Іменем України
14 жовтня 2025 року
м. Київ
справа №990/233/23
адміністративне провадження № П/990/233/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Смоковича М. І.,
суддів: Кашпур О. В., Мельник-Томенко Ж. М., Радишевської О. Р., Уханенка С. А.,
секретаря судового засідання - Борисевича О. Ю.,
за участі:
представника відповідача - Цуцкірідзе І. Л. (в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання дій неправомірними і стягнення недоотриманої винагороди та
1. У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада), у якому просила:
- визнати протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати їй, ОСОБА_1 , винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону України [від 14 листопада 2019 року № 294-IX] «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ [«Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»] (далі - Закон № 553-ІХ);
- стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 559019,79 грн з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при її виплаті.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року ВРП незаконно, з погляду позивачки, обмежувала їй [ ОСОБА_1 ] виплату винагороди (як члену ВРП) розміром, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, яка встановлена станом на 1 січня 2020 року (зважаючи на приписи Закону № 553-ІХ, яким Закон № 294-IX доповнений, зокрема, статтею 29, на підставі якої й обмежувалася винагорода, серед інших, членів ВРП).
Вважає, що дії ВРП щодо обмеження виплати винагороди суперечать вимогам Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) та Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIIІ «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIIІ), до яких парламент не вносив змін в частині виплат суддям.
Позивачка підкреслила, що є діючою (чинною) суддею, тому винагорода члена ВРП (розмір якої встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду з коефіцієнтом 1,5) є, заразом, гарантією її суддівської незалежності.
У позовній заяві її автор зазначила також про дотримання нею тримісячного строку для звернення до суду з цим позовом, який передбачений у статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у редакції, викладеній згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ).
2. Суд ухвалою від 04 жовтня 2023 року відкрив провадження у справі за цим позовом та призначив справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без участі сторін.
Згодом, представник ВРП заперечив щодо такого порядку розгляду справи, у зв'язку з чим заявив клопотання про розгляд справи у судовому засіданні за участі сторін. Окрім того, представник ВРП подав відзив на позовну заяву, а згодом - клопотання про залишення позовної заяви без розгляду (вих. № 9145/0/9-23 від 23 жовтня 2023 року) з мотивів пропуску строку на звернення до суду.
2.1. У відзиві відповідач, з-поміж іншого, звернув увагу на те, що Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 не має ретроспективної дії, а протягом спірного періоду винагорода позивачці як члену ВРП виплачувалася відповідно до вимог чинного на той час Закону № 553-ІХ, тож заборгованості, про яку мовиться у позові, немає і виникнути не могло.
3. У відповіді на відзив позивачка навела доводи, аналогічні тим, які виклала у позовній заяві. Зокрема, з покликанням на приписи Закону № 1798-VIII позивачка зазначила про те, що на членів ВРП поширюються гарантії суддів, які передбачені Законом № 1402-VIII. Однією із гарантій незалежності членів ВРП є розмір їх винагороди на рівні посадового окладу судді Верховного Суду. ВРП є незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який покликаний забезпечувати незалежність судової влади. Зважаючи на такий особливий статус ВРП, законодавець установив відповідні гарантії її діяльності на рівні гарантій незалежності суддів.
4. Позаяк відповідач заявив клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, Суд спершу зупинився на вирішенні питання щодо строку звернення до суду з цим позовом.
За наслідками розгляду цього питання Суд, зваживши на пояснення представника ВРП, а також на доводи позивачки, які вона висловила у зв'язку з аргументами відповідача, постановив ухвалу від 29 листопада 2023 року, якою, на підставі частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), залишив без руху позовну заяву ОСОБА_1 .
На виконання зазначеної ухвали ОСОБА_1 подала заяву (від 11 грудня 2023 року), у якій, з уваги на мотиви суду, навела додаткові арґументи на підтвердження своєї позиції щодо дотримання строку звернення з цим позовом.
29 грудня 2023 року Суд отримав додаткові пояснення ВРП щодо нарахування позивачці винагороди і надання довідки про виплату всіх сум, які належали їй при звільненні. У поясненнях, які відповідач надав на виконання вимог суду, серед іншого, зазначено про те, що нарахування винагороди члена ВРП у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року провадилося у розмірі, який не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року (відповідно до частини першої статті 29 Закону № 294-ІХ). Кошти, які були нараховані позивачці у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року, виплачені їй у повному обсязі, тож ВРП не має заборгованості.
З покликанням на приписи статті 23 Бюджетного кодексу України представник відповідача зазначив, що кошти, які не були використані у зв'язку з виконанням приписів статті 29 Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ), наприкінці 2020 року повернені до Державного бюджету України. Це, з погляду представника відповідача, означає, що кошти, щодо яких виник спір, не нараховувалися, не обліковувалися у ВРП як заборгованість перед позивачкою, тому не підлягали виплаті їй при звільненні.
4.1. За наслідками розгляду питання щодо дотримання строку звернення - після залишення позовної заяви без руху - Суд постановив ухвалу від 23 липня 2024 року, якою відмовив у задоволенні заяви ВРП про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.
5. 02 липня 2024 року ВРП подала Суду (додаткові) пояснення, у яких просила взяти до уваги правову позицію, яку висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23, спір у якій виник з правовідносин, аналогічних тим, які розглядаються в цій справі.
5.1. У відповідь ОСОБА_1 подала додаткові пояснення, у яких звернула увагу, з-поміж іншого, на те, що у справі № 990/235/23, судове рішення у які ВРП просить взяти до уваги, позов подала особа ( ОСОБА_2 ), яка у період виконання повноважень члена ВРП (зокрема, з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року) не мала статусу діючого (чинного) судді. У цьому зв'язку ОСОБА_1 нагадала, що була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП з 08 січня 2019 року як діюча (чинна) суддя Донецького апеляційного суду.
З погляду позивачки, окреслені відмінності у юридичному статусі позивачів (її та ОСОБА_2 ) зумовлюють різне правозастосування, адже на чинну суддю поширюються гарантії суддівської незалежності, визначені Основним Законом України.
З покликанням на приписи статті 54 Закону № 1402-VIII у зіставленні з приписами статті 21 Закону № 1798-VIII ОСОБА_1 констатувала, що позаяк вона була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП (з 08 січня 2019 року) як чинна суддя Донецького апеляційного суду, то за нею як суддею зберігаються гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів.
Наголосила у цьому зв'язку, що її позиція основується не на Рішенні Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020 (230/20), як то трактує ВРП, а на твердженнях про неправомірність обмеження суддівської винагороди законом, іншим, ніж судоустрійний.
6. Тимчасом, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду 10 червня 2024 року ухвалив рішення у справі № 990/234/23 (за позовом ОСОБА_3 ), спір у якій є подібний до того, який розглядається у цій справі. Зокрема, одним із аспектів спору у справі № 990/234/23 було якраз те, що позивач - член ВРП ( ОСОБА_3 ), теж - як і позивачка ОСОБА_1 - у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року була чинною суддею, відрядженою до ВРП.
Допоки Велика Палата Верховного Суду розглядала апеляційну скаргу на це рішення, Суд, зважаючи на думку сторін, відкладав розгляд цієї справи в очікуванні постанови за наслідками цього апеляційного перегляду, адже позиція у тій справі - зважаючи на подібність спорів - мала б слугувати орієнтиром для правильного застосування релевантних норм закону під час розгляду цієї справи.
За наслідками апеляційного перегляду Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову від 08 травня 2025 року, якою скасувала рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 червня 2024 року у справі № 990/234/23 та ухвалила нове рішення, яким відмовила у задоволенні позову ОСОБА_3 до ВРП про визнання протиправними дій та стягнення коштів.
З огляду на схожість - у цій справі [№ 990/233/23] і справі № 990/234/23 - спірних відносин і їхній суб'єктний склад, а також однаковість нормативного регулювання, яке підлягає застосуванню для вирішення спорів у обох справах, Суд під час застосування норм права у вимірі обставин цієї справи взяв до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/234/23, про що буде мовитися далі.
ОСОБА_1 на судове засідання не з'явилася, проте подала клопотання про розгляд справи без її участі. Водночас, у додаткових поясненнях по суті спору, обумовлених ухваленням постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року у справі № 990/234/23, позивачка звернула увагу, з-поміж іншого, на те, що суддівська винагорода є предметом регулювання судоустрійного закону і, будучи навіть на посаді члена ВРП, її статус судді усе одно залишав за нею відповідний обсяг гарантій, зокрема на винагороду, яку їй (протягом спірного періоду) неправомірно виплачували у меншому розмірі (у зв'язку з набранням чинності Закону № 553-ІХ).
Представник відповідача на судовому засіданні підтримала позицію, висловлену у відзиві. З-поміж іншого, наголосила на тому, що ВРП діяла на підставі, у порядку і спосіб, визначені законом. Нагадала також про позицію Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року у справі № 990/234/23 та просила відмовити у задоволенні позову.
7. Суд з'ясував доводи, якими обґрунтовані вимоги і заперечення сторін та на підставі досліджених у справі доказів встановив такі обставини справи.
Згідно з постановою Верховної Ради України від 04 березня 1998 року № 161/98-ВР «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрана безстроково суддею Донецького обласного суду (до того, відповідно до Указу Президента України від 20 серпня 2001 року № 642/2001 - апеляційного суду Донецької області).
Згідно з Указом Президента України від 28 вересня 2028 року № 297/2018 «Про переведення суддів» суддя апеляційного суду Донецької області ОСОБА_1 (серед інших) переведена на роботу на посаді судді Донецького апеляційного суду.
Відповідно до рішення XVI позачергового з'їзду суддів ОСОБА_1 з 20 грудня 2018 року обрана членом ВРП строком на чотири роки.
Наказом Голови ВРП від 08 січня 2019 року № 4-к ОСОБА_1 зарахована до штату ВРП на посаду члена ВРП з 08 січня 2019 року.
7.1. 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на всій території України установлений карантин.
18 квітня 2020 набрав чинності Закон № 553-IX, яким Закон № 294-ІХ доповнений статтею 29 такого змісту: «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».
Конституційний Суд України 28 серпня 2020 року ухвалив Рішення № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20), яким положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
З 18 квітня 2020 року розмір винагороди позивачки як члена ВРП був обмежений десятьма мінімальними заробітними платами станом на 01 січня 2020 року (виплату винагороди у повному обсязі було відновлено з 28 серпня 2020 року).
7.2. Згідно з довідкою ВРП від 29 жовтня 2021 року № 62 розмір винагороди [ ОСОБА_1 ], розрахований без застосування обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ у редакції Закону № 553-ІХ, що мав бути виплачений за 2020 рік, склав 2560616,71 грн (у тому числі період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року - 623358,21 грн). За період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року позивачці виплатили 623358,21 грн, а загалом за 2020 рік - 2001596,92 грн. Загальний розмір недоплати винагороди (зважаючи на обмеження відповідно до частини першої статті 29 Закону № 294-ІХ у редакції Закону № 553-ІХ) склав 559019,79 грн.
23 грудня 2021 року (ще до звільнення з посади члена ВРП) ОСОБА_1 звернулася із заявою щодо виплати винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно. У відповідь на це звернення ВРП листом від 19 січня 2022 року № 356/0/9-22 повідомила ОСОБА_1 про неможливість виплатити винагороду члена ВРП в іншому розмірі, ніж та, яка вже виплачена, з уваги на приписи статті 29 Закону № 294-ІХ у редакції Закону № 553-ІХ.
22 лютого 2022 року член ВРП ОСОБА_1 звернулася до ВРП із заявою про звільнення із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 24 Закону № 1798-VIII. У заяві зазначила також строк, у який [ ОСОБА_1 ] просить звільнити її з посади члена ВРП, - з 23 лютого 2022 року.
На підставі цієї заяви ВРП ухвалила рішення від 22 лютого 2022 року № 163/0/15-22, яким звільнила ОСОБА_1 з посади члена ВРП за власним бажанням 23 лютого 2022 року.
Згідно з наказом в. о. Голови ВРП від 23 лютого 2022 року № 89-к «Про відрахування зі штату Вищої ради правосуддя ОСОБА_1 » з позивачкою провели остаточний фінансовий розрахунок.
7.3. Як пояснив представник ВРП (у контексті приписів статті 116 КЗпП України), позивачці не надсилали довідки, адже, як відомо, 24 лютого 2022 року російська федерація здійснила повномасштабний збройний напад на Україну. У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України Президент України видав Указ від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затверджений Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, яким в Україні введено воєнний стан. З метою збереження життя та здоров'я, частина працівників ВРП була відправлена на дистанційну роботу.
Додав також, що з 01 березня 2022 року оголошено простій для працівників секретаріату ВРП на підставі наказу ВРП від 01 березня 2022 року № 91-к «Про оголошення простою для працівників Вищої ради правосуддя» (простій було припинено 03 жовтня 2022 року).
Позивач не змирилася з тим, що у період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року розмір її винагороди як члена ВРП був обмежений з підстав, встановлених частиною першою статті 29 Закону № 294-ІХ у редакції Закону № 553-ІХ, тож у вересні 2023 року вона звернулася з цим позовом до суду, переконуючи у неправомірності дій ВРП і вимагаючи стягнути недоотримані, як наслідок, кошти.
8. Під час ухвалення цього рішення Суд керувався таким.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 131 Конституції України встановлює, що в Україні діє ВРП.
Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначається Законом № 1798-VІІІ, відповідно до статті 1 якого ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
ВРП є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремим рядком у Державному бюджеті України.
Згідно з пунктом 16 статті 3 Закону № 1798-VІІІ ВРП здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя відповідно до Бюджетного кодексу України (далі - БК України).
Відповідно до пункту 7 частини п'ятої статті 22 БК України головний розпорядник бюджетних коштів здійснює управління бюджетними коштами в межах установлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів.
Згідно зі статтею 21 Закону № 1798-VІІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) розмір винагороди члена ВРП встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду.
Виплата винагороди членам ВРП провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України.
Закон про Державний бюджет України - закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду (пункт 24 частини першої статті 2 БК України).
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-ІХ, яким були внесені зміни до Закону № 294-IX. Відповідно до цих змін Закон № 294-IX був доповнений статтею 29, приписи якої (щодо періоду, причин (умов), кола осіб та видів грошових виплат, на які поширювалося обмеження, а також розмір, до якого зменшувалися виплати) зазначені вище.
9. Суд з'ясував, що предметом спору в цій справі є питання про неправомірність дій ВРП під час виплати у спірний період (18 квітня 2020 року - 27 серпня 2020 року) позивачці - члену ВРП, яка є діючою (чинною) суддею, винагороди члена ВРП у розмірі, встановленому Законом № 553-ІХ (10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року).
У цьому зв'язку Суд нагадає, що парламент ухвалив Закон № 553-ІХ (чинний з 18 квітня 2020 року), яким були внесені зміни до Закону № 294-IX, зокрема його доповнено статтею 29 (приписи якої наведені вище), у якій визначено причини, умови і період, упродовж якого заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) будуть нараховуватися у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Серед іншого, ця стаття закону передбачала, що обмеження, встановлене у її частині першій, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам ВРП, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
З дати набрання чинності Закону № 553-ІХ й викладеній згідно з ним нової редакції Закону № 294-ІХ (зокрема статті 29), тобто з 18 квітня 2020 року, ВРП нараховувала і виплачувала позивачці винагороду члена ВРП у розмірі, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Після визнання неконституційними положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами (відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020) ВРП продовжила нараховувати позивачці винагороду члена ВРП у попередньому, передбаченому Законом № 1798-VІІІ, розмірі.
Отже, ВРП, коли виплачувала у період з 18 квітня по 27 серпня 2020 року винагороду члена ВРП у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, діяла на виконання вимог Закону № 294-IX (зі змінами), які були обов'язковими для виконання.
10. З аргументації позивачки можна зрозуміти, що ВРП мала б застосовувати (для визначення і виплати розміру винагороди) не приписи Закону № 294-IX, а віддати перевагу нормам судоустрійного закону, які мають переважаючу дію над іншим законом, зокрема і над Законом № 294-IX, який, позаяк не є Законом № 1402-VIII, не узгоджується з приписами статей 54, 135 Закону № 1402-VIII, статті 21 Закону № 1798-VIII та статті 130 Конституції України як нормами прямої дії, не може визначати суддівської винагороди чинної судді, відтак і винагороди члена ВРП, повноваження якого позивачка, відряджена туди як чинна суддя, виконувала протягом спірного періоду.
У вимірі окресленого предмета спору і нормативного регулювання Суд має відповісти, передусім, на питання про тотожність гарантій для суддів, встановлених Конституцією України та Законом № 1402-VІІI, та членів ВРП, а з тим і про (не)застосовність до членів ВРП гарантій, які передбачені Законом № 1402-VІІI для суддів.
11. Ці питання розглядала Велика Палата Верховного Суду у згадуваній вище справі № 990/234/23, у зв'язку з чим у постанові цього суду від 08 травня 2025 року зазначено, з-поміж іншого, таке: «Відомо, що набуття статусу члена ВРП передбачає особливий порядок призначення / обрання, а сам претендент, для того щоб стати членом ВРП, має відповідати певним вимогам / критеріям, зокрема морального і етичного характеру. Водночас Закон № 1798-VIII передбачає й гарантії діяльності члена ВРП, з-поміж яких (у контексті цієї справи) варто виділити особливий порядок фінансування діяльності ВРП загалом і розмір винагороди члена ВРП, який встановлюється законом.
Тобто діяльність ВРП - яку інституційно утворюють двадцять один член ВРП - є особливою формою служіння (українському народу), яка полягає у виконанні певного обсягу завдань і функцій держави у сфері правосуддя, а однією з гарантій їх виконання є винагорода, виплачувати яку має ВРП відповідно до вимог законів. Велика Палата звертає увагу, що винагороду члена ВРП Закон № 1798-VIII розглядає передовсім як гарантію діяльності на цій посаді, що пов'язано головним чином з особливим правовим статусом як самої ВРП, так і її членів, кожен з яких відповідальний за належне здійснення повноважень, покладених на цю інституцію.
Водночас варто розуміти, що функція / завдання ВРП [як інституції] у сфері правосуддя відрізняються від власне здійснення правосуддя, як і завдання суду загалом.
Правосуддя як функція публічної [судової] влади спрямована головно на захист прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави шляхом розгляду справ (вирішення спорів). Уже аксіоматичною є теза, що ефективний судовий захист неможливий без незалежного суду, а також суддів як носіїв судової влади, які задля реалізації своїх повноважень в дусі верховенства права наділені певним обсягом гарантій своєї професійної діяльності, що, як неодноразового наголошував Конституційний Суд України, не можна інтерпретувати як особисті привілеї. Однією з цих гарантій є винагорода судді, розмір якої визначається законом про судоустрій (стаття 130 Конституції України)».
12. Щодо доводів позивачки про пріоритет приписів Закону № 1402-VІІI в аспекті гарантій діяльності чинної (діючої) судді, то з цього приводу теж варто звернути увагу на судження Великої Палати Верховного Суду, висловлені у [тій самій] постанові від 08 травня 2015 року у справі № 990/234/23, а саме: «Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VІІI суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативними актами.
Водночас у статті 21 Закону № 1798-VIII йдеться про інший вид винагороди, а саме винагороду члена ВРП, яка йому встановлюється на час виконання його повноважень.
ВРП є колегіальним органом, більшість складу якого компонується з числа суддів, що покликаний - якщо стисло окреслити статус ВРП (стаття 1 Закону № 1798-VIII) - сприяти правосуддю. Цей державний орган хоча інституційно дотичний до судової влади, та все ж не є тим органом, який реалізує чи не засадничу функцію суду (суддів), яка якраз і робить їх окремою «гілкою» влади, тобто судочинства.
Конституційний Суд України неодноразово наголошував на тому, що запорукою незалежного правосуддя є, зокрема, матеріальне забезпечення судів і суддів, зокрема суддів у відставці. Приміром, у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 (пункт 3.2 мотивувальної частини) читаємо таке: «Конституція України закріплює однаковий юридичний статус суддів через систему гарантій забезпечення їх незалежності, яка є невід'ємною складовою їхнього статусу. Встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм, вона пов'язана з набуттям статусу судді, має юридичне призначення, спрямоване на захист прав і свобод людини і громадянина через здійснення правосуддя незалежним і безстороннім судом (суддею)». У тому самому Рішенні мовиться також, що «із набуттям статусу судді пов'язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, ».
13. Наведене покликано пояснити, - за текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2015 року у справі № 990/234/23 - що винагорода судді, розмір якої визначений судоустрійним законом, має не тільки інше призначення, але радше іншу правову природу, аніж винагорода члена ВРП: винагорода судді є гарантією незалежності суду (суддів) як гілки державної влади, яка виявляється у правосудді, яке, пригадаємо, « здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства» (частина перша статті 5 Закону № 1402-VIII). ВРП, статус якої теж визначений в Основному Законі України, не наділена тими самими функціями, що й суд (судді), що дозволяє констатувати також і відмінність правового статусу судді як носія судової влади від правового статусу члена ВРП, зокрема й того, який обраний із числа суддів / суддів у відставці. Варто розуміти, що гарантії незалежності судді пов'язані передовсім із посадою судді, яка передбачає здійснення правосуддя, тоді як гарантії діяльності членів ВРП обумовлюються іншими повноваженнями, які витікають, власне, з правового статусу самої ВРП. Іншими словами, інституційні «ролі» названих суб'єктів обумовлюють різний зміст гарантій діяльності цих органів держави (їхніх репрезентантів), яке основане на неоднаковому (різному) їх нормативному регулюванні.
Норми Конституції України прямо закріплюють, що розмір винагороди судді має бути визначений у законі про судоустрій, що таким чином може надавати Закону № 1402-VIII прерогативу в застосуванні як такому, який виданий на підставі й на реалізацію конституційних положень. Але подібний підхід не може бути апробований у ситуації з винагородою члена ВРП, розмір якої визначений в іншому законі [№ 1798-VIII]. Не може навіть у тому випадку, коли мовиться про члена ВРП, обраного з числа суддів, адже винагорода такого члена ВРП (крім Голови Верховного Суду) пов'язується вже з іншим видом діяльності, ніж здійснення правосуддя, і, що важливо, регламентується іншим законом, ніж судоустрійний. Нормативна «пов'язаність» винагороди члена ВРП з розміром матеріального забезпечення судді Верховного Суду (частина друга статті 21 Закону № 1798-VIII) не змінює правового статусу ВРП, а з тим і гарантій діяльності членів ВРП, які, повторимося, на своїй посаді наділені сутнісно іншими повноваженнями, що спрямовані на «забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції України і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів» (з тексту присяги члена ВРП, частина перша статті 21 Закону № 1798-VIII)».
14. Стосовно застосовности приписів частини п'ятої статті 54 Закону № 1402-VIII (відповідно до яких за суддями, які відряджаються для роботи, зокрема, у ВРП, зберігаються гарантії матеріального, соціального та побутового забезпечення, визначені законодавством для суддів) у вимірі спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду [у постанові від 08 травня 2025 року у справі № 990/234/23] додала, що: « не ставить під сумнів ці приписи судоустрійного закону і не намагається витлумачити їх всупереч їхньому точному змісту, але вважає, що вони мають і можуть бути застосовані тоді і тільки тоді, коли насправді чиняться конкретні (певні) порушення (обмеження) гарантованих прав саме судді, наприклад, у разі втручання в право судді на отримання суддівської винагороди.
Знов-таки - як зауважила Велика Палата Верховного Суду - конкретний зміст та обсяг передумов, за яких може відбуватися порушення, обмеження чи інші форми посягання на матеріальні, соціальні чи побутові права судді, може бути різний, і, не без того, характер цих передумов, приміром, факт застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ в редакції Закону № 553-ІХ, може певним чином стосуватися прав судді, відрядженого до ВРП, бодай тим, що в згаданому Законі мовиться про обмеження гарантованих (матеріальних) прав судді, статус якого зберігається, зокрема, за позивачкою.
Проте треба визнати, що гарантії судді, передбачені частиною п'ятою статті 54 Закону № 1402-VIII, аж ніяк не можуть бути законною основою для виплати винагороди члена ВРП, оскільки для виплати цієї винагороди як гарантії діяльності члена ВРП діє інший закон [№ 1798-VIII], який, властиво, регулює розмір, підстави і гарантії її виплати».
15. Щодо «вибору» норми закону у ситуації з винагородою члена ВРП Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 травня 2025 року у справі № 990/234/23 підкреслила, що « як суб'єкт владних повноважень у своїй діяльності ВРП теж має дотримуватися встановленого у Конституції України правового порядку, за яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Цей порядок є основою (засадою) діяльності всіх органів публічної влади і покладає обов'язок виконувати закон, конституційність якого презюмується».
Відтак Велика Палата Верховного Суду наголосила [у постанові від 08 травня 2025 року у справі № 990/234/23] на тому, що « ВРП не виплачує винагороди судді, тому не може спиратися на приписи статті 130 Основного Закону України і застосовувати норми Закону № 1402-VІІI в частині визначення розміру і виплати винагороди члену ВРП (зокрема тим із них, які обрані з числа суддів). Тому у випадку із згадуваним Законом № 553-ІХ (яким були внесені зміни до Закону № 294-IX, зокрема доповнено статтею 29) з уваги на наведені приписи частини другої статті 19 Конституції України ВРП як державний орган не могла не виконувати норми цього Закону у питанні виплати винагороди члена ВРП, зокрема з числа суддів, адже це вимагало вийти за межі (діяти усупереч) встановленого чинним (протягом спірного періоду) законом порядку (умов) використання бюджетних коштів».
16. Отже, спираючись на наведені правозастосовні висновки, Суд констатує, що повноваження судді визначені Законом № 1402-VІІI, а повноваження члена ВРП - Законом № 1798-VIII, і ці повноваження різні. З цих міркувань різними за своєю правною природою є також суддівська винагорода і винагорода члена ВРП. Установлений у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду розмір винагороди члена ВРП є однією з гарантій його діяльності, закріплених у статті 21 Закону № 1798-VIII.
Аналогічна правова позиція висловлена також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2024 року (справа № 990/235/23), яку Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги і під час ухвалення цитованої вище постанови від 08 травня 2025 року у справі № 990/234/23.
Зважаючи на наведені мотиви, підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати їй [ ОСОБА_1 ] винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону № 294-IX в редакції Закону 553-ІХ немає. З тих самих мотивів Суд відмовляє у задоволенні позовних вимог (як похідних) про стягнення з ВРП на користь ОСОБА_1 недоотриманої винагороди члена ВРП за згаданий період у розмірі 559019,79 грн.
Керуючись статтями 246, 250, 255, 262, 266 Кодексу адміністративного судочинства України Суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання дій неправомірними і стягнення недоотриманої винагороди відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст виготовлено 15 жовтня 2025 року.
Головуючий суддя М. І. Смокович
Судді О. В. Кашпур
Ж. М. Мельник-Томенко
О. Р. Радишевська
С. А. Уханенко