Справа № 760/18551/18 Головуючий у суді І інстанції Коробенко С.В.
Провадження № 22-ц/824/11059/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А
15 жовтня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 31 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк Ірина Іванівна, про визнання договору купівлі-продажу недійсним у зв'язку з його удаваністю,
У липні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вимогами про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 18 травня 2010 року удаваним та недійсним.
Позовні вимоги обґрунтував тим, що з 29 вересня 2004 року він був власником квартири АДРЕСА_1 .
В травні 2010 року між сином позивача - ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 була досягнута усна домовленість про отримання у борг грошових коштів в сумі 55 000 доларів США під заставу зазначеної квартири.
Проте такі домовленості були оформлені не договором позики і застави, а договором купівлі-продажу квартири від 18 травня 2010 року, згідно з яким ОСОБА_1 , діючи від імені ОСОБА_4 , начебто продав її ОСОБА_5 , в інтересах якого діяв ОСОБА_2 .
Тобто при укладанні вказаного договору купівлі-продажу сторони приховували інший правочин, а саме договір позики грошових коштів під заставу нерухомого майна.
Укладаючи саме такий удаваний правочин, ОСОБА_1 діяв на вимогу ОСОБА_2 , оскільки в іншому випадку той би не погодився надати позику і ОСОБА_1 не зміг би започаткувати власну справу та вийти зі скрутного матеріального становища, в якому його сім'я перебувала на той час.
Позивач зазначав, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири у ній проживав його син - ОСОБА_1 зі своєю дружиною та двома дітьми, іншого житла в нього не було.
Удаваність укладеного правочину підтверджується й фактом написання відповідачем розписки від 18 травня 2010 року про те, що він зобов'язується не реєструвати своє право власності на квартиру до 19 травня 2011 року.
Крім того, зазначені обставини, на думку позивача, підтверджуються вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя у справі № 335/3210/13-к, в якому зазначено про те, що ОСОБА_2 підтвердив ОСОБА_1 наявну можливість викупити квартиру, сплативши її вартість з урахуванням плати за користування коштами у розмірі 5 % щомісяця, виходячи із загальної вартості угоди.
Також ОСОБА_4 вказував, що ані ОСОБА_5 , який наразі помер і його спадкоємцем є ОСОБА_3 , ані ОСОБА_2 так і не передали будь-яких коштів за укладеним договором.
З наведених вище підстав позивач вважав, що договір купівлі-продажу квартири, укладений між сторонами 18 травня 2010 року, має всі ознаки удаваного, у зв'язку з чим має бути визнаний недійсним в судовому порядку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, у зв'язку з чим ухвалою суду від 26 серпня 2020 року замінено позивача у справі на його правонаступника ОСОБА_1 .
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 31 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вже є судове рішення, яке набрало чинності і в якому судом надана оцінка посиланням позивача на те, що договір купівлі-продажу квартири від 18 травня 2010 року є удаваним правочином, тому ці обставини не підлягають доказуванню в межах даної справи.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Ходченко О.М. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Апеляційна скарга містить виклад обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, наведено норми матеріального та процесуального права, а також зміст постанов Верховного Суду, які, на думку позивача, підлягають застосуванню (врахуванню) до спірних правовідносин, однак не зазначено, в чому саме полягає незаконність і (або) необґрунтованість оскаржуваного рішення, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом (пункти 5 і 6 частини другої статті 356 ЦПК України).
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи ОСОБА_1 є необґрунтованими. Вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та його представник - адвокат Ходченко О.М. підтримали вимоги поданої апеляційної скарги, просили її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилася і явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомляли, а тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторони позивача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 18 травня 2010 року між ОСОБА_4 , інтереси якого представляв ОСОБА_1 , та ОСОБА_5 , в імені якого діяв ОСОБА_2 , був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. за реєстровим № 4876.
За умовами вказаного договору продавець передає у власність покупця, а покупець приймає належну продавцю квартиру АДРЕСА_1 і зобов'язується сплатити за неї визначену за домовленістю сторін грошову суму.
У пункті 3 договору визначено, що продаж зазначеної квартири здійснюється за 180 000 гривень, які ОСОБА_2 , представник покупця, зобов'язується передати представнику продавця ОСОБА_1 , який зобов'язується прийняти готівкою після узгодження проекту договору. Підписання цього договору буде свідчити про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню продавця і покупця та про одержання представником продавця повного розрахунку за продану квартиру і відсутність матеріальних претензій, які б стосувались розрахунків за продану квартиру.
Відповідно до пункту 13 договору продавець зобов'язався передати квартиру покупцю для вільного користування і безперешкодного володіння у стані, що відповідає санітарним та технічним нормам щодо житлових приміщень не пізніше 22 вересня 2010 року. При цьому сплатити заборгованість з комунальних послуг, звільнити квартиру від наявних в ній речей домашнього вжитку, передати покупцю ключі від квартири, технічні документи. Обов'язок продавця передати квартиру покупцю вважається виконаним у момент передачі покупцю ключів від квартири.
У пункті 16 договору сторони стверджували, що цей договір не приховує іншу угоду, не носить характеру удаваного чи фіктивного, тобто відповідає дійсним намірам створити для себе юридичні наслідки.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
У пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16 (провадження № 14-498цс18) зазначено: встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням.
Вищезазначені правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20).
ОСОБА_4 , правонаступником якого є ОСОБА_1 ,стверджував, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири, укладений ним із ОСОБА_5 , правонаступником якого є ОСОБА_3 і від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_2 , є удаваним, тобто вчинений для приховання іншого правочину, а саме договору позики.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22)).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Відповідно до статті 657 ЦК України обов'язковою (істотною) умовою договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна є укладання його в письмовій формі, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.
Згідно з статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Із встановлених обставин справи вбачається, що обидві сторони через своїх представників при підписанні договору купівлі-продажу квартири, який нотаріально посвідчено, були ознайомлені з його змістом, погодилися з його умовами, що засвідчено їх особистими підписами.
Позивач не довів наявність між сторонами зобов'язань за договором позики, які би могли забезпечуватись заставою нерухомого майна, спрямованість волі сторін оспорюваного договору купівлі-продажу на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді цим договором.
Як встановлено судом першої інстанції, обставини укладення оспорюваного договору, наявність факту обману зі сторони відповідача досліджувались під час розгляду кримінальної справи, порушеної за заявою ОСОБА_4 відносно ОСОБА_2 за частиною 2 статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України.
Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2015 року (справа № 335/3210/13-к) ОСОБА_2 визнано невинуватим та виправдано на підставі пункту 1 частини першої статті 373 КПК України.
В мотивувальній частині вироку суд, оцінюючи письмові докази у справі, дійшов висновку, що договір купівлі-продажу від 18 травня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. за реєстровим № 4876, між ОСОБА_1 від імені якого діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , щодо продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений згідно вимог чинного законодавства, посвідчений нотаріально, містить всі істотні умови договору купівлі-продажу, обумовлену сторонами ціну продажу, відомості щодо повного розрахунку за продаж квартири перед підписанням цього договору та відсутність матеріальних претензій, які б стосувалися розрахунків за продану квартиру.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Окрім того, згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) та від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).
Отже, преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
В пунктах 25-28 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 31 травня 2012 року у справі «Езертас проти Литви» (заява № 50208/06) вказано, що неврахування національними судами обставин, встановлених рішенням, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, однак яке стосувалося іншого проміжку часу, визначено як надмірний формалізм. ЄСПЛ виходить з того, що така ситуація схожа з подальшим скасуванням остаточного рішення суду, тому тягне за собою порушення принципу правової визначеності.
Як вбачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу квартири від 18 травня 2010 року був предметом дослідження судами в межах розгляду цивільної справи № 760/15356/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського округу Вовк І.І., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Позивач просив визнати недійсним вказаний договір з посиланням на те, що під час його укладення він був введений в оману відповідачем (стаття 230 ЦК України).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 27 квітня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_4 було відмовлено.
Суд першої інстанції врахував, що хоча позивач і не змінював підстави позову у справі № 760/15356/15-ц, проте, подаючи апеляційну скаргу на вказане рішення, він, серед іншого, посилався і на удаваність укладеного правочину, що відповідає підставі позову, який розглядається у даній справі.
Переглядаючи ухвалене рішення суду у справі № 760/15356/15-ц, суд апеляційної інстанції надавав оцінку твердженням позивача про начебто удаваність укладеного договору, а саме в постанові Київського апеляційного суду від 17 липня 2018 року зазначено наступне.
Колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що довіреність видана позивачем та надана згода дружини позивача свідчать саме про їх намір на продаж (відчуження) квартири. Волевиявлення на передання квартири в заставу, як зазначає в позові позивач як справжнє, не відображено в жодному з письмових документів.
Розписка ОСОБА_2 від 18 травня 2010 року про зобов'язання не реєструвати право власності на квартиру до 19 травня 2011 року вказаних обставин не спростовує. Так, вказане зобов'язання свідчить про домовленість щодо відкладення переходу права власності, яке відповідно до статті 334 ЦК України виникає з моменту державної реєстрації, проте за умовами договору і передача майна мала відбутися не в день укладення договору, а не пізніше 22 вересня 2010 року. Але ці обставини не є притаманними договору застави (іпотеки), не суперечать вимогам визначеним законом щодо договору купівлі-продажу, і не спростовують умови визначені сторонами в оспорюваному договорі.
Наявність умови договору про обов'язок продавця передати квартиру у строк до 22 вересня 2010 року, спростовує і доводи апеляційної скарги, що сторони не мали на меті настання правових наслідків, так як син позивача ( ОСОБА_1 ) продовжує проживати в спірній квартирі. Вказана обставина свідчить лише про порушення взятих на себе зобов'язань стороною позивача. А обставини зняття з реєстраційного обліку в спірній квартирі малолітніх дітей до укладення правочину, на які посилався позивач в апеляційній скарзі, додатково вказують про його намір на відчуження квартири без здійснення погодження з органом опіки і піклування.
За наведених обставин апеляційний суд визнав доводи апеляційної скарги про те, що при укладанні договору купівлі-продажу квартири сторони приховували інший правочин, а саме договір позики грошових коштів під заставу нерухомого майна - квартири, безпідставними.
Отже, вже є судове рішення, яке набрало законної сили і в якому судом була надана оцінка посиланням позивача на те, що договір купівлі-продажу квартири від 18 травня 2010 року є удаваним правочином.
Суд першої інстанції, установивши наведені вище преюдиційніобставини, прийнявши до уваги, що оспорюваний договір укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів, що, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, обидві сторони мали намір приховати інший правочин - договір позики, отже дійшов обґрунтованого висновку про відповідність цього договору вимогам ЦК України та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Аргументи апеляційної скарги, які зводяться до повторного викладення обґрунтування позовної заяви та цитування норм матеріального й процесуального права з посиланням на правові позиції Верховного Суду, зазначених висновків суду першої інстанцій не спростовують і не дають підстав вважати, що місцевим судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Суд апеляційної інстанції враховує принцип «non reformatio in peius», який відомий ще із часів римського права та існував у зв'язку з іншим правилом - «tantum devolutum quantum appellatum» (скільки скарги, стільки і рішення). Тобто, суд апеляційної інстанції не може вийти за межі доводів апеляційної скарги.
У контексті наведеного колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж доводи апеляційної скарги позивача.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 31 березня 2025 рокуу даній справі - без змін.
У такому разі розподіл судових витрат позивача, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 31 березня 2025 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16 жовтня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній