15 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/35/25 пров. № А/857/13776/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Матковської З.М., Шевчук С.М.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року (судді Дору Ю.Ю., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Ужгород) у справі № 260/35/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 звернулася до суду із урахуванням заяви про зменшення позовних вимог до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області ухвалою суду залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_3 в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області № 071750012772 від 17 грудня 2024 року про відмову у переведенні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на пенсію у зв'язку із втратою годувальника, згідно ст. 37 Закону України “Про державну службу» № 3723-ХІІ від 16.12.1993 року, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Донецькій області здійснити з 17 грудня 2024 року перерахунок та виплату пенсії у зв'язку із втратою годувальника ОСОБА_4 , малолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 45 % заробітної плати померлого годувальника, зазначеній у довідці про суддівську винагороду ОСОБА_4 на момент смерті від 16 квітня 2924 року №573, виданій Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Закарпатській області.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року позов задоволено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області подало апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 № 2862 не визначав особливостей пенсійного забезпечення осіб, що перебували на утриманні судді, на випадок його смерті. Водночас Законом України “Про державну службу» передбачались особливості пенсійного забезпечення осіб, що перебували на утриманні особи, яка отримувала пенсію за цим Законом. Верховний Суд уже неодноразово розглядав подібні справи, у яких сформував правові висновки щодо застосування норм права, зокрема, в постанові від 21.12.2021 у справі № 440/7341/20. У вказаній постанові Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду виснував, що не є перешкодою для застосування пенсії за віком як базової величини для обчислення розміру пенсії у зв'язку з втратою годувальника та обставина, що суддя у відставці не отримував пенсії за віком, а отримував щомісячне грошове утримання судді у відставці. Отже, не отримання суддею у відставці за його життя пенсії за віком, а щомісячне грошове утримання судді у відставці, не є перешкодою для застосування пенсії за віком як базової величини для обчислення розміру пенсії у зв'язку з втратою годувальника. При цьому слід зазначає, що гарантії незалежності суддів мають функціональний характер і поширюються виключно на суддів, якщо інше прямо не визначено законом. Такий же висновок зробив Верховний Суд в постанові від 21.12.2021 у справі № 440/7341/20, стверджуючи про відсутність підстав для відступу від висновку про те, що виплата довічного грошового утримання нерозривно пов'язана з конституційно визначеним статусом професійного судді, не є видом пенсії у розумінні законодавства, а відтак її розмір не може бути базовою величиною при розрахунку розміру пенсії у зв'язку з втратою годувальника, у випадку призначенні такої пенсійної виплати непрацездатним членам сім'ї судді, а тому рішення Головного управління щодо відмови позивачці у перерахунку пенсії винесено з дотриманням вимог діючого законодавства та жодним чином не порушує законних прав позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Згідно статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до статті 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином судді Перечинського районного суду Закарпатської області ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджено свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 , видане 29.03.2023 року (а.с.15).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер, що підтверджено копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , видане 29.02.2024р.(а.с.18)
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області та отримує пенсію у зв'язку із втратою годувальника, обчислену відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
17 грудня 2024 року позивачка, як законний представник ОСОБА_2 , подала до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області заяву про переведення сина на пенсію по втраті годувальника, обчислену на підставі Закону України “Про державну службу» від 16.12.1993 року №3723-ХІІ.
До заяви було додано копію довідки про суддівську винагороду ОСОБА_4 на момент смерті від 16 квітня 2924 року № 573, видану Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Закарпатській області, з якої сплачувались відповідні внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (а.с.29).
За принципом екстериторіальності подана заява та надані документи до неї були розглянуті Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області № 071750012772 від 17 грудня 2024 року було відмовлено з мотивів відсутності правових підстав, оскільки відповідно до Закону України “Про судоустрій і статус суддів» призначається довічне утримання суддям у відставці, але згідно зазначеного Закону призначення пенсії в разі втрати годувальника не передбачено. У цьому рішенні відповідач зазначив, що пенсія у разі втрати годувальника призначається на загальних умовах відповідно до статті 36 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Позивач вважаючи вказану відмову протиправною звернулася до суду з даним позовом.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Частиною 2 статті 64 Основного Закону України встановлено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст.3 Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022р. “Про введення воєнного стану в Україні», затв. Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022р. (далі - Указ № 64/2022), у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України “Про правовий режим воєнного стану».
Таким чином, у період дії в Україні воєнного стану, введеного Указом № 64/2022, не обмежується конституційне право громадян на соціальний захист, передбачене ст.46 Конституції України.
Пенсія у зв'язку з втратою годувальника є одним з видів пенсійного забезпечення, яке гарантується статтею 46 Конституції України і призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні (пункт 3 статті 9, стаття 36 Закону Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»). До непрацездатних громадян закон відносить осіб, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Частина 4 статті 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 № 2862-XII визначала, що судді, який пішов у відставку, за наявності відповідного віку і стажу роботи виплачується пенсія на умовах, передбачених статтею 37 Закону України «Про державну службу». Судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробітку судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. Судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді менше 20 років і досяг 55-річного віку (для жінок - 50 років), розмір щомісячного грошового утримання обчислюється пропорційно кількості повних років роботи на посаді судді. При досягненні таким суддею пенсійного віку за ним зберігається право на одержання щомісячного довічного грошового утримання в зазначеному розмірі, або, за його вибором, призначається пенсія на умовах, передбачених статтею 37 Закону України "Про державну службу.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV) пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
За приписами частини 1 статті 1 Закону №1058-IV відповідно до цього закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати : 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» (далі - Закон №3723-ХІІ) пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80 відсотків від сум їх заробітної плати, на які нараховується збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, без обмеження граничного розміру пенсії, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, - у розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі.
За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків заробітної плати, без обмеження граничного розміру пенсії.
У статті 37-1 Закону №3723-ХІІ було передбачено, що у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, а також у зв'язку із набуттям особою права на пенсійне забезпечення державного службовця за цим Законом відповідно здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій.
Перерахунок пенсії здійснюється виходячи із сум заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування працюючого державного службовця відповідної посади та рангу на момент виникнення права на перерахунок пенсії.
У разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім'ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, на яку нараховувалися страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, з урахуванням норм частини п'ятої цієї статті, а на двох і більше членів сім'ї 90 відсотків. До непрацездатних членів сім'ї належать особи, зазначені у статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Право на призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника на умовах, передбачених частиною восьмою цієї статті, мають також непрацездатні члени сім'ї померлої особи, яка отримувала пенсію за цим Законом.
Отже утриманці державних службовців, що отримали право на пенсію за ст. 37 Закону № 3723, мають право на пенсію по втраті годувальника, розмір якої обчислюється від суми заробітної плати померлого годувальника.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 у справі № 440/7341/20 сформував висновок, що частину першу статті 37 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" слід застосовувати з урахуванням того, що розмір пенсії у зв'язку із втратою годувальника - судді у відставці, що отримував щомісячне довічне грошове утримання і на час смерті мав право на пенсію за віком на підставі ст. 37 Закону України "Про державну службу" № 3723-XII від 16.12.1993, визначається на вибір заявника, що звернувся за призначенням пенсії у зв'язку із втратою годувальника у розмірі: (1) 70% від розміру пенсії за віком, обчисленої на підставі ст. 37 Закону України "Про державну службу" № 3723-XII від 16.12.1993, або (2) 50% від розміру пенсії за віком, обчисленої на підставі Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV від 09.07.2003.
Закон України “Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII не визначає особливостей пенсійного забезпечення осіб, що перебували на утриманні судді, на випадок його смерті.
Разом з тим відповідно до п. 2 розд. ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 889-VІІІ (далі по тексту - Закон № 889-VIII) з 01.05.2016 втратив чинність Закон № 3723-XII, крім ст. 37, що застосовується до осіб, зазначених у п. 10 і 12 цього розділу.
Зокрема, п. 10, 12 розд. ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 889-VIII передбачено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених ст. 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених ст. 25 Закону № 3723-XII та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Тобто, за наявності в особи станом на 01.05.2016 певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років незалежно від того, чи працювала особа станом на 01.05.2016 на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до ст. 37 Закону № 3723-XII, але за такої умови: у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону № 889-VIII до стажу державної служби зараховується, зокрема, час перебування на посадах суддів.
Аналогічні приписи закріплено і у Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 №229 та Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України 03.05.1994 №283 (який був чинним до 25.03.2016).
Відповідно до ч.ч. 13, 14 ст.37 Закону №3723-XII у разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям - незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім'ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а на двох і більше членів сім'ї - 90 відсотків. До непрацездатних членів сім'ї належать особи, зазначені у статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Право на призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника на умовах, передбачених частиною десятою цієї статті, мають також непрацездатні члени сім'ї померлої особи, яка отримувала або мала право на пенсію за цим Законом.
Крім того, право на призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника особам, які були на його утриманні до отримання права на вихід на відповідну пенсію годувальником, законодавець пов'язує з наявністю у померлого стажу державної служби не менше 10 років та факту непрацездатності утриманця.
Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку про те, що Законами №1058-IV та №3723-ХІІ регламентовано різні умови призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника та підстави для її перерахунку.
Отже, за наявності умов, передбачених Законом №889-VIII - стажу державної служби у ОСОБА_4 (понад 20 років), на утриманні якого перебував син - ОСОБА_2 , останній має право на таку пенсію.
Тобто, Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №889-VIII передбачено, що за наявності у особи станом на 01 травня 2016 року певного стажу державної служби (зокрема 20 років стажу державної служби незалежно від того, чи працювала особа станом на 01 травня 2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-ХІІ.
Відповідно до довідки Перечинського районного суду Закарпатської області від 18.04.2024 року судом встановлено, що стаж роботи на посаді судді ОСОБА_4 (станом на час смерті) склав 20 років 2 місяці. Отже, на день смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) були наявні всі необхідні умови для призначення йому пенсії відповідно до статті 37 Закону №3723-ХІІ.
У правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 07.11.2023 у справі №420/9478/21 наголошено на наявності права утриманців судді, що перебував у відставці та отримував щомісячне довічне грошове утримання, на отримання пенсії у зв'язку із втратою годувальника на підставі ст.37 Закону №3723-ХІІ та вказано, що право на призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника на умовах, передбачених ст.37 Закону №3723-ХІІ, мають також непрацездатні члени сім'ї померлої особи, яка отримувала або мала право на пенсію за цим Законом.
Колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції, що ОСОБА_2 є сином померлого годувальника, який за життя мав право на пенсійне забезпечення відповідно до умов Закону України “Про державну службу», а тому на нього поширюються норми статті 37 Закону України “Про державну службу» та він набув право на оформлення пенсії у зв'язку із втратою годувальника за Закону України “Про державну службу».
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачкою, як законним представником малолітньої дитини ОСОБА_2 були подані всі необхідні документи на підтвердження наявності права на переведення з пенсії за віком на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до ст.37 Закону №3723-ХІІ, які дозволяють обчислити розмір такої пенсії.
У свою чергу, суд враховує, що пенсія по втраті годувальника відповідно до ст.37 Закону №3723-ХІІ визначається на одного непрацездатного члена сім'ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а на двох і більше членів сім'ї - 90 відсотків.
Судом встановлено, що на утриманні померлого ОСОБА_4 перебувала також донька ОСОБА_3 , яка також перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області та отримує пенсію у зв'язку із втратою годувальника.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 09.12.2024 задоволено позов ОСОБА_3 . Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду в Донецькій області від 24.07.2024 року № 071750012772 про відмову в перерахунку пенсії. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду в Донецькій області перевести з 17.07.2024 року на пенсію у зв'язку з втратою годувальника на підставі ст. 37 Закону України "Про державну службу" № 3723-ХІІ від 16.12.1997 року у розмірі 70-ти відсотків заробітку померлого батька ОСОБА_4 , визначеного у довідці від 27.03.24 №476 щодо складових суддівської винагороди судді Перечинського районного суду ОСОБА_4 на дату смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) та здійснити виплату пенсії із урахуванням раніше виплачених сум. Вказане рішення не набрало законної сили.
Таким чином, діти померлого ОСОБА_4 : малолітній син ОСОБА_2 , 2020 року народження, та повнолітня донька ОСОБА_5 , 2006 року народження, разом мають право на призначення їм пенсії по втраті годувальника в розмірі 90 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника.
Законом №3723-XII встановлено розмір заробітної плати як базової величини для обрахунку пенсії, однак не визначено конкретний розмір пенсії на кожного з утриманців померлого з урахуванням частки з 90 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника та не встановлено порядок визначення часток.
Згідно з ч. 6 ст. 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Законом, що регулює подібні правовідносини, зокрема призначення пенсій у зв'язку з втратою годувальника є Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" .
Згідно ст. 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.
Отже, при призначенні пенсії по втраті годувальника слід виходити з рівності прав всіх дітей, утриманців померлого.
Враховуючи викладене, при призначенні пенсії малолітньому ОСОБА_2 , 2020 року народження, у зв'язку з втратою годувальника на підставі Закону України “Про державну службу» її розмір з урахуванням принципу рівності часток має складати 45 відсотків (половину з 90 відсотків) суми заробітної плати померлого годувальника та з метою забезпечення рівності прав всіх утриманців померлого колегія суддів погоджується із вимсновком суду першої інстанції щодо права на пенсію у зв'язку із втратою годувальника в розмірі 45 % заробітної плати померлого годувальника, зазначеній у довідці про суддівську винагороду ОСОБА_4 на момент смерті від 16 квітня 2924 року №573, виданій Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Закарпатській області.
Щодо обраного судом першої інстанції способу захисту порушеного права позивача та відповідних доводів апелянта, суд апеляційної інстанції вважає зазначити наступне.
Відповідно до ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Апеляційний суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивачки має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Згідно із частиною 2 статті 9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
До того ж, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Згідно Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Рисовський проти України» (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 (заява № 29979/04), принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
За змістом ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
За вище встановлених обставин та нормативного регулювання, дії зобов'язального характеру щодо переведення позивача на пенсію на пенсію у разі втрати годувальника на підставі Закону №3723-ХІІ має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, що вирішував питання про призначення пенсії, яким у цьому випадку є ГУ ПФУ в Донецькій області.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне також роз'яснити, що згідно п. 4.10. Порядку №22-1, після призначення (переведення у даному випадку) електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи, для здійснення виплати пенсії. Нарахована сума пенсії включається в документи для виплати пенсії не пізніше одного місяця з дня прийняття органом, що призначає пенсію, рішення про призначення, а у разі призначення пенсії за віком автоматично - не пізніше одного місяця з дня надходження повідомлення про обраний особою спосіб виплати пенсії.
Отже, що стосується фактичної виплати пенсії, то така має здійснюватися за місцем фактичного проживання особи органом пенсійного фонду в якому позивач перебуває на обліку як отримувач пенсії, яким у даному випадку є Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оскільки сторони не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, в силу приписів статті 308 КАС України, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції про протиправність рішення щодо відмови у переведенні позивача на пенсію у зв'язку із втратою годувальника та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області здійснити з 17 грудня 2024 року перерахунок та виплату пенсії у зв'язку із втратою годувальника ОСОБА_4 , малолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 45 % заробітної плати померлого годувальника, зазначеній у довідці про суддівську винагороду ОСОБА_4 на момент смерті від 16 квітня 2924 року №573, виданій Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Закарпатській області, а щодо доводів відповідача про втручання в дискреційні повноваження пенсійного органу такі є необґрунтованими та спростовуються вказаним.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.11.2023 у справі №420/9478/21, від 25.05.2022 у справі № 409/2218/17, від 01.06.2022 у справі №420/9478/21, від 16.12.2021 у справі №752/5153/17, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах “Проніна проти України» (пункт 23) та “Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області - залишити без задоволення.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року у справі № 260/35/25 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді З.М. Матковська
С.М. Шевчук
Повний текст постанови складено 15.10.2025