Справа № 320/47492/24 Суддя (судді) першої інстанції: Діска А.Б.
15 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Василенка Я.М.,
Кузьменка В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,
До Київського окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 із адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції України в Київській області, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати Наказ № 98 о/с від 10.05.2024 (по особовому складу) Головного управління Національної поліції в Київській області щодо звільнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зі служби в Національній поліції України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора слідчого відділу Бучанського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області Національної поліції України з 14.05.2024;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області Національної поліції України середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 27 481,72 грн;
- звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на службі у поліції на посаді інспектора слідчого відділу Бучанського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області Національної поліції України з 14.05.2024;
- звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Національної поліції в Київській області Національної поліції України суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилалась на те, що проходила службу в органах Національної поліції та була звільнена зі служби за власним бажанням на підставі рапорту про звільнення. Втім подача позивачем рапорта на звільнення була обумовлена тиском на позивача обставин, та жодним чином не відображала дійсного волевиявлення позивача припинити проходження публічної служби в лавах Національної поліції, а відповідачем не було з'ясовано причину подання позивачкою рапорта на звільнення.
Позивач вказує, що вона фактично мала намір піти у відпустку, про що подала відповідний рапорт, який, на думку позивачки, не був опрацьований відповідальною особою.
Тож, звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням без врахування рапорту про надання відпустки та обставин відмови у наданні позивачу відпустки, як матері дитини з інвалідністю, є порушенням прав позивача, як працівника поліції, а тому є підставою для визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу про звільнення.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.11.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому Головне управління Національної поліції в Київській області позовні вимоги ОСОБА_1 не визнавало в повному обсязі та зазначило, що 26.04.2024 ОСОБА_1 особисто подала на ім'я начальника ГУНП в Київській області власноруч складений рапорт про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з 13.05.2024 у зв'язку з доглядом за дитиною. На рапорті міститься резолюція та особистий підпис начальника ГУНП в Київській області генерала поліції третього рангу ОСОБА_2
13.05.2024 позивачка під особистий підпис ознайомилась із наказом ГУНП в Київській області від 10.05.2024 № 98 о/с та отримала наказ.
Отже, на думку відповідача позивачка скористалась своїм правом на звільнення за власним бажанням, шляхом подачі рапорту про звільнення від 26.04.2024 із зазначенням дати та причини звільнення, а саме, догляд за дитиною, в свою чергу, керівник Головного управління, погодив цей рапорт.
Також, посилаючись на практику Верховного Суду, представник відповідача вказував, що п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону № 580-УШ (поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється - за власним бажанням), не передбачено зазначення поважності причини звільнення.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування всіх обставин справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.07.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження на 15.10.2025.
Дану справу розглянуто в порядку письмового провадження, оскільки, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно норм ст. 309 КАС України.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 26.04.2024 ОСОБА_1 звернулась до ГУНП в Київській області з рапортом про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з 13.05.2024 за доглядом за дитиною.
Згідно з наказом ГУ НП в Київській області від 10.05.2024 № 98 о/с, лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора слідчого відділу Бучанського районного управління поліції, 13 травня 2024 року звільнено зі служби в поліції за пунктом 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Вважаючи такий наказ протиправним, позивачка звернулась до суду з цією позовною заявою з вимогою про його скасування та поновлення на посаді з 14.05.2024.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходив з того, що із рапорту позивачки до начальника ГУ НП в Київській області від 26.04.2024, ОСОБА_1 просила звільнити її відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 27 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію» 13.05.2024.
На вказаному рапорті містяться відповідні погодження та резолюція начальника про задоволення рапорту про звільнення позивачки зі служби в поліції.
Згідно оскаржуваного наказу від 10.05.2024 позивачку звільнено 13.05.2024, тобто у зазначену нею у рапорті дату, з якої вона виявила бажання бути звільненою зі служби.
Отже, на думку суду першої інстанції, з огляду на зазначення позивачем у рапорті конкретної дати, з якої вона має бажання звільнитися зі служби та згоду відповідача, як уповноваженого органу, звільнити цього працівника у визначений нею термін, між сторонами існувала домовленість про звільнення позивача у більш короткий строк, до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 тримісячного строку.
Доказів того, що позивач скористалась правом відкликання поданого нею рапорту від 26.04.2024 про звільнення 13.05.2024, до спливу строку (більш короткого строку), тобто до зазначеного нею дня звільнення 13.05.2024, матеріали справи не містять, та позивачем не заперечується, що таких дій вона не вчиняла.
Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ГУ НП в Київській області мало право звільнити позивача до закінчення передбаченого законодавством строку попередження у зазначений нею у рапорті про звільнення строк, а саме 13.05.2024.
На думку суду, доводи позивача про те, що подача нею рапорту на звільнення за власним бажанням була обумовлена тиском на неї та жодним чином не відображала дійсного її волевиявлення, є необґрунтованими з огляду на недоведеність жодними належними та допустимими доказами.
Матеріали справи не містять доказів щодо подання позивачкою рапорту на звільнення проти її волі, зокрема, звернення до правоохоронних органів з приводу застосування до неї примусу з метою звільнення з роботи тощо.
У свою чергу, відповідач, погодившись з бажанням працівника звільнитися, видав оспорюваний наказ та звільнив ОСОБА_1 у дату, визначену нею у рапорті.
Щодо обставин, зазначених позивачкою у позовній заяві про те, що їй було відмовлено в наданні відпустки, як матері дитини з інвалідністю, суд зазначив, що такі не є тими безумовними обставинами, які б свідчили про протиправність наказу про звільнення позивачки зі служби за власним бажанням.
Водночас, суд звернув увагу позивачки, що вказана обставина стосується інших правовідносин із уповноваженими особами ГУНП в Київській області та позивачка, вважаючи протиправними дії чи бездіяльність відповідача, не була позбавлена права на їх оскарження до суду.
Крім того, на думку суду є необґрунтованими посилання позивачки у позовній заяві на те, що відповідачем не з'ясовувалась причина звільнення ОСОБА_1 зі служби, оскільки в рапорті на звільнення позивачкою самостійно зазначено причину звільнення.
Натомість, апелянт вважає вказані висновки суду необґрунтованими та помилковими, оскільки:
- подача позивачем рапорта на звільнення була обумовлена тиском на позивача обставин, та жодним чином не відображала дійсного волевиявлення позивача припинити проходження публічної служби в лавах Національної поліції;
- апелянт вказує, що фактично мала намір піти у відпустку, про що подала відповідний рапорт, який, на думку позивачки, не був опрацьований відповідальною особою, звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням без врахування рапорту про надання відпустки та обставин відмови у наданні позивачу відпустки, як матері дитини з інвалідністю, є порушенням прав позивача, як працівника поліції, а тому є підставою для визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу про звільнення.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Статтею 43 Конституції України, передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Правовідносини щодо проходження служби в поліції врегульовано Законом України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УССР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114).
Пунктом 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VІІІ, передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Відповідно до частини другої статті 77 Закону № 580-VІІІ, днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення №114), яке є актом спеціального законодавства, що визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, та на час виникнення спірних правовідносин є чинним.
Згідно із підпунктом "ж" пункту 64 Положення № 114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Пунктом 68 Положення№ 114, визначено, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
За змістом пункту 8 Положення № 114, дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема: за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків; через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.
У межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114, строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору мають право домовитися про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
При цьому, за змістом наведеного законодавчого припису, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. У разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права наведені Верховним Судом у постанові від 23 червня 2021 року у справі № 813/740/17.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 звернулась із рапортом до начальника ГУНП в Київській області від 26.04.2024, у якому просила звільнити її відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 27 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію» 13.05.2024.
На вказаному рапорті містяться відповідні погодження та резолюція начальника про задоволення рапорту про звільнення позивачки зі служби в поліції.
Згідно оскаржуваного наказу від 10.05.2024 апелянта звільнено 13.05.2024, тобто у зазначену нею у рапорті дату, з якої вона виявила бажання бути звільненою зі служби.
Отже, з огляду на зазначення ОСОБА_1 у рапорті конкретної дати, з якої вона має бажання звільнитися зі служби та згоду відповідача, як уповноваженого органу, звільнити цього працівника у визначений нею термін, між сторонами існувала домовленість про звільнення позивача у більш короткий строк, до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 тримісячного строку.
Щодо доводів апеляційної скарги, що подання рапорта на звільнення була обумовлена тиском та жодним чином не відображала дійсного волевиявлення ОСОБА_1 припинити проходження публічної служби в лавах Національної поліції, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази відкликання поданого апелянтом рапорту від 26.04.2024 про звільнення 13.05.2024, а також не заперечується, що таких дій вона не вчиняла. Окрім того, вказані доводи є необґрунтованими з огляду на недоведеність жодними належними та допустимими доказами.
З огляду на вище зазначене, ГУНП в Київській області мало право звільнити позивача до закінчення передбаченого законодавством строку попередження у зазначений апелянтом у рапорті про звільнення строк, а саме 13.05.2024.
Щодо аргументів апелянта про те, що вона мала намір піти у відпустку, про що подала відповідний рапорт, який, на думку ОСОБА_1 , не був опрацьований відповідальною особою, звільнення за рапортом про звільнення за власним бажанням без врахування рапорту про надання відпустки та обставин відмови у наданні позивачу відпустки, як матері дитини з інвалідністю, є порушенням прав, як працівника поліції, а тому є підставою для визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу про звільнення, колегія суддів зазначає наступне.
На думку суду апеляційної інстанції, вказана обставина стосується інших правовідносин із уповноваженими особами ГУНП в Київській області та апелянт, вважаючи протиправними дії чи бездіяльність відповідача, не була позбавлена права на їх оскарження до суду, отже є необґрунтованими посилання апелянта на те, що відповідачем не з'ясовувалась причина звільнення зі служби, оскільки в рапорті на звільнення ОСОБА_1 самостійно зазначено причину звільнення.
Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всі вимоги законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування.
За правилами статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 311, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена з підстав, визначених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді Я.М. Василенко
В.В. Кузьменко