Номер провадження 2/754/5612/25
Справа №754/8078/25
Іменем України
15 жовтня 2025 року Деснянський районний суд міста Києва
у складі головуючої судді Гринчак О.І.,
за участю секретаря судових засідань Головач О.О.,
представника позивача ОСОБА_1 (присутнього у судовому засіданні 10.10.2025),
відповідача ОСОБА_18. (присутнього у судовому засіданні 10.10.2025),
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_18 про захист честі, гідності та ділової репутації, та відшкодування моральної шкоди,
Зміст позовних вимог
ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_18 , в якому просить:
- визнати недостовірною та такою, що порушує ділову репутацію ОСОБА_3 інформацію, яка містить фактичні твердження, поширену в апеляційній скарзі від 25 травня 2023 року у цивільній справі № 756/11952/21 - ОСОБА_18 та доведену до відома ОСОБА_4 , Київському апеляційному суду, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , Оболонській РДА м. Києва, а саме - « ОСОБА_3 , є учасником шахрайської схеми, дочекався поки квартиру (за адресою: АДРЕСА_1 ) продадуть, поділили кошти, а потім направили позовну заяву до суду»;
- зобов'язати ОСОБА_18 протягом 5 днів з дня набрання судовим рішенням законної сили спростувати публічно вказану недостовірну інформацію у подібний спосіб, яким ця інформація була поширена, а саме повідомити ОСОБА_4 , Київському апеляційному суду, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , Оболонській РДА м. Києва, таку інформацію: під заголовком «СПРОСТУВАННЯ» « ОСОБА_3 , не шахрай, не є учасником шахрайської схеми, не чекав продажу квартири (за адресою: АДРЕСА_1 ), не ділив кошти з її продажу, а звернувся до суду за захистом свого права, як належний користувач за ордером на користування житловим приміщенням 1978 року, порушеного справжніми шахраями, негативна та недостовірна інформація поширена мною, ОСОБА_18 щодо ОСОБА_3 також не підтверджується висновками судових рішень»;
- стягнути із ОСОБА_18 на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 135000,00 грн.
Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_18 звернувся до Київського апеляційного суду з апеляційною скаргою від 25 травня 2023 року у цивільній справі № 756/11952/21, в якій повідомив ОСОБА_4 , Київський апеляційний суд, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , Оболонську РДА м. Києва про те, що ОСОБА_3 є учасником шахрайської схеми, дочекався поки квартиру (за адресою: АДРЕСА_2 ) продадуть, поділили кошти, а потім направили позовну заяву до суду.
Позивач зазначає, що вказана негативна інформація щодо позивача була поширена відповідачем до великого кола осіб, поширення вказаної інформації впливає на зниження цінності особи позивача в очах оточуючих, в очах суспільства.
Позивач наголошує, що вказана інформація є неправдивою, не відповідає дійсності. Зокрема, відповідно до ордера на житлове приміщення від 23.01.1978 позивачу, як члену сім'ї ОСОБА_13 , була надана квартира АДРЕСА_3 . Також конституційне право позивача на користування цим житлом підтверджено довідкою № 377 від 24.06.2014, виданою КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського р-ну м. Києва». Зазначені документи знаходяться в матеріалах цивільної справи № 756/11952/21 Оболонського районного суду міста Києва, досліджені ним і на підставі яких судом підтверджено законне право позивача на користування зазначеною квартирою ІНФОРМАЦІЯ_1 . А також це законне право позивача на користування квартирою підтверджено копією його паспорта, в якому місцем його постійного проживання зазначена його законна реєстрація у цій квартирі з 09.03.2000.
Позивач вказує, що інформація, яка була поширена відповідачем, не відповідає дійсності та несе негативний зміст, оскільки руйнує позитивний образ позивача, як громадянина в очах суспільства та відлякує їх.
Окрім того, позивач ніколи не притягався до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, що підтверджується Витягом з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ФОВА003898493. Відповідно до вказаного Витягу позивач, станом на 21.05.2025 є особою, стосовно якої:
- відомості про притягнення до кримінальної відповідальності: відсутні;
- відомості про наявність незнятої чи непогашеної судимості: відсутні;
- відомості про розшук: відсутні.
Позивач вважає, що інформація, яка була доведена відповідачем, не відповідає дійсності та несе негативний зміст, оскільки шахрайство, крадіжки, підробка документів сприймається суспільством як злочинна діяльність та засуджується.
Таким чином, позивач стверджує, що поширена інформація принижує його честь, достоїнство та порушує право на недоторканність ділової репутації.
Відзив на позовну заяву
У відзиві на позовну заяву відповідач заперечує щодо задоволення позовних вимог позивача та не визнає позов в повному обсязі з таких підстав.
Відповідач вказує, що 25 травня 2023 року як представник ОСОБА_5 у справі № 756/11952/21 направив до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій зазначив правову позицію своєї клієнтки ОСОБА_5 , що на момент укладання договорів ніяких обтяжень щодо спірної квартири не було, що ще раз підкреслює, що позивач не цікавився спірною квартирою або є учасником шахрайської схеми. Дочекався поки квартиру продадуть. Поділили кошти, а потім направили позовну заяву до суду.
Дійсно клієнтка ОСОБА_5 27 липня 2018 року склала та особисто подала до Оболонського УП ГУНП у м. Києві заяву про кримінальне правопорушення, в якій зазначено, що є обґрунтовані підстави вважати, що в діях ОСОБА_14 , його брата ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 є ознаки шахрайства, направленого на заволодіння майном громадянки ОСОБА_5 .
Далі в інтересах ОСОБА_5 відповідач повторно звернувся до Оболонського УП ГУНП у м. Києві про кримінальне правопорушення за ст. 190 КК України.
В Оболонському УП ГУНП у м. Києві заява про кримінальне правопорушення ОСОБА_5 зареєстрована в Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 12025100050001595 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України.
Також відповідач як представник ОСОБА_5 звертався до Оболонського УП ГУНП у м. Києві з клопотанням про проведення слідчих дій.
Клієнтка відповідача звернулася до нього за правовою допомогою, як до адвоката з метою складання певних процесуальних документів у зв'язку з тим, що вважала і на сьогоднішній час так вважає, що в період часу з 2017 року по теперішній час ОСОБА_3 та його сім'я разом з громадянкою ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом обману намагаються заволодіти квартирою АДРЕСА_3 , яку вона придбала за договором купівлі-продажу.
Вказує, що адвокати не повинні ідентифікуватись зі своїми справами. Суворо заборонено ототожнювати адвоката з клієнтами, за подібні дії передбачено покарання. Неприпустимим є ототожнення адвоката з клієнтами.
Вважає, що такий позов щодо нього є тиском, як на адвоката, який представляє громадянку ОСОБА_5 в цивільних справах (справа № 756/825/25) та у кримінальному провадженні № 12025100050001595 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України, в яких фігурує позивач ОСОБА_3 .
Також вважає, що це є втручанням в професійну діяльність адвоката з метою перешкоджання його діяльності.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 квітня 2023 року у справі № 756/11952/21 позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_12, Оболонська районна в м. Києві державна адміністрація про визнання недійсним договорів купівлі-продажу квартири та виселення без надання іншого житлового приміщення задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 26 липня 2017 року, за яким продавці ОСОБА_7 і ОСОБА_8 продали покупцю ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_3 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, та зареєстровано у реєстрі за №3955. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 14 вересня 2017 року, за яким продавець ОСОБА_6 продала покупцю ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11, та зареєстровано в реєстрі за №1952. Виселено ОСОБА_5 із квартири АДРЕСА_3 без надання іншого жилого приміщення. Виселено ОСОБА_15 із квартири АДРЕСА_3 без надання іншого жилого приміщення (а.с. 35-43).
25 травня 2023 року представник відповідача ОСОБА_5 адвокат ОСОБА_18 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову (а.с. 17-34).
В апеляційній скарзі, зокрема, зазначено, що « На момент укладання договорів ніяких обтяжень щодо спірної квартири не було, що ще раз підкреслює, що позивач не цікавився спірною квартирою або є учасником шахрайської схеми. Дочекався поки квартиру продадуть, поділили кошти, а потім направили позовну заяву до суду» (а.с. 24).
Постановою Київського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року у справі № 756/11952/21 апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_5 адвоката ОСОБА_18 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 квітня 2023 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В інший частині рішення залишено без змін (а.с. 44-60).
У постанові Київського апеляційного суду від 27 листопада 2023 року у справі № 756/11952/21 зазначено, що:
«між сторонами у справі протягом тривалого часу існує спір щодо визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом - спірною квартирою АДРЕСА_3 ;
заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року позов ОСОБА_14 до ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_9 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням задоволено. Визнано ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_4 (справа № 756/8680/15-ц);
рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_14 відмовлено (справа № 756/8680/15-ц);
на час приватизації ОСОБА_7 та ОСОБА_8 квартири АДРЕСА_3 та видання їм 19 травня 2017 року Органом приватизації державного житлового фонду - управління житлово- комунального господарства Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації свідоцтва про право власності на спірну квартиру, було чинне рішення суду про визнання позивачів такими, що втратили право користуватись спірною квартирою. Однак, в подальшому, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Заочне рішення Оболонського районного суду м. Києва від 30 вересня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_14 відмовлено (справа № 756/8680/15-ц);
договір купівлі-продажу квартири від 26 липня 2017 року було укладено між ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_6 на підставі документів про приватизацію спірної квартири, яким в договорі зазначено свідоцтво про право власності від 19.05.2017 Серії НОМЕР_1 ;
рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 вересня 2020 року (справа № 756/8140/18) визнано недійсними приватизацію та Свідоцтво про право власності від 19.05.2017 Серії НОМЕР_1 , видане на підставі розпорядження від 19.05.2017 №1992 Органом приватизації державного житлового фонду - управлінням житлово-комунального господарства Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ;
відповідачами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було незаконно приватизовано спірну квартиру, а тому вони не мали права розпорядження спірним майном, в тому числі і шляхом укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 26 липня 2017 року з ОСОБА_6 , а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність, визначених ст. 203, 215 ЦК України, підстав для визнання вказаного правочину та укладеного в подальшому 14 вересня 2017 року договору купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_16 та ОСОБА_5 недійсними;
право ОСОБА_3 на користування квартирою було поновлено у зв'язку із тим, що квартира була повернута у власність територіальної громади, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 листопада 2008 року про визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_10 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, було скасоване;
наявні правові підстави для виселення відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_15 з квартири АДРЕСА_3 , оскільки договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_5 та член її сім'ї набули право власності на житло, був визнаний недійсним;
ОСОБА_5 придбала за відплатним договором квартиру АДРЕСА_3 у ОСОБА_6 , яка не мала права її відчужувати. ОСОБА_6 придбала вказану квартиру у ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які також не мали право її відчужувати також за відплатним договором купівлі-продажу. З огляду на те, що відповідач не позбавлена права звернутись до суду за захистом свого порушеного права саме до тієї особи, дії якої його порушили, колегія суддів дійшла висновку про наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою у цій справі та виселенням відповідачів зі спірної квартири».
З матеріалів цієї справи слідує, що 27 липня 2018 року ОСОБА_5 зверталася до Оболонського управління поліції ГУНП в м. Києві із заявою (повідомленням) про кримінальне правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч. 1, 4 ст. 190 КК України (а.с. 91-93). У заяві зазначено, зокрема, що «є обґрунтовані підстави вважати, що в діях ОСОБА_14 , його брата ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 є ознаки шахрайства, направленого на заволодіння моїм майном» (а.с. 92).
Доказів того, що за заявою від 27 липня 2018 року були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань матеріали справи не містять.
Водночас, вже після відкриття провадження у цій справі (28.05.2025), адвокат ОСОБА_18. в інтересах ОСОБА_5 звернувся до Оболонського УП ГУНП у м. Києві із заявою про кримінальне правопорушення за ч. 1, 4 ст. 190 КК України (а.с. 94-97), яка зареєстрована вх. № В-23701 від 06.06.2025 (а.с. 98). У заяві адвокат вказав, що діє на підставі договору про надання правової допомоги № 08/06цс22-ФО-3 від 08 червня 2022 року, укладеного з ОСОБА_5 . У заяві також зазначено, що «є обґрунтовані підстави вважати, що в діях ОСОБА_14 , його брата ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 є ознаки шахрайства, направленого на заволодіння майном громадянки ОСОБА_17 » (а.с. 95). На заяві міститься відмітка про те, що «з заявою згодна (підпис) ОСОБА_5 » (а.с. 97).
Листом Оболонського УП ГУНП у м. Києві повідомлено адвоката ОСОБА_18. про те, що 11.06.2025 заява про кримінальне правопорушення ОСОБА_5 зареєстрована в Єдиному реєстру досудових розслідувань за № 12025100050001595 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК України (а.с. 98).
Відповідно до Витягу з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ФОВА003898493 позивач - ОСОБА_3 станом на 21.05.2025 є особою, стосовно якої:
- відомості про притягнення до кримінальної відповідальності: відсутні;
- відомості про наявність незнятої чи непогашеної судимості: відсутні;
- відомості про розшук: відсутні (а.с. 16).
Норми права та мотиви суду
Щодо належного відповідача
Згідно зі ст. 20 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правничої допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правничої допомоги.
Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 23 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не можуть бути підставою для притягнення адвоката до відповідальності його висловлювання у справі, у тому числі ті, що відображають позицію клієнта, заяви у медіа, якщо при цьому не порушуються професійні обов'язки адвоката.
Водночас зі ст. 13 ЦК України, статей 4, 20 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ст. 7 Правил адвокатської етики вбачається, що здійснюючи представництво, адвокат не повинен вчиняти дії, заборонені законом, правилами адвокатської етики, договором про надання правової допомоги, а також порушувати права інших осіб.
Статтею 19 Правил адвокатської етики прямо передбачено, що адвокату забороняється приймати доручення, якщо результат, якого бажає клієнт, або засоби його досягнення, на яких клієнт наполягає, є протиправними або якщо доручення клієнта виходить за межі професійних прав і обов'язків адвоката. У випадках, якщо зазначені обставини не є очевидними, адвокат має надати відповідні роз'яснення клієнту. Якщо за таких обставин не вдається узгодити з клієнтом зміну змісту доручення, адвокат зобов'язаний відмовитись від укладення договору з клієнтом. Адвокат не має права в своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству або цим Правилам.
Відповідно до статті 25 Правил адвокатської етики адвокату категорично забороняється використовувати при виконанні доручення клієнта незаконні та неетичні засоби, зокрема спонукати свідків до надання завідомо неправдивих показань, вдаватися до протизаконних методів тиску на протилежну сторону чи свідків (погроз, шантажу тощо), використовувати свої особисті зв'язки (чи в окремих випадках особливий статус) для впливу прямо або опосередковано на суд або інший орган, перед яким він здійснює представництво або захист інтересів клієнтів, використовувати інформацію, отриману від колишнього клієнта, конфіденційність якої охороняється законом, використовувати інші засоби, що суперечать чинному законодавству або цим Правилам.
У постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 923/1379/20 зазначено, що «адвокат може використовувати лише ті засоби і методи роботи, які не заборонені законом. Тому якщо адвокат, здійснюючи представництво довірителя, вчиняє правопорушення - кримінальне, адміністративне чи цивільне, то статус адвоката не звільняє його від відповідальності за таке порушення. Якщо адвокат при здійсненні адвокатської діяльності навіть за дорученням довірителя здійснив поширення недостовірної інформації, то він має нести цивільно-правову відповідальність відповідно до норм чинного законодавства. До нього може бути пред'явлений позов про спростування такої інформації».
З огляду на те, що саме адвокат ОСОБА_18. підписав апеляційну скаргу, в якій виклав інформацію, яку позивач просить визнати недостовірною та спростувати її, суд дійшов висновку, що у цій справі позовні вимоги пред'явлені до належного відповідача - адвоката ОСОБА_18.
Щодо суті позовних вимог
Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Частиною першою статті 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За приписами ч. 1-3 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Разом із тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких і право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканність ділової репутації (стаття 299 ЦК України).
Статтею 277 ЦК України передбачено, зокрема, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.
При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:
а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;
в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності;
г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право (також зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/4494/18).
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.
Проте судам необхідно враховувати, що повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила.
Відповідно до частин першої, другої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому медіа з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
У своїй практиці ЄСПЛ розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, то правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлювання думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08.07.1986).
Щоб розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань (рішення ЄСПЛ у справі «Бразільє проти Франції» від 11.04.2006), оскільки судження з питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів (рішення ЄСПЛ «Патурель проти Франції» від 22.12.2005, «ТОВ «Інститут економічних реформ» проти України» від 02.06.2016).
Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення ЄСПЛ у справі «Де Хаес і Гійселс проти Бельгії» від 24.02.1997).
Таким чином, з наведених положень чинного законодавства та усталеної практики ЄСПЛ убачається, що судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки, і пов'язане із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінально-процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості - об'єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому.
Такої позиції дотримується і ЄСПЛ, який у своєму рішенні від 10.02.1995 у справі «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.
У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, який є відповідно до Конституції України (стаття 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.
ЄСПЛ констатує, що має проводитись вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (рішення у справі «Бемер проти Німеччини» від 03.10.2002; рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» від 27.02.2007). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин (рішення у справі «Ісмаїлов та інші проти Росії» від 24.04.2008).
Враховуючи системний аналіз норм чинного законодавства та принцип презумпції невинуватості, який закріплений у статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції, статті 11 Загальної декларації прав людини, необхідно дійти висновку про відсутність правових підстав стверджувати, що особа, яка не перебуває в статусі підозрюваного чи в іншому процесуальному статусі, має відношення до вчинення злочину, який розслідується.
Іншими словами посилання на конкретну особу у контексті її зв'язку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного.
Отже, висловлювання саме щодо дій особи, які підпадають під ознаки кримінально-караного діяння, виключає віднесення такого висловлювання до оціночних суджень чи критичних зауважень (постанови Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 484/2781/19-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 914/371/19, від 13 жовтня 2021 року у справі № 923/1379/20).
Відсутні правові підстави стверджувати, що особа, яка не перебуває в статусі засудженого відповідно до обвинувального вироку суду, є такою, що вчинила відповідне кримінальне правопорушення або дії, які становлять склад такого кримінального правопорушення (постанова Верховного Суду від 29.08.2018 у справі №761/29315/16-ц, від 13 жовтня 2021 року у справі № 923/1379/20).
У позовній заяві ОСОБА_3 просить визнати недостовірною інформацію: «позивач є учасником шахрайської схеми, дочекався поки квартиру (за адресою: АДРЕСА_1 ) продадуть, поділили кошти, а потім направили позовну заяву до суду».
Однак наведена позивачем фраза є неповною, адже відповідач в апеляційній скарзі зазначив «на момент укладання договорів ніяких обтяжень щодо спірної квартири не було, що ще раз підкреслює, що позивач не цікавився спірною квартирою або є учасником шахрайської схеми. Дочекався поки квартиру продадуть, поділили кошти, а потім направили позовну заяву до суду».
«АБО» - сполучник. І. розділовий. 1. Уживається на означення того, що з ряду перелічуваних предметів (явищ і т. ін.) можливий тільки один. 2. Уживається на означення того, що предмети чи явища періодично чергуються або змінюються іншими. Або ... або: а) підкреслює взаємовиключення перелічуваних предметів, явищ і т. ін.; б) посилює роздільність у чергуванні перелічуваних предметів, явищ і т. ін. II. пояснювальний. Виступає в значенні тобто, іншими словами (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. - 1728 с. - ISBN 966-569-013-2 ; https://archive.org/details/velykyislovnyk/page/2/mode/2up).
Суд зауважує, що позивач разом з позовною заявою не подавав до суду висновку лінгвістичної експертизи (семантико-текстуального дослідження мовлення), не звертався до суду із клопотанням про призначення судом такої експертизи.
З огляду на те, що відповідач використав сполучник «або» у фразі «…позивач не цікавився спірною квартирою або є учасником шахрайської схеми…», суд вважає, що відповідач висловив припущення, а не стверджує про факт.
У постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 127/18042/20 (провадження № 61-909св23) зазначено, що «шахрай - це той, котрий дурить інших, зловживаючи їх довірою, в корисливих цілях; аферист, пройдисвіт, злодій, ошуканець, обманщик, проноза, пройда, крутій, брехун, людина, нечиста на руку. Застосування у спірній статті слова «шахрай» не можна розцінювати як звинувачення позивача у кримінальному правопорушенні, оскільки таке слово може носити склад провокативного забарвлення і може мати різні поняття щодо діяльності особи. Суд … правильно виходив із того, що спірна стаття не містить будь-яких фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень у вчиненні позивачем конкретних кримінальних правопорушень».
З огляду на зазначене, у цій справі суд дійшов висновку, що підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недостовірною та такою, що порушує ділову репутацію позивача та зобов'язання відповідача спростувати публічно недостовірну інформацію немає.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму ВС України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, вини останнього в її заподіянні та причинного зв'язку між протиправністю діяння та шкодою.
У постанові від 09 вересня 2024 року у справі № 463/2517/22 Верховний Суд вказав, що суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, необхідною умовою для відшкодування моральної шкоди є доведення позивачем перед судом факту протиправної поведінки відповідача, наявність самої моральної шкоди, її розмір та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
Відповідно до висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2020 року у справі № 925/1478/16, протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
Отже, наявність моральної шкоди та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою підлягає доведенню позивачем в загальному порядку.
Позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 135 000,00 грн є похідною від вимоги про визнання недостовірною та такою, що порушує ділову репутацію позивача, тому в її задоволенні слід також відмовити.
Керуючись ст. 2, 4, 12, 13, 76-78, 258-268, 273-279, 352-355 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_18 про захист честі, гідності та ділової репутації, та відшкодування моральної шкоди відмовити.
Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його складання повного тексту шляхом подання безпосередньо до Київського апеляційного суду апеляційної скарги.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не подано. В разі подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили, якщо його не скасовано, після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач - ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 .
Повний текст рішення складено та підписано 15.10.2025.
Суддя Деснянського
районного суду міста Києва Оксана Гринчак