Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
14.10.2025р. справа №520/21627/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі за текстом - владний суб'єкт, адміністративний орган, Управління) про визнання протиправним та скасування рішення, спонукання до призначення пенсії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 11.07.2025 № 205150018375 про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 ; 2) зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області призначити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_1 ) з 03.07.2025 дострокову пенсію за віком відповідно до пункту 4 частини 1 статті 115 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-VI.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що органом публічної адміністрації штучно створено перешкоду в призначенні дострокової пенсії за віком відповідно до пункту 4 частини 1 статті 115 Закону України від 09.07.2003 №1058-VI "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" у спосіб незарахування до страхового стажу періодів роботи та військової служби у кратному розмірі.
Відповідач з поданим позовом не погодився, наполягаючи у поданому відзиву на правильності обчислення страхового стажу заявника та зазначив про відсутність підстав для призначення пенсії.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , 03.07.2025р. звернувся із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до пункту 4 частини 1 статті 115 Закону України від 09.07.2003 №1058-VI "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі за текстом - Закон № 1058-IV).
За принципом екстериторіальності дане звернення було розглянуто і вирішено по суті ГУ ПФУ в Донецькій області і рішенням відділу контролю за правильністю призначення пенсій від 11.07.2025 р. № 205150018375 заявнику було відмовлено у призначенні пенсії.
У тексті цього рішення було зазначено, що необхідний страховий стаж відповідно до пункту 4 частини 1 статті 115 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV для призначення пенсії становить 25 років; страховий стаж заявника становить 19 років 02 місяці 02 дні. При обчисленні страхового стажу враховано всі періоди. Заявник - військовослужбовець. На обліку в територіальних органах Пенсійного фонду України не перебуває та пенсію не отримує. За таких обставин, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області прийнято рішення відмовити заявнику в призначенні пенсії за віком відповідно до пункту 4 частини 1 статті 115 Закону № 1058, у зв'язку із відсутністю необхідного страхового стажу 25 років.
Разом із тим, суд зауважує, що у тексті оскаржуваного рішення від 11.07.2025 № 205150018375 відсутні будь-які належні судження суб"єкта владних повноважень з прводу розрахунку страхового стажу заявника, не зазначено, які саме періоди служби або роботи не були зараховані до страхового стажу, з яких причин та на підставі яких документів або нормативних положень здійснено їх неврахування.
За викладеними у позові твердженнями, до стажу заявника входять періоди трудового стажу в колгоспі, що підтверджується архівною довідкою від 02.07.2025 №03-02/325, виданою Трудовим архівом Березівської селищної ради Лозівського району Харківської області - період з 01.01.1983 по 31.12.1993 (за виключенням періоду військової служби з 14.05.1987 по 02.02.1989 (відповідно до довідок ІНФОРМАЦІЯ_2 ); строкова військова служба у армії СРСР - період з 14.05.1987 по 27.06.1989 (відповідно до довідок ІНФОРМАЦІЯ_2 від 03.07.2024 №3406 та від 04.07.2025 №3416); періоди роботи згідно з наданою трудовою книжкою серії НОМЕР_2 ; військова служба під час особливого періоду (військового стану) (за винятком безпосередньої участі особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, підтверджених довідкою №3051 від 31.12.2024, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 ) - згідно з військовим квитком: НОМЕР_4 (військова служба в особливий період) 12.06.2024-19.06.2024 (військова служба в особливий період) 27.06.2024-14.07.2024 (військова служба в особливий період) 16.07.2024-20.07.2024 (військова служба в особливий період) 26.07.2024-30.07.2024 (військова служба в особливий період) 10.08.2024-03.07.2025 (військова служба в особливий період).
Також за викладеними у позові твердженнями, період участі в бойових діях в Республіці Афганістан 29.10.1988р.-02.02.1989р. та період безпосередньої участі особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, підтверджені довідкою №3051 від 31.12.2024, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 : АДРЕСА_1 підлягають зарахуванню до страхового стажу з урахуванням кратності один місяць служби за три місяці.
Заявник є учасником бойових дій, що підтверджено копією посвідчення серії НОМЕР_5 від 14.05.2002р.
Довідкою Військової частини НОМЕР_3 від 31.12.2024 №3051 підтверджено, що солдат ОСОБА_2 дійсно в періоди з 06.02.2024 по 11.06.2024, з 20.06.2024 по 26.06.2024, 15.07.2024, з 21.07.2024 по 25.07.2024р., 31.07.2024, з 01.08.2024 по 09.08.2024 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оброни України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Стверджуючи про протиправність відмови органу публічної адміністрації у призначенні пенсії, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом управлінських функцій поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.
В Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Право громадян України на соціальний захист проголошено ст.46 Конституції України, конкретизовано п.6 ч.1 ст.92 Конституції України і з 01.01.2004р. деталізовано нормами, насамперед, Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".
Відповідно до ст.2 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Згідно з ч.1 ст.9 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" відповідно до цього закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.45 Закону №1058-IV пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Частиною 1 ст.26 Закону №1058-IV визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.
Поряд із цим, у силу спеціального правила п.4 ч.1 ст.115 Закону № 1058 військовослужбовці, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейські, які брали участь у бойових діях, в антитерористичній операції в районах її проведення мають право на призначення дострокової пенсії за віком після досягнення чоловіками 55 років та за наявності страхового стажу не менше 25 років.
Тож, у приписах п.4 ч.1 ст.115 Закону № 1058 законодавцем запроваджені відмінні від загальних умови реалізації громадянином України права на пенсійне забезпечення, а саме: 1) зменшений віковий ценз - 55 років; 2) зменшений ценз страхового стажу - 25 років.
Суд відзначає, що за змістом ст.27 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" розмір пенсії за віком визначається залежно від середньомісячного заробітку та коефіцієнту страхового стажу, тобто параметрів, арифметичне значення яких обчислюється за нормами ст.ст.24, 40 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Так, у розумінні ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Отже, з 01.01.2004р. обов'язковими кваліфікуючими умовами для включення періоду трудової діяльності громадянина до страхового стажу є одночасна сукупність таких обставин як: 1) провадження діяльності, котра є об'єктом загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; 2) реальність щомісячної оплати страхових внесків (тобто єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування) в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Частиною ч.2 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
До набрання чинності нормами Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" правила обчислення стажу роботи громадянина у цілях пенсійного забезпечення визначались, зокрема, ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", ч.1 якої містила положення про те, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Частиною 3 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" окреслювались спеціальні випадки включення до стажу роботи періодів іншої діяльності громадянина.
Статтею 62 Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Правила ведення трудових книжок найманих працівників деталізовані нормами постанови КМУ від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637; далі за текстом - Порядок №637), Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників (затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №5; зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110; далі за текстом - Інструкція №110).
Так, за приписами пункту 1.1 Інструкції №110 трудова книжка основним документом про трудову діяльність працівника.
Аналогічна норма міститься у пункті 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників».
Пунктом 1.2 Інструкції №110 про порядок ведення трудових книжок працівників передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.
Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою КМУ від 12.08.1993р. №637; далі за текстом - Порядок №637) основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.
При цьому, як вже зазначалося судом, основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка.
Застосовуючи положення наведених норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що лише відсутність трудової книжки, відсутність записів у трудовій книжці, явна та очевидна неповнота або суперечливість наявних записів у трудовій книжці зумовлюють виникнення необхідності у встановленні трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами чи на підставі показань свідків
При цьому, записи у трудовій книжці мають пріоритет перед відомостями інших документів про періоди та предмет роботи, а тому необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників для підтвердження спеціального трудового стажу виникає лише у випадку відсутності записів достатнього змісту у самій трудовій книжці.
Суд вважає, що відповідальність за оформлення та ведення трудової книжки покладено, насамперед, на роботодавця, позаяк трудова книжка оформлюється при першому прийнятті особи на роботу та при подальшому працевлаштуванні на інше місце роботи обміну не підлягає.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, наведеною у постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17.
Пунктом 3 Порядку №637 визначено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Таким чином, саме трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи найманого працівника - здобувача пенсії.
Тому за загальним правилом, лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Суд повторно нагадує, що відповідно до ч.1 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
При обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною тривалістю.
Відтак, у силу спеціального застереження ч.1 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" обов"язковою кваліфікуючою умовою набуття громадянином України з категорії членів колгоспу права на збільшення страхового стажу за рахунок періоду членства у колгоспі після 01.01.1965р. є виконання мінімуму трудової участі в громадському господарстві.
У випадку ж невиконання учасником суспільних відносин мінімуму трудової участі в громадському господарстві набуття громадянином України з категорії членів колгоспу права на збільшення страхового стажу за рахунок періоду членства у колгоспі поставлено законодавцем у залежність від наявності або відсутності поважних причин, котрі спричинили настання такого випадку.
Вирішуючи спір, суд зважає, що національний закон України не запроваджує правила презумпції існування поважних причин невиконання членом колгоспу мінімуму трудової участі в громадському господарстві.
Разом із тим, суд відзначає, що національний закон України не містить і ані однозначно сформульованого визначення правила тягаря доведення обставини наявності поважних причин невиконання членом колгоспу мінімуму трудової участі в громадському господарстві за громадянином - здобувачем пенсії, ані правила обов'язкового спростування задекларованої, але не підтвердженої документально обставини наявності поважних причин невиконання членом колгоспу мінімуму трудової участі в громадському господарстві суб"єктом владних повноважень.
Тому у даному конкретному випадку суд не знаходить підстав для обтяження саме суб"єкта владних повноважень обов'язком спростування усного твердження громадянина - здобувача пенсії про наявність поважних причин невиконання членом колгоспу мінімуму трудової участі в громадському господарстві у порядку ч.2 ст.77 КАС України, позаяк першочергово саме зацікавлена особа повинна подати до суб"єкта владних повноважень документальні свідчення про існування цього факту.
Відтак, вирішуючи спір за епізодом часткового незарахування суб"єктом владних повноважень окремих неідентифікованих у тексті оскарженого рішення періодів роботи заявника у колгоспі імені Богдана Хмельницького, Близнюківського району, Харківської області, суд зазначає, що порядок ведення трудових книжок колгоспників врегульований Основними положеннями про порядок видачі та ведення трудових книжок колгоспників (затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 21.04.1975 за №310; далі за текстом - Основні Положення).
Відповідно до пунктів 1, 2 Основних Положень трудова книжка колгоспника є основним документом про трудову діяльність членів колгоспів. Трудові книжки ведуться на всіх членів колгоспу з моменту їх вступу в члени колгоспу.
До трудової книжки колгоспника, зокрема, заносяться: відомості про колгоспника: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність; відомості про роботу: призначення на роботу, переведення на іншу роботу, закінчення роботи; відомості про трудову участь: прийнятий в колгоспі річний мінімум трудової участі в громадському господарстві, його виконання (пункт 5 Основних Положень).
Згідно з пунктом 6 Основних Положень всі записи в трудовій книжці засвідчуються у всіх розділах за час роботи в колгоспі підписом голови колгоспу або спеціально уповноваженої правлінням колгоспу особи та печаткою.
Також слід відмітити про встановлений взірець трудової книжки колгоспника, відповідно до якого трудова книжка колгоспника містить окремі розділи: ІІІ "членство в колгоспі", де зазначаються відомості про прийом в члени колгоспу, припинення членства в колгоспі та причини такого припинення , відомості про документ, на підставі якого внесений запис; ІV "відомості про роботу" відомості про прийом на роботу, переведення на іншу посаду, звільнення з роботи, із зазначенням причин та відомості про документ, на підставі якого внесений запис; V "трудова участь у громадському господарстві" встановлений у колгоспі річний мінімум трудової участі в громадському господарстві, виконання річного мінімуму трудової участі, причини невиконання встановленого мінімум трудової участі, відомості про документ, на підставі якого внесений запис.
Отже, трудова діяльність членів колгоспів підтверджується трудовою книжкою колгоспника встановленого взірця, що є основним документом про трудову діяльність членів колгоспів, та до якої вносяться відомості, зокрема про прийом на роботу, переведення на іншу посаду, звільнення з роботи, а також трудову участь у громадському господарстві (встановлений у колгоспі річний мінімум трудової участі в громадському господарстві, виконання річного мінімуму трудової участі, причини невиконання встановленого мінімум трудової участі). У випадку відсутності трудової книжки колгоспника або відповідних записів у ній, трудовий стаж колгоспника підтверджується довідкою господарства, в якому набуто стаж або довідкою правонаступника. В разі ліквідації господарства колгоспний стаж підтверджується довідками архівних установ.
Заявником у позові визнано обставини відсутності трудової книжки колгоспника, за зберігання та видачу якої був відповідальний не він, а особа, яка мала призначатися керівником колгоспу, та зазначено, що його трудовий стаж у колгоспі імені Богдана Хмельницького, Близнюківського району Харківської області підтверджено архівною довідкою від 02.07.2025 №03-02/325, виданою Трудовим архівом Березівської селищної ради Лозівського району Харківської області.
Як встановлено судом з наданої архівної довідки Трудового архіву Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області від 02.07.2025р. №03-02/325, заявник з 1983р. по 1986р. та з 1989р. по 1993р. працював шофером у колгоспі імені Богдана Хмельницького, Близнюківського району Харківської області.
Згідно з відомостями, відображеними у формі РС-Право, відповідачем зазначені періоди роботи частково зараховано до страхового стажу заявника.
Водночас, у тексті оскарженого рішення від 11.07.2025р. №205150018375 суб"єктом владних повноважень не наведено обґрунтування щодо підстав такого часткового зарахування, не зазначено, які саме періоди трудової діяльності в колгоспі не були враховані при визначенні страхового стажу, а також не наведено причин їх неврахування, що свідчить про неповне дослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення питання щодо призначення пенсії.
Суд зауважує, що управлінські волевиявлення терорганів системи ПФУ з приводу пенсійного забезпечення громадян за загальним правилом повинні відповідати вимогами ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, критерію обґрунтованості (п.3 ч.2 ст.2), критерію безсторонності (неупередженості) п.4 ч.2 ст.2), критерію добросовісності (п.5 ч.2 ст.2), критерію розсудливості (п.6 ч.2 ст.2).
Згідно з ч.1 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" призначення пенсії здійснюється, зокрема, за зверненням особи.
Відносини з приводу правил та процедур звернення громадян за призначенням пенсії конкретизовані приписами Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за №1566/11846 у редакції постанови Правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014р. №13-1; далі за текстом - Порядок №22-1), п.п.1.1 Розділу І якого визначено форму звернення зацікавленої особи, а нормами Розділу ІІ визначено обсяг матеріалів звернення зацікавленої особи.
Згідно з ч.3 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Аналогічні вимоги до реалізації владної управлінської функції суб"єкта владних повноважень з приводу вчинення управлінських волевиявлень стосовно призначення громадянам пенсій сформульовані як у п.1.8 Розділу І Порядку №22-1 (де указано, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія таке повідомлення надсилається особі через електронний кабінет користувача вебпорталу або засобами Порталу Дія). Якщо документи будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата реєстрації заяви на вебпорталі або засобами Порталу Дія), так і у п.4.2 Розділу IV Порядку №22-1 (де указано, що працівник пенсійного органу повідомляє про необхідність дооформлення документів або надання додаткових документів у тримісячний строк з дня подання заяви про призначення пенсії, у разі неналежного оформлення поданих документів або відсутності необхідних документів.
Також аналогічні вимоги до функціонування пенсійних органів сформульовані у п.п.2 п. 6 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 за № 28-2, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15.0.12015 за № 40/26485) де указано, що Головне управління Фонду має право отримувати безоплатно в установленому законодавством порядку від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і від фізичних осіб підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату страхових внесків, а також інші відомості, необхідні для здійснення покладених на головне управління Фонду завдань.
З наведеного слідує, що законодавець одночасно як наділив тероргани системи ПФУ правом на перевірку відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, так і обтяжив обов'язком витребування недостатніх відомостей і документів.
Суд вважає, що таке тлумачення змісту обов'язку суб"єкта владних повноважень у спірних правовідносинах є цілком релевантним правовим висновкам постанови Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 687/975/17 та постанови Верховного Суду від 08.02.2021р. у справі № 487/68/17.
Отже, законодавець поклав на органи Пенсійного фонду не лише право, а й обов'язок вживати заходів щодо витребування відсутніх документів та перевірки відомостей, необхідних для визначення права особи на пенсію.
Втім, як убачається з матеріалів справи, відповідач таких дій не вчинив - не витребував від архівних установ або правонаступників колгоспу необхідні документи для уточнення спірних періодів трудової діяльності позивача, не повідомив заявника про необхідність подання додаткових документів і не здійснив перевірку достовірності наданих відомостей.
Крім того, відповідно до пункту 17 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою КМУ від 12.08.1993 № 637; далі за текстом - Порядок №637), за відсутності документів про наявний стаж роботи та неможливості їх одержання у зв'язку із стихійним лихом, аваріями, катастрофами або іншими надзвичайними ситуаціями стаж роботи, який дає право на пенсію, встановлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі.
Таким чином, у даному конкретному випадку, суб"єкт владних повноважень за відсутності підтверджених матеріалами справи об"єктивно непереборних та нездоланних причин не реалізував надані законом повноваження з приводу витребування та перевірки відомостей, а також не повідомив заявника про можливість підтвердження стажу показаннями свідків, тобто діяв без дотримання критеріїв за ч.2 ст.2 КАС України, не забезпечивши виконання вимог ст. 44 Закону №1058-IV, Порядку №22-1 та Порядку №637, що свідчить про неповне та формальне з'ясування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення питання про призначення пенсії.
Продовжуючи розгляд справи і вирішуючи спір за епізодом незарахування суб"єктом владних повноважень до страхового стажу заявника періодів роботи у зв'язку із несплатою роботодавцем єдиного соціального внеску, суд зазначає, що згідно з абз.1 ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов"язкове державне пенсійне забезпечення" страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Отже, за загальним правилом з 01.01.2004р. набуття особою права на збільшення страхового стажу відбувається за одночасної наявності таких умов як: 1) виконання діяльності, де особа підлягає загальнообов"язковому державному пенсійному страхуванню; 2) сплата за цей період часу страхових внесків.
За визначенням ст.1 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов"язкове державне пенсійне забезпечення" страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше; надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, кошти, сплачені за договором про добровільну сплату страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування
Виключення з наведеного правила окреслені законодавцем, зокрема: 1) у інших положеннях ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов"язкове державне пенсійне забезпечення"; 2) у нормах Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", де згадані випадки життєвих ситуацій людини, що об'єктивно виключають оплату страхових внесків (до прикладу - приписи ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення"); 3) у нормах Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", які звільняють платника єдиного внеску на загальнообов"язкове державне соціальне страхування від виконання публічного обов"язку з проведення перерахування коштів в оплату внеску на загальнообов"язкове державне соціальне страхування (до прикладу - п.91 розділу VIII).
Правила справляння єдиного внеску на загальнообов"язкове державне соціальне страхування регламентовані приписами Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі за текстом - Закон України від 08.07.2010р. №2464-VI).
Так, за визначенням п.2 ч.1 ст.1 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі за текстом - ЄСВ) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У розумінні п.3 ч.1 ст.1 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.
Як то указано у п.1 ч.1 ст.4 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI платниками ЄСВ є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
У силу вказівки п.1 ч.1 ст.6 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI обов'язок своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати ЄСВ до податкового органу за основним місцем обліку платника ЄСВ за найманого працівника покладений саме на роботодавця і виконання цього обов"язку за змістом п.1 ч.1 ст.7 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI відбувається не за рахунок доходу (коштів як оплати праці у формі заробітної плати чи інших виплат) найманого працівника, а за рахунок коштів саме роботодавця, адже у п.1 ч.1 ст.7 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI чітко передбачено, що ЄСВ нараховується на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
Відповідно до ч.7 ст.9 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI ЄСВ сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його рахунку, відкритого в банку, у небанківського надавача платіжних послуг, або на єдиний рахунок. Платники, зазначені в абзацах третьому та четвертому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, які не мають рахунку, відкритого в банку, у небанківського надавача платіжних послуг, або не використовують єдиний рахунок, сплачують внесок шляхом внесення готівки через банки, небанківських надавачів платіжних послуг чи відділення зв'язку.
Досліджуючи правову природу ЄСВ, суд відзначає, що на відміну від запроваджених законодавцем у положеннях Розділу IV Податкового кодексу України правил справляння податку з доходів фізичних осіб ЄСВ не зменшує суму належного найманому працівнику доходу у вигляді заробітної плати, бо не утримується з доходу у вигляді заробітної плати, а навпаки - нараховується платником ЄСВ роботодавцем на суму доходу у вигляді заробітної плати у розмірі 22% такого доходу і сплачується за рахунок власних активів роботодавця.
Тому, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд доходить до переконання про те, що стан виконання платником ЄСВ - роботодавцем обов'язку з перерахування до бюджету ЄСВ жодним чином не погіршує майнового становища найманого працівника та не є втручанням у сфері приватного життя чи майно найманого працівника у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Такий підхід до правового регламентування спірних правовідносин зумовлений тим, що згідно з п.2 ч.1 ст.1 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI метою справляння ЄСВ є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат, а відтак, відсутність грошових платежів платника ЄСВ - роботодавця за рахунок власних коштів з ЄСВ, нарахованого на суму доходу найманого працівника (що відбувається без зменшення розміру такого доходу та в умовах неможливості впливу на будь-які майнові права найманого працівника, бо оплата проводиться платником ЄСВ - роботодавцем і за рахунок власних коштів платника ЄСВ - роботодавця) призводить до відсутності джерела існування відповідних публічних фінансів.
Згідно з відомостями, відображеними у формі РС-Право, відповідачем частково враховано період трудової діяльності заявника з 01.11.2020р. по 30.11.2022р.
Водночас із цим, у тексті оскарженого рішення від 11.07.2025 № 205150018375 суб"єктом владних повноважень не наведено обґрунтування щодо підстав такого часткового врахування стажу роботи заявника, не зазначено, за які саме періоди відсутні відомості про сплату внеску та з яких причин ці періоди не були враховані при обчисленні страхового стажу заявника.
Таке невиконання обов'язку щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи свідчить про порушення суб"єктом владних повноважень вимог ст.44 Закону України №1058-IV і пунктів 1.8, 4.2 Порядку № 22-1, які зобов'язують орган Пенсійного фонду перевіряти достовірність відомостей та витребовувати необхідні документи, що впливають на правильність визначення страхового стажу та прийняття рішення про призначення пенсії.
Продовжуючи розгляд справи і вирішуючи спір за епізодом кратного обчислення страхового стажу заявник у період участі у бойових діях, суд зазначає, що за змістом ч.2 ст.24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з абз.1 ч.3 ст.24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється в місяцях.
У силу спеціального правила абз.9 ч.3 ст.24 Закону № 1058-IV страховий стаж враховується в одинарному розмірі, крім випадків, передбачених цим Законом.
Суд відзначає, що згідно з частиною 1 статті 2 Закону України від 25.03.1992 року № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі за текстом - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Спільною постановою Центрального Комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17.01.1983 № 59-27 "Про пільги військовослужбовцям, робітникам та службовцям, що знаходяться у складі обмеженого контингенту радянських військ на території Демократичної Республіки Афганістан, та їхнім сім'ям" було передбачено зараховувати до вислуги років для призначення пенсії один місяць служби за три місяці час служби на території Демократичної Республіки Афганістан військовослужбовцям, які прослужили встановлений строк служби в цій країні, а тим, хто отримав поранення, контузії, каліцтво або захворювання, незалежно від строку служби, і час безперервного перебування у зв'язку із цим на лікуванні в лікувальних закладах.
Законом СРСР від 12.07.1967 №1950-VII "Про загальний військовий обов'язок" і Положенням про пільги для військовослужбовців, військовозобов'язаних, осіб, звільнених з військової служби у відставку, та їх сімей, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 17.02.1981 №193, було передбачено зарахування часу перебування громадян на дійсній військовій службі у Збройних Силах СРСР до загального трудового стажу, безперервного трудового стажу та стажу роботи за спеціальністю.
Тож, законодавство колишнього СРСР і чинне законодавство України передбачають зарахування періоду проходження військової служби до різних видів трудового стажу, а також пільгове (кратне) обчислення цього періоду військовослужбовцям, які за рішенням Уряду СРСР проходили військову службу в державах, де в той час велися бойові дії, для зарахування до стажу роботи, що дає право на призначення та отримання різних видів пенсій і соціальних виплат.
Відповідно до абз.6 п. 6 Порядку №637 військова служба у складі діючої армії в період бойових дій, в тому числі під час виконання інтернаціонального обов'язку, зараховується до стажу роботи на підставі довідок територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, які видаються в порядку, що визначається Міноборони (додаток № 2).
Відповідно до довідки ІНФОРМАЦІЯ_2 від 04.07.2025 №3416 заявник проходив службу в Збройних Силах з 14.05.1987 по 27.06.1989, з 29.10.1988 по 02.02.1989 приймав участь в бойових діях в Республіці Афганістан.
Проте, доказів подання заявником зазначеної довідки у складі матеріалів звернення за призначенням пенсії матеріали справи не містять.
Факт участі позивача у бойових діях встановлений державою під час вирішення питання про наявність підстав для видачі йому посвідчення учасника бойових дій, посвідчення позивача не визнано недійсним та не скасовано у встановленому Законом порядку.
Також приписами частини 6 статті 2 Закону № 2232-XII визначено види військової служби, до яких, зокрема віднесено і військову службу за контрактом осіб рядового складу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України постановлено ввести в Україні воєнний стан.
Цього ж дня (24.02.2022) Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Абзацом 2 частини 1 статті 8 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон № 2011-XII) визначено, що час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України «Про оборону України», зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, якщо на момент призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України «Про оборону України», особа навчалася за фахом у професійно-технічному навчальному закладі, працювала за професією або займала посаду, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. Час навчання в професійно-технічному навчальному закладі, час проходження строкової військової служби, а також час проходження військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України «Про оборону України», які зараховуються до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, не повинні перевищувати наявного стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах. Час проходження військовослужбовцями військової служби в особливий період, що оголошується відповідно до Закону України «Про оборону України», зараховується до їх вислуги років, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби на пільгових умовах у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Наказом Міністерства оборони України № 530 від 14.08.2014 було затверджено Положення про організацію в Міністерстві оборони України роботи з обчислення вислуги років для призначення пенсій військовослужбовцям і забезпечення соціальними виплатами осіб, звільнених з військової служби у Збройних Силах України, та членів їх сімей (далі за текстом - Положення № 530).
Пунктом 2.3 розділу 2 Положення № 530 передбачено, що при обчисленні вислуги років для призначення пенсій (крім пенсій, які призначаються з урахуванням страхового стажу) окремі періоди служби військовослужбовців зараховуються на пільгових умовах (з урахуванням вимог пунктів 2.4 та 2.5 цього розділу): один місяць служби за три місяці: участь у бойових діях у воєнний час; час проходження служби, протягом якого особа брала участь в антитерористичній операції.
Застосовуючи положення наведених норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що зарахування часу проходження особою військової служби, протягом якого особа брала участь у бойових діях зараховується у трикратному розмірі незалежно від того, який вид пенсії призначається та за яким законом вона призначається. Можливість пільгового обчислення періоду проходження військової служби є похідною від визначальної підстави і має пов'язуватися не з категорією працівників, що реалізують право на щомісячне пенсійне забезпечення, а зі спеціальним статусом, якого ці особи набули в результаті проходження військової служби в певний, визначений у законодавчому порядку період часу, що узгоджується з положеннями статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Водночас із цим, в аналогічних за правовою природою суспільних правовідносинах з приводу пенсійного забезпечення військовослужбовців за приписами ст.ст.12, 13, 17-171, 43 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та п.3 постанови КМУ від 17.07.1992р. №393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам, які мають право на пенсію відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», крім військовослужбовців строкової служби і членів їх сімей та прирівняних до них осіб" правило кратності включення періодів виконання громадянином окремих видів діяльності до вислуги років застосовується виключно до випадку обчислення вислуги років (страхового стажу) у цілях визначення саме розміру пенсії, а не у цілях обчислення вислуги років (страхового стажу) у цілях набуття права на призначення пенсії.
Указаний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10.12.2024р. у справі №520/5695/23.
Суд вважає, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень суб»єктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).
Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.
Тому, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що у даному конкретному випадку у разі підтвердження факту особистої та безпосередньої участі у веденні бойових дій заявник не може набути більшого обсягу прав та гарантій у сфері пенсійного забезпечення у порядку п.4 ч.1 ст.115 від 09.07.2003 №1058-VI Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ніж у порядку ст.43 Закону України від 09.04.1992р. №2262-ХІІ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" за рахунок включення часу участі у бойових діях до страхового стажу у цілях набуття права на призначення пенсії, а не у цілях визначення страхового стажу для обчислення розміру пенсії.
Суд відзначає, що заявник є учасником бойових дій, що підтверджено копією посвідчення серії НОМЕР_5 від 14.05.2002р.
Довідкою Військової частини НОМЕР_3 від 31.12.2024 №3051 підтверджено, що солдат ОСОБА_2 дійсно в періоди з 06.02.2024 по 11.06.2024, з 20.06.2024 по 26.06.2024, 15.07.2024, з 21.07.2024 по 25.07.2024р., 31.07.2024, з 01.08.2024 по 09.08.2024 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оброни України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Проте, довідка Військової частини НОМЕР_3 від 31.12.2024 №3051 не містить відомостей про участь заявника саме у веденні бойових дій, що є обов"язковою кваліфікуючою умовою для застосування правила кратності обчислення страхового стажу.
Натомість, суд зазначає, що у розумінні ст.43 Конституції України, ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ), постанови КМУ від 30.08.2017р. №704, постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260), ст.1 Закону України від 06.12.1991р. №1932-ХІІ "Про оборону України", телеграми Міністра оборони України від 07.03.2022р. №248/1217, телеграми від 25.03.2022р. №248/1298, Окремого доручення від 23.06.2022р. №912/з/29, наказу Міністерства оборони України від 25.01.2023р. №44, наказу Міністерства оборони України від 26.09.2023р. №566 доказами особистої та безпосередньої участі заявника у веденні бойових дій є обставини отримання додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 у підвищеному до 100.000,00грн. розмірі.
Письмових документів про такі обставини заявник у межах спірних правовідносин ані до суб"єкта владних повноважень, ані до суду не подав.
При цьому, довідка Військової частини НОМЕР_3 від 31.12.2024 №3051 підтверджує факт участі заявника у заходах, необхідних для забезпечення оброни України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, що з огляду на зміст процитованих вище норм права не є тотожнім участі у бойових діях.
Суд зауважує, що текст оскарженого рішення суб"єкта владних повноважень не містить жодних суджень з приводу оцінки поданих позивачем документів у якості доказів участі у бойових діях, не визначає кратності зарахування відповідного періоду військової служби до страхового стажу, не містить обґрунтувань підстав часткового чи повного неврахування цих періодів до страхового стажу заявника.
Таким чином, суд приходить до висновку, що оспорюване рішення суб"єкта владних повноважень прийнято без дотримання критеріїв за ч.2 ст.2 КАС України.
Тож, суд констатує, що у ході розгляду справи відповідачем - ГУ ПФУ в Донецькій області за правилами ч.2 ст.77 КАС України не доведено правомірності реально вчиненого управлінського волевиявлення з приводу відмови у призначенні заявнику дострокової пенсії за віком.
Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов'язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у призначенні пенсії у порядку п. 4 ч. 1 ст. 115 Закону України від 09.07.2003 №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оформленої письмовим рішенням.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
У межах даного спору суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Тому перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що згідно з правовими висновками постанови Верховного Суду від 02.07.2019р. по справі №140/2160/18 (адміністративне провадження №К/9901/13662/19) загальними вимогами, які висуваються до акта індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
У пункті 75 постанови Верховного Суду від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а (адміністративне провадження №К/9901/7504/18) міститься правовий висновок, у силу якого адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб'єктом владних повноважень для доведення правомірності ("виправдання") свого рішення.
Суд вважає, що оскаржуване рішення суб»єкта владних повноважень не відповідає вимогам умотивованості, а тому порушує інтерес заявника до юридичної визначеності як невід»ємної складової запровадженого ст.8 Конституції України верховенства права.
З цих підстав оскаржене рішення суб»єкта владних повноважень належить скасувати, а суб»єкта владних повноважень - ГУ ПФУ в Донецькій області згідно з ч.4 ст.245 КАС України належить обтяжити обов»язком повторно розглянути по суті звернення зацікавленої особи та прийняти умотивоване рішення із наданням оцінки усім поданим доказам на підтвердження страхового стажу заявника.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-243, 255, 257, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 11.07.2025р. №205150018375 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 115 Закону України від 09.07.2003 №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.07.2025р. про призначення пенсії за віком відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 115 Закону України від 09.07.2003 №1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко