Рівненський апеляційний суд
Іменем України
14 жовтня 2025 року м. Рівне
Справа № 567/2056/24
Провадження № 11-кп/4815/591/25
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Рівненського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_1 ,
суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю: секретаря судового засідання - ОСОБА_4 ,
прокурора - ОСОБА_5 ,
обвинуваченого - ОСОБА_6 ,
захисника - ОСОБА_7 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівне апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 на вирок Острозького районного суду Рівненської області від 03 червня 2025 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до ЄРДР за № 12024181170000288 від 14.11.2024 року відносно
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Плоске Острозького району Рівненської області, зареєстрованого та проживаючого в АДРЕСА_1 , громадянина України, не одруженого, не працюючого, раніше не судимого
- обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336 КК України, -
Вироком Острозького районного суду Рівненської області від 03 червня 2025 року ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Початок строку відбування покарання за даним вироком ухвалено рахувати ОСОБА_6 з моменту набрання вироком законної сили.
За вироком суду ОСОБА_6 , будучи військовозобов'язаним, у зв'язку з проведенням загальної мобілізації, згідно Указу Президента України №65/2022 від 24.02.2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 року № 2105-ІХ, строк дії якої неодноразово продовжено, зокрема востаннє Указом Президента України №741/2024 від 28.10.2024 «Про продовження строку проведення загальної мобілізації», затвердженого Законом України № 4025-ІХ від 29.10.2024, будучи належним чином повідомленим про наслідки ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, пройшов військово-лікарську комісію, якою визнаний здоровим та придатним до проходження військової служби.
В подальшому, 09 листопада 2024 року ОСОБА_6 було запропоновано отримати повістку, згідно якої він зобов'язаний був прибути на 08:00 год. 11.11.2024 на збірний пункт ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_2 , на відправку для проходження військової служби під час мобілізації, однак останній відмовився її отримати, про що було складено акт про відмову від отримання повістки про виклик на військову службу.
В подальшому, діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин, не маючи права на відстрочку чи звільнення від призову на військову службу під час мобілізації, 11 листопада 2024 року ОСОБА_6 не прибув на збірний пункт ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою АДРЕСА_2 , на відправку для проходження військової служби під час мобілізації, чим порушив вимоги ст.65 Конституції України, ст.ст.1, 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та вимоги Указу Президента України № 65/2022 від 24.02.2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 року №2105-ІХ, тобто ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.
В поданій апеляційній скарзі захисник ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 покликається на незаконність вироку суду першої інстанції у зв'язку з неправильним застосуванням Закону України про кримінальну відповідальність, зокрема, у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченого внаслідок суворості.
Не оспорюючи вирок суду в частині доведеності вини та кваліфікації дій ОСОБА_6 , вказує, що ОСОБА_6 є членом церкви християн віри євангельської з 2019 року. Мотивами відмови від проходження військової служби послужили його релігійні переконання. Виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням. Положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» та можливості ним скористатись працівниками ТЦК і СП не було роз'яснено.
Вважає, що суд при призначенні покарання, відповідно до ч.2 ст. 66 КК України, мав визнати такими, що його пом'якшують обставини, не зазначені в ч.1 ст.66 КК України, зокрема: інкримінований злочин є нетяжким, ОСОБА_6 раніше не судимий, по місцю проживання характеризується позитивно, на обліках у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, відтак призначити покарання без позбавлення волі, застосувавши положення ст. 75 КК України.
Просить вирок Острозького районного суду Рівненської області від 03 червня 2025 року відносно ОСОБА_6 змінити, призначивши йому більш м'яке покарання.
Заслухавши суддю-доповідача, захисника та обвинуваченого, які підтримали апеляційну скаргу, прокурора, який заперечив проти задоволення апеляційної скарги захисника в інтересах обвинуваченого, перевіривши вирок суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга захисника в інтересах обвинуваченого не підлягає до задоволення з таких підстав.
Згідно вимог ч.1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Висновок суду про доведеність вини ОСОБА_6 в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації та правильність кваліфікації його дій за ст. 336 КК України не оспорюється в апеляційній скарзі сторони захисту, відтак вирок суду в цій частині колегією суддів не перевіряється.
Відповідно до вимог ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Даних вимог суд першої інстанції дотримався.
Порушень норм кримінального чи кримінального процесуального закону судом першої інстанції під час розгляду даного кримінального провадження, які могли б істотно вплинути на висновки суду щодо, зокрема, призначеного покарання, та які б могли бути підставою для зміни вироку суду першої інстанції, з наведених в апеляційній скарзі доводів, колегією суддів не встановлено.
Як вбачається з вироку суду обвинувачений ОСОБА_6 , який вину у вчиненні кримінального правопорушення не визнав, пояснив, що дійсно з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин, 11.11.2024 не прибув на збірний пункт ІНФОРМАЦІЯ_2 , на відправку для проходження військової служби під час мобілізації з релігійних переконань. Зазначив, що від альтернативної військової служби він теж відмовився, оскільки не вважав, що вона буде альтернативною.
В судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_6 вказав, що проходити військову службу під час мобілізації чи будь-яким чином бути причетним до такої служби (ремонт військової техніки, будівництво укріплень, вивезення поранених, виконання інших функцій, не пов'язаних із використанням зброї) не може через релігійні переконання, однак від проходження альтернативної служби не відмовляється. Зазначив, що займається волонтерською діяльністю і є корисним для суспільства в період війни в такий спосіб.
Колегія суддів вважає, що доводи сторони захисту про те, що виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням ОСОБА_6 , оскільки він є членом церкви християн віри євангельської з 2019 року, а положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» працівниками ТЦК і СП та можливості ним скористатись не було роз'яснено не заслуговують на увагу.
Статтею 336 КК України передбачено відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Об'єктом вказаного кримінального правопорушення є суспільні відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції України покладаються найважливіші функції: оборона держави, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості.
Об'єктивна сторона полягає у бездіяльності, ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією.
Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов'язана з умовами особливого періоду в державі із загрозою нападу, небезпекою незалежності держави. Тому ухилення від призову до Збройних Сил з числа військовозобов'язаних громадян під час воєнних дій, які розпочались або передбачаються, створює загрозу для безпеки держави у сфері оборони.
Суб'єктом є особа, що підлягає мобілізації. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» це: військовозобов'язані, що знаходяться в запасі, та громадяни, що підлягають на час мобілізації призову на військову службу і отримали мобілізаційні посвідчення (повістки).
Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом, тобто коли військовозобов'язаний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачав його суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання.
Так, ч.ч. 1, 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі - Пакт), кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу чи приймати релігію або переконання на свій вибір.
Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів апеляційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені ст. 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» від 27 жовтня 2009 року, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» від 15 вересня 2016 року, заява № 66899, пункт 36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року, заяви № 14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» від 12 березня 2024 року, заява № 18382/15, пункт 42).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Положення ч. 4 ст. 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно з ч. 3 ст. 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов'язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.
У контексті наведеного колегія суддів звертає увагу, що в умовах збройної агресії рф проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров'я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов'язку захисту Вітчизни.
За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об'єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.
Відповідно до ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Частиною 4 ст. 35 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положеннями ч. 3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.
Статтями 1, 4 вказаного Закону передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Статтею 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлені такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.
Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби.
Окрім цього, згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у статті 15 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», віком 18-25 років.
Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» не передбачає.
Отже, ОСОБА_6 , будучи особою призовного віку та військовозобов'язаним, призивався не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а був призваний на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією, оскільки в державі 24 лютого 2022 року запроваджено воєнний стан та оголошено проведення загальної мобілізації.
Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Суд вважає необхідним зазначити, що призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що особа зобов'язана брати до рук зброю, адже з огляду на релігійні переконання обвинуваченого та конституційний обов'язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов'язаних із використанням зброї.
Однак, як вбачається з наданих суду першої інстанції показань обвинуваченого, останній зазначив, що від альтернативної військової служби він відмовився, оскільки не вважав, що вона буде альтернативною, що не заперечив і в суді апеляційної інстанції. Від отримання повістки на призов до ЗСУ ОСОБА_6 також відмовився у зв'язку із тим, що є членом помісної Церкви ОЦ ХВЄ, що вбачається з дослідженого судом першої інстанції рапорта ОСОБА_9 .
За таких обставин стороною захисту не доведено існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_6 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов'язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.
Що стосується призначеного обвинуваченому покарання, то колегія суддів погоджується із видом та розміром такого.
На переконання колегії суддів, призначене ОСОБА_6 покарання співмірне скоєному та особі обвинуваченого.
Як вбачається з вироку, суд при призначенні покарання виходив із того, що вчинене обвинуваченим кримінальне правопорушення є кримінальним правопорушенням у сфері забезпечення призову і мобілізації та у відповідності до ст. 12 КК України відноситься до нетяжких злочинів. Також судом взято до уваги характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, який за місцем проживання характеризується позитивно, не перебуває на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога, раніше несудимий. Обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання обвинуваченого судом не встановлено. Тому, дотримуючись загальних засад призначення покарання, враховуючи характеризуючі дані особи обвинуваченого, поведінку обвинуваченого після вчинення злочину, суд прийшов до обгрунтованого висновку, що обвинуваченому ОСОБА_6 необхідно призначити покарання в межах санкції ст. 336 КК України у виді позбавлення волі, з чим погоджується і колегія суддів.
Виходячи з наведеного колегія суддів вважає, що призначене покарання обвинуваченому ОСОБА_6 є необхідним й достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів, а також справедливим щодо досягнення мети покарання, виходячи з вимог ст. 50 КК України.
Правові підстави для застосування у даному випадку положень ст. 75 КК України відсутні, оскільки ті обставини, на які посилається захисник є обставинами, які характеризують особу, і судом враховані при призначенні ОСОБА_6 покарання.
Апеляційний суд вважає, що застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням військовослужбовця за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації не лише не сприятиме запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень іншими особами, а, навпаки, створить у таких осіб впевненість у безкарності за аналогічні дії.
Вирок суду першої інстанції є належним чином обґрунтованим та вмотивованим і за змістом відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України, у ньому наведені відповідні мотиви з яких виходив суд при ухваленні такого рішення та положення закону, якими він керувався.
Під час перевірки оскаржуваного вироку судом апеляційної інстанції, зважаючи і на долучене обвинуваченим посвідчення волонтера, видане ОСОБА_6 20.02.2023 року благодійною організацією «Благодійний фонд «ВІФЕЗДА. Дім милосердя», що не змінює ступеня суспільної небезпечності діяння і не є визначальним у даному випадку щодо призначення покарання, не було встановлено таких порушень норм матеріального чи процесуального права, які можуть тягнути за собою його зміну.
Підстав для задоволення апеляційної скарги захисника в інтересах обвинуваченого колегія суддів не вбачає, оскільки доводи апеляційної скарги спростовуються висновками, наведеними у вироку суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів, -
Вирок Острозького районного суду Рівненської області від 03 червня 2025 року відносно ОСОБА_6 за ст. 336 КК України залишити без зміни, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 - без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3