пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
16 жовтня 2025 року Справа № 903/883/25
Господарський суд Волинської області у складі головуючого судді Гарбара Ігоря Олексійовича, розглянувши у приміщенні Господарського суду Волинської області у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи справу №903/883/25 за позовом Акціонерного товариства “Українська залізниця» в особі філії “Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» акціонерного товариства “Українська залізниця» до фізичної особи ОСОБА_1 про стягнення 18383,74 грн,
03.09.2025 представник Акціонерного товариства “Українська залізниця» в особі філії “Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» акціонерного товариства “Українська залізниця» надіслав на адресу суду позовну заяву до фізичної особи ОСОБА_1 про стягнення 18383,74 грн.
Ухвалою суду від 08.09.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
15.09.2025 та 16.09.2025 відповідач сформував в системі «Електронний суд» та надіслав на адресу суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити в задоволенні позову повністю. Також подав заяву про застосування строку позовної давності.
19.09.2025 представник позивач сформував в системі «Електронний суд» відповідь на відзив на позовну заяву, в якій просить суд задоволити позов.
Заперечення на відповідь на відзив на адресу суду не надходили.
Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін відсутні.
Згідно ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Враховуючи, що норми ст. 74 ГПК України щодо обов'язку суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за необхідне розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.
Суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі (ст. 248 ГПК України).
Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше (ч. 5 ст. 252 ГПК України).
Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, суд вважає, що справа може бути розглянута за наявними у ній документами.
Судом враховано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У відповідності до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку. Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.
З огляду на викладене, з метою дотримання принципів господарського судочинства, суд розглянув справу в межах розумного строку.
Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, господарський суд прийшов до наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, 04.12.2009 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області (орендар) та підприємцем Сидоруком В.А. укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №515.
02.07.2014 між Державним територіально-галузевим об'єднанням «Львівська залізниця» в особі начальника відокремленого підрозділу «Управління будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд № 3» Галько Павлом Богдановичем (надалі - Балансоутримувач) та фізичною особою-підприємцем Сидорук Василем Антоновичем (далі - Орендар) укладено Договір № 87/БУ-З про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, експлуатаційних витрат та понесених витрат з оплати комунальних послуг (до основного Договору оренди нерухомого майна № 515 від 04.12.2009) (далі - Договір).
Відповідно до п.1.1 Договору, балансоутримувач здійснює утримання окремого індивідуально визначеного нерухомого майна, нежитлового приміщення будівлі гаража з господарськими будівлями станції Ковель, що розташована за адресою: Волинська область м. Ковель, вул. О. Олеся, 19 і перебуває на балансі відокремленого підрозділу «Управління будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд № 3 загальною площею 488,7 м. кв., з естакадою 20,2 м. кв. та парканом 240,3 м. кв., а також утримання прилеглої території, а Орендар відшкодовує витрати Балансоутримувача на амортизаційні відрахування, витрати ра сплату податку на землю, експлуатаційні витрати та комунальні послуги пропорційно до займаної ним площі.
Пунктом 2.1. Договору передбачено, що понесені балансоутримувачем щомісячні витрати по утриманню приміщення, зайнятого Орендарем вартість наданих послуг, відображаються в розрахунку понесених витрат та наданих послуг, який до 20 числа кожного місяця разом направляється Орендарю поштовим зв'язком для оплати.
Оплата згідно актів виконаних робіт Орендарем проводиться шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок Балансоутримувача протягом 10 днів місяця з дня отримання рахунків (п. 2.2. договору).
Відповідно до п. 5.1 Договору, строк дії даного договору починається з моменту дії договору оренди державного майна № 515 від 04.12.2009 та діє протягом терміну дії основного договору оренди.
Додатковим договором № 1 до Договору від 01.09.2016, № 2 від 18.07.2017 внесено зміни до Договору та зазначено, що стороною договору є Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі начальника виробничого підрозділу «Рівненсько-Тернопільське територіальне управління» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» та заступника начальника виробничого підрозділу «Рівненсько-Тернопільське територіальне управління» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (а.с.28-30).
Відповідно до додаткового договору до договору оренди нерухомого майна від 04.12.2009 № 515, у розділ 10 «Строк чинності, умови зміни та припинення Договору» пункт 10.1 викладено в наступній редакції «Цей договір діє з 01 квітня 2018 року по 30 червня 2018 року включно». Тобто, термін дії як основного договору оренди нерухомого майна від 04.12.2009 № 515, так, відповідно і Договору № 87/БУ-З про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, експлуатаційних витрат та понесених витрат з оплати комунальних послуг закінчився 30 червня 2018 року.
Відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 №200 «Про утворення публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», «Питання публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 02.09.2015 № 735 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 52), наказу № 362 від 22.05.2017 «Про деякі питання діяльності ПАТ «Укрзалізниця», наказу № 7 від 20.06.2017 «Про введення в дію положення про виробничий підрозділ «Рівненсько-Тернопільське територіальне управління» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» виробничий структурний підрозділ «Рівненське управління будівельно- монтажних робіт і цивільних споруд» регіональної філії «Львівська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з 01.07.2017 реорганізовано шляхом приєднання у виробничий підрозділ «Рівненсько-Тернопільське територіальне управління» філії «Цензор будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» у складі юридичної особи - публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».
Відповідно до п. 2.1 Розділу 2 «Юридичний статус підрозділу» «Положення про виробничий структурний підрозділ «Рівненсько - Тернопільське територіальне управління» філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - Положення), затвердженого наказом філії «БМЕС» АТ «Укрзалізниця» від 19.07.2019 за № 167, виробничий структурний підрозділ «Рівненсько-Тернопільське територіальне управління» філії «БМЕС» АТ «Укрзалізниця» є виробничим структурним підрозділом філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - Філія) входить до її складу, знаходиться у виробничому та адміністративному підпорядкуванні Філії та функціонального структурного підрозділу «Львівська дирекція» філії та діє від імені Товариства. Підрозділ не має статусу юридичної особи або відокремленого підрозділу Товариства, не підлягає державній реєстрації та здійснює делеговані Товариством, Філією та Дирекцією повноваження відповідно до мети, завдань та предмету діяльності Філії.
Однак, Відповідач надалі продовжував користуватися орендованим майном та повернув його за актом приймання передачі 31.12.2020.
Відповідачу виставлено наступні рахунки: рахунок № 868/438 від 31.03.2020 на суму 4600,94грн., рахунок № 868/822 від 30.06.2020 на суму 4600,94грн. рахунок № 868/1248 від 30.09.2020 на суму 4600,94грн., рахунок № 868/1696 від 30.12.2020 на суму 4600,94грн. Відповідачу також були направленні акти наданих послуг до вказаних рахунків в кількості двох примірників, однак відповідач їх не по вернув.
Таким чином, сума заборгованості відповідача перед позивачем становить 18383,74 грн.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно) зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:
-повернення виконаного за недійсним правовиком,
- витребування майна власником із чужого незаконного володіння,
- повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні,
- відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Зобов'язання Відповідача по оплаті за відшкодування витрат Балансоутримувачу є позадоговірним, оскільки дані витрати, що понесені Балансоутримувачем, отримані відповідачем за рахунок іншої особи акціонерного товариства «Українська залізниця», а самі послуги щодо утримання орендованого нерухомого майна, експлуатаційних витрат та понесених витрат з оплати комунальних послуг отримані за відсутністю для цього правових підстав, оскільки дані послуги надавалися відповідачу за відсутністю укладеного договору з позивачем (закінчився строк дії договору).
Відповідно до ст. 75 ГПК України підставами для звільнення від доказування є наявність обставин, які визнаються учасниками справи або таких, які визнано загальновідомими, наявність обставин, встановлених рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, виходячи із змісту вказаної норми склад учасників справи для наявності преюдиції має бути ідентичний. Виходячи з наведеного, в даному випадку ідентичні підстави позову, предмет позову та сторони, отже рішення по справі №903/179/20, яке набрало законної сили має преюдиційний характер. Так рішенням по справі №903/179/20 стягнено заборгованість з відшкодування земельного податку з ФОП Сидорук В.А. на користь АТ «Укрзалізниця» за період з березня 2019 року по грудень 2019 року.
Таким чином, враховуючи, що позивачем з березня 2020 по грудень 2020 здійснено нарахування по відшкодуванню земельного податку згідно виставлених рахунків, відшкодування витрат здійснюється після закінчення строку дії договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна, експлуатаційних витрат № 87/БУ-3 від 02.07.2014 та понесених витрат з оплати комунальних послуг, станом на дату пред'явлення позовної заяви договір не укладений, сума заборгованості не сплачена.
Відповідно до частини 1,2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно з ст. 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України ).
У відповідності до ст.509 ЦК України Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до 1 ч. ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст.1213 ЦК України).
Судом враховано, що Відповідач у відзиві на позовну заяву не вказує жодних заперечень та доказів, які б спростовували наведених Позивачем обставин та правових підстав позову.
Оцінюючи подані стороною докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена позивачем вимога щодо стягнення з відповідача підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована підлягає до задоволення в сумі 18383,74 грн.
Оскільки спір до розгляду суду доведено з вини відповідача, то витрати по сплаті судового збору в сумі 3028,00 грн відповідно до ст.129 ГПК України слід покласти на нього.
Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-підприємців та громадських формувань, до реєстру внесено відомості про припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця Сидорук В.А.
Однак, фізична особа підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення (ст. 52 ЦКУ). Однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею, як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати (ст.. 46 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців»).
Зокрема у п. 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 зроблено висновок, що у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються.
Щодо заяви про застосування строку позовної давності, судом враховано наступне.
Відповідач доводить, що позивач дізнався про порушення свого права на відшкодування витрат на утримання майна у 2020 році, а тому звертаючись з даною позовною заявою позивач пропустив позовну давність тривалістю у 3 роки.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК).
Згідно частини першої статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин, початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Як передбачено частиною першою статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушує.
Аналіз даної норми ЦК дає підстави зробити висновок про те, що право на пред'явлення позову виникає у особи з моменту настання (встановлення) однієї з подій (фактів):
- коли стало відомо або могло стати відомо про порушення свого права;
- коли стало відомо або могло стати відомо про особу, яка порушила право.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».
За змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21.05.2014 у справі № 6-7цс14).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. (Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за I півріччя 2015 року).
З 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким в Україні з 12.03.2020 запроваджений загальнодержавний карантин, який тривав до 30.06.2023.
Цим Законом розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено п. 12, відповідно до якого, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину, тобто до 30.06.2023.
За наслідками розгляду справи № 910/18489/20 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.09.2023 зробила висновок про те, що саме з 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", а тому початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме із моментом набрання чинності 02.04.2020 цим законом.
У постанові Верховного Суду від 19.06.2024 у справі № 931/9/23 зазначено про те, що якщо строк позовної давності закінчувався після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, продовжилися на строк дії такого карантину.
17.03.2022 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану", яким розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено п. 19, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Починаючи з 30.01.2024 п. 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України викладено у наступній редакції: "У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022 , затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX , перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану".
У постанові Верховного Суду від 23.10.2024 у справі № 922/5064/23 зроблено висновок про те, що з часу запровадження в Україні воєнного стану, тобто з 24.02.2022, перебіг позовної давності зупинився.
За наведених обставин, враховуючи, що оскільки з 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби", згідно з яким в Україні запроваджений з 12.03.2020 загальнодержавний карантин, який тривав до 30.06.2023, а з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, який діє і на даний час, то заявлені позивачем позовні перебувають у межах продовженої (зупиненої) позовної давності.
Правові висновки з цих питань викладено у постановах Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 906/871/21, від 19.06.2024 у справі № 931/9/23, від 25.09.2024 у справі № 206/2984/23, від 23.10. 2024 у справі № 922/5064/23, від 05.11.2024 у справі № 911/1929/23.
Отже, позовна давність не пропущена.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 236-242 ГПК України, суд,-
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , документ серія ЕХ №580097) на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м.Київ, вул.Єжи Гедройця, буд. 5, код ЄДРПОУ 40075815) в особі філії «Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд» акціонерного товариства «Українська залізниця» (03035, м.Київ, вул.гет.Павла Скоропадського, буд. 61, код ЄДРПОУ ВП 41149437) 18383,74 грн (вісімнадцять тисяч триста вісімдесят три гривні 74 коп.) заборгованості, а також 3028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень) витрат по сплаті судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повне рішення складено 16.10.2025.
Суддя І. О. Гарбар