ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.10.2025Справа № 910/4358/25
За позовом фізичної особи-підприємця Овсяник Наталія Анатоліївна;
до Комунального підприємства "Київтранспарксервіс";
про стягнення 256 464,00 грн.
Суддя Мандриченко О. В.
Секретар судового засідання Григоренко С. В.
Представники:
Від позивача: не з'явилися;
Від відповідача: Волосюк Т. С., адвокат, довіреність № 136 від 01.01.2025.
Фізична особа-підприємець Овсяник Наталія Анатоліївна звернулася до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить стягнути з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" шкоду у розмірі 256 464,00 грн, яка заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було порушено законодавство про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (зловживання монопольним (домінуючим) становищем), що підтверджується рішенням Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України № 75-р/тк від 15.07.2021 "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу". Оскільки через дії відповідача позивачу було завдано шкоду в сумі 128 232,00 грн, то на підставі статті 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" така шкода повинна бути відшкодована відповідачем у подвійному розмірі, тобто у сумі 256 464,00 грн, у зв'язку з чим позивач звернувся з даним позовом до суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.04.2025 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/4358/25, справу розглядати за правилами загального позовного провадження, а підготовче засідання призначити на 13.05.2025.
25.04.2025 Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просило відмовити у задоволенні позовних вимог.
28.04.2025 фізична особа-підприємець Овсяник Наталія Анатоліївна подала до господарського суду відповідь на відзив Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" на позовну заяву.
01.05.2025 Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" подало до господарського суду заперечення на відповідь фізичної особи-підприємця Овсяник Наталії Анатоліївни на відзив на позовну заяву.
12.05.2025 до суду від фізичної особи-підприємця Овсяник Наталії Анатоліївни надійшла заява, в якій останній просив суд, зокрема, провести підготовче засідання без участі позивача та його представника.
02.06.2025 до суду від фізичної особи-підприємця Овсяник Наталії Анатоліївни надійшла заява, в якій просить суд, зокрема, провести підготовче засідання без участі позивача та його представника, а також закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2025 постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу № 910/4358/25 до судового розгляду по суті та призначено судове засідання до судового розгляду справи № 910/4358/25 по суті на 24.06.2025.
08.07.2025 до суду від фізичної особи-підприємця Овсяник Наталії Анатоліївни надійшло клопотання, в якому просить суд, зокрема, провести судове засідання без участі позивача та його представника.
Представник Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" у судовому засіданні 07.10.2025 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
Представник фізичної особи-підприємця Овсяник Наталії Анатоліївни у судове засіданні 07.10.2025 не з'явився, про дату, час та місце його проведення був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету вказаного учасника справи.
Згідно з частиною 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пунктом 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представників позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
07.10.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
09.01.2020 фізична особа-підприємець Овсяник Наталія Анатоліївна (далі також - позивач) прийняла участь і стала переможцем електронного аукціону UA-PS-2019-12-17-000100-1 (в системі Прозорро.Продажі за посиланням - https://prozorro.sale/auction/UA-PS-2019-12-17-000100-1/) з права на експлуатацію майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ, Дніпровський район, вул. Серафимовича, 19-а, в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 39 (тридцять дев'ять) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 4 (чотири) спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю.
24.01.2020 між фізичною особою-підприємцем Овсяник Наталія Анатоліївна (далі також - Сторона-2) та Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" (далі також - відповідач, Сторона -1, КП "Київтранспарксервіс") укладено договір № ДНП-2020-01/08 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування (далі - договір), відповідно до п. 1.1. якого, Сторона-1 передає за плату Стороні-2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ, Дніпровський район, вул. Серафимовича, 19-а (вул. Миколайчука, 19-а), в межах III територіальної зони паркування м. Києва (надалі - майданчик для паркування), що включає 39 (тридцять дев'ять) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 4 (чотири) спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів.
Як визначено п. 4.3. договору, загальна ціна договору становить 1 410 552,00 грн., у т.ч. ПДВ в сумі 235 092,00 грн., з яких Векспл - 1 282 320,00 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 213 720,00 грн та Праз - 128 232,00 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 21 372,00 грн.
Одноразовий платіж за право укладання договору (Праз) підлягає оплаті Стороною-2 на користь Сторони-1 впродовж 3-х банківських днів з дня підписання Протоколу електронного аукціону та не повертається у випадку розірвання Сторонами договору (п. 4.4. договору).
За приписами п. 7.1., 7.2. договору, цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання його Сторонами. Строк дії договору становить 1096 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі Стороною-1 в експлуатацію Стороні-2 майданчика для паркування.
Позивач вказує, що за результатами аукціону вона стала переможцем зі ставкою 30 грн за 1 місце для платного паркування, а паркувальний майданчик, нараховує 39 місць для платного паркування за які справляється плата, період, що підлягає оплаті на умовах договору - 1096 календарних днів, а відтак, одноразовий платіж розраховується наступним чином: ((30 х 39) х 1096) х 10% = 128232 грн, який був сплачений 20.01.2020, що підтверджується платіжним дорученням №554.
Однак, в подальшому, за твердженнями позивача, їй стало відомо, що 15.07.2021 рішенням Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України № 75-р/тк визнано, що: 1) відповідач у період з 05.03.2019 по 05.01.2021 займав монопольне (домінуюче) становище на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві як таке, що не мало на цьому ринку жодного конкурента; 2) визнано дії відповідача які полягають у встановленні в період з 05.03.2019 по 05.01.2021 для переможців електронних аукціонів щодо продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві обов'язку зі сплати одноразового платежу за право укладання договору про передачу в експлуатацію відповідних майданчиків для паркування та забезпечувального платежу, а також штрафів за відмову від укладання вказаного договору або підписання актів приймання-передачі таких майданчиків в експлуатацію, порушенням, передбаченим 17 пунктом 2 статті 50 та пунктом першим частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві шляхом встановлення таких умов придбання товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на цьому ринку.
Як зазначає позивач, вказане рішення Тимчасової адміністративної колегії Антимонопольного комітету України було оскаржене відповідачем до суду, однак, рішенням Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 по справі № 910/16055/21, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022, у задоволенні позову було відмовлено повністю.
Враховуючи наведені обставини, позивач вказує, що розмір спричиненої їй шкоди становить 256 464 грн, що виражається та дорівнює подвійному розміру сплаченого одноразового платежу (128 232 грн) за право на укладання договору з урахуванням вимог ч. 2 ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказує, що позовну заяву подано після спливу строку позовної давності, оскільки трирічний строк позовної давності тривав до 15.07.2024, а позов до суду подано 08.04.2025, а сторонами до підписання договору було погоджено всі істотні умови договору, умови договору щодо обов'язку сплати одноразового платежу позивачу були відомі та погоджені останнім, при цьому рішенням №75-р/тк не було надано оцінки спірному договору, а позивачем не доведено склад цивільного правопорушення для стягнення з відповідача збитків.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 зазначеного Кодексу).
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондують з положенням статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частинами 1, 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: - втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); - доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно зі ст. 224 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Згідно приписів статті 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Відповідно до ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою; вини.
За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Загальною підставою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування шкоди, є вчинення винною особою цивільного правопорушення, до складу якого включаються протиправна поведінка (дія або бездіяльність) особи, настання шкоди, причинний зв'язок між поведінкою та шкодою, вина особи. Наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення дає правові підстави для відповідальності.
У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди (наведену правову позицію викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 902/320/17, від 16.04.2020 у справі № 904/5489/18).
Враховуючи визначені цивільно-процесуальним законодавством принципи змагальності і диспозитивності судочинства можна зробити висновок, що законодавством не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28.10.2019 у справі № 554/1583/16-ц.
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції", економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Згідно з пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є зловживання монопольним (домінуючим) становищем.
Відповідно до частин 1 - 3 статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції", суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Положеннями ч. 1 ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визначено, що особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до господарського суду із заявою про її відшкодування.
Звертаючись до суду з вказаним позовом позивач зазначає, що за право укладання з відповідачем договору для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів, ним було сплачено одноразовий платіж у розмірі 573 810,80 грн, однак як встановлено рішенням Антимонопольного комітету України від 15.07.2021 № 75-р/тк у справі № 38/60/42-рп/к.20 відповідачем було порушено законодавство про захист економічної конкуренції, у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві.
Суд зазначає, що вказане рішення Антимонопольного комітету України від 15.07.2021 № 75-р/тк у справі № 38/60/42-рп/к.20 було оскаржено відповідачем шляхом подання позову до Господарського суду міста Києва про визнання недійсним та часткове скасування рішення Антимонопольного комітету України від 15.07.2021 №75-р/тк у справі №38/60/42-рп/к.20.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 910/16055/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у задоволенні позову Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" до Антимонопольного комітету України про визнання недійсним та часткове скасування рішення Антимонопольного комітету України № 75-р/тк від 15.07.2021 відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 22.12.2022 закрито касаційне провадження у справі № 910/16055/21 за касаційною скаргою Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, касаційну скаргу Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишено без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022 у справі № 910/16055/21 залишено без змін.
Судом у справі № 910/16055/21 встановлено, що Антимонопольним комітетом України доведено, а КП "Київтранспарксервіс" не спростовано, що дії КП "Київтранспарксервіс", які полягають у встановленні для переможців електронних аукціонів щодо продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві обов'язків зі сплати одноразового платежу за право укладання договору про передачу в експлуатацію відповідних майданчиків для паркування, забезпечувального платежу, штрафів за відмову від укладання договору або підписання актів приймання- передачі майданчиків в експлуатацію становлять порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 2 статті 50 та пунктом першим частини другої статті 13 Закону, у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку продажу прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві шляхом встановлення таких умов придбання товару, які неможливо було б встановити за умов наявності значної конкуренції на цьому ринку.
Також, суд у справі № 910/16055/21 зазначив наступне:
- відповідно до пункту 3 Рішення Київської міської ради № 930/1591 КП "Київтранспарксервіс" визначено єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення абонементних талонів із паркування автомобільного транспорту в місті Києві, споживачі, які виявили бажання отримати права на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у м. Києві, обмежені у виборі суб'єкта господарювання, який реалізує такий товар. Наявність такої ринкової влади надає КП "Київтранспарксервіс" можливість диктувати виключні умови реалізації вказаного товару.
- однак, у випадку незгоди із запропонованими КП "Київтранспарксервіс" умовами споживачі не мають можливості обрати альтернативного продавця прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві оскільки позивач займає монопольне (домінуюче) становлення на цьому ринку;
- відповідно до приписів статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості;
- згідно частини четвертої статті 179 Господарського кодексу України, при укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
- всупереч наведеним нормам КП "Київтранспарксервіс" встановлювало для переможців торгів такі умови реалізації прав на експлуатацію майданчиків для паркування транспортних засобів у місті Києві, які суперечать конкурентному законодавству та які неможливо було б застосувати за умов наявності значної конкуренції на цьому ринку.
Частиною 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/9823/17.
Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
При цьому, суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 в справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.11.1999 року в справі "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Отже, обставини, які встановлені у рішенні Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 910/16055/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2022, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення та повторного доведення не потребують.
Як встановлено судом, 24.01.2020 між фізичною особою-підприємцем Овсяник Наталія Анатоліївна та Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" укладено договір № ДНП-2020-01/08 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування.
Як визначено п. 4.3. договору, загальна ціна договору становить 1 410 552,00 грн., у т.ч. ПДВ в сумі 235 092,00 грн., з яких Векспл - 1 282 320,00 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 213 720,00 грн та Праз - 128 232,00 грн, у т.ч. ПДВ в сумі 21 372,00 грн.
Одноразовий платіж за право укладання договору (Праз) підлягає оплаті Стороною-2 на користь Сторони-1 впродовж 3-х банківських днів з дня підписання Протоколу електронного аукціону та не повертається у випадку розірвання Сторонами договору (п. 4.4. договору).
20.01.2020 позивачем було сплачено на користь відповідача 128 232,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням №554.
Як встановлено судом вище, необхідність стягнення Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" з переможців Торгів одноразового платежу жодним чином не пов'язана з підготовкою або проведенням Торгів, відтак стягнення відповідачем суми одноразового платежу за право укладення з ним договору є неправомірним.
Як встановлено у рішенні Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 910/16055/21, КП "Київтранспарксервіс" застосовував у договорі одноразовий платіж за право укладення такого договору з метою одержання додаткових коштів, внаслідок чого порушено права суб'єктів господарювання, з якими КП "Київтранспарксервіс" укладало договори про надання в експлуатацію майданчиків для паркування.
Таким чином, шкодою в даному випадку є здійснена позивачем оплата одноразового платежу за право укладення договору у розмірі 128 232,00 грн.
Протиправна поведінка відповідача у даному випадку полягає у тому, що у зв'язку із встановленням обов'язку сплати одноразового платежу за право укладення договору, останнім були порушені норми Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та завданою шкодою полягає в тому, що внаслідок вчинення вказаних вище дій позивачем були переплачені грошові кошти.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції", шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
Таким чином, враховуючи що відповідачем було порушено законодавство про захист економічної конкуренції, передбачене п. 2 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (зловживання монопольним (домінуючим) становищем), суд дійшов висновку, що саме через винні дії відповідача позивачу було завдано шкоду у розмірі 128 232,00 грн, яка на підставі ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" підлягає відшкодуванню відповідачем у подвійному розмірі, а саме у сумі 256 464,00 грн.
Отже, на підставі ст. 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції" відповідач повинен відшкодувати позивачу завдану останньому шкоду у подвійному розмірі, тобто у розмірі 256 464,00 грн.
Приймаючи до уваги встановлені судом факти та обставини, що були наведені вище, суд дійшов висновку, що викладені відповідачем у відзиві заперечення на позов не спростовують зазначених позивачем в позові доводів за встановлених вище судом фактів та обставин.
Що ж до доводів відповідача стосовно пропуску позивачем строку позовної давності, то слід зазначити таке.
Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до пункту 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Вказаним пунктом розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено Законом України від 30.03.2020 №540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)".
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Разом з тим, Законом України від 15.03.2022 №2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено пунктом 19 такого змісту: "У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".
Законом України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" від 08.11.2023 №3450-IX пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України викладено в такій редакції: " 19. У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану".
Відтак, позивачем не було пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом.
Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до частини 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги фізичної особи-підприємця Нємножко Олексія Володимировича підлягають задоволенню у повному обсязі.
З огляду на наведене судові витрати у справі покладаються на відповідача відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" (вул. Леонтовича, буд. 6, м. Київ, 01030, ідентифікаційний код 35210739) на користь фізичної особи - підприємця Овсяник Наталії Анатоліївни ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) 256 464 (двісті п'ятдесят шість тисяч чотириста шістдесят чотири) грн 00 коп. збитків і 3 846 (три тисячі вісімсот сорок шість) грн 96 коп. судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 15.10.2025.
Суддя О.В. Мандриченко