № 26/2023, після смерті ОСОБА_5 померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 . (а.с. 137).
Спадкоємцем ОСОБА_5 є його дружина ОСОБА_3 з якою померлий був одружений ще з 16 лютого 1996 року та шлюб не розірваний по день його смерті, що підтверджується свідоцтвом про одруження, в якому зазначено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 (після одруження ОСОБА_8 ) одружились 16 лютого 1996 року про що в книзі реєстрації актів про одруження 1996 року лютого місяця 16 числа зроблено запис за №35, видане відділом реєстрації актів громадянського стану виконкому Жовтневої райради народних депутатів міста Одеси від 16 лютого 1996 року серія НОМЕР_2 . (а.с. 149).
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. (ч. 2 ст. 3 СК України).
Відповідно до частин 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Статтею 25 цього Кодексу передбачено, що жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.
Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.
Згідно із ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Аналіз наведених норм дає змогу зробити висновок, що для застосування положень вказаної статті необхідною умовою є встановлення факту неперебування осіб у будь-якому іншому шлюбі.
Отже, твердження Позивача ОСОБА_1 , що вони проживали з ОСОБА_5 однією сім'єю є надуманими та такими, що не відповідають дійсності, адже ОСОБА_5 з 1996 року до моменту смерті перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .
Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 755/18012/16-ц (провадження № 61-40658св18), Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2024 року у справі №691/1151/22.
Правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
Для визначення осіб такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбане спірне майно.
При застосуванні статті 74 СК України важливо врахувати, щоб особи не перебували у будь-якому іншому шлюбі на цей час, а також що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю.
Для визнання осіб такими, що проживають однією сім'єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, придбання майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин.
В позовній заяві Позивач ОСОБА_1 стверджує, що після смерті ОСОБА_5 , вона намагалися знайти свідоцтво про народження ОСОБА_5 , а знайшла оригінал договору дарування від 06.06.2005 року. Про те що 06.06.2005 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування за адресою: АДРЕСА_4 у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округа Криворотенко Л.І. стало для неї великою несподіванкою, адже вона була впевнена, що укладається між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 договір купівлі-продажу і нібито вона надавала свої кошти, а тому вважає що був укладений договір купівлі-продажу, а договір дарування є удаваним.
Єдиним підтвердженням нібито передавання грошей у сумі 40500 (сорок тисяч п'ятсот) доларів СІЛА, які належали померлому ОСОБА_5 та ОСОБА_1 надана до суду розписка на якій містяться підписи ОСОБА_2 та ОСОБА_6 . Підписів ОСОБА_1 та померлого ОСОБА_5 на цій розписці немає, також до суду не надано жодного підтвердження походження такої значної суми грошей.
Відповідно до пункту 1 Договору дарування від 06.06.2005 року Громадянин ОСОБА_10 передає безоплатно у власність, а громадянин ОСОБА_11 приймає як дарунок ДОМОВОЛОДІННЯ, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4
Відчужуване домоволодіння належить ОСОБА_12 на підставі Свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 11.08.1997р. р за № 2-438, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 30.09.1997р. в книзі № 25 доп., на сторінці № 34, за реєстром № 10292, реєстраційний № 10936107, відповідно до Витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 31.05.2005р. за № 7387226.
Згідно до п.п. 2 та 3 Договору дарування від 06.06.2005 року 2. Сторони оцінюють цей дар в 11200 (одинадцять тисяч двісті) гривень.
Загальна вартість відчужуваного відповідно до Витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 31.05.2005р. за № 7387226, становить 11138 (одинадцять тисяч сто тридцять вісім) гривень.
Пункт 7 цього договору дарування від 06.06.2005 року, а саме: «7. Сторони свідчать, що з вимогами законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається ними, нотаріусом ознайомлені, значення і умови цього договору та його правові наслідки розуміють та підтверджують дійсність намірів створити для себе юридичні наслідки при укладенні, а також те, що цей договір не є фіктивним та удаваним».
У даній справі, позов обґрунтовано тим, що, укладаючи договір дарування від 06 червня 2005 року, сторони цього договору насправді вчиняли договір купівлі-продажу спірного будинку, хоча ОСОБА_5 з 1996 року по день смерті перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , водночас Позивач ОСОБА_9 до суду не надає жодних належних та допустимих доказів того, що вона має якесь відношення до ОСОБА_5 хто вона йому була на той час у 2005 році в момент укладення даного договору дарування, що він нібито захотів придбати разом з нею спірний будинок.
Позивач ОСОБА_9 посилається на те, що ОСОБА_5 з ОСОБА_2 уклали неправильний договір, оскільки нібито ОСОБА_13 отримав грошові кошти, у зв'язку із чим вважала за необхідне визнати відповідний договір дарування договором купівлі-продажу.
Стаття 717 ЦК України встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Частиною другою статті 719 ЦК України передбачено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 204 ЦК України встановлюється презумпція правомірності правочину, яка означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 26 березня 2024 року у справі № 750/6086/23, провадження № 61-18582св23).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 757/563/20-ц, провадження № 61-8518св22).
При цьому загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема відповідно до частини п'ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною в момент його вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Так відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Тлумачення змісту статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 викладено правовий висновок про те, що «за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним».
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц, провадження № 14-498цс18.
Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц (провадження № 61-16179св19) для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.
Таким чином, правова конструкція статті 235 ЦК України свідчить, що усі сторони удаваного договору мають намір вчинити правочин інакший, ніж указують.
Суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).
Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Стаття 14 ЦК України передбачає, що: «цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї… Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.».
Згідно приписів статті 15 ЦК України : «Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.».
Діюче законодавство закріплює в статті 19 ЦК України норми щодо яких, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Відповідно до положень статті 20 ЦК України , право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.
При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Змістом статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: «1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору;4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу;6) справедливість, добросовісність та розумність.»
Відповідно правил статті 12 ЦК України : « 1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. 2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. 3. Особа може відмовитися від свого майнового права… 4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.»
Стаття 13 ЦК України передбачає , що :» 1. цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Положення частини третьої статті 13 визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 2-р(II)/2021 від 28.04.2021
4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.»
Правила статті 2 ЦПК України наголошують, що : «1. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
2. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
3. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є:
1) верховенство права;
2) повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом;
3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
4) змагальність сторін;
5) диспозитивність;
6) пропорційність;
7) обов'язковість судового рішення;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи;
9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом;
10) розумність строків розгляду справи судом;
11) неприпустимість зловживання процесуальними правами;
12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.»
Відповідно до змісту статті 11 ЦПК України: « Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.»
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що всупереч вимог процесуального закону позивачем не представлено суду доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про те, що оспорюваний договін дарування був договором купівлі-продажу, суд приходить до висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, в зв'язку з чим в задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, враховуючи, що позивачу відмовлено у задоволенні позову в повному обсязі, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 3, 4-7,1-13,17-18,109,131,137, 141, 211, 223, 263-265, 268, 352,354 ЦПК України, суд,
Вирішив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ), третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Криворотенко Людмила Іванівна (м. Одеса, вул. Базарна, буд. 29), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (адреса: АДРЕСА_3 ) про визнання договору дарування договором купівлі-продажу та визнання права власності на 1/2 частину будинку - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Пересипський районний суд м. Одеси.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя