14 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 455/1778/25 пров. № А/857/37808/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача -Шевчук С. М.
суддів -Кухтея Р. В.
Гуляка В.В.
за участю секретаря судового засідання Вовка А.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 29 серпня 2025 року у справі № 455/1778/25 за адміністративним позовом Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби в особі територіального підрозділу Старосамбірського відділу ЗМУ ДМС до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України,
місце ухвалення судового рішення м. Старий Самбір
Розгляд справи здійснено за правиламипозовного провадження в окремих категоріях термінових справ
суддя у І інстанціїТитов А.О.
дата складання повного тексту рішення29.08.2025
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 29 серпня 2025 року у справі № 455/1778/25 задоволено позов Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби в особі територіального підрозділу Старосамбірського відділу ЗМУ ДМС до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
Застосовано до громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , захід у вигляді затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України, строком на 6 місяців з дня фактичного затримання 28.08.2025 - тобто до 27.02.2026, включно.
Рішення суду в частині затримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та поміщення її до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства - допущено до негайного виконання.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В доводах апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не урахував, що відповідач займає активну громадянську позицію на боці України щодо повномасштабного вторгнення рф на територію України, стосовно відповідача відсутні кримінальні обвинувачення. Відповідач зазначає, що за час перебування на території України не здійснював жодних правопорушень законодавства України, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягувався. Також відповідач зазначає, що бажає залишитись в Україні, оскільки вона перебуває у шлюбі з громадянином України, а також має неповнолітню дитину та має постійне місце проживання в Україні, зверталась до органів ДМС із заявою про визнання особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, крім того, чоловік відповідача перебував в ЗСУ, а тому на території російської федерації відповідачу загрожує небезпека. Також відповідач пояснила, що має паспорт громадянина російської федерації та паспорт громадянина російської федерації для виїзду за кордон, строк дії яких закінчився під час повномасштабного вторгнення.
Про дату, час та місце розгляду справи позивач та представник відповідача повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
В судовому засіданні представник відповідача Гриб О.В. надав пояснення та підтримав доводи апеляційної скарги. Представник позивача Стебко І.Ю. в судовому засіданні надала пояснення та заперечила проти доводів апеляційної скарги.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що Управлінням СБУ у Львівській області прийнято рішення про примусове видворення відповідача з України і таке рішення не скасовано у встановленому законом порядку. Також судом ураховано, що відповідач не має будь-якого документу, що дає право на виїзд з України.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 28.08.2025 Управлінням СБУ у Львівській області в порядку частини 1 статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" прийнято рішення 47/360/18-1 про примусове видворення відповідача з України.
Позивач - Західне міжрегіональне управління Державної міграційної служби в особі територіального підрозділу Старосамбірського відділу ЗМУ ДМС (далі за текстом - Позивач), звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача - громадянки російської федерації ОСОБА_1 (далі за текстом - Відповідач), про застосування до відповідача як іноземця заходів у виді затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України, терміном на шість місяців.
В обґрунтування позову позивач, вказує, що:
28.08.2025 Управлінням СБУ у Львівській області прийнято рішення про примусове видворення Відповідача згідно з частиною 1 статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства";
відповідач перебуває на території України без будь-яких документів для іноземця, що дають право законно перебувати на території України, тобто перебуває в України у статусі нелегального мігранта. Відповідач перевищила дозволений строк свого перебування в Україні;
відповідач, перебуває Україні нелегально, не працює, не має стабільного джерела доходів для свого існування, та тимчасово проживає за адресою: АДРЕСА_1 , що вказує на ризик втечі та уникнення нею подальшого примусового видворення за межі території України.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закону №3773-VI; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, повноваження органів державної влади, що беруть участь у визначенні такого статусу та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, а також встановлює порядок в'їзду в Україну та виїзду з України таких осіб.
За визначеннями, що містять у пунктах 6-8, 17, 22, 27 частини першої статті 1 Закону №3773-VI іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;
іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;
іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;
посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні;
реадмісія - передача з території України або приймання на територію України іноземців та осіб без громадянства на підставах та в порядку, встановлених міжнародними договорами України;
пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, - державна установа, призначена для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства: стосовно яких судом прийнято рішення про примусове видворення; стосовно яких судом прийнято рішення про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, у тому числі прийнятих відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; затриманих центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальними органами та підрозділами на строки та в порядку, передбачені законодавством України; затриманих за рішенням суду до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства;
Засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства визначено в статті 3 Закону №3773-VI, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили кримінальні, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону (частина перша статті 23 Закону №3773-VI).
Відповідно до абзацу 1 частини восьмої статті 26 Закону №3773-VI примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України (такі іноземці та особи без громадянства затримуються у встановленому законом порядку з метою ідентифікації, документування та забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або примусового видворення відповідно до цього Закону).
Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 3773-VI рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.
Згідно з частиною п'ятою статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.
Частиною третьою статті 29 Закону №3773-VI визначено, що іноземці або особи без громадянства, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають примусовому видворенню у разі, якщо між Україною і країною громадянської належності чи країною попереднього постійного проживання таких іноземців або осіб без громадянства відсутній договір про реадмісію або якщо такий договір не має механізму реалізації чи не виконується.
Питання примусового видворення встановлені статтею 30 Закону №3773-VI, відповідно до абзацу 1 частини першої якої центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Частиною четвертою статті 30 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців. У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.
Згідно з частиною восьмою статті 30 Закону № 3773-VI положення цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Пунктом 1 Типового положення визначено, що пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - пункт тимчасового перебування), є державною установою, що призначена для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства: стосовно яких судом прийнято рішення про примусове видворення за межі України; стосовно яких судом прийнято рішення про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України, у тому числі прийнятих відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; затриманих ДМС, її територіальними органами та підрозділами на строки та в порядку, передбачені законодавством; затриманих за рішенням суду до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства.
Згідно з пунктом 5 Типового положення іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України або передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію. Строк тримання затриманих іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування становить шість місяців з дня фактичного затримання особи. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи передачу відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, цей строк може бути продовжений, але не більш як до вісімнадцяти місяців. Про продовження строку тримання не пізніше ніж за п'ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення чи передачу відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства.
Відповідно до пунктів 1, 2 розділу IIІ Інструкції № 353/271/150 у разі виявлення підстав, передбачених частиною першої статті 30 Закону № 3773-VI, органи ДМС, органи охорони державного кордону та органи СБУ залежно від обставин виявлення/затримання іноземця невідкладно готують позовну заяву до адміністративного суду. За наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець, стосовно якого подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, або за наявності ризику його втечі, а так само у разі відсутності в іноземця, що вчинив порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, органи ДМС, орган охорони державного кордону або орган СБУ подають до адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням ПТПІ позовну заяву відповідно до частини першої статті 289 КАС України. Вимоги щодо взяття на поруки та внесення застави не можуть бути заявлені стосовно іноземців, до яких раніше застосовувалися такі заходи, а також стосовно яких є достатні дані про їх причетність до готування та (або) вчинення терористичної діяльності. У разі якщо особа, стосовно якої подається позов, є батьком, матір'ю, супроводжуючою особою або опікуном для неповнолітніх осіб, які слідували спільно з нею, відомості про таких дітей зазначаються у позовній заяві.
Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу затримання іноземців або осіб без громадянства встановленні статтею 289 КАС України.
Відповідно до пункту 1 частини першої цієї норми за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України.
Строк затримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але загальний строк затримання не повинен перевищувати вісімнадцять місяців (частина одинадцята статті 289 КАС України).
Частиною тринадцятою статті 289 КАС України передбачено, що умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є:
1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його (її) ідентифікації;
2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Відповідно до частин чотирнадцятої, п'ятнадцятої статті 289 КАС України розгляд питань, визначених цією статтею, здійснюється судом за обов'язкової участі сторін, у тому числі може проводитися у режимі відеоконференції та з трансляцією з іншого приміщення, розташованого поза межами приміщення суду, в порядку, визначеному цим Кодексом. Адміністративні справи, передбачені цією статтею, розглядаються судом у день подання відповідної позовної заяви.
Надаючи оцінку застосуванню частини першої статті 30 Закону №3773-VI, Верховний Суд у постановах від 24.05.2023 у справі №296/8455/22, від 25.04.2024 у справі №461/2622/23 підтримав раніше висловлену касаційним судом правову позицію про те, що процедурі видворення іноземця або особи без громадянства передує прийняття компетентним органом рішення про його примусове повернення, яке може бути оскаржено до суду та ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.
Водночас суд зазначає, що захід у вигляді затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі території України не застосовується автоматично, а реалізується шляхом подання позову та за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 289 КАС України, а саме:
1) обґрунтованих підстав уважати, що іноземець (стосовно якого прийнято рішення про примусове видворення) ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;
2) або якщо існує ризик його (її) втечі;
3) у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України.
Повертаючись до матеріалів справи, підставами для звернення позивача до суду із цим позовом з вимогами про затримання відповідача з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні відповідача були:
- відсутність у відповідача документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України;
- наявність рішення Управлінням СБУ у Львівській області від 28.08.2025 про примусове видворення відповідача згідно з частиною 1 статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства";
- існування ризику втечі відповідача з метою уникнення подальшого примусового видворення за межі території України.
З матеріалів справи убачається, що відповідно до долученої до матеріалів справи копії свідоцтва про шлюб, між ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_2 ) уродженкою міста Бішкек, Киргизька ССР, та українцем- ОСОБА_3 , уродженцем м. Добромиль, Львівської області 09 липня 2015р. було укладено шлюб, що посвідчується свідоцтвом про шлюб НОМЕР_1 виданим Управлінням запису актів цивільного стану Адміністрації м. Сургут, Ханти-Мансійського автономного округу - Югри, від 09.07.2015р.
За час проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 у відповідача народився син, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про народження НОМЕР_2 , виданим Управлінням запису актів цивільного стану Адміністрації м. Сургут, Ханти-Мансійського автономного округу - Югри, від 03.06.2015р.
Згідно пояснень скаржника, які не спростовано відповідачем в жовтні 2021р., відповідач - ОСОБА_1 разом із її сім'єю: чоловіком - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 та сином - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 приїхала в Україну, законно, через пункт пропуску Нові Яриловичі по паспорту рф 65 № 9850188 дійсному до 26.12.24р., на запрошення свекрухи (матері її чоловіка, ОСОБА_6 ) та постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
На підтвердження вказаних обставин відповідач надала копію заяви ОСОБА_6 про надання згоди на реєстрацію місця проживання від 11.11.2021р. та акт факту обстеження фактичного проживання від 06.10.2025 року, складений за участі депутатів міської ради.
Також відповідач пояснила, що з метою оформлення офіційного перебування в Україні та отримання посвідки на тимчасове проживання у листопаді 2021р. зверталася Старосамбірського відділу ГУ ДМС у Львівській області за консультацією та роз'ясненнями, однак їй було відмовлено на тій підставі, що у її чоловіка, ОСОБА_3 , приймаючої сторони, відсутній український паспорт, оскільки в той час ОСОБА_4 здійснював переоформлення українського паспорта, який згодом йому було видано 11.02.2022р. На підтвердження вказаних обставин позивач надала копію паспорта ОСОБА_3 .
Крім того з пояснень відповідача та матеріалів справи слідує, що з кінця лютого 2022р., тобто від самого початку російської агресії та війни в Україні, чоловік скаржник ОСОБА_3 як доброволець вступив до армії та перебував на військовій службі у ЗСУ в частині НОМЕР_3 для захисту Батьківщини.
Вказані обставини підтверджуються копією довідки форма 5 про військову службу та військового квитка Серія НОМЕР_4 від 17.03.2022р, які долучені до матеріалів справи.
В доводах апеляційної скарги відповідач ОСОБА_1 зазначила, що є повністю солідарна із патріотичними поглядами її чоловіка ОСОБА_3 щодо захисту України у чому його завжди підтримувала як морально так і її діями, готуючи й передаючи на фронт допомогу і передачі для свого чоловіка та бійців ЗСУ.
За даними характеристики підписаної сусідами за місцем проживання відповідач характеризується позитивно.
Крім того з матеріалів справи убачається, що 17 березня 2025 року ОСОБА_1 було направлено до Старосамбірського відділу ГУ ДМС у Львівській області та до Головного управління ДМС у Львівській області заяву про визнання її особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту. У поданій заяві ОСОБА_1 зазначала, що її чоловік ОСОБА_3 , перебуває на військовій службі у ЗСУ, а вона є солідарною з ним та розділяє патріотичні погляди її чоловіка щодо захисту України, що при її примусовому поверненні до країни походження призведе до загрози її життю.
Також 17 березня 2025р. ОСОБА_1 було також подано до Старосамбірського відділу ГУ ДМС у Львівській області та до Головного управління ДМС у Львівській області, декларацію про її відмову від російського громадянства.
Вказані обставини підтверджуються копіями заяв ОСОБА_7 про визнання її особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту та декларації про відмову від російського громадянства та докази їх направлення - додаються до апеляційної скарги.
Станом на час розгляду апеляційної скарги Старосамбірським відділом ГУ ДМС у Львівській області та Головним управлінням ДМС у Львівській області та Західним міжрегіональним управлінням ДМС у Львівській області не було розглянуто поданих документів та не надано заявнику відповіді на них.
Окрім зазначеного з матеріалів справи убачається, що 20.05.2024 року Восьмим апеляційним адміністративним судом ухвалено постанову у справі №445/1362/24 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (за участі третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_3 ) про скасування рішення Старосамбірського відділу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №1/70-2024 від 21 травня 2024 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянки російської федерації, паспорт рф НОМЕР_5 від 26 грудня 2019 року.
Вказаним судовим рішенням установлено, що зі змісту рішення Старосамбірського відділу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області №1/70-2024 від 21 травня 2024 року слідує, що « 30.10.2021 ОСОБА_1 , громадянка рф, прибула на територію України через пункт пропуску Нові Яриловичі по паспорту рф 65 № 9850188 дійсному до 26.12.2024 і до цього часу території України не залишала. З останнього в'їзду в Україну проживає за адресою: АДРЕСА_1 .»
Як наслідок із зібраних у справі доказів слідує, що відповідач в'їхала в Україну на законних підставах - як дружина громадянина України ОСОБА_3 , разом із ним та своїм неповнолітнім сином, батьком якого є також вказаний громадянин України. При цьому відповідач, її чоловік та її син мають постійне місце проживання в Україні в будинку матері чоловіка- громадянки України. Оформити своє офіційне перебування в країні та отримати посвідку на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_1 своєчасно не змогла через те, що у її чоловіка- ОСОБА_3 (приймаючої сторони) був відсутній український паспорт, який згодом йому було видано лише 11.02.2022р. Однак з лютого 2022 року -початку російської агресії та війни в Україні, чоловік скаржник ОСОБА_3 , як доброволець вступив до армії та перебував на військовій службі у ЗСУ в частині НОМЕР_3 для захисту Батьківщини, що в свою чергу також слугувало їй перешкодою в оформленні офіційного перебування в країні та отримання посвідки на тимчасове проживання в Україні. Термін дії паспорта закінчився 26.12.2024 року. При цьому відповідач здійснює необхідні дії для легалізації свого проживання та території України разом із сім'єю в тому числі і шляхом подачі декларації про відмову від російського громадянства.
Колегія суддів зазначає, що поміщення відповідача до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства для забезпечення ідентифікації з метою примусового видворення за межі території України становить втручання у права на повагу до сімейного життя та захист і охорону дитинства.
Статтею 8 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) установлено право на повагу до приватного і сімейного життя, а зокрема на захист від безпідставного втручання у особисте життя, включаючи житло та кореспонденцію. Це право може бути обмежене державою лише за наявності законних підстав, таких як національна безпека, захист здоров'я чи прав інших осіб, і лише якщо таке втручання є необхідним у демократичному суспільстві.
До основними елементів права на повагу до сімейного та приватного життя відповідно до ст. 8 Конвенції належить право на сімейне життя.
При цьому обов'язок держави - утримуватися від втручання у зазначені права особи, крім випадків, коли цього потребує захист національної чи громадської безпеки, захист прав та свобод інших осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012 зазначено, що право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб.
Затримання та/або видворення одного з членів сім'ї яка має проукраїнську позицію до країни агресора становить безпосереднє втручання у приватне та сімейне життя, а тому воно має бути виправданим, а як наслідок:
втручання має здійснюватися відповідно до закону;
необхідність втручання повинна бути обґрунтована в демократичному суспільстві;
втручання повинно переслідувати одну з легітимних цілей, зазначених у законі, наприклад, захист національної безпеки або запобігання злочинам;
важливим критерієм є пропорційність заходу: співвідношення між втручанням у права людини та переслідуваною законною метою.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про національну безпеку України" громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз.
Положеннями ст. 5 Закону № 2469-VIII визначено, що державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону № 2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема, Служба безпеки України, Державна міграційна служба України.
Згідно стаття 19 Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина:
1) протидію розвідувально-підривній діяльності проти України;
2) боротьбу з тероризмом;
3) контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки, інформаційної безпеки держави, об'єктів критичної інфраструктури;
4) охорону державної таємниці.
Під час розгляду вказаного спору суд виходить з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).
Дослідивши зміст рішення Управління СБУ у Львівській області № 47/360/18-1 від 28.08.2025 про примусове видворення відповідача з України та доводи адміністративного позову Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби в особі територіального підрозділу Старосамбірського відділу ЗМУ ДМС про необхідність поміщення відповідача до пункту тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, колегією суддів установлено, що ні Управлінням СБУ у Львівській області, ні позивачем у цій справі не обґрунтовано необхідність втручання у права відповідача щодо поваги на сімейне життя та на проживання і виховання неповнолітньої дитини переслідуванням легітимних цілей направлених на захист національної та громадської безпеки, або запобігання злочинам.
Управлінням СБУ у Львівській області та Західним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби в особі територіального підрозділу Старосамбірського відділу ЗМУ ДМС не приведено та не установлено жодних обставин та не висловлено жодних обґрунтованих міркувань підтверджених належними доказами з приводу того, що проживання відповідача разом із сім'єю та її неповнолітнім сином на території України (за місцем проживання її чоловіка та його матері) без поміщення відповідача до пункту тимчасового утримання іноземців для забезпечення ідентифікації (у зв'язку із закінченням дії паспортного документу) призведе до підриву національної та громадської безпеки та не сприятиме запобіганню злочинам чи диверсійним проявам зі сторони відповідача.
При цьому позивачем не доведено, а судом відповідно не установлено обставин з приводу притягнення відповідача на території України до кримінальної відповідальності, адміністративної відповідальності, наявності незнятої чи непогашеної судимості, ведення відповідачем диверсійної чи підривної діяльності на території України, наявності у відповідача зв'язків з відповідними правоохоронними, контррозвідувальними органами та військовими формуваннями рф, що могло б у свою чергу становити загрозу національним інтересам України.
Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожному гарантовано право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
Статтею 6 Сімейного кодексу України визначено, що правовий статус дитини має особа до досягненні повноліття. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Дитина має законне право на проживання з батьками, що захищається Сімейним кодексом України та Конвенцією про права дитини. Згідно зі статтею 160 Сімейного кодексу, для дітей до 10 років місце проживання визначають батьки, для дітей від 10 до 14 років - за спільною згодою батьків і самої дитини, а дитина від 14 років може сама вирішити, з ким із батьків проживати, якщо вони живуть окремо.
Крім того, частиною першою статті 31 Закону №3773-VI передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн : де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя.
З урахуванням встановлених обставин колегія суддів вважає слушними доводи відповідачки про те, що поміщення її до пункту утримання іноземців з метою забезпечення ідентифікації для подальшого примусового повернення до країни походження призведе до того, що її неповнолітній син (батьком якого є громадянин України, який захищав свою Батьківщину у складі ЗСУ від російських загарбників) змушений буде залишитися без піклування матері на тривалий час, що не може негативно не вплинути на розвиток такої дитини, адже вона знаходиться у віці, коли потребує тісного емоційного контакту з матір'ю, що є запорукою її гармонійного розвитку, а тому дитина не повинна розлучатися з матір'ю. Крім того, можлива розлука дитини із матір'ю та в подальшому зміна місця проживання з України на рф, яка за час війни стала ворожою країною для сім'ї відповідачки через їх проукраїнську позицію з великою ймовірністю призведе до переслідування, наслідком чого стане негативний вплив як психологічний, фізичний розвиток, життя і здоров'я, як відповідача так її неповнолітнього сина.
Отож з огляду на вік дитини, розлучення з матір'ю (через поміщення відповідача до пункту утримання іноземців з метою забезпечення ідентифікації для подальшого примусового повернення до країни походження рф) створить для дитини нетерпиму обстановку та відповідно негативно вплине не тільки на дитину, але і на відповідача, адже спричинить ним психічну шкоду (пункт b статті 13 Гаазької Конвенції 1980 року), що не сприятиме забезпеченню як найкращих інтересів ні дитини, ні відповідача, як матері.
Також судом ураховано, що (з урахуванням відмови відповідача від громадянства рф та її проукраїнську позицію та участі її чоловіка в заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересу держави у зв'язку з військовою агресією рф проти України) подальше повернення відповідача та її дитини на територію рф є прямою загрозою для її життя та здоров'я та її сина, внаслідок насильства та агресії зі сторони держави, яка в даний час згідно Декларацій ООН є визнаною країною-агресором, що є ініціатором агресії та війни в Україні та режим якої є визнаний терористичним згідно постанови Верховної Ради України “Про Заяву Верховної Ради України щодо визнання російського режиму терористичним...» від 01.12.2022.
При цьому як встановлено судом вище, ні позивачем, ні Управління СБУ у Львівській області у своєму рішенні № 47/360/18-1 від 28.08.2025 про примусове видворення відповідача з України не доведено:
1. існування обставин загрози або підриву інтересів національної та громадської безпеки та сприянню відповідачем злочинній діяльності або ведення нею диверсійної діяльності на території України;
2. існування ризиків втечі відповідачки (з огляду на її постійне проживання у складі сім'ї разом з чоловіком та неповнолітнім сином у будинку матері чоловіка та вчинення відповідачем усіх необхідних дії для легалізації свого проживання на території України в тому числі і відмови від громадянства рф, що вказує на відсутність у відповідача наміру втечі);
3. що відповідач ухиляється від його ідентифікації, чи чинить будь -які перешкоди для вказаного у зв'язку з чим його ідентифікація є неможливою,
та внаслідок чого могло б бути виправданим та пропорційним за наявності перелічених обставин поміщення відповідача до пункту утримання іноземців для здійснення її ідентифікації з метою подальшого видворення.
Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Кожен кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
За приписами статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Приписами статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
У пункті 103 рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року у справі «Анатолій Руденко проти України» (№ 50264/08) указано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (заява №26629/95) і «Станєв проти Болгарії» [ВП] (заява № 36760/06).
Також Європейський суд з прав людини у рішенні від 21 листопада 2019 року у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary) (заява № 47287/15) указав на те, що, проголошуючи право на свободу, перший пункт статті 5 Конвенції стосується фізичної свободи особи, і його мета полягає в гарантуванні того, що нікого не може бути свавільно позбавлено такої свободи. Для встановлення того, чи був хтось «позбавлений свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація та має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування відповідного заходу. Різниця між позбавленням та обмеженням свободи є питанням ступеня або інтенсивності, а не природи або сутності (пункт 212).
Суд наголосив, що відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції йдеться про фізичну свободу особи, і мета цих приписів полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цих приписів.
Конституційний Суд України зазначав, що встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (друге речення абзацу шостого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Беручи до уваги вказані позиції Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України щодо обмеження свободи людини, Суд зазначає що під час розгляду справи про поміщення особи до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, суди повинні враховувати принцип пропорційності, зокрема, при оцінці обґрунтованості обмежень свобод, що застосовуються до іноземців при поміщенні до такого закладу, щоб не порушити при цьому сутність такого права, тобто фактичного обмеження фізичної свободи особи.
Таким чином з метою забезпечення балансу між необхідністю та метою обмеження фізичної свободи особи, суд має оцінити вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування такого заходу як поміщення до ПТПІ.
Аналогічна позиція, викладене у постанові ВС від 25 квітня 2024 року у справі №461/2622/23.
У контексті цієї справи з урахуванням приведених положень законодавства та фактичних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що утримання відповідача, як матері, що має неповнолітню дитину в пункті утримання іноземців для здійснення її ідентифікації з метою подальшого видворення, не відповідає критерію пропорційності заходу, а зокрема співвідношенню між втручанням у права людини та переслідуваною законною метою, при цьому таке втручання не переслідує легітимну ціль направлену на виправданий захист інтересів національної та громадської безпеки або запобігання злочинам за наявності обґрунтованих належними доказами побоювань. Як наслідок необхідність такого втручання є не обґрунтована належними доказами у демократичному суспільстві.
Отож враховуючи характеристику особи іноземця, встановлені обставини щодо законності підстав його в'їзду на територію України, вчинення ним заходів щодо легалізації перебування на території України у складі своєї сім'ї , а також вчинення дій щодо відмови від громадянства рф та наявність застережень органів державної міграційної служби тільки щодо виїзду, не свідчить про ухиляння відповідача від контакту з компетентними органами та виконання необхідного обов'язку щодо ідентифікації, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо затримання відповідача з метою її ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України.
Таким чином колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а висновки суду першої інстанції є такими, що зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права та неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду скасувати з прийняттям нового про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 29 серпня 2025 року у справі № 455/1778/25 скасувати.
Ухвалити постанову, якою у задоволенні позову Західного міжрегіонального управління Державної міграційної служби в особі територіального підрозділу Старосамбірського відділу ЗМУ ДМС до ОСОБА_1 про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України- відмовити повністю.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення. Порядок, строки та підстави подання касаційної скарги на рішення суду апеляційної інстанції визначено ст.ст. 272, 328-331 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
В. В. Гуляк
Повне судове рішення складено 14 жовтня 2025 року