Справа № 209/5017/25
Провадження № 2/209/1858/25
16 жовтня 2025 року м. Кам'янське
Дніпровський районний суд міста Кам'янського у складі:
головуючої судді - Левицької Н.В.,
за участі секретаря судового засідання - Погрібної О.В.,
представника позивача - Таліпової А.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) через свого представника - адвоката Таліпову А.Г. звернувся до Дніпровського районного суду міста Кам'янського з позовною заявою до ОСОБА_2 (далі також ОСОБА_2 , відповідач) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Короткий зміст позовних вимог.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_3 , матір позивача, була квартиронаймачем житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після смерті матері, до договору найму житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 , були внесені зміни та визначено квартиронаймачем ОСОБА_1 . Відповідно до довідки про склад сім'ї №001343716 від 11.06.2025, за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_1 , тобто позивач, його донька ОСОБА_4 та його племінниця ОСОБА_2 . Починаючи з 2015 року племінниця ОСОБА_2 не проживає у вказаній квартирі, не сплачує за комунальні послуги, добровільно знятися з місця реєстрації не бажає.
Позивач покликається на те, що факт реєстрації відповідача порушує його право на вільне розпорядження і користування майном, він позбавлений можливості здійснити приватизацію житлової площі, адже згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, передбачено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації, зокрема документи, що посвідчує особу та інші документи всіх осіб, які зареєстровані у вказаному приміщенні та заява - згода тимчасово відсутніх членів сім'ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилих приміщень у гуртожитку, кімнат у комунальній квартирі. Однак, вже тривалий час відповідачка не реагує на його звернення. Також позивач вказує про те, що у зв'язку з збройною агресією російської федерації проти України, відбувається пошкодження майна громадян і у випадку пошкодження вказаної квартири у позивача буде відсутня можливість в отримані компенсація за зруйноване майно, адже вказана компенсація передбачена лише для приміщень, які належать до приватної власності. Крім того зазначає, що на даний час позивач самостійно несе витрати по сплаті комунальних платежів як за себе, так і за відповідача, а факт не проживання відповідача в спірній квартирі, підтверджує Актом про проживання №230 від 12.06.2025 року
Із врахуванням своїх доводів, а також покликаючись на норми ЖК України, ЦК України та ЦПК України просить суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 особою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Процесуальні дії у справі та позиції сторін.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Кам'янського від 07 серпня 2025 року відкрито провадження по справі, призначено справу до розгляду у судове засідання для розгляду справи по суті в порядку спрощеного провадження з повідомленням сторін про слухання справи на 22 вересня 2025 року.
22.09.2025 у судовому засіданні розгляд справи відкладено на 16 жовтня 2025 року.
Доводи учасників справи.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила їх задовольнити з підстав зазначених у позовній заяві. Зазначила, що позивачу не відомо де зараз перебуває та проживає відповідач, оскільки остання веде неналежний образ життя, зловживаючи алкоголем, а всі намагання позивача зв'язатись телефоном з відповідачкою не дали результатів. Вважає, що надані позивачем до суду докази підтверджують наявність підстав для визнання ОСОБА_2 , особою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце проведення судового засідання, повідомлялась належним чином, у розумінні положень п.2 ч.7, п.4 ч.8, ч.11 ст.128 ЦПК України. Поштова кореспонденція яка скеровувалась судом за місцем її реєстрації повернулась з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Окрім цього, відповідач викликалася до суду шляхом оголошення на сайті «Судова влада». Про причини неявки суду не повідомила, відзив на позов, зустрічний позов, будь-які клопотання, заяви чи докази, від неї до суду не надходило.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши подані суду докази у їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 є неприватизованою та перебуває у комунальній власності.
Як вбачається з копії лицевого рахунку, відкритого по квартирі АДРЕСА_1 , квартиронаймачем квартири значилась ОСОБА_3 , та в подальшому визначено квартиронаймачем ОСОБА_1 /а.с.5/.
Згідно довідки ТОВ «Абонент XXI» № 001343716 від 11.06.2025 року про склад сім'ї, яка видана квартиронаймачеві ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2 , зареєстровані 3 (три) особи: з 11.02.1983 ОСОБА_1 - квартировинаймач, з 05.07.2012 ОСОБА_4 - дочка, з 18.03.1991 ОСОБА_2 - племінниця /а.с.6/.
Згідно з актом про непроживання №230 від 12.06.2025, наданого КП КМР «Добробут», встановлено, що гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно не проживає за адресою: АДРЕСА_2 з 2015 року та по теперішній час, про що підтверджують сусіди /а.с.4/.
Підставою для звернення позивача з даним позовом стало те, що відповідач ОСОБА_2 за адресою місця реєстрації не проживає, ніякої участі в утриманні житла не приймає, як наслідок, такі дії зі сторони відповідача позбавляють позивача можливості на приватизацію житла, на вільне розпорядження і користування майном, а також призводять до понесення витрати по сплаті комунальних платежів за відповідача.
Норми права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні рішення
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Положеннями ч. 3 ст. 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (ч. 5 ст. 11 ЦК України).
Згідно із частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу України (далі також ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі ст. 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Відповідно до ч.1,2 ст.61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до ст.106 ЖК України повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71,72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.
Згідно з положенням 71 ЖК України, жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадку: 1)призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову)службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період; 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном; 3) влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; 4) виїзду у зв'язку з виконанням обов'язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу; 5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги; 6) виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі; 7) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі.
Пункт 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» передбачає необхідність точного додержання норм Житлового кодексу України, маючи на увазі, що правильний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права громадян на житло, захисту прав і охоронюваних законом їх інтересів.
В пунктах 10, 11 указаної Постанови роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв'язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Таким чином, під час вирішення питання про втрату членом сім'ї наймача права на користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.
Отже, саме на позивача закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад строки встановлені статтею 71 ЖК України у жилому приміщенні без поважних причин.
Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, й інші обставини справи, що мають значення для справи, зокрема, чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Відповідно до ч. 2 ст. 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім'ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо із жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв'язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім'я члена сім'ї, який має право користуватися квартирою.
Із роз'яснень, викладених в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України» слідує, що відповідно до ЖК наймач або його член сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття не залежно від пред'явлення позову про це. Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК. Під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї. Так, власник житла має право вимагати визнання колишнього члена його сім'ї таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права користування цим приміщенням із зняттям останнього з реєстрації.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зазначено, що «саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання, що є обов'язком саме позивача».
У постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 466/11778/21 зазначено, що для визнання особи такою, що втратила право користування, позивач має довести факт вибуття на постійне місце проживання та відсутність поважних причин для збереження права на житло».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) зазначено, що «Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності такої особи у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім'ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19)).
Крім цього, згідно постанови Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц - акт, складений сусідами, щодо непроживання відповідачів у спірній квартирі не свідчить про наявність підстав для задоволення позову. Крім того, саме по собі непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. Причини непроживання відповідачів у квартирі з цього акта встановити неможливо.
Відтак, сам факт непроживання відповідача у вказаній квартирі без з'ясування причин не є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
Як встановлено судом у цій справі, основним квартиронаймачем спірної квартири рахується ОСОБА_1 .
На підтвердження позовних вимог щодо наявності підстав для визнання ОСОБА_2 особою, що втратила право користування квартирою, позивач покликається на те, що ОСОБА_2 за адресою місця реєстрації не проживає з 2015 року, ніякої участі в утриманні житла не приймає.
Єдиним доказом тверджень сторони позивача щодо непроживання відповідача є лише акт КП КМР «Добробут» про не проживання від 12.06.2025, у якому значиться, що ОСОБА_2 не проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з 2015 року та по теперішній час, про що підтверджують сусіди. Акт підписано членами комісії та мешканцями будинку АДРЕСА_3 .
Суд звертає увагу на те, що акт про фактичне непроживання особи може бути одним із доказів на підтвердження тривалої відсутності відповідача, однак сам по собі не є достатнім для безумовного висновку про втрату права користування житловим приміщенням без дослідження інших обставин справи та надання належних і допустимих доказів, які б підтверджували відсутність поважності причин для непроживання.
Разом з цим, суд вважає, що складений акт про непроживання відповідача у спірній квартирі, про що підтвердили сусіди, мешканці будинку АДРЕСА_3 , не свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Суд критично оцінює вказаний акт та зауважує, що датою акта є 12 червня 2025 року, період непроживання відповідача у спірному приміщенні, вказано - з 2015 року по теперішній час. При цьому у акті відсутня інформація з якого часу проживають зазначені в акті сусіди, якими складено та підписано акт про непроживання ОСОБА_2 з 2015 року у спірній квартирі.
Також акт не містять інформації про те, на підставі яких досліджень, спостережень були здійснені відповідні висновки щодо непроживання відповідача ОСОБА_2 у спірному житловому приміщенні, не зазначено чи у квартирі відсутні її особисті речі.
При цьому, у судовому засіданні на запитання суду щодо наявності у відповідача іншого житла чи наявності інформації де проживає відповідач, представник позивача зазначила, що як повідомляв їй позивач, після смерті матері ОСОБА_2 , останній залишилась квартира, однак ОСОБА_2 була прописана у спірній квартирі, оскільки мати позивача взяла опіку над відповідачкою та її братом і виховувала їх до повноліття. Також представник позивача зазначила, що зі слів позивача, ОСОБА_2 після повноліття в 2015 чи то в 2016 році пішла з дому, потім поверталася, також приходила в гості, однак тепер йому не відомо де вона знаходиться.
Відтак, з урахуванням викладеного, наданий акт, у якому значиться про непроживання відповідача з 2015 року по теперішній час, не відповідає критерію достовірності, та не може бути взятий до уваги судом при вирішення даної цивільної справи.
Окрім цього, суд зазначає, що твердження сторони позивача про те, що позивач самостійно несе витрати по сплаті комунальних платежів як за себе так і за відповідача, не підтверджено належними та допустимими доказами. Зокрема, до матеріалів справи не долучено жодних квитанцій або інших доказів, які б свідчили про те, що саме позивач здійснював та здійснює одноособову сплату комунальних послуг за спірну квартиру.
Саме по собі покликання позивача на відсутність плати за комунальні послуги зі сторони відповідача, не свідчить про втрату особою інтересу до житлового приміщення та не має наслідком позбавлення права особи на користування цим житлом. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 756/1384/20.
Також стороною позивача до суду не надано доказів на підтвердження свої доводів, зокрема стосовно того, що відповідач не проживає у спірній квартирі з власної ініціативи, а не з причин незалежних від неї, як і не надано суду жодних доказів наявності у власності відповідачки іншого придатного для проживання житлового нерухомого майна, окрім спірного. Даних про наявність у ОСОБА_2 іншого житла або переїзд на інше постійне місце проживання матеріали справи також не містять.
Інших належних та допустимих доказів непроживання ОСОБА_2 без поважних причин у квартирі АДРЕСА_1 понад встановлений законом строк суду не представлено; клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено, що підтверджується матеріалами справи.
Окрім цього, суд враховує, що звертаючись до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом, стороною позивача також не аргументовано співмірність втручання у право відповідача на житло відповідній меті. Суд вважає, що визнання відповідача такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, завдасть їй істотної шкоди.
У постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року, заява №30856/03, KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, §41-42).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи те, що право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити у зв'язку з недоведеністю позовних вимог, оскільки позбавлення особи права на житло, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання, наявність яких позивачем за обставин даної справи не доведено.
Таким чином, оцінюючи докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання відповідача такою, що втратила право на користування житловою квартирою не знайшли своє ствердження під час розгляду справи, а тому не підлягають до задоволення.
Розподіл судових витрат між сторонами.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі задоволення позову на відповідача.
Згідно статті 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позову відмовлено, то сплачені позивачем при подачі позову судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2-13, 76-89, 141, 247, 258-259, 263-265, 268, 273-279, 354 ЦПК України, суд-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги у тридцятиденний строк з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості щодо сторін у справі (учасники процесу):
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 ).
Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 ).
Дата складення повного судового рішення 17 жовтня 2025 року.
Суддя Наталія ЛЕВИЦЬКА