16 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 201/598/23
провадження № 61-2485св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс»,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 жовтня 2023 року в складі судді Наумової О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2024 року в складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» (далі - ТОВ «Автокредит Плюс»), у якому застосувати наслідки нікчемності договору фінансового лізингу від 01 грудня 2015 року № LG00А!00000008, укладеного між ним та відповідачем, та стягнути з відповідача фактично сплачені платежі на виконання нікчемного правочину.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 01 грудня 2015 року між ним та відповідачем укладений договір фінансового лізингу № LG00A!00000008.
На виконання умов договору ТОВ «Автокредит плюс» передало йому в лізинг автомобіль марки «Opel», 1991 року випуску, а він як лізингоодержувач зобов'язався протягом шістдесяти місяців здійснювати погашення щомісячних платежів.
Договір фінансового лізингу нотаріально не посвідчений, тому в силу положень статей 203, 215, 799, 806 ЦК України, статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» є нікчемним.
Протягом усього часу виконання нікчемного правочину товариство без достатньої правової підстави отримувало від нього лізингові платежі та авансовий платіж, користувалося ними і розпоряджалося.
20 березня 2019 року ТОВ «Автокредит Плюс» відібрало в нього автомобіль.
З огляду на викладене, враховуючи вимоги статті 216 ЦК Україні, наявні правові підстави для повернення відповідачем отриманих платежів.
У березні 2023 року ТОВ «Автокредит плюс» подало до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 , у якій просило стягнути з нього 23 622,68 грн.
На обґрунтування своїх вимог посилалось на те, що в разі застосування судом наслідків нікчемності правочину, є необхідність застосування двосторонньої реституції з урахуванням того, що ОСОБА_1 безоплатно та протиправно користувався предметом лізингу в період з 01 грудня 2015 року до дня фактичного повернення - 20 березня 2019 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 жовтня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та в задоволенні зустрічного позову ТОВ «Автокредит Плюс» відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1 , проте такі задоволенню не підлягають у зв'язку зі спливом позовної давності.
Вимоги ж зустрічного позову необґрунтовані, тому підстав для їх задоволення також немає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2024 року рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 жовтня 2023 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно вважав, що ОСОБА_1 звернувся до з пропуском позовної давності, тому правильно відмовив у задоволенні його позову.
Зміст апеляційної скарги та постанови суду апеляційної інстанції свідчить про те, що суд апеляційної інстанції переглядав рішення суду першої інстанції лише в частині первісного позову. Рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову в апеляційному порядку не оскаржувалося і в цій частині апеляційним судом не переглядалося.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У лютому 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні його позовних вимог та постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення його позовних вимог.
Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 та від 09 березня 2021 року в справі № 468/176/18-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи. Не врахували, що про своє порушене право він дізнався з моменту вилучення транспортного засобу, тобто з 20 березня 2019 року. Відповідно позовна давність спливла 20 березня 2022 року. Водночас на цей час в Україні вже тривав воєнний стан, на строк дії якого позовна давність була продовжена.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
12 березня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Відзив поданий з незначним пропуском установленого судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження строку. Зважаючи на положення частини другої статті 127 ЦПК України, Верховний Суд вважає за можливе продовжити ТОВ «Автокредит Плюс» строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини, встановлені судами
01 грудня 2015 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Автокредит Плюс» укладений договір фінансового лізингу № LG00A!00000008 шляхом підписання заяви про приєднання до публічного договору публічного договору на умовах, визначених публічним договором про надання фінансового лізингу, розміщеному на офіційному веб-сайті ТОВ «Автокредит плюс» www.planetavto.ua.
На виконання умов договору ТОВ «Автокредит плюс» передало в лізинг ОСОБА_1 автомобіль марки «Opel», 1991 року випуску, а ОСОБА_1 як лізингоодержувач зобов'язався протягом шістдесяти місяців, відповідно до графіку лізингових платежів, здійснювати погашення щомісячних платежів.
Відповідно до пункту 14.1.7 договору лізингоодержувач вносить аванс у розмірі 14 400,00 грн на транзитний рахунок, вказаний в пункті 14.1.5 договору.
У період з 16 грудня 2015 року до 17 лютого 2021 року ОСОБА_1 на виконання договору фінансового лізингу сплатив на користь відповідача грошові кошти в розмірі 57 133,66 грн.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що укладений сторонами 01 грудня 2015 року договір фінансового лізингу є нікчемним, у зв'язку з чим дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення сплачених ним на виконання цього договору грошових коштів.
Касаційна скарга не містить доводів на спростування такого висновку, тому в силу статті 400 ЦПК України Верховний Суд його правильність не перевіряє.
Разом з тим, обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, ОСОБА_1 зазначав, що суди помилково застосували до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.
Ця норма є спеціальною стосовно частини першої статті 261 ЦК України і визначає особливості початку перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину, незалежно від того, чи було такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання.
У постанові від 02 червня 2025 року в справі № 201/2056/22Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов до висновку про те, що для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (зокрема, абзац 1 частини першої статті 216 ЦК України, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України), яка пред'явлена стороною (її правонаступниками), належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України. Перебіг позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред'явлена стороною (її правонаступниками) такого правочину, пов'язується саме з початком виконання нікчемного правочину (першої дії), незалежно від того, чи було такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання. Початок перебігу стосується будь-яких наслідків нікчемного правочину.
За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Як установили суди, виконання договору між сторонами почалося з 16 грудня 2015 року, а з цим позовом до суду позивач звернувся у грудні 2022 року.
Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 звернувся до суду з пропуском позовної давності, а відповідач заявив про застосування наслідків її спливу, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні його позову.
Висновки судів не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених у касаційній скарзі постановах. Висновки Великої Палати Верховного Суду, які зроблені в постанові від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, стосується інших, ніж у цій справі, правовідносин, а висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 09 березня 2021 року в справі № 468/176/18-ц, зроблені за інших фактичних обставин, оскільки, на відміну від зазначеної справи, у цій справі позивач не довів, а суди не встановили поважних причин пропуску позовної давності.
Доводи касаційної скарги про продовження позовної давності на період дії воєнного стану не заслуговують на увагу, оскільки позовна давність спливла ще в грудні 2018 року, тобто до введення воєнного стану на території України.
Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для їх скасування.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанову апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 жовтня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко