про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
15 жовтня 2025 року справа № 580/11346/25
м. Черкаси
Суддя Черкаського окружного адміністративного суду Рідзель О.А., перевіривши матеріали позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання протиправним і скасування наказу та зобов'язання вчинити дії,
10.10.2025 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі - відповідач), в якому позивач просить:
визнати протиправним і скасувати Наказ начальника Головного управління Національної поліції в Черкаській області полковника поліції Гудими О.О. «Про застосування дисциплінарного стягнення» №434 від 13.05.2025, що винесений (прийнятий) на підставі висновку від 17.04.2025 про результати службового розслідування за скаргою ОСОБА_1 від 20.03.2025;
зобов'язати Головне управління Національної поліції в Черкаській області повторно розглянути скаргу ОСОБА_1 від 20.03.2025 з урахуванням висновків викладених у рішенні суду у цій справі.
Ознайомившись із позовною заявою та доданими до неї матеріалами, встановлено підстави для відмови у відкритті провадження, з огляду на таке.
Згідно з п.1 ч.1 ст.171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства.
За вимогами ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 стосовно тлумачення ч.2 ст.55 Конституції України вказано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2 ст.3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до ч.3 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо “порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття “охоронюваний законом інтерес».
Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що “поняття “охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
Отже, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За приписами п.1 ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Позивач, оскаржуючи наказ від 13.05.2025 №434 «Про застосування дисциплінарного стягнення» не врахував, що він не стосується безпосередньо його прав та інтересів, регулює правовідносини, в яких позивач не бере безпосередньої участі.
Зокрема, спірним наказом за вчинення дисциплінарного проступку застосовано до дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Звенигородського РВП ГУНП лейтенанта поліції ОСОБА_2 дисциплінарне стягнення у вигляді зауваження.
Цей наказ відповідає ознакам індивідуального акту.
Так, індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п.19 ч.1 ст.4 КАС України).
Отже, спірний наказ є актом індивідуальної дії, оскільки: виданий органом державної влади; не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо притягнення поліцейського до дисциплінарної відповідальності; вичерпує дію після його реалізації.
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі “Перетяка та Шереметьєв проти України»).
Під час вирішення питання про відкриття провадження у справі суд врахував висновок Верховного суду, викладений в ухвалі від 02.07.2018 у справі №9901/657/18, що згідно з ч.5 ст.242 КАС України обов'язковий для врахування судом, відповідно до якого процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Таке ж правило має застосовуватись і до оскарження правових актів індивідуальної дії. Звертаючись до суду з позовом щодо законності правового акта суб'єкта владних повноважень індивідуального характеру, позивач також повинен пояснити, які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржене рішення суб'єкта владних повноважень. Відсутність у будь-кого, зокрема й у позивачів, прав та/або обов'язків у зв'язку з виданням оскарженого рішення не породжує у таких осіб і права на захист, тобто права на звернення із адміністративним позовом.
Суд також застосовує правову позицію Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладену у постанові від 18.12.2018 у справі №9901/657/18, відповідно до якої право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів і така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Також у постанові від 21.04.2021 у справі №640/7102/20 Верховний Суд зазначив, що обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
(б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до "юридичного" відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України;
(в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу;
(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
(д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
Оскільки позивач у зв'язку із застосуванням до дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Звенигородського РВП ГУНП лейтенанта поліції ОСОБА_2 дисциплінарного стягнення у вигляді зауваження, не є учасником (суб'єктом) правовідносин, передбачених у спірному наказі, як акті індивідуальної дії, такий наказ не породжує безпосередньо для позивача жодних прав та обов'язків.
Тому і не надає права на захист, тобто права на звернення до суду з цією позовною заявою.
Суд також зазначає, що відповідно до ч.ч.2, 3, 4 ст.14 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15 березня 2018 року №2337-VIII, службове розслідування проводиться з метою своєчасного, повного та об'єктивного з'ясування всіх обставин вчинення поліцейським дисциплінарного проступку, встановлення причин і умов його вчинення, вини, ступеня тяжкості дисциплінарного проступку, розміру заподіяної шкоди та для підготовки пропозицій щодо усунення причин вчинення дисциплінарних проступків.
Службове розслідування призначається за письмовим наказом керівника, якому надані повноваження із застосування до поліцейського дисциплінарного стягнення.
Підставою для призначення службового розслідування є заяви, скарги та повідомлення громадян, посадових осіб, інших поліцейських, медіа (далі - повідомлення), рапорти про вчинення порушення, що має ознаки дисциплінарного проступку, або безпосереднє виявлення ознак такого проступку посадовою особою поліції, за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки дисциплінарного проступку.
З наведеного вище правового регулювання вбачається, що позивач, незважаючи на те, що має право подати скаргу на дії поліцейського й ініціювати в такий спосіб дисциплінарне провадження, усе ж не є безпосереднім учасником правовідносин, які виникають у зв'язку з вирішенням питання про притягнення поліцейського до дисциплінарної відповідальності.
Оцінювати дії поліцейського під час виконання посадових обов'язків має право лише Дисциплінарна комісія під час проведення службового розслідування та Уповноважений керівник при вирішенні питання про застосування дисциплінарного стягнення.
Отже, рішення щодо притягнення поліцейського до дисциплінарної відповідальності створює юридичні наслідки для безпосередньо для поліцейського, але не для особи-скаржника.
Тому правом на оскарження рішення щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності наділені лише суб'єкти цього провадження в порядку, передбаченому законом.
Громадяни, які не є суб'єктами дисциплінарного провадження щодо поліцейського, не мають права оскаржувати рішення за результатами такого провадження.
Подібна правова позиція щодо суб'єкта оскарження наслідків дисциплінарного провадження викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі №9901/751/18, ухвалі Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №9901/867/18.
Крім того, на підставі ч.1 ст.24 Дисциплінарного статуту Національної поліції України правом на оскарження застосованого дисциплінарного стягнення наділений виключно поліцейський, до якого таке стягнення застосовано.
Тому суд вважає необґрунтованими доводи позивача про порушення його прав спірним наказом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2018 у справі №9901/657/18 зазначає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки.
Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів і така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Також Велика Палата Верховного Суду у наведеному вище рішенні вказала, що поняття “спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», треба тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.
Якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, п.1 ч.1 ст.170 КАС України визначений обов'язок судді відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі.
Тому суд дійшов висновку, що вищевказаний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Отже, наявні підстави відмовити у відкритті провадження.
Керуючись ст. ст. 2, 19, 170-171, 248 КАС України, суддя
1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання протиправним і скасування наказу та зобов'язання вчинити дії.
2. Копію ухвали направити позивачу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом 15 днів з моменту її складення.
СуддяОлексій РІДЗЕЛЬ