Справа № 541/3854/25
Провадження № 2/541/1875/2025
14 жовтня 2025 року м.Миргород
Суддя Миргородського міськрайонного суду Полтавської області Морозовська О.А., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Головного Управління Держгеокадастру у Полтавській області про скасування державної реєстрації земельної ділянки,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області з позовом до Головного Управління Держгеокадастру у Полтавській області про скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Позивач просить скасувати державну реєстрацію речових прав від 22.03.2017 року Комунальним підприємством «Реєстраційно-інвентаризаційною службою» Опішнянської територіальної громади земельної ділянки кадастровий номер 532355700:00:004:0323, розташовану: Полтавська область, Миргородський район, Ромоданівська селищна територіальна громада (колишня територія Ромоданівської селищної ради Миргородського району Полтавської області), площею 5,9699 цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, згідно з якою власником земельної ділянки визначено ОСОБА_2 та зобов'язати Головне Управління Держгеокадастру у Полтавській області скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 532355700:00:004:0323 площею 5,9699, цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану: Полтавська область, Миргородський район, Ромоданівська селищна територіальна громада ( колишня територія Ромоданівської селищної ради Миргородського району Полтавської області) та внести до Державного земельного кадастру відомості щодо видалення всіх відомостей щодо цієї земельної ділянки.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
Отже поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Така правова позиція наводиться у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 520/4702/19.
В постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 420/7433/23 Верховний Суд наголошував, що судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 24 січня 2024 року у справі № 140/1568/23 зазначено, що вимога щодо того, що суд має бути "встановленим законом", є однією з декількох вимог Конвенції та протоколів до неї і встановлює, що дії національних органів мають базуватись на внутрішньому праві, наприклад пункт 1 статті 5 ("відповідно до процедури, встановленої законом" та "законний" арешт або затримання), пункт 2 статті 8 ("у відповідності з законом"), підпункти 2 статей 9, 10 та 11 ("встановлені законом"), пункт 2 та пункт 4 статті 2 Протоколу № 4 ("згідно із законом") та пункт 1 статті 4 Протоколу № 7 ("відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави").
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях щодо формулювання "встановлений законом" робить висновки, що межі цієї вимоги є більш обмеженими, ніж вимога стосовно того, що суд має діяти відповідно до закону або шляхом, "передбаченим законом". Буквальне тлумачення цього вислову приводить до думки, що вимагається правова підстава для існування та організації суду, включно із визначенням питань, які підпадають під юрисдикцію суду.
Цей термін не можна розуміти у тому сенсі, що суд для того, щоб уважатись встановленим законом, має також дотримуватись всіх вимог, передбачених національним законодавством, щодо здійснення його функцій. Якщо б існувала така концепція, не було б жодного сенсу виокремлювати пункт 1 статті 6 щодо цього питання з-поміж інших статей.
Об'єднана палата повторювала, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Отже, не маючи повноважень на здійснення судочинства в певному провадженні, суд діятиме всупереч чітким процесуальним нормам, що не відповідало б принципу юридичної визначеності та обов'язковості (остаточності) рішень та спричинило б порушення статті 6 Конвенції.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За наведеним у пункті 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначенням суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Статтею 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
З вищенаведеного констатується, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно - правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
Спірні у справі, що розглядається, спірні правовідносини врегульовані, зокрема, Законом України від 07 липня 2011 року №3613-VI "Про Державний земельний кадастр", згідно з нормами статті 1 якого державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Частинами першою, другою статті 6 Закону України "Про Державний земельний кадастр" передбачено, що ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Держателем Державного земельного кадастру є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Частинами першою та четвертою статті 9 цього ж Закону визначено, що внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державний кадастровий реєстратор: здійснює реєстрацію заяв про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надання таких відомостей; перевіряє відповідність поданих документів вимогам законодавства; формує поземельні книги на земельні ділянки, вносить записи до них, забезпечує зберігання таких книг; здійснює внесення відомостей до Державного земельного кадастру або надає відмову у їх внесенні; присвоює кадастрові номери земельним ділянкам; надає відомості з Державного земельного кадастру та відмову у їх наданні; здійснює виправлення помилок у Державному земельному кадастрі; передає органам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відомості про земельні ділянки.
Статтею 16 вищевказаного Закону встановлено, що земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України. Кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Зміна власника чи користувача земельної ділянки, зміна відомостей про неї не є підставою для скасування кадастрового номера. Скасований кадастровий номер земельної ділянки не може бути присвоєний іншій земельній ділянці. Інформація про скасовані кадастрові номери земельних ділянок зберігається у Державному земельному кадастрі постійно.
За змістом частини першої, абзаців першого, другого частини другої, частин дев'ятої, десятої статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності.
Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).
Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 затверджено Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру.
Відповідно до пункту 1 цього Положення Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи (підпункт 31 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру).
Відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, Головне управління Держгеокадастру в області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.
Головне управління Держгеокадастру в області відповідно до покладених на нього завдань, крім іншого, здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку; здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, обмежень у їх використанні, скасування такої реєстрації; розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством.
Тож державна реєстрація земельної ділянки шляхом внесення до Державного земельного кадастру передбачених законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера є результатом реалізації органами Держгеокадастру належних їм контрольних функцій у сфері управлінської діяльності.
Зміст вищенаведених норм також засвідчує, що державна реєстрація земельної ділянки у Державному земельному кадастрі не є тотожним поняттю "державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", вжитому у пункті 1 статті 1 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Така правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 640/10412/21.
Прийняття рішення щодо державної реєстрації земельної ділянки або відмови у здійсненні такої реєстрації саме собою не породжує виникнення жодних речових прав на цю земельну ділянку (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 817/154/18).
Верховний Суд у постанові від 20 травня 2022 року у справі № 802/1840/18-а сформував схожий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах про те, що дії стосовно державної реєстрації земельної ділянки спрямовані для визначення земельної ділянки як об'єкта цивільних прав та не стосуються реєстрації речових прав на неї.
Адміністративні суди розглядають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо - розпорядчої діяльності публічних органів.
Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Зазначений висновок узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 823/1984/16.
Окрім цього, відповідно до висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 128/3751/14-а, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї документів станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин за ОСОБА_1 не було зареєстровано жодних речових прав на земельну ділянку з кадастровим номером 532355700:00:004:0323.
Позовна заява та додані до неї документи не підтверджують й того, що внаслідок проведеної відповідачем у спірних правовідносинах та оскарженої позивачем державної реєстрації земельної ділянки відбулись зміни або припинення цивільних відносин, відбувся вплив на цивільні права та обов'язки учасників цієї справи.
Тому суд вважає, що цей спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідач у спірних правовідносинах реалізував наявні у нього за законом контрольні функції у сфері управлінської діяльності, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Спору про речове право у справі, що розглядається, не виникло.
Враховуючи викладене вище, суд констатує, що заявлені у цій справі позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Аналогічного висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Верховний Суд дійшов у постановах від 27 липня 2022 року у справі №640/10412/21, від 29 вересня 2022 року у справі № 160/15715/20 та від 11 березня 2024 року у справі № 480/749/23.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст.186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Керуючись ст.ст. 186, 353 ЦПК України, суд
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Держгеокадастру у Полтавській області про скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Ухвала може бути оскаржена до Полтавського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня складення.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя: О. А. Морозовська