17 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 702/748/24
провадження № 61-5555св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
представник позивача - адвокат Мазай Наталія Вікторівна,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
представник ОСОБА_3 - адвокат Джирма А. В.,
третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Монастирищенської міської ради Черкаської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Джирми Алли Володимирівни, на рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 22 жовтня 2024 року у складі судді Максименка Д. Р. та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 березня 2025 року у складі колегії суддів: Карпенко О. В., Фетісової Т. Л., Новікова О. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2024 року ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - служба у справах дітей виконавчого комітету Монастирищенської міської ради Черкаської області (далі - служба у справах дітей), про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання в порядку спадкування за заповітом права власності на житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами.
Позовна заява обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 - матір ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Після її смерті відкрилася спадщина на все належне їй майно, у тому числі, житловий будинок із господарськими будівлями
та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Указаний будинок належав ОСОБА_5 на праві приватної власності.
За життя ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповіла зазначений будинок своєму онуку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Цей заповіт посвідчено
22 листопада 2010 року секретарем Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області Данчук Л. О. (далі - секретар сільської ради) та зареєстрованого в реєстрі за номером 562.
Разом із цим, ОСОБА_5 не була обізнана про те, що її онук на момент складення заповіту мав прізвище матері - « ОСОБА_6 », а не « ОСОБА_6 ». Саме тому в заповіті зазначено прізвище онука за прізвищем батька дитини, тобто сина ОСОБА_5 - ОСОБА_3 .
Однак, ОСОБА_5 заповіла належне їй вищевказане майно саме ОСОБА_2 , складений нею заповіт належить останньому.
Позивач указувала, що 31 жовтня 2023 вона, діючи в інтересах свого сина, звернулася до державного нотаріуса для оформлення спадкових прав та отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 . Проте, вона отримала відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом
на житловий будинок, так як неможливо встановити безспірно, що особа,
яка звернулася за отриманням свідоцтва про право на спадщину, є особою, зазначеною в заповіті.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_2 , просила суд встановити факт належності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вищевказаного заповіту, складеного ОСОБА_5 ,
яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , й визнати за ним право власності на указаний вище житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 22 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту належності особі заповіту відмовлено.
У задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_2 , до ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно відмовлено. Позов ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 у цій частині задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на житловий будинок, літера «А1», веранду, літера «а2», сарай, літера «Б1», літню кухню,
літера «В1», вбиральню, літера «Г1», погріб, літера «Д», огорожу № 1, ворота
з хвірткою № 2 та колодязь № 3, які розташовані по
АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 4 301,93 грн у рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору.
Рішення суду мотивовано тим, що для визнання права власності за спадкоємцем
не передбачено обов'язкового пред'явлення окремої позовної вимоги
про встановлення факту належності заповіту. Вказана обставина, у разі пред'явлення позову про визнання права власності за спадкоємцем на спадкове майно, встановлюється під час розгляду такого позову, а тому відповідна позовна вимога не є ефективним способом судового захисту.
Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4
про визнання права власності на спадкове майно, суд указав, що останній
є неналежним відповідачем у справі, оскільки не є спадкоємцем, який прийняв спадщину.
Разом із цим, наявні правові підстави для визнання за ОСОБА_2 права власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5
на спірний житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами.
ОСОБА_5 заповіла зазначений житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами своєму онуку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьком якого є ОСОБА_3 (відповідач), син спадкодавця.
При цьому на день смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) спадкоємець, тобто ОСОБА_2 , був малолітнім, а тому вважається таким, що прийняв спадщину.
Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, судову практику Верховного Суду.
Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.
Постановою Черкаського апеляційного суду від 27 березня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ,
та представника ОСОБА_3 - адвоката Джирми А. В., залишено
без задоволення.
Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 22 жовтня 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов правильного висновку по суті вирішення спору. Особа із прізвищем «
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є однією і тією самою особою, на ім'я якої померла ОСОБА_5 склала заповіт.
Суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про встановлення факту належності особі заповіту, так як указана вимога не є ефективним способом судового захисту.
При цьому позивачем пред'явлено позов про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, що призведе до ефективного поновлення порушених прав.
Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У квітні 2025 року представник ОСОБА_3 - адвокат Джирма А. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє
в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 .
Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 08 травня 2025 року. Витребувано справу з суду першої інстанції.
У задоволенні клопотання заявника про зупинення виконання судових рішень відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У листопаді 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - адвоката Джирми А. В., мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті спору, не врахували
всі обставини справи та судову практику Верховного Суду.
Судами попередніх інстанцій вірно відмовлено у задоволенні позовних вимог
про встановлення факту належності особі заповіту, проте мотиви такої відмови невірні. Юридичні факти можна встановлювати лише для захисту прав,
а встановлення цього факту не впливає на права позивача та її сина.
Суди надали довільну оцінку заповіту, складеному ОСОБА_5 . У заповіті відсутні відомості про те, що спадкоємцем є саме онук ОСОБА_5 . Суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не може змінювати його зміст.
При цьому син померлої - ОСОБА_3 , звернувся до нотаріуса із заявою
про прийняття спадщини і отримав відмову, хоча він є спадкоємцем першої черги. Серед рідних померлої ОСОБА_5 немає ОСОБА_2 , вказана особа не може бути спадкоємцем за заповітом. Син ОСОБА_1 має прізвище ОСОБА_1він не може бути спадкоємцем ОСОБА_3 .
Судами зроблено помилкові висновки про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 , є однією і тією самою особою, на ім'я якої померла ОСОБА_5 склала заповіт.
Позовна вимога про визнання права власності на спадкове майно є похідною
від вимоги про встановлення факту належності особі заповіту, а тому
у її задоволенні необхідно відмовити.
ОСОБА_3 не має іншого житла, вирішення даного спору впливає на його права та законні інтереси.
У касаційній скарзі заявник просить також вирішити питання понесених ним судових витрат і зазначає, що орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу складає 10 000,00 грн. Докази їх понесення будуть надані у визначений процесуальним законом спосіб.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від представника ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_2 , - адвоката Мазай Н. В., в якому викладено аргументи щодо необґрунтованості касаційної скарги.
Вказується, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_6 , батьками якого були записані:
ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .
Указане підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження із зазначенням відомостей
про батька відповідно до частини першої статті 135 СК України та свідоцтвом
про народження від 13 липня 2010 року серії НОМЕР_1 (а. с. 28, 37, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 73 років померла ОСОБА_5 , мати відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 від 17.06.2013 року та довідкою виконавчого комітету Монастирищенської міської ради від 09 грудня 2013 року №6339 (том 1, а. с. 26, 49).
ОСОБА_5 за життя належав на праві власності житловий будинок
із господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою:
АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 13 лютого 2002 року серії АЕІ № 908127 (а. с. 29, т. 1), свідоцтвом про право власності
від 13 лютого 2002 року серії НОМЕР_3 (а. с. 30, т. 1), інформацією
про зареєстроване право власності від 12 липня 2023 року № 257 (а. с. 31, т. 1).
Вказаний об'єкт нерухомості складається з: житлового будинку, літера «А1», веранди, літера «а2», сараю, літера «Б1», літньої кухні, літера «В1», вбиральні,
літера «Г1», погрібу, літера «Д», огорожі № 1, воріт з хвірткою № 2 та колодязя № 3, що підтверджується інформацією комунального підприємства «Черкаське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» щодо показників технічної характеристики об'єкту нерухомого майна від 12 липня 2023 року № 263о (а. с. 41, т. 1), технічним паспортом на житловий будинок садибного типу від 11 серпня 2023 року
(а. с. 46-48, т. 1).
ОСОБА_5 заповіла цей будинок ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується заповітом від 22 листопада 2010 року, складеним секретарем сільської ради (а. с. 25, т. 1), інформаційною довідкою зі спадкового реєстру
від 11 грудня 2013 року № 36051815 (а. с. 38-39, т. 1).
Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 17 травня 2023 року, яке залишено без змін постановою Черкаського апеляційного суду
від 06 вересня 2023 року, визнано ОСОБА_3 батьком ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Внесено зміни в актовий запис від 13 липня 2010 року № 68 про народження ОСОБА_6 , записано батьком дитини ОСОБА_3
(а. с.13-19, т. 1).
22 червня 2023 року ОСОБА_11 змінила прізвище на « ОСОБА_6 »,
що підтверджується свідоцтвом про зміну імені від 22 червня 2023 року серії
НОМЕР_4 (а. с. 11, т. 1).
30 червня 2023 року ОСОБА_6 змінив прізвище на « ОСОБА_6 », що підтверджується повним витягом із Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження від 03 жовтня 2023 року № 00041660507
(а. с. 34-36, т. 1).
Згідно зі свідоцтвом про народження, яке видано повторно, від 26 вересня 2023 року серії НОМЕР_5 ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , його батьками є: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (а. с. 24, т. 1).
Постановою державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори Черкаської області від 02 листопада 2023 № 433/02-31 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок у зв'язку
з неможливістю встановити безспірно, що особа, яка звернулась за отриманням свідоцтва про право на спадщину, є особою, зазначеною в заповіті. Нотаріусом було проведено перевірку згідно з даних Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження особи « ОСОБА_2 », у результаті якої єдиний запис в реєстрі містив дату народження особи із вказаними параметрами: 2016 рік. Тобто на час смерті ОСОБА_5 особи із запитуваними параметрами не існувало (а. с. 26, т. 1).
09 грудня 2013 року ОСОБА_3 звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті матері - ОСОБА_5 (а. с. 156, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1
частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - адвоката Джирми А. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується 1) встановлення факту належності заповіту й 2) визнання в порядку спадкування за заповітом права власності на нерухоме майно.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту належності заповіту у зв'язку з неефективним способом судового захисту й задовольнив позовну вимогу про визнання в порядку спадкування за заповітом права власності на нерухоме майно.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій
і вважає їх обґрунтованими.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право
в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб
або державних чи суспільних інтересах.
З урахуванням цього правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи
та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи,
і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог
або про відмову в їх задоволенні.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив
на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту,
суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені
у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися
до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права
та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,
що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання
або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який
є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження
№ 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження
№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження
№ 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження
№ 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження
№ 12-84гс20, та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або
є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу
не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову
в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі
№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі
№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Стаття 1217 ЦК України передбачає, що спадкування здійснюється за заповітом
або за законом.
Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права
та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини
і не припинилися внаслідок його смерті.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина друга статті 1220
ЦК України).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (частини перша, друга статті 1223 ЦК України).
Тлумачення частин першої та другої статті 1223 ЦК України дає підстави
для висновку про те, що під правом на спадкування розуміється право на набуття спадщини. За загальним правилом, пріоритет надається спадкуванню за заповітом (якщо спадкодавець заповів всю спадщину, немає підстав для нікчемності заповіту чи рішення суду про визнання його недійсним, спадкоємці, визначені як такі
в заповіті, прийняли спадщину, відсутня відмова від її прийняття спадкоємцями
за заповітом), адже перевагу має остання воля спадкодавця, виражена ним
у заповіті.
На вказаному наголошено у постановах Верховного Суду: від 27 травня 2020 року
у справі № 383/18/19 (провадження № 61-18441св19), від 11 вересня 2024 року
у справі № 642/4502/17 (провадження № 61-14982св23).
Згідно з частинами першою, четвертою статті 1268 ЦК України спадкоємець
за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81
ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення
для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень,
крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,
та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша
статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,
так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , й після її смерті відкрилася спадщина на все належне їй майно, до складу якої входив, зокрема, належний їй на праві приватної власності житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
За життя ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповіла вказане вище нерухоме майно своєму онуку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьком якого
є її син - ОСОБА_3 .
Разом із цим, ОСОБА_5 не була обізнана про те, що її онук на момент складення заповіту мав прізвище матері - ОСОБА_6 , а не прізвище батька - ОСОБА_6 .
Вирішуючи спір, суди встановили, що 30 червня 2023 року, тобто після складення заповіту, онук ОСОБА_5 - ОСОБА_6 , змінив прізвище на « ОСОБА_6 ».
Постановою державного нотаріуса від 02 листопада 2023 року ОСОБА_1 ,
як законному представнику ОСОБА_2 , відмовлено у видачі свідоцтва
про право на спадщину за заповітом на вказаний вище житловий будинок у зв'язку з неможливістю встановити безспірно, що особа, яка звернулася за отриманням свідоцтва про право на спадщину, є особою, зазначеною в заповіті.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.
Суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції надали належну правову оцінку наявним у справі доказам, вірно встановили фактичні обставини справи і зробили правильні висновки про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є однією і тією самою особою, на ім'я якої померла ОСОБА_5 склала заповіт, реалізувавши своє вільне волевиявлення.
Судами попередніх інстанцій надано вірну правову оцінку наявним у справі доказам і обґрунтовано встановлено, що ОСОБА_5 не була обізнана про те, що її онук - ОСОБА_2 , на момент складення нею заповіту мав інше прізвище, а саме прізвище матері - ОСОБА_6 .
При цьому на день смерті ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) спадкоємець
ОСОБА_2 був малолітнім, а тому вважається такими, що прийняв спадщину.
Вказане підтверджується, у тому числі, показаннями свідків, зокрема, секретаря сільської ради, яка склала заповіт.
Відповідачами протилежного не доведено, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами вірно враховано,
що позивачем, крім вимоги про встановлення належності заповіту,
яка не є ефективним способом судового захисту, заявлено позовну вимогу
про визнання в порядку спадкування за заповітом права власності на нерухоме майно, яку судами обґрунтовано задоволено.
Верховний Суд уже зазначав, що для визнання права власності (чи визнання права на частку в праві спільної часткової власності) за спадкоємцем законодавцем
не передбачено обов'язкового пред'явлення окремої позовної вимоги
про встановлення факту прийняття спадщини спадкодавцем. Тобто, така обставина (факт прийняття спадщини спадкодавцем), у разі пред'явлення позову про визнання права власності (чи визнання права на частку в праві спільної часткової власності) за спадкоємцем, встановлюється під час розгляду такого позову (постанова
від 11 вересня 2024 року у справі № 642/4502/17, провадження № 61-14982св23).
З урахуванням фактичних обставин справи, яка переглядається, судами попередніх інстанцій зроблено обґрунтовані висновки про те, що для визнання права власності за спадкоємцем на спадкове майно не передбачено пред'явлення окремої позовної вимоги про встановлення факту належності заповіту. Відповідна обставина, у разі пред'явлення позову про визнання права власності за спадкоємцем на спадкове майно, встановлюється під час розгляду такого позову, а тому така вимога
не є ефективним способом судового захисту.
Таким чином, судами попередніх інстанцій вірно визнано за ОСОБА_2
в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 право власності
на вищевказане нерухоме майно.
Судами попередніх інстанцій вірно застосовано норми матеріального права,
які регулюють спірні правовідносини.
Зроблені судами висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.
Отже, з урахуванням установлених фактичних обставин справи, що переглядається в порядку касаційного провадження, немає підстав вважати, що висновки судів суперечать судовій практиці Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою для скасування судових рішень.
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно
та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхиленняє мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові
рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Джирми Алли Володимирівни, залишити без задоволення.
Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 22 жовтня 2024 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць