17 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 607/10856/22
провадження № 61-2906св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Тернопільська міська рада,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 серпня 2023 року у складі судді Кунець Н. Р. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 лютого 2024 року у складі колегії суддів Храпак Н. М., Гірського Б. О., Костів О. З. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Тернопільської міської ради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію прав, визнання права постійного користування у порядку спадкування, витребування майна з чужого незаконного володіння,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію прав, визнання права постійного користування у порядку спадкування, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що рішенням Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 28 квітня 1999 року № 365 чоловікові позивача ОСОБА_5 передано земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташовану на АДРЕСА_1 , загальною площею 641,0 кв. м, із яких: 414,0 кв. м передано у приватну власність, а 227,0 кв. м надано в постійне користування.
На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_5 отримав державний акт на право приватної власності на землю площею 0,0414 га та державний акт на право постійного користування землею площею 0,0227 га.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, внаслідок чого відкрилася спадщина, до складу якої, серед іншого, увійшло право постійного користування земельною ділянкоюплощею 0,0227 га, яке належало спадкодавцю на підставі відповідного державного акта.
За життя ОСОБА_5 склав заповіт, за яким заповів усе своє майно позивачу.
З метою оформлення спадщини після смерті чоловіка позивач 16 червня 2010 року звернулася до Першої Тернопільської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом, у зв'язку з чим державний нотаріус завів спадкову справу за № 394/2010. Інших спадкоємців, які б претендували на спадкове майно, немає.
Згодом позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 227,0 кв. м, однак нотаріус відмовив їй у вчиненні нотаріальних дій у зв'язку з тим, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладання договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
Зазначені обставини змусили позивача звертатися до Тернопільської міської ради із заявою про надання дозволу на відведення спірної земельної ділянки у власність.
Рішенням Тернопільської міської ради від 16 червня 2016 року № 7/9/45 позивачу надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 0,0230 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов'язано її в шестимісячний термін подати на затвердження цей проєкт землеустрою.
Після отримання указаного рішення у липні 2016 року позивач розпочала процедуру збору необхідних висновків, дозволів та оформлення іншої технічної документації, передбаченої статтею 50 Закону України «Про землеустрій». Проте на всі подані нею заяви державні кадастрові реєстратори надали відмови, мотивовані наявністю помилки в координатах розташування суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 6110100000:12:010:0059, яка належить їй на праві приватної власності, що спричинило накладення на новостворену земельну ділянку на підставі розробленого проєкту землеустрою.
Для усунення виявленої помилки в координатах розташування суміжної земельної ділянки позивач неодноразово зверталася до розробника технічної документації Комунального підприємства «Земельно-кадастрове бюро», однак їй було відмовлено у вирішенні цього питання. Крім того, вона неодноразово зверталася до Тернопільської міської ради із заявами про затвердження проєкту землеустрою щодо земельної ділянки площею 0,0230 га, оскільки ця ділянка була вже сформована.
05 квітня 2019 року Тернопільська міська рада прийняла рішення № 7/33/110, яким визнала своє рішення від 16 червня 2016 року № 7/9/45 таким, що втратило чинність через порушення установленого шестимісячного терміну подання на затвердження міській раді розробленого проєкту землеустрою, незважаючи на те, що позивач як спадкоємець ОСОБА_5 була належним користувачем спірної земельної ділянки.
Тернопільський окружний адміністративний суд рішенням від 17 березня 2020 року у справі № 500/1977/19 скасував зазначене рішення Тернопільської міської ради від 05 квітня 2019 року № 7/33/110.
Водночас 24 липня 2019 року Тернопільська міська рада рішенням № 7/36/22 надала ОСОБА_4 дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею до 0,0157 га безоплатно у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Надалі позивач дізналася, що земельна ділянка площею 0,0230 га, на яку вона ще у 2017 році виготовила проєкт землеустрою, без відповідного рішення міської ради була розділена та частина цієї ділянки площею 0,0141 га передана у власність ОСОБА_4 . Зокрема, 13 березня 2020 року Тернопільська міська рада прийняла рішення № 7/47/91 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,0141 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Тернопільський апеляційний суд постановою від 28 лютого 2022 року у справі № 607/18157/20 скасував рішення Тернопільської міської ради від 13 березня 2020 року № 7/47/91, а також визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса Олексишин М. Ю. від 29 квітня 2020 року № 52102222 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096.
Зазначене судове рішення позивач пред'явила на виконання до Тернопільської міської ради, однак державний реєстратор рішенням від 01 серпня 2022 року відмовив у скасуванні рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29 квітня 2020 року, індексний номер № 52102222, з тих підстав, що земельна ділянка площею 0,0141 га зареєстрована за новим набувачем ОСОБА_3 .
Згодом позивач дізналася, що 16 березня 2021 року, тобто в період розгляду справи № 607/18157/20, ОСОБА_4 продав ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, яку остання відчужила ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 01 вересня 2021 року.
Позивач вважала, що вона була позбавлена права постійного користування спірною земельною ділянкою, яке перейшло до неї в порядку спадкування, у незаконний спосіб, при цьому з метою недопущення витребування майна із чужого незаконного володіння вчинено ряд правочинів, які покликані забезпечити перехід права власності на майно до інших осіб.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 березня 2021 року, укладений між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2021 року, укладений між продавцем ОСОБА_2 та покупцем ОСОБА_3 ;
- скасувати запис про державну реєстрацію прав від 01 вересня 2021 року № 43734158, вчинений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т., згідно з яким за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 207488601101;
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивача земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 207488601101;
- визнати за позивачем право постійного користування земельною ділянкою площею 0,0227 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті її чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалою від 25 листопада 2022 року залучив до участі у справі Тернопільську міську раду як співвідповідача.
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалою від 19 липня 2023 року задовольнив клопотання позивача та закрив провадження у справі в частині позовних вимог, пред'явлених ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_4 , з огляду на те, що названий відповідач помер до відкриття провадження у цій справі.
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 07 серпня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 207488601101.
У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Стягнув із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 992,40 грн.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, та за загальним правилом входить до складу спадщини.
Отже, прийнявши у встановленому законом порядку спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 , позивач з часу її відкриття набула право користування земельною ділянкою площею 0,0227 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .
Тернопільська міська рада не приймала рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 0,0227 га з підстав, закріплених у земельному законодавстві, а тому у названої ради були відсутні правові підстави для передання частини цієї ділянки площею 0, 0141 га у власність ОСОБА_4 .
Таким чином, оскільки земельна ділянка площею 0, 0141 га вибула із постійного користування ОСОБА_1 поза її волею та була придбана відповідачами в особи, яка не мала права її відчужувати, то це майно підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння останнього набувача ОСОБА_3 з підстав, передбачених статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
За наведених обставин заявлені ОСОБА_1 як спадкоємцем ОСОБА_5 позовні вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію прав та визнання права постійного користування у порядку спадкування є неефективним способом захисту її прав, оскільки ефективним способом є вимога про витребування спірного майна.
Суд першої інстанції відмовив представнику відповідача ОСОБА_3 адвокату Сампарі Н. М. у застосуванні позовної давності до вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння, зазначивши, що ОСОБА_1 дізналася про порушення свого права, а саме про перебування у володінні ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0141 га, яку вона успадкувала у встановленому законом порядку після смерті ОСОБА_5 , з рішення державного реєстратора Тернопільської міської ради Кавецької О. Б. від 01 серпня 2022 року № 64352929, яким позивачу було відмовлено у скасуванні запису про право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0141 га з тих підстав, що таке речове право вже зареєстровано за новим правонабувачем.
Тернопільський апеляційний суд постановою від 09 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 адвоката Сампари Н. М. задовольнив.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 серпня 2023 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Тернопільської міської ради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію прав, визнання права постійного користування у порядку спадкування, витребування майна з чужого незаконного володіння відмовив.
Компенсував ОСОБА_3 сплачений ним судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 1 610,41 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що право постійного користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 та у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16.
Однак із матеріалів справи відомо, що чоловік позивача ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , не уклавши з Тернопільською міською радою як власником землі договору про право користування земельною ділянкою площею 227,0 кв. м, а тому право користування цією земельною ділянкою припинилося зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
Позивач жодним чином не оспорювала цей факт, навіть після отримання нею постанови державного нотаріуса Першої тернопільської державної нотаріальної контори Рудніцького Р. Я. про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 227,0 кв. м, передану для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Навпаки, у 2016 році позивач розпочала процедуру відведення цієї земельної ділянки у власність шляхом безоплатної приватизації в порядку, визначеному статтею 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), в результаті чого отримала рішення Тернопільської міської ради від 16 червня 2016 року № 7/9/45 «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0230 га за адресою АДРЕСА_1 ».
14 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким позивач продала відповідачу 116/200 часток будинковолодіння (житлові будинки під літ. «А» та літ. «Б» із надвірними будівлями та спорудами) за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку площею 0,0414 га, кадастровий номер 6110100000:12:010:0059, розташовану за цією ж адресою.
Зазначене свідчить про те, що у позивача відсутнє будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , хоча цільове призначення спірної земельної ділянки - це право постійного користування для обслуговування житлового будинку і споруд.
ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності таких юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю чи укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.
Таким чином, колегія суддів вважала, що підстав задовольняти вимогу про визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом права постійного користування земельною ділянкою площею 0,0227 га немає.
Оскільки у частині першій статті 388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, а позивач не є власником спірної земельної ділянки, то віндикаційний позов є безпідставним.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку колегія суддів зауважила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У лютому 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 лютого 2024 року повністю, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 серпня 2023 року лише у частині відмови у задоволенні позовних вимог і ухвалити у цій частині нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, у решті рішення суду першої інстанції (в частині задоволеної позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння) залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15, від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 та у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16, від 21 жовтня 2021 року у справі № 332/3796/19, від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21.
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.
Оскільки ОСОБА_5 помер у 2010 році, а в період з 2010 року до 2020 року Тернопільська міська рада не приймала рішення про вилучення спірної земельної ділянки, то у названої міської ради не було правових підстав приймати рішення від 13 березня 2020 року № 7/47/9191 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0141 га ОСОБА_4 ».
Відсутність реєстрації права власності на спірну земельну ділянку не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном із використанням способів, визначених у главі 29 ЦК України, у тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
Витребування спірного майна на користь позивача у цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки її з порушенням вимог закону було позбавлено права на спадкове майно.
Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
Належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування).
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою площею 0,0227 га у порядку спадкування за заповітом, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
Аргументи інших учасників справи
У травні 2024 року Тернопільська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 04 квітня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
24 квітня 2024 року матеріали справи № 607/10856/22 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 10 вересня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Згідно з державним актом на право постійного користування землею, виданим на підставі рішення Тернопільської міської Ради народних депутатів від 28 квітня 1999 року № 365, ОСОБА_5 надано у постійне користування земельну ділянку площею 227,0 кв. м, для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських споруд, розташовану на території міста Тернополя. Цей державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 55 (том 1, а. с. 20).
Також на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-ТР № 017671, виданого Тернопільською міською радою 17 травня 1999 року та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1836, ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0414 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_1 .
19 червня 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 безоплатно у власність 21/50 частину будинковолодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого увійшли цегляний житловий будинок загальною площею 39,05 кв. м, дерев'яна вбиральня та огорожа, що належали дарувальнику на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Першою Тернопільською нотаріальною конторою 04 лютого 1999 року.
Цього ж дня, 19 червня 2002 року, між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,0228 га, яку було виділено з належної ОСОБА_5 на праві власності земельної ділянки площею 0,0414 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, розташованої на АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 (том 1, а. с. 24).
За життя ОСОБА_5 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Скідан О. Є. 15 червня 2009 року за реєстровим номером 640, за яким заповів усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що за законом він матиме право, своїй дружині ОСОБА_1 (том 1, а. с. 25).
16 червня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до Першої Тернопільської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , у зв'язку з чим державний нотаріус завів спадкову справу № 394/2010 до майна померлого спадкодавця (том 1, а. с. 18, 19).
23 листопада 2011 року державний нотаріус Першої Тернопільської державної нотаріальної контори Новак О. В. видав ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 4-657, на 29/200 часток будинковолодіння у складі двох житлових будинків: під літ. «А» та під літ. «Б» з надвірними будівлями та спорудами, що розташовані на АДРЕСА_1 . У свідоцтві також зазначено, що спадкується 29/200 часток будинковолодіння, а саме: 1/4 частка житлового будинку під літ. «А», житловою площею 48,4 кв. м, загальною площею 74,6 кв. м, огорожа «1», ворота «2» (том 1, а. с. 21).
Постановою від 12 січня 2021 року № 22/02-31 державний нотаріус Першої Тернопільської державної нотаріальної контори Рудніцький А. Я. відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 227,0 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з огляду на те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладання договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини (том 1, а. с. 18, 19).
Суди також з'ясували, що заявою від 14 вересня 2002 року, посвідченою приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Василишин С. Й. та зареєстрованою у реєстрі за № 812, ОСОБА_5 не заперечував проти вилучення на користь ОСОБА_4 частини земельної ділянки площею 0,0145 га із земельної ділянки загальною площею 0,0227 га (227,0 кв. м), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_5 на праві постійного користування (том 1, а. с. 152).
Впродовж 2010-2020 років Тернопільська міська рада як власник земельної ділянки не приймала рішення про припинення права користування земельною ділянкою площею 227,0 кв. м, яка належала ОСОБА_5 на праві постійного користування на підставі відповідного державного акта.
Тернопільський окружний адміністративний суд рішенням від 17 березня 2020 року у справі № 500/1977/19 позов ОСОБА_1 задовольнив та скасував рішення Тернопільської міської ради від 05 квітня 2019 року № 7/33/110, яким рішення дев'ятої сесії сьомого скликання Тернопільської міської ради від 16 червня 2016 року № 7/9/45 «Про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею до 0,0230 га за адресою АДРЕСА_1 » визнано таким, що втратило чинність (том 1, а. с. 101, 102).
У справі № 500/1977/19 суд встановив такі обставини:
- 16 червня 2016 року рішенням дев'ятої сесії сьомого скликання Тернопільської міської ради № 7/9/45 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею до 0,0230 га за адресою: АДРЕСА_1 ;
- 14 липня 2016 року позивач уклала із землевпорядною організацією договір на проведення топографо-геодезичних, картографічних робіт на згадану земельну ділянку; результатом виконання договору стало оформлення плану земельної ділянки, який у подальшому використано тією ж землевпорядною організацією для формування проєкту відведення земельної ділянки; роботи за цим договором завершені 14 січня 2017 року;
- 26 січня 2017 року затверджено завдання на складання проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки;
- 26 червня 2017 року складено висновок про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № 2300/82-17;
- 07 липня 2017 року та 02 серпня 2017 року позивач зверталася до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області із заявами про внесення до Державного земельного кадастру відомостей про сформовану земельну ділянку;
- 18 липня 2017 року та 09 серпня 2017 року позивач отримала відмови у присвоєнні кадастрового номера сформованій земельній ділянці з мотивів існування помилки в координатах поворотних точок суміжної земельної ділянки, яка вже належить на праві власності позивачу; рекомендовано звернутися до розробника землевпорядної організації з вимогою усунути виявлені помилки;
- 16 серпня 2017 року позивач звернулася до Комунального підприємства «Земельно- кадастрове бюро» як розробника землевпорядної документації суміжної земельної ділянки з вимогами усунути виявлені помилки, які були допущені розробником; проте таке звернення залишилося без реагування;
- 05 квітня 2019 року Тернопільська міська рада прийняла рішення № 7/33/110, яким рішення дев'ятої сесії сьомого скликання Тернопільської міської ради від 16 червня 2016 року № 7/9/45 «Про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею до 0,0230 га за адресою АДРЕСА_1 » визнано таким, що втратило чинність.
13 березня 2020 року Тернопільська міська рада прийняла рішення № 7/47/91 «Про затвердження гр. ОСОБА_4 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0141 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 .
16 березня 2021 року між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З. З. та зареєстрований у реєстрі за № 257, за яким ОСОБА_2 набула у власність (придбала) земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 53).
01 вересня 2021 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т. та зареєстрований у реєстрі за № 5864, за яким ОСОБА_3 набув у власність (придбав) земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 54, 55).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 02 серпня 2022 року № 306366799 земельна ділянка площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (том 1, а. с. 52).
14 вересня 2021 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т. та зареєстрований у реєстрі за № 6173, за яким ОСОБА_3 набув у власність (придбав) таке нерухоме майно: 116/200 часток домоволодіння, житлові будинки під літ. «А» та літ. «Б» з надвірними будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,0414 га, кадастровий номер 6110100000:12:010:0059, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за цією ж адресою (том 1, а. с. 220, 221).
15 вересня 2021 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т. та зареєстрований у реєстрі за № 6247, за яким ОСОБА_3 набув у власність (придбав) 21/50 частку домоволодіння, житлові будинки під літ. «А» та літ. «Б» з надвірними будівлями та спорудами, на АДРЕСА_1 . Домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 0,0414 га, кадастровий номер 6110100000:12:010:0059 (том 1, а. с. 222, 223).
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 28 вересня 2021 року у справі № 607/18157/20 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , Тернопільської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Тернопільської міської ради від 13 березня 2020 року № 7/47/91 «Про затвердження гр. ОСОБА_4 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0141 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 , визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса від 29 квітня 2020 року № 52102222 щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, за ОСОБА_4 відмовив (том 1, а. с. 103-112).
Тернопільський апеляційний суд постановою від 28 лютого 2022 року у справі № 607/18157/20 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 вересня 2021 року скасував і ухвалив нове рішення про задоволення позову. Скасував рішення Тернопільської міської ради від 13 березня 2020 року № 7/47/91 «Про затвердження гр. ОСОБА_4 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0, 0141 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 . Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса Олексишин М. Ю. від 29 квітня 2020 року № 52102222 щодо реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096, за ОСОБА_4 (том 1, а. с. 113-122).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що чоловік позивача ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , не уклавши з Тернопільською міською радою як власником землі договору про право користування земельною ділянкою площею 227,0 кв. м, а тому право користування цією земельною ділянкою припинилося зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини. Крім того, оскільки у частині першій статті 388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, а позивач не є власником спірної земельної ділянки, то віндикаційний позов є безпідставним.
Наведені висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчасними з огляду на таке.
Відповідно до статті 7 Земельного кодексу України 1990 року (тут і далі - ЗК України 1990 року в редакції, чинній на час отримання ОСОБА_5 державного акта на право постійного користування земельною ділянкою площею 227,0 кв. м) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 9 ЗК України 1990 року до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.
Міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста (частина друга статті 19 ЗК України 1990 року).
Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (частина перша статті 22 ЗК України 1990 року).
Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (стаття 23 ЗК України 1990 року).
Згідно з частиною першою статті 92 ЗК України, який набрав чинності з 01 січня 2002 року, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України. Фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного Кодексу було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку.
22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України щодо обов'язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України зазначив, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України, оскільки використання у ній терміна «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України не є суб'єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов'язків щодо вказаної ділянки у відповідність з вимогами чинного законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (провадження № 14-355цс19)).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Перелік прав та обов'язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.
Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
Тому право постійного користування земельними ділянками, яке перейшло у порядку спадкування, не припиняється ані через зміни у земельному законодавстві, ані через смерть осіб, яким це право належало.
Такі висновки висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі.
У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, у частині відступлення від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.
Відповідно до частин першої, п'ятої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Згідно зі статтею 141 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об'єктом державно-приватного партнерства або об'єктом концесії.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 14-355цс19), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з передбачених у статті 141 ЗК України підстав, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують це право.
Відповідно до статті 142 ЗК України припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
Згідно з частинами другою та третьою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
У частині першій статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
У статті 330 ЦК України встановлено, що в разі якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.
Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23).
У статті 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, зокрема й на витребування цього майна від добросовісного набувача.
Верховний Суд у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 202/11730/14-ц (провадження № 61-122св17) зазначив, що оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.
Верховний Суд у постанові від 15 травня 2024 року у справі № 755/12399/21 (провадження № 61-10584св23) зробив висновок, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід керуватися принципом jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 181)).
При цьому Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (постанови від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 56), від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17 (пункт 7.36)).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23), ухваленій після подання касаційної скарги, виклала правові висновки про те, що належним способом захисту права землекористувача, який позбавлений володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке.
«За статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19).
Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Як слідує з аналізу частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою передбачене лише для такої земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності. Оскільки право постійного користування земельною ділянкою приватної власності законом не передбачено, то наявність у відповідачки 2 права приватної власності на земельну ділянку є перешкодою для державної реєстрації права постійного користування позивача.
Отже, позивачеві належить право на захист від порушень, пов'язаних із володінням земельною ділянкою.
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).
Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов».
Висновки про те, що право на витребування майна із чужого незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (титульний володілець), також викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15 (провадження № 14-190цс20), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21).
Однак, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у зазначених вище постановах, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. При цьому захист володіння за допомогою віндикаційного позову може здійснюватися не лише носієм права власності, а й іншим титульним володільцем, зокрема спадкоємцем землекористувача.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність порушених прав та законних інтересів позивача на користування земельною ділянкою.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, якими суд керувався під час задоволення грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Колегія суддів зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) позову, апеляційної скарги чи відзиву, з яким суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) вирішення справи по суті, чи тільки процесуального питання.
У справі, яка переглядається, встановлено, що заявою від 14 вересня 2002 року, посвідченою приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Василишин С. Й. та зареєстрованою у реєстрі за № 812, ОСОБА_5 не заперечував проти вилучення на користь ОСОБА_4 частини земельної ділянки площею 0,0145 га із земельної ділянки загальною площею 0,0227 га (227,0 кв. м), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_5 на праві постійного користування (том 1, а. с. 152).
Однак, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не надав належної оцінки заяві ОСОБА_5 про добровільну відмову від права користування земельною ділянкою та не з'ясував, чи приймала Тернопільська міська рада як власник відповідної ділянки рішення про припинення права користування нею за життя землекористувача.
Крім того, посилаючись на те, що за договором купівлі-продажу від 14 вересня 2021 року ОСОБА_1 відчужила на користь ОСОБА_3 116/200 часток будинковолодіння (житлових будинків під літ. «А» та літ. «Б» із надвірними будівлями та спорудами) та земельну ділянку площею 0,0414 га, кадастровий номер 6110100000:12:010:0059, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , а тому фактично відпала підстава для користування позивачем спірною земельною ділянкою, адже у її володінні відсутній житловий будинок із надвірними будівлями та спорудами, для обслуговування яких надавалася земля, апеляційний суд не з'ясував, чи вживала міська рада заходів щодо припинення права постійного користування цією земельною ділянкою, оскільки відповідно до статті 141 ЗК України підставами для припинення такого права є використання землі не за цільовим призначенням або набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, а також не спростував встановлені судом першої інстанції обставини про відсутність будь-якого нерухомого майна, яке б перебувало у власності ОСОБА_3 на спірній земельній ділянці площею 0,0141 га, кадастровий номер 6110100000:12:013:0096.
Встановлення факту вчинення Тернопільською міською радою дій, спрямованих на позбавлення землекористувача права користування земельною ділянкою площею 0,0227 га або її частиною з підстав, визначених у статті 141 ЗК України, має важливе значення для з'ясування обставин щодо збереження за позивачем земельної ділянки, яка належала померлому ОСОБА_5 на праві постійного користування.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
У контексті наведеного Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції допустив поверховий підхід до вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов передчасних висновків про наявність правових підстав для відмови у позові з наведених в оскаржуваній постанові мотивів.
Водночас за положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий апеляційний розгляд.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Щодо постановлення окремих ухвал
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просила, серед іншого, постановити окремі ухвали, посилаючись на те, що під час розгляду справи представник ОСОБА_3 адвокат Сампара Н. М. фактично звинувачувала позивача у вчиненні кримінальних правопорушень, пов'язаних із незаконним збагаченням та укладенням договору дарування земельної ділянки у непередбачений законом спосіб. Зазначені дії адвоката містять ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 383 Кримінального кодексу України.
Клопотання заявника про постановлення окремих ухвал не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Згідно зі статтею 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено (частини перша, одинадцята статті 262 ЦПК України).
У постановах від 12 квітня 2018 року у справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) та від 20 грудня 2023 року у справі № 302/181/20 (провадження № 61-10794св23) Верховний Суд зазначив, що під час вирішення питання про постановлення окремої ухвали суд повинен керуватися тим, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком.
З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України) колегія суддів не вбачає правових підстав для постановлення окремої ухвали із заявлених ОСОБА_1 обставин стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення. Встановлення наведених у клопотаннях порушень не є предметом перевірки у цьому касаційному провадженні, а заявник не позбавлена права особисто звернутися до відповідних правоохоронних органів із заявами про вчинення кримінальних правопорушень, якщо вважає, що певні події мали місце.
Таким чином, Верховний Суд не встановив обставин, які б давали підстави для постановлення окремих ухвал у цій справі, а тому у задоволенні відповідних клопотань ОСОБА_1 слід відмовити.
Керуючись статтями 262, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Тернопільського апеляційного суду від 09 лютого 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У задоволенні клопотань ОСОБА_1 про постановлення окремих ухвал відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк