П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
14 жовтня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/28014/23
Перша інстанція: суддя Танцюра К.О.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шляхтицького О.І.,
суддів: Семенюка Г.В., Федусика А.Г.,
секретар - Афанасенко Ю.М.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Макієвської Н.Д.,
перекладача - Нікішова О.О.
представника відповідача - Білоконь Н.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2024 року у справі № 420/28014/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними і скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії -
Короткий зміст позовних вимог.
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з вищевказаним адміністративним позовом до суду , у якому просив:
- визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України № 97-23 від 29.06.2023;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем ОСОБА_1 .
Також Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 12.12.2023 задовольнив клопотання представника ОСОБА_1 про об'єднання справ та об'єднання в одне провадження адміністративні справи: № 420/28014/23 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення Державної міграційної служби України № 97-23 від 29.06.2023, зобов'язання Державну міграційну службу України визнати біженцем ОСОБА_1 ; № 420/28016/23 за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення Державної міграційної служби України № 98-23 від 29.06.2023 про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, зобов'язання Державну міграційну службу України визнати біженцем ОСОБА_3 , - під загальним номером -№ 420/28014/23.
В обґрунтування позовних вимог представник позивачів у позовній заяві зазначив, що не погоджується із прийняттям рішення Державної міграційної служби України та просить суд задовольнити позов у повному обсязі. Так, як вказав представник ОСОБА_1 та вслід за ним, його дружина ОСОБА_2 , залишили російську федерацію з 2012 року, оскільки він зазнавав переслідувань з політичних і релігійних мотивів, стосовно ОСОБА_1 , на його думку, було незаконне кримінальне провадження. В Україні з позивачами перебувають троє дітей. Як вказав представник позивачів, з початком повномасштабної збройної агресії рф проти України повернення у країну громадянства взагалі не вбачається можливим, оскільки тривале проживання в Україні із сім'єю є додатковим аргументом для спеціальних служб рф застосувати до позивача незаконні заходи кримінального примусу.
Відповідач проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що за результатами розгляду матеріалів особової справи заявника, аналізу його суб'єктивних тверджень у сукупності з актуальною інформацією за країною походження можливо підтвердити відсутність критеріїв, що вказували б на загрозу його переслідувань за ознакою належності до ісламської релігії. Зокрема, не виявлено ознак, що вказують на те, що релігійне переконання заявника виходить за рамки діючого на території рф законодавства та являє собою прояв опозиції до влади, що може призвести до потенційних переслідувань. Водночас, з тверджень заявника не спостерігається його причетність до відокремлених релігійних груп або організацій, що було визнано терористичними або екстремістськими га заборонено на території країни громадянської належності, близькі родичі заявника, які залишились проживати на території рф, мають можливість вільно дотримуватись канонів ісламу, не зазнають жодних погроз, утисків або переслідувань. Поряд з цим, відповідач вказав, що документальне підтвердженні обставин порушення кримінальних справ по відношенню до заявника, судових процесів та їх результатів, процесуальних заходів та порядку їх проведення тощо відсутні, що унеможливлює проведення повного та релевантного аналізу зазначеного елементу. Водночас, вбачається, що заявник мав можливість підготувати відповідну доказову базу для надання до ДМС, враховуючи наявність суттєвого проміжку часу між обставиною ймовірного порушення по відношенню до нього кримінальних справ на території країни громадянської належності, подальшого виїзду на територію України та звернення за міжнародним захистом. Як вказав відповідач, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи не спостерігається взаємозв'язку між повідомленою заявником причиною виїзду через кримінальні переслідування на території країни громадянської належності та фактичними причинами виїзду за межі рф, на що, зокрема, вказує обставина тривалою проживання заявника на території країни громадянської належності після порушення другої кримінальної справи, суперечлива інформація щодо прийнятих спроб до переховування, відсутність елементів, що б вказували на свавільне обмеження прав заявника протягом зазначеного періоду. З урахуванням вищезазначеного, за результатами комплексного аналізу елементів формального підтвердження, детальності, послідовності та несуперечливості тверджень заявника, наявності причинно-наслідкового зв'язку між суб'єктивними побоюваннями та фактичними обставинами виїзду, повідомлена позивачем обставина порушення по відношенню до нього кримінальних справ на території країни громадянської належності визнається недостовірною. Разом із тим, як вказав відповідач, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасовою захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної капи або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування шукача захисту на території України подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 08 квітня 2024 року у задоволенні позову відмовив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити.
Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення.
Суд першої інстанції не врахував доводи апелянта про побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності з огляду на сукупність обставин, а саме:
- апелянт за національністю є башкіром, відповідно до віросповідання є мусульманином сунітом та з 2010 року є членом політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» «(Hizb ut-Tahir al-Islami» («Ісламська партія визволення»), відділення даної організації у м. Сібай російської федерації;
- вироки за кримінальними справами від 30.10.2012 та 22.04.2014 у звинувачені в чиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 282.2 УК рф (організація діяльності екстриміської організації та участь в діяльності такої організації), а саме за участь позивача в політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі»;
- з часу перебування на території України (з березня 2015 року) та із початком повномаштабного вторгнення рф на територію України апелянт веде активну діяльність в соціальних мережах щодо засудження дій російської федерації, у зв'язку з чим за дану активну проукраїнську громадську позицію є реальна та очевидна загроза його життю з боку органів влади російської федерації.
Також апелянт зазначає, що його повернення доросійської федерації буде пов'язано з реальним ризиком для нього бути насильно мобілізованим до лав збройних сил російської федерації, з метою відправлення на війну, яку веде зазначена країна з Україною. Ці обставини не досліджувалися судом першої інстанції, не запитувалися докази на підтвердження цих обставин.
Крім того, апелянт вважає, що відповідач - Державна міграційна служба України не надала суду першої інстанції доказів, а суд першої інстанції не з'ясував обставини, а саме: яким чином даний суб'єкт владних повноважень при прийнятті рішення про відмову в надані йомустатусу біженця встановив відсутність реальних або потенційних загроз переслідування його на території російської федерації, зокрема з його релігійної приналежності та діяльності його як зазначено у вироках за кримінальними справами від 30.10.2012 та 22.04.2014 у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», враховуючи, що на теперішній час з урахуванням військової агресії, що здійснюється російською федерацією проти України будь-які відносини з міграційними органами або з іншими державними органами зазначеної країни не здійснюються.
Також, суд першої інстанції не з'ясовував ту обставину, що апелянт звертався до ГУДМС в Одеській області з письмовою заявою і необхідними документами для отримання його дитиною громадянства України для подальшого оформлення свого перебування на території України.
Суд першої інстанції не врахував, що перебуваючи на території України у позивача народився син, а також наявність у нього загалом трьох дітей, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у справі № 758/13408/18 від 18 червня 2020 року є законною підставою залишення та подальшого перебування на території України.
Щодо неправильності висновків суду першої інстанції у відношення ОСОБА_2 апеляційна скарга доводів не містить.
Обставини справи.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в Баймакському районі, с.Мерясово, з 2014 року проживав у м.Уфа(рф). Національність: росіянин, за етнічною належністю -башкир; віросповідання - мусульманин -суніт.
ОСОБА_1 11.03.2015 одружився з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою народилося троє дітей: донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , донька ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 , син ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_5 .
ОСОБА_2 , народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Агідель (Башкорстан), до виїзду до України не виїжджала за межі країни громадянської належності. Національність: росіянка, за етнічною належністю - башкирка; віросповідання - мусульманка-сунітка.
Як вбачається з особових справ позивачів: ОСОБА_1 , в березні 2015 року нелегально (пішки) перетнув кордон України. ОСОБА_2 вперше прибула на територію України 02.07.2015 (авіарейсом по напряму Уфа -Москва-Одеса), востаннє -18.04.2021(авіарейсом Уфа-Анталія-Одеса), на підставі паспортного документа гр.рф Серії 751231379.
15.09.2022 ОСОБА_1 звернувся до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши в заяві, що він сповідує Іслам та саме з цієї підстави влада та спец. служби рф почали його переслідувати та в 2011 році стосовно заявника було сфабриковано кримінальну справу про екстремістську діяльність, проводили обшуки та затримували із послідуючими катуваннями, внаслідок чого у заявника проблеми із здоров'ям у вигляді фізичного болю. Заявник вказав, що в 2012 році знову було заведено відносно нього кримінальну справу щодо спроби захоплення влади та, що в цій справі фігурував також зять заявника. В 2014 році почали здійснювати допити відносно старих свідків, в подальшому почали сфабриковувати кримінальні справи відносно мусульман. Заявник вказав, що побоюючись на своє життя та життя своєї сім'ї, він вирішив на початку 2015 року перейти кордон України з території Білорусі та заявив про надання статусу біженця. Оскільки, як вказав заявник, йому було відмовлено у наданні вказаного статусу, він змушений був перетнути кордон нелегально. Заявник вказав, що повернення до рф загрожує позбавленням волі до 20 років та більше за релігійну та політичну позицію проти притиснення владою рф мусульманських народів. До того ж, після від'їзду заявника його зятя арештовано, а у матері та сестри заявника працівники фсб цікавляться ним (а.с.105-107, т.1).
Державна міграційна служба України рішенням від 29.06.2023 №97-23 відмовила ОСОБА_1 , громадянину рф у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.58 ,т.1).
15.09.2022 ОСОБА_2 звернулася до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши в заяві, що вона сповідує Іслам та, повернення до рф загрожує її життю та життю її сім'ї. Як вказала заявник, з 2012 року її чоловіка переслідують за його релігійні та політичні погляди, за що його катували, що може негативно позначитись на усій його сім'ї, у разі повернення до рф (а.с.97, т.2).
Державна міграційна служба України рішенням від 29.06.2023 №98-23 відмовила ОСОБА_2 , громадянці рф у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту(а.с.56, т.2).
Підставою для прийняття зазначених рішень стали висновки Головного у управління ДМС в Одеській області.
Так, згідно висновків заступника начальника відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області від 24.05.2023 (а.с. 59-92, т.1; 57-85, т.2) було, зокрема, встановлено, що: за результати проведення аналізу тверджень заявників та дослідження актуальної інформації за країною походження не спостерігається застосування по відношенні до заявників утисків, обмежень прав та дискримінації за ознакою належністю до ісламського віросповідання. Водночас, течія мусульман - сунітів є найбільш поширеною на території регіону їх постійного проживання, сповідування ісламу регламентовано та не забороняється законодавством країни громадянської належності. Відносно ОСОБА_2 було встановлено, що за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача не встановлено жодної фактичної обставини або конкретних усних тверджень, що могли б вказувати на обґрунтованість висловлених нею побоювань зазнати протиправного ставлення або серйозної шкоди у випадку повернення на Батьківщину. Водночас, з тверджень позивача, наданих під час проведення з нею індивідуальних співбесід не встановлено обставин, що б могли вказувати на встановлення факту поточної зацікавленості її особою з боку правоохоронних та силових структур РФ, що б могло бути формально виражено у порушенні по відношенню заявниці кримінальної справи, оголошенні у розшук, надіслання за адресою її проживання офіційно оформлених формальних викликів (повісток) для проходження співбесіди, допиту тощо. Відносно ОСОБА_1 встановлено, що за результатами проведеною аналізу матеріалів особової справи не спостерігається взаємозв'язку між повідомленою заявником причиною виїзду через кримінальні переслідування на території країни громадянської належності та фактичними причинами виїзду за межі РФ, на що, зокрема, вказує обставина тривалого проживання заявника на території країни громадянської належності після порушення другої кримінальної справи, суперечлива інформація щодо прийнятих спроб до переховування, відсутність елементів, щоб вказували на свавільне обмеження прав заявника протягом зазначеного періоду, і урахуванням вищезазначеного, за результатами комплексного аналізу елементів формального підтвердження, детальності, послідовності та несуперечливості тверджень заявника, наявності причинно-наслідкового зв'язку між суб'єктивними побоюваннями та фактичними обставинами виїзду, повідомлена позивачем обставина порушення по відношенню до нього кримінальних справ на території країни громадянської належності визнається недостовірною.
Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.
Висновок суду першої інстанції.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачі не надали переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину, не навели фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За змістом статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Порядок подання та розгляду заяв про визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентований Законом України №3671-VI та Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі Правила №649.
Відповідно до частин 1,7 статті 7 Закону України № 3671-VI така заява подається особисто іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною 12 статті 7 Закону України № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також, зокрема, проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву; заповнює реєстраційний листок та інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України № 3671-VI орган, який прийняв до розгляду заяву, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Розділом ІV Правил № 649 встановлено порядок попереднього розгляду заяв.
Згідно з пунктом 4.1. розділу ІV Правил № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: - проводить співбесіду із заявником, результати якої оформлюються відповідним протоколом; - розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту).
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Відповідно до частини 4 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частинами 6,7 статті 8 Закону України №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які можуть бути визнані біженцями або потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
При цьому заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої апеляційної скарги скарги, колегія суддів виходить наступного.
Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, що підставою для звернення позивачів до міграційної служби із заявами від 24.05.2023 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали: - належність заявників до ісламського віросповідання; - переслідування ОСОБА_1 правоохоронними структурами рф через кримінальні переслідування чоловіка за релігійні та політичні погляди.
З матеріалів особової справи позивачів вбачається, що під час звернення до міграційної служби позивачами не надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на батьківщину.
Разом з тим, відповідно до додаткового протоколу співбесіди ОСОБА_1 від 14.12.2022 (а.с.230-235, т.1), заявник вказав, що у мітингах він участі не брав, та коли заборонили хіджаб вони зробили плакат, відзняли на плівку та виклади в інтернет. Внаслідок вказаної акції його не заарештовували. Активною політичною діяльністю він не займається.
Щодо посилання ОСОБА_1 у заяві про надання статусу біженця відкриття (сфабрикування) відносно нього у 2011 та 2012 роках кримінальних справ, то жодних доказів зазначеного як до суду першої так і до суду апеляційної інстанції надано не було.
При цьому суд першої інстанції слушно врахував, що лише у 2015 році позивач покинув свою батьківщину, що взагалі ставить під сумнів дійсність відкриття відносно нього вказаних справ.
Крім того, суд першої інстанції також врахував, те що у заяві про надання статусу біженця позивач вказав, що він в березні 2015 року покинув свою батьківщину, оскільки відчував загрозу для себе і своєї сім'ї, в той час як дружина лише у липні 2015 року прибула до нього в Україну.
Відповідно до положення статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , в березні 2015 року нелегально (пішки) перетнув кордон України, а ОСОБА_2 вперше прибула на територію України 02.07.2015 (авіарейсом по напряму Уфа -Москва-Одеса), востаннє -18.04.2021(авіарейсом Уфа-Анталія-Одеса), на підставі паспортного документа гр.рф Серії 751231379, а звернулись позивачі із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту -24.05.2022.
В аспекті наведених обставин суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, перебуванням в Україні та часом звернення із заявою може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, в постанові від 16.02.2018 у справі № 825/608/17, у постанові від 11.10.2018у справі №815/1892/17.
При цьому, суд першої інстанції зазначив, що мотиви звернення із вище згаданою заявою можуть бути іншими, зокрема пошук легалізації, уникнення примусового видворення до країни громадянської належності, а не отримання захисту.
Враховуючи вище зазначене, є обґрунтовані підстави вважати, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю заявників і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребую у легалізації на території України.
Ба більше , ОСОБА_2 поверталась до країни походження після першого прибуття на територію України.
Поряд з цим, ОСОБА_1 , на питання “Чи звертались Ви за визнанням біженцем в інших країнах?» вказав, що не звертався. Першочергово не планував звернення за міжнародним захистом. Планував зробити підтвердження громадянства сину, на цій підставі оформити дозвіл на імміграцію (а.163-171, т.1; анкета від 15.09.2024).
Відхиляючи доводи представника позивачів на те, що з початком повномасштабної збройної агресії рф проти України повернення у країну громадянства взагалі не вбачається можливим, оскільки тривале проживання в Україні із сім'єю є додатковим аргументом для спеціальних служб рф застосувати до позивачів незаконні заходи кримінального примусу, суд першої інстанції слушно зауважив, що тривале перебування громадян рф на території України не може бути ні основною, ні додатковою підставою для надання статусу біженця згідно норм міжнародного та діючого законодавства України.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що дії позивачів у межах встановлених судом обставин, які також були оцінені відповідачем за наслідками проведеної перевірки, не вказують на те, що позивачі дійсно мали намір на отримання такого статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту. Фактично, позивачі звернулись до відповідача із відповідною заявою з метою легалізації на території України.
Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що за час перебування позивача на території України не виявлено подій для обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
З огляду на викладене, можливо стверджувати про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3,14 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 14 Директиви № 2011/95/ЄС та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які ї потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону.
Водночас, елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями, тривале нелегальне перебування на території України вказує на фактичний елемент зловживання процедурою та відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.
Тобто, матеріали особової справи позивачів не містять умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що серед фактів, повідомлених заявниками, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання їх особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Колегія суддів звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваних рішень враховано факт відсутності у позивачів будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивачі не бажають повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За такого правового врегулювання та обставин справи, апеляційний суд зазначає про обґрунтованість оскаржуваних рішень, оскільки позивачі за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалися, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.
З огляду на викладене, відповідач, приймаючи оскаржувані рішення відносно позивачів діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з додержанням принципів чинного законодавства яке регулює вказану сферу правовідносин.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В ході розгляду справи позивачі не довели суду ті обставини, на які вони посилавлися в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Доводи апеляційної скарги.
Доводи апелянта про побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності з огляду на побоювання за власне життя, колегією судів відхиляються, адже покладена в основу заяви та позову історія, з огляду на суперечливість повідомлених фактів щодо загрози переслідувань, неузгодженість пояснень позивача, свідчить про неправдивий характер свідчень, які використані для отримання захисту в Україні.
Ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було.
Водночас слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього конфлікту.
Твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, є непідтвердженими. Надана ним інформація при викладені причин для надання захисту, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивач не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в рф особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя.
Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.
Щодо посилання апелянта на наявність сім'ї колегія суддів зазначає, що наявність сталих соціальних зв'язків, зокрема, народження дітей, одруження, тощо не звільняє від обов'язку дотримання вимог чинного законодавства щодо легальності перебування іноземця на території України та не підміняє собою законодавчо-визначену процедуру отримання дозвільних документів для перебування на території України.
Щодо посилань позивача в суді апеляційної інстанції на те, що він є членом політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» «(Hizb ut-Tahir al-Islami» («Ісламська партія визволення») колегія суддів зазначає, що ані під час звернення до ДМС , ані під час звернення до суду першої інстанції апелянт про зазначені факти не вказував.
Матеріалами справи підтверджено, що ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не перебували та не перебувають членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій (арк. 7 анкети від 03.10.2022).
Так, заявник ніколи не мав відношення до релігійних груп, що визнано релігійними, екстремістськими або такими, що знаходились би в опозиційному відношенні до чинної на території рф влади (арк. 2-3 додаткового протоколу співбесіди від 09.02.2023), не підтримує ідеологію силових (насильницьких методів поширення Ісламу (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 25.01.2023; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 09.02.2023). Зокрема заявник ніколи не перебував членом забороненої на території РФ організації «Хізб ут-Тахрір», не підтримував зв'язки з її представниками та не приймав участь у зібраннях організації (арк. 2-3 додаткового протоколу співбесіди від 17.01.2023; арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 25.01.2023). Заявник також ніколи не отримував запрошень та не розглядав можливості прийняття участі у діяльності «Хізб ут-Тахрір» та не зазнавав обвинувачень у зв'язку потенційним асоціюванням себе із вказаною організацією (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 17.01.2023; арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 25.01.2023). Додатково, позивач детально не ознайомлювався з ідеологією «Хізб ут-Тахрір» та не отримував завдання від представників зазначеної організації (арк. 2 додаткового протоколу співбесіои від 25.01.2023).
Втім, про свою належність до політичної партії апелянт вказав лише під час звернення із апеляційною скаргою, що не може бути підставою для визнання протиправним оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
При прийнятті рішення суд також не може оминути думку Європейського суду з прав людини, згідно якої «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих), є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (рішення ЄСПЛ по справі «Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії (Kasymakhimov and Saybataiov v. Russia, № 26261/05 и 26377/06).
Також рішенням Європейського Суду з прав людини № 31098/08 від 12.06.2012 у справі «Хізбут-Тахрір» проти Німеччини» визнано законним та обґрунтованим рішення Німецького уряду щодо заборони діяльності організації «Хізбут-Тахрір» в зв'язку з пропагандою заперечення права на існування держави Ізраїль, закликів його насильницького знищення, вигнання та вбивства його мешканців.
Не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і посилання апелянта на вироки за кримінальними справами від 30.10.2012 та 22.04.2014 у звинувачені його у вчиненні злочину передбаченого ч. 2 ст. 282.2 УК рф (організація діяльності екстриміської організації та участь в діяльності такої організації), оскільки документальні підтвердження обставин порушення кримінальних справ по відношенню до заявника, відсутні.
Водночас, відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вказав, що заявник мав можливість підготувати відповідну доказову базу для надання до ДМС, враховуючи наявність суттєвого проміжку часу між обставиною ймовірного порушенні по відношенню до нього кримінальних справ на території країні громадянської належності, подальшого виїзду на територію України та звернення за міжнародним захистом.
Враховуючи відсутність документальних доказів з приводу обставин ймовірних переслідувань, для оцінки достовірності викладеної заявником легенди, проводиться аналіз загальної логічності, повноти, детальності внутрішньої узгодженості та несуперечності тверджень заявника, що узгоджуються з відповідними рекомендаціями УВКБ ООН, викладеними в Керівництві з процедур та критеріїв визначення статусу біженця:
Джерело: https://www.refworld.org.ru/docid/537f597c4.html (додаток № 7 до рекомендаційної позиції).
Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2024 року у справі № 420/28014/23- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Дата складення та підписання повного тексту судового рішення - 16 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач О.І. Шляхтицький
Судді Г.В. Семенюк А.Г. Федусик