Справа № 755/21594/24
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/12537/2025
15 жовтня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача Слюсар Т.А.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року у складі судді Хромової О.О.,
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від імені та в інтересах якого діє Ратушна Ірина Валеріївна до держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації про стягнення моральної шкоди,-
У грудні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_1 звернулися у суд із позовом до держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації, у якомупросили встановити факт вимушеного переселення та стягнути з відповідача на користь кожного з позивачів суму моральної шкоди у розмірі по 1 533 511 грн, що еквівалентно 35 000 Євро відповідно до офіційного курсу НБУ станом на день подачі позовної заяви.
Позов обґрунтовано тим, що незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим у лютому 2014 року, росія продовжила військову агресію щодо України. Так, у серпні 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей збройних сил російської федерації. Визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, у яких запроваджено особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків і найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України. Тобто, з лютого 2014 року триває збройна агресія російської федерації щодо України, загинули тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки. Відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року на території України введено воєнний стан. Даний указ введено у зв'язку із початком війни, яку російська федерація розпочала та здійснює на території України. З лютого 2022 року по даний час російська федерація знищує, пошкоджує населені пункти України, майно громадян, завдає шкоди здоров'ю та вбиває громадян. Внаслідок вказаного значна кількість населених пунктів України, громадян України, які блоковані, окуповані російською федерацією, позбавлені свободи, прав, та перебувають на межі гуманітарної катастрофи внаслідок відсутності їжі, медикаментів, тощо. В тяжких умовах знаходяться мільйони вимушених переселенців. Позивачі ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2 були зареєстровані та проживали разом із сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас, з 25 лютого 2022 року вся територія Щастинської міської територіальної громади відноситься до територій, які тимчасово окуповані російською федерацією. Реєстрація на даній території є беззаперечним доказом проживання позивачів у епіцентрі військових/бойових дій, під час чого вони стають свідками вбивств, тілесних ушкоджень, знищення майна мирного населення, чують та бачать військові постріли, бомбардування, вибухи, пожежі та руйнування. У зв'язку з цим позивачі були вимушені покинути свій дім та виїхати спочатку до міста Києва. Однак, оскільки у лютому 2022 року в столиці також почалися військові дії, позивачі виїхали за межі території України, спочатку до Польщі, а далі - до Німеччини. Налагодити свій побут без знання іноземної мови не вдалося, тому вимушені були повернутися на територію України.
У зв'язку зі збройною агресією кожного дня позивачі зазнають душевних страждань і приниження, переносять стрес і мають побоювання за свою безпеку та безпеку рідних. Зазначеними обставинами були порушені нормальні життєві зв'язки позивачів та погіршилися відносини з оточуючими, кожного дня вживаються додаткові зусилля для організації свого життя та захисту порушеного права. Моральні страждання позивачів внаслідок стресу викликані через постійні повітряні тривоги та необхідність перебування тривалий час в укритті, бомбардування об'єктів критичної інфраструктури.
Результатом збройної агресії особисто для позивачів стала втрата нормального мирного життя без щоденних побоювань за своє життя та життя рідних, за збереження майна, за безпеку пересування населеними пунктами. До війни вони були повноцінними членами суспільства, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Позивачі позбавлені звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, а також можливості на повернення з бомбосховища додому, налагодження побуту. Ці обставини відобразилися на моральному та матеріальному становищі позивачів, зокрема, позбавлено можливості користуватися належним майном та вилучати корисні властивості належного майна для задоволення власних потреб та рухомим майном, що знаходиться в них, а також втрата можливості розпоряджатися ним, що завдає позивачам моральної шкоди.
Таким чином, враховуючи характер та обсяг завданих позивачам моральних страждань, істотних порушень його конституційних прав, умисного характеру дій російської федерації, а також почуття безпорадності та розчарування, які позивачі відчувають щоденно через неможливість мирно проживати на рідній землі, користуватися належним їм житлом, спілкуватися з близькими, позивачі вважають, що у даному випадку достатнім та справедливим розміром компенсації буде сума 1 533 511 грн, що еквівалентно 35 000 Євро, і саме такий розмір компенсації був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через незаконну окупацію.
З огляду на викладене позов просили задовольнити.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 200 000 грн. Стягнуто з держави російська федерація в особі Міністерства юстиції російської федерації на користь ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 200 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_1 просить змінити рішення судупершої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні іншої частини позовних вимог є безпідставним, необґрунтованим, таким що суперечить нормам матеріального та процесуального права.
Посилається на те, що проживали разом з сім'єю в м. Щастя, Луганської області. Вся територія Щастинської міської територіальної громади з 25 лютого 2022 року відноситься до територій, які тимчасово окуповані російською федерацією.
Звертає увагу, що у зв'язку з цим разом з сином була вимушена покинути дім та виїхати, спочатку до м. Києва, де оформили статус ВПО.
Вказує, що оскільки в столиці також почалися військові дії були вимушені виїхати за межі України, спочатку до Польщі, а потім до Німеччини. Але оскільки налагодити побут без знання мови було дуже важко, повернулися до України.
Вважає, у зв'язку зі збройною агресією рф проти України кожного дня зазнає душевних страждань і принижень, переносить стрес і побоювання за свою безпеку та безпеку своїх рідних.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
Учасники справи в до суду не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до частин 1, 2, 5статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Відповідно до довідок від 15 січня 2018 року № 3004-5000287292 та від 20 липня 2017 року № 3004-22856 (дата видачі - 22 червня 2020 року) про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженців міста Щастя Луганської області, що зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , фактичним місцем проживання/перебування особи задекларовано: АДРЕСА_2 (а.с. 13, 14).
Свідоцтвом про народження від 27 грудня 2017 року серії НОМЕР_1 , виданим Святошинським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, встановлено, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Києві, про що складено актовий запис від 27 грудня 2017 року № 3391. Батьками зазначені ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (а.с. 15).
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , встановлено, що 07 березня 2022 року ОСОБА_5 , перетнула державний кордон України у напрямку «виїзд», про що проставлено відповідний штамп (а.с. 16).
Також з копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 , встановлено, що 07 березня 2022 року ОСОБА_6 , перетнув державний кордон України у напрямку «виїзд», про що проставлено відповідний штамп (а.с. 17).
Крім того, до матеріалів справи долучено нотаріально засвідчені переклади іноземних документів: Тимчасового посвідчення на легальне перебування на території Федеративної Республіки Німеччина, № НОМЕР_4 від 16 травня 2023 року, виданого ОСОБА_7 ; Тимчасового посвідчення на легальне перебування на території Федеративної Республіки Німеччина, № НОМЕР_5 від 19 червня 2023 року, виданого ОСОБА_8 ; Повідомлення від 31 березня 2022 року про присвоєння номера НОМЕР_6 ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданого Управлінням Гміни в Липниці-Мурованій, Республіка Польща; Повідомлення від 31 березня 2022 року про присвоєння номера ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виданого Управлінням Гміни в Липниці-Мурованій, Республіка Польща.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача обов'язку зі сплати моральної шкоди, у зв'язку із наявністю факту у його діях збройної агресії проти України, в зв'язку з чим позивачі позбавлені можливості проживати за адресою зареєстрованого місця проживання, що знаходиться на тимчасово окупованій території, та тимчасово евакуюватися до безпечного місця, тимчасово змінювати місце свого проживання. Внаслідок таких дій відповідача позивачі втратили вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, що призвело до моральних страждань.
Суд першої інстанції послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та прецедентну практику Європейського суду з прав людини.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Стаття 15ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Преамбулою Закону України № 1207-VII від 15 квітня 2014 року "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі Закон № 1207-VII) визначено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Відповідно до частини дев'ятої статті 5 Закону № 1207-VІІ відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
В даному випадку предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту").
Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія РФ проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.
З 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків" (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення так званих "донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
Відомим також є той факт, що 24 лютого 2022 року РФ здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року N64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України.
У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Суд першої інстанції правильно встановив, що дії Російської Федерації спричинили моральну шкоду позивачу, а відтак, така шкода має бути стягнута у судовому порядку.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов'язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року "Про Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" " визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 травня 2022 у справі № 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Звернення позивача до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Відповідно до статті 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» до зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.
Зміст вимог про стягнення з держави рф моральної шкоди, позивачка обґрунтовувала тим, що внаслідок збройної агресії проти України, розв'язання і ведення агресивної війни, вони з сином зазнали душевних страждань, втратили душевний спокій, постійно перебувають у стані стресу та нервозності.
Від початки війни в Україні щоденно гинуть люди, щоденно відбуваються пожежі, знищення та руйнування будівель, населених пунктів, постійно лунають повітряні тривоги.
Кожна людна в Україні, що пережила та переживає збройну агресію рф проти України зазнає, у тому числі моральних страждань, які складно оцінити.
В ЦПК України міститься незначна кількість випадків, за яких законодавець урегулював ті чи інші цивільні відносини дотичні до воєнних дій або воєнного стану. Наприклад: оголошення фізичної особи померлою (стаття 46 ЦК України); зупинення перебігу позовної давності якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (пункт 4 частини першої статті 263 ЦК України); не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан (абз. 2 частини 3статті 312 ЦК України); в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (частина 2 статті 353 ЦК України).
Звісно, що норми, які стосуються компенсації моральної шкоди, не орієнтовані законодавцем на їх застосування для компенсації втрат внаслідок агресії, воєнних дій або воєнного стану.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання "особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав".
Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації.
Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути:
(1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).
(2) зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні "трансформують" шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування "обчислює" шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.
При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Змагальність сторін є однією з основних засада (принципів) цивільного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Наприклад, в Італії в судовій практиці застосовуються різноманітні критерії для компенсації немайнової шкоди втілені у відповідних таблицях (наприклад, таблиці суду м. Риму (https://www.tribunale.roma.it/allegatinews/A_24405.pdf)).
Найбільш "авторитетним" вважаються Міланські таблиці (https://tribunale milano.giustizia.it msresources/cms/documents/Tabelle_milanesi_Danno_non_patrimoniale_ed._2021_2.pdf), які передбачають єдину систему розрахунку компенсації немайнової шкоди, що включає в себе як біологічну, так і іншу немайнову шкоду, зокрема, моральну.
Колегія суддів підкреслює, що в українській судовій практиці не застосовуються певні таблиці для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22.
При визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди слід враховувати те, що:
- дійсно внаслідок військової агресії рф проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди;
- законодавець в статті 23 ЦК України передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості);
- розмір грошової компенсації моральної шкоди, завданої особі внаслідок військової агресії рф проти України, може відрізнятися залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди;
- такими обставинами можуть бути, зокрема: смерть близьких осіб, каліцтво особи чи близьких осіб; місце проживання особи (різняться відчуття осіб, що проживають на території проведення бойових дій, чи осіб далеко від цієї території); пошкодження або знищення рухомого майна; права, які порушені внаслідок військової агресії рф проти України, тощо.
Вказані правові висновки зроблено в постанові Верховного Суду від 06 березня 2025 року (справа № 216/5160/22).
Враховуючи викладене оскаржуване рішення районного суду ґрунтується на положеннях матеріального закону та з урахуванням характеру допущеного державою російська федерація правопорушення, глибини душевних страждань ОСОБА_1 та її малолітнього сина, позбавлення можливості реалізації прав; відсутність у справі доказів того, що позивачі з 07 березня 2022 року по час розгляду справи перебувають на території України, а також вимог розумності та справедливості, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що необхідною й достатньою сатисфакцією є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок рф, в сумі по 200 000 грн кожному позивачу.
За своїм змістом доводи апеляційної скарги зводяться до повторення підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи позивача перевірені та їм дана належна оцінка.
Докази та обставини, які містяться в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Відповідно до рішення "Проніна проти України" № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого вКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "РуїзТоріха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач:
Судді: