08 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 918/1061/24(450/2316/24)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Огородніка К.М.- головуючого, Жукова С.В., Погребняка В.Я.,
за участю секретаря судового засідання Сулім А. В.,
за участю представників:
ОСОБА_1 - Барди Ю.М.,
ОСОБА_2 - Костюченка С. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.05.2025
та рішення Господарського суду Рівненської області від 17.03.2025
у справі № 918/1061/24(450/2316/24)
за зустрічним позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_1
про визнання попереднього договору купівлі-продажу недійсним.
Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 27.05.2024 відкрито провадження у справі № 450/2316/24 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання удаваним попереднього договору, визнання укладеним договору купівлі-продажу майнових прав та визнання майнових прав на квартиру.
Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 11.12.2024 постановлено передати цивільну справу №450/2316/24 до Господарського суду Рівненської області на розгляд у межах справи №918/1061/24 про неплатоспроможність ОСОБА_2 .
В той же час ОСОБА_2 подав зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати недійсним Попередній договір купівлі-продажу.
Обґрунтовуючи вимоги зустрічного позову зазначав, що договір простого товариства на дату укладення попереднього договору купівлі-продажу квартири був припинений в силу закінчення його строку. За наслідками припинення договору усі без виключення права на об'єкт будівництва перейшли до ОСОБА_2 , а будь-які права, обов'язки та повноваження ОСОБА_1 з 12.10.2022 вважаються припиненими. За наведеного вважає, що ОСОБА_1 укладаючи попередній договір купівлі-продажу квартири не мав права розпорядження нею, що є безумовною підставою для визнання попереднього договору купівлі-продажу недійсним.
Відчуження майнових прав на квартири, що належать позивачу за зустрічним позовом, вважає порушенням його прав, що зумовлює необхідність їх захисту у спосіб визнання недійсним оспорюваного договору.
Ухвалою суду від 17.02.2025 прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 про визнання попереднього договору купівлі-продажу недійсним до спільного розгляду з первісним позовом та об'єднано в одне провадження з первісним позовом.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 17.03.2025 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання удаваним попереднього договору, визнання укладеним договору купівлі-продажу майнових прав залишено без розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
13.10.2021 між ОСОБА_2 (надалі Сторона 1) та ОСОБА_1 (надалі Сторона 2) укладено договір простого товариства (договір про спільну діяльність), посвідчений Віблим Л.З., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №1128.
Відповідно до п.1.1. договору простого товариства, сторони зобов'язалися шляхом об'єднання своїх вкладів і зусиль спільно діяти у формі простого товариства без створення юридичної особи з метою будівництва і прийняття в експлуатацію багатоквартирного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, площею 0,4167 за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки 4623683300:01:001:0120) (надалі Будинок), в порядку, передбаченому чинним законодавством та отримання в особисту приватну власність квартир, приміщень та доходу у вигляді грошових коштів, отриманих в результаті виконання спільних дій, передбачених цим Договором.
Згідно положень пунктів 2.2., 2.2.1. договору простого товариства, для досягнення мети, передбаченої п.1.1. цього договору, Сторона-1 вносить, як вклад в спільну діяльність право користування земельною ділянкою, площею 0,04167 за адресою: с. Зубра Пустомитівського району Львівської області, (кадастровий номер земельної ділянки 4623683300:01:001:0120).
Відповідно до положень пунктів 2.3.1., 2.3.2. договору простого товариства, для досягнення мети, передбаченої п.1.1. цього договору, Сторона-2 вносить, як вклад в спільну діяльність грошові кошти, необхідні для будівництва будинку та здачі його в експлуатацію; професійні знання та вміння у галузі будівництва.
Як погоджено у п.2.4. договору простого товариства, визначення розміру частки права спільної часткової власності сторін на майно, грошові кошти, отримані в результаті спільної діяльності та розподіл отриманого в результаті спільної діяльності майна (квартир, нежитлових приміщень, грошових коштів) здійснюється сторонами відповідно до Додатку №1 цього договору.
В день укладення договору простого товариства між сторонами був укладений Додаток №1 до договору, відповідно до умов якого, до моменту прийняття будинку в експлуатацію та реєстрації права власності на квартири та нежитлові приміщення все створене в результаті спільної діяльності майно (будинок загалом, квартири та нежитлові приміщення) розподіляється між учасниками у такому співвідношенні:
Стороні 1 належить частка у розмірі 90% Будинку, квартир та нежитлових приміщень у ньому;
Стороні 2 належить частка у розмірі 10% Будинку, квартир та нежитлових приміщень у ньому.
Разом з тим, в п. 5.1. договору простого товариства визначено, що перебіг строку дії цього договору починається з моменту його підписання всіма учасниками і діє до досягнення мети, передбаченої п. 1.1 цього Договору, але в будь якому випадку до 12 жовтня 2022 року.
В п.5.2 договору простого товариства сторони визначили, що у випадку не досягнення мети передбаченої п.1.1 цього договору в строк передбачений п.5.1. цього договору, незавершений об'єкт будівництва вважається власністю Сторони 1, а Сторона 2 гарантує, що не претендуватиме на нього.
Відповідно до п.7.2. договору простого товариства сторони дійшли згоди, що незалежно від причин розірвання цього договору всі права та обов'язки на незавершений об'єкт будівництва переходять до Сторони 1 ( ОСОБА_2 ).
14.11.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладений попередній договір про купівлю-продаж квартири (далі - попередній договір).
Відповідно до умов п. 1 цього договору, сторони зобов'язалися у строк до 30.11.2023 укласти договір купівлі-продажу (основний договір) квартири АДРЕСА_2 .
В пункті 2 попереднього договору, сторони домовились, що істотними умовами основного договору купівлі-продажу будуть наступні:
- продаж зазначеної квартири буде вчинено за ціною 2 393 696,51 грн, що є еквівалентною 66 348,00 доларам США;
- ОСОБА_1 зобов'язується передати вищевказану квартиру ОСОБА_3 до 30.11.2023;
- витрати, пов'язані з оформленням основного договору купівлі-продажу, сплачуватиме ОСОБА_3 .
В попередньому договорі зазначено, що інших істотних умов майбутнього договору купівлі-продажу сторони не мають.
Пунктом 3 попереднього договору його сторони засвідчили, що в якості забезпечення виконання зобов'язань за цим договором ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_1 прийняв в рахунок майбутніх платежів грошову суму у розмірі 2 393 696,51 грн, що є еквівалентною 66 348,00 доларам США за курсом валют станом на 14.11.2023, до моменту укладення даного договору.
Основний договір купівлі-продажу квартири, в погоджений у попередньому договорі строк, сторонами укладений не був.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 17.03.2025, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.05.2025, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним попередній договір купівлі-продажу квартири, укладений 14.11.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Цікало О.А., зареєстрований в реєстрі за №1091.
Судові рішення мотивовані наявністю підстав для визнання попереднього договору недійсним як такого, що укладений з порушенням вимог статей 316-321, 658 ЦК України, оскільки лише власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, і лише він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, в тому числі укладати попередні договори купівлі-продажу.
Суди виходили з того, що на момент укладення попереднього договору всі права на об'єкт будівництва належали ОСОБА_2 на підставі пункту 5.2 Договору простого товариства, тому між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений попередній договір щодо майна, власником якого є ОСОБА_2 , чим порушено його майнові інтереси.
Суди відхилили доводи ОСОБА_1 про нікчемність пункту 5.2 Договору простого товариства на підставі частини 2 статті 1139 ЦК України, оскільки вказаною умовою договору встановлено порядок дій учасників договору саме в разі недосягнення спільної мети договору, що виключає одержання прибутку.
Господарські суди визнали безпідставними аргументи ОСОБА_1 щодо продовження строку дії Договору простого товариства після 12.10.2022 шляхом укладення Договору новації та вчинення конклюдентних дій; щодо існування обставин непереборної сили, які перешкоджали йому завершити будівництво у термін до 12.10.2022; щодо залучення для будівництва Будинку коштів, сплачених ОСОБА_3 на виконання попереднього договору.
Крім того, апеляційний господарський суд відхилив доводи ОСОБА_1 про те, що вимоги зустрічного позову не підлягали розгляду господарським судом першої інстанції в порядку, визначеному статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства та статтею 20 ГПК України.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
До Верховного Суду з касаційною скаргою звернувся ОСОБА_1 , який просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.05.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 17.03.2025, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.
Касаційну скаргу подано з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287, пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
Скаржник вважає, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не застосували при вирішенні цього спору положень частини десятої статті 11 ГПК України та по аналогії закону положень частини першої статті 764, частини другої статті 1036, частини четвертої статті 1060 ЦК України щодо можливості продовження строку дії договору простого товариства за відсутності доказів того, що сторони здійснили волевиявлення, спрямоване на відмову від продовження дії такого договору, та наявності доказів того, що сторони продовжували виконувати умови цього договору після спливу строку, на який його було укладено, без формального укладення нового договору або додаткової угоди. При цьому скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах.
ОСОБА_1 стверджує, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки дійсному змісту умов договору простого товариства, а також діям та поведінці сторін після настання 12.10.2022, а саме - сторони своїми діями виражали волю на виконання умов договору після закінчення його дії.
ОСОБА_1 вказує, що чинне законодавство не містить заборони здійснювати волевиявлення на продовження (пролонгацію) дії умов договору після настання цієї дати, у тому числі й у простій письмовій формі чи шляхом вчинення конклюдентних дій. На думку скаржника, висновки суду першої та апеляційної інстанції про відсутність доказів вчинення ОСОБА_1 будь-яких дій по виконанню умов договору простого товариства після закінчення терміну його дії (конклюдентних дій) спростовуються змістом договору новації 01.10.2023, змістом ухвали слідчого судді Галицького районного суду від 28.08.2024, ухвали Судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду від 10.09.2024 у справі № 461/6230/24, які не були належним чином оцінені судами попередніх інстанцій чим порушено вимоги статей 86 та 91 ГПК України.
Скаржник заперечує проти висновку господарських судів про те, що умова Договору простого товариства про мету отримання доходу у вигляді грошових коштів, отриманих у результаті виконання передбачених договором спільних дій, не надавала ОСОБА_1 права продавати квартири чи укладати попередні договори про такий продаж, оскільки згідно з Договором простого товариства ведення спільних справ за ним доручено уповноваженій особі - ОСОБА_1 . На думку, скаржника, досягнення мети договору превалює над його строком з урахуванням усіх дій, які вчинили сторони для його виконання.
Крім того, скаржник зазначає, що справу розглянуто з порушенням правил предметної юрисдикції, оскільки заявлені позивачем вимоги немайнового характеру перебувають поза межами питань, які підлягають вирішенню в межах справи про неплатоспроможність.
Узагальнений виклад позицій інших учасників справи
ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вважає, що суди попередніх інстанцій надали належну оцінку умовам попереднього договору та договору простого товариства у співвідношенні з положеннями ЦК України та судовою практикою Верховного Суду; твердження ОСОБА_1 про те, що даний спір не підсудний Господарському суду Рівненської області вважає безпідставними.
Керуючись вимогами статей 14, 300 ГПК України, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги та виходить з такого.
Предметом судового розгляду є судові рішення, ухвалені за результатами розгляду зустрічного позову про визнання недійсним укладеного між відповідачами попереднього договору купівлі-продажу квартири з тих підстав, що відповідач ( ОСОБА_1 ) не мав права розпоряджатися ні квартирами, ні майновими правами на квартири в будинку АДРЕСА_3 .
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб, зокрема, визнання правочину недійсним (стаття 16 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (наведені висновки викладені в постанові Верховного Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21).
Згідно з офіційним тлумаченням, наданим у рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес" визначено як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
У мотивувальній частині зазначеного рішення Конституційний Суд України зауважив, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
Звертаючись з позовом у цій справі, ОСОБА_2 обґрунтував свою вимогу про визнання недійсним Попереднього договору тим, що ОСОБА_1 не мав права розпоряджатися ні квартирами, ні майновими правами на квартири, зазначаючи, що договір простого товариства на дату укладення попереднього договору купівлі-продажу квартири був припинений в силу закінчення його строку. За наслідками припинення договору простого товариства усі без виключення права на об'єкт будівництва перейшли до ОСОБА_2 , а будь-які права, обов'язки та повноваження ОСОБА_1 з 12.10.2022 вважаються припиненими. Натомість ОСОБА_1 посилався на наявність у нього відповідного права, зважаючи на продовження дії (пролонгацію) Договору простого товариства.
Відповідно до положень частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України).
Зокрема, за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (стаття 1132 ЦК України).
Під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства (частина перша статті 1135 ЦК України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1141 ЦК України договір простого товариства припиняється, зокрема, у разі спливу строку договору простого товариства.
У разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них, здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів інших учасників і кредиторів (частина друга статті 1141 ЦК України).
Статтею 635 ЦК України також передбачено укладення попереднього договору, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Згідно з частиною третьою зазначеної статті зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Верховний Суд у постанові від 18.09.2019 у справі № 908/2118/18 дійшов висновку про те, що захист інтересів власника майна, щодо якого іншими особами укладено попередній договір купівлі-продажу, можливий шляхом пред'явлення позову про визнання такого договору недійсним, оскільки у такому разі майно ще не вибуло з володіння власника, проте є можливість порушення його права власності іншими особами внаслідок укладання основного договору купівлі-продажу у майбутньому. Закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, не виключає право оскаржувати попередній договір, оскільки відповідно до частини першої статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. За таких обставин позивач, як власник майна, вправі звертатися із позовом про визнання попереднього договору купівлі-продажу недійсним відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України, навіть якщо основний договір купівлі-продажу не був укладений.
Звертаючись з позовом у цій справі, ОСОБА_2 обґрунтував свою вимогу про визнання недійсним Попереднього договору тим, що ОСОБА_1 не мав права розпоряджатися ні квартирами, ні майновими правами в Будинку. Натомість ОСОБА_1 посилався на наявність у нього відповідного права, зважаючи на продовження дії (пролонгацію) Договору простого товариства.
Надавши оцінку умовам договору простого товариства, встановивши відсутність доказів внесення сторонами змін до договору простого товариства, зокрема, продовження строку його дії (шляхом укладення окремого договору, додатку чи додаткового договору до цього договору та їх нотаріального посвідчення), господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про закінчення строку дії договору простого товариства та, відповідно, припинення повноважень ОСОБА_1 на ведення спільних справ учасників з 12.10.2022, тобто до укладення відповідачами спірного Попереднього договору.
В касаційній скарзі скаржник стверджує, що досягнення мети договору превалює над його строком, з урахуванням усіх дій, які вчинені сторонами задля його виконання та вважає, що суди мали застосувати частину десяту статті 11 ГПК України щодо продовження дії договору після спливу його строку аналогічно до положень частини першої статті 764 ЦК України ("Правові наслідки продовження володіння та/або користування майном після закінчення строку договору найму"), частини другої статті 1036 ЦК України ("Строк договору управління майном"), частини четвертої статті 1060 ЦК України ("Види банківських вкладів").
Статтею 8 ЦК України передбачено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
Відповідно до частини десятої статті 11 ГПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі №909/337/19 зазначила, що застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону.
Верховний Суд у постанові від 17.01.2022 у справі № 932/5274/20 також вказав, що під час застосування аналогії закону до врегулювання певних цивільних відносин суд повинен зробити висновок, що ці відносини не врегульовані договором або актами цивільного законодавства, тобто суд повинен був встановити прогалину у регулюванні певних суспільних відносин. Якщо спірні відносини врегульовані договором або актами цивільного законодавства, але з таким правовим регулювання особа не погоджується, відсутні будь-які підстави для застосування аналогії закону або права. Така поведінка дає підстави для висновку про існування наміру обійти чинні приписи акта цивільного законодавства, якими повністю та належно спірні відносини врегульовані.
Враховуючи, що правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо спільної діяльності у будівництві багатоквартирного житлового будинку врегульовані положеннями Параграфу § 2. "Просте товариство" Глави 77 "Спільна діяльність" ЦК України та укладеним між ними договором простого товариства від 13.10.2021, який, як з'ясовано судами, не визнаний судом недійсним та яким сторони самостійно узгодили строк його дії та наслідки закінчення такого строку, безпідставними є доводи скаржника про необхідність застосування у цій справі аналогії закону. Відтак колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність формування висновку Верховного Суду з вказаних скаржником підстав.
Твердження скаржника про пролонгацію договору простого товариства після закінчення строку його дії із посиланням на неврахування судами укладення договору новації до договору позики, а також ухвали в межах кримінальних проваджень Верховний Суд відхиляє, оскільки такі доводи спрямовані на переоцінку доказів у справі та встановлення обставин справи, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції в силу вимог статті 300 ГПК України.
Суди дослідили договір новації від 01.10.2023, на який посилається скаржник, та встановили, що він стосується лише правовідносин сторін цього договору, які виникли між ними з договорів позики, та не створює жодних юридичних наслідків для сторін за договором простого товариства від 13.10.2021.
Водночас щодо ухвали слідчого судді Галицького районного суду від 28.08.2024 та ухвали судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду від 10.09.2024 у справі № 461/6230/24 в оскаржуваних судових рішеннях слушно зазначено, що положення частини шостої статті 75 ГПК України надають преюдиційне значення саме обвинувальному вироку суду в кримінальному провадженні.
Натомість наведені аргументи скаржника по суті зводяться до незгоди з висновками господарських судів першої та апеляційної інстанцій щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів, встановлення інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржників, свідчить про продовження дії Договору простого товариства. Однак переоцінка доказів, вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлених статтею 300 ГПК України. Водночас у цій справі не встановлено порушень судами норм процесуального права щодо оцінки доказів у справі, скаржник протилежного не довів.
Твердження ОСОБА_1 про продовження дії договору простого товариства після 12.10.2022 є незгодою скаржника із договірним та нормативним врегулюванням відносин сторін вказаного правочину та не свідчать про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи порушення норм процесуального права. В силу принципу pacta sunt servanda умови договору простого товариства є обов'язковими для його сторін як в частині прав та обов'язків, так і в частині строку дії цього договору. Відтак помилковим є твердження скаржника про те, що мета договору простого товариства превалює над його строком, а висновки судів попередніх інстанцій про припинення з 12.10.2022 дії договору простого товариства та повноважень уповноваженої за договором особи є правильними.
Колегія суддів також відхиляє посилання скаржника на нікчемність п. 5.2. договору простого товариства, оскільки вони виходять за межі предмету спору у цій справі про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу, а також не спростовують висновків судів про відсутність у скаржника повноважень на розпорядження майном, яке є предметом спірного договору.
Колегія суддів також відхиляє як безпідставні доводи скаржника про те, що спір у цій справі мав розглядатися за правилами цивільного, а не господарського судочинства та зауважує, що ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 01.01.2025 постановлено передати цивільну справу №450/2323/24 на розгляд у межах справи № 918/1061/24 про неплатоспроможність ОСОБА_2 на підставі статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства. При цьому зазначена ухвала є чинною та ОСОБА_1 не оскаржувалася.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим колегія суддів не вбачає підстав для задоволення скарги.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).
Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, вони не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування оскаржуваних рішення та постанови немає.
Розподіл судових витрат
У зв'язку з тим, що Суд відмовляє в задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.05.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 17.03.2025 у справі № 918/1061/24(450/2316/24) залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя К. М. Огороднік
Судді С.В. Жуков
В.Я. Погребняк