15 жовтня 2025 рокуСправа № 160/28985/25
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Лозицька І.О., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» про визнання бездіяльності протиправною та стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно при звільненні зі служби, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)», в якій просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» (ЄДРПОУ 14316899), щодо непроведення нарахування та виплати позивачу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу установи суми грошової компенсації вартості за неотримане речове майно за період з 23.07.2003 по 31.03.2025;
- стягнути з Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» (ЄДРПОУ 14316899) за рахунок бюджетних асигнувань за кодом економічної класифікації видатків бюджету 2112 «Грошове забезпечення військовослужбовців» на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно при звільненні з служби та виключенні зі списків особового складу установи за період з 23.07.2003 по 31.03.2025 у розмірі 103532,80 грн.
Ухвалою суду від 10.10.2025 у задоволенні клопотання представника позивача про поновлення позивачу строку звернення до адміністративного суду з позовною заявою - відмовлено.
Визнано неповажними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» про визнання бездіяльності протиправною та стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно при звільненні зі служби - залишено без руху.
Встановлено позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання ухвали про залишення позовної заяви без руху шляхом надання суду:
- заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, із зазначенням конкретних підстав для поновлення строку, та доказів на підтвердження наявності таких підстав для поновлення строку та поважності причин його пропуску.
Цією ж ухвалою роз'яснено позивачу, що відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява повертається, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
13.10.2025 до суду через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла заява про поновлення процесуального строку, в якій останній просить:
- визнати причини пропуску звернення до суду поважними та відкрити провадження у справі.
Заява обґрунтована тим, що пропуск строку звернення стався з поважних причин, а саме: після звільнення зі служби позивач фактично перебував у стані соціальної та правової невизначеності, не маючи достатніх знань щодо порядку захисту своїх прав; протягом зазначеного періоду позивач очікував на надання роз'яснень та необхідних документів від Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№ 3)», без яких не мав можливості належним чином підготувати позов. Крім того, посилається на введення воєнного стану в Україні та Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013. Наголошує на тому, що строк звернення до суду у зазначеній категорії справи є необмеженим.
Вирішуючи питання поважності пропуску строку звернення до суду з цією позовною заявою, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, цим Кодексом або іншими законами.
Згідно ч. 2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, чинне законодавство України встановленими строками, обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлено досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Суд зазначає, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин у випадку, якщо вони стали спірними.
Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17рп/2011 визнано, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційних прав на судовий захист і доступ до правосуддя.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11.09.1997, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Згідно ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського Суду, як джерела права.
Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Так, у справі «Delcourt v. Belgium» Європейський Суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі «Bellet v. Fгаnсе» Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Отже, як свідчить позиція Європейського Суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Як випливає з рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Також, практика Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»).
Аналіз практики Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, останній виходить з наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення з адміністративним позовом до суду є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з проважних, об'єктивних, непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 4) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб; 5) недотримання строків було зумовлено діями (бездіяльністю) суду попередньої інстанції (несвоєчасне вручення судового рішення або не вручення судового рішення тощо); 6) відновлення строку необхідно для виправлення фундаментальних недоліків або помилок правосуддя.
У п. 2.1. мотивувальної частини Рішення від 15.10.2013 №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд при розгляді справи №280/6779/22, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частину першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 06.04.2023 у справі № 260/3564/22, від 19.01.2023 у справі №460/17052/21, від 25.04.2023 у справі № 380/15245/22 та інших справах за подібних правовідносин. Застосування такого підходу судом касаційної інстанції є сталим та послідовним.
Також суд зазначає, що у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду судова палата зазначає, що спірний період умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19.07.2022) та після цього.
Період до 19.07.2022 регулюється положеннями статті 233 КЗпП України, у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.
Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Судова палата частково поділяє позицію суду апеляційної інстанції щодо порядку обчислення строку звернення до адміністративного суду, зазначену у його висновку. Зокрема, слід погодитися із висновком апеляційного суду про те, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
Виходячи з цього, Судова палата вважає обґрунтованим висновок про те, що саме дата вручення позивачу зазначеного документа є подією, з якою пов'язаний початок перебігу строку звернення до суду.
Повертаючись до обставин цієї справи, суд указує, що спірні правовідносини стосуються неналежних, за доводами позивача, нарахування і виплати йому грошової компенсації вартості за неотримане речове майно при звільненні з служби та виключенні зі списків особового складу установи за період з 23.07.2003 по 31.03.2025.
Як вже було зазначено судом в ухвалі про залишення позовної заяви без руху, з матеріалів справи судом встановлено, що позивача звільнено зі служби 31.03.2025, водночас, із позовною заявою позивач звернувся до суду лише 06.10.2025, тобто, з порушенням тримісячного строку звернення до суду.
У заяві про поновлення процесуального строку, наданої представником позивача на виконання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, останнім не зазначено жодних об'єктивних та непереборних підстав пропуску позивачем строку звернення до суду та не надано доказів на підтвердження існування таких обставин.
Поважними причинами пропуску строку визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Суд зауважує, що будь-які об'єктивні чи суб'єктивні обставини не позбавляли позивача можливості звернутися до суду, у визначений КАС України строк, з відповідним позовом до відповідача, якщо позивач вважає, що рішеннями відповідача порушуються його права та законні інтереси.
При цьому, суд зазначає, що представником позивача в заяві про поновлення процесуального строку не наведено дійсних поважних причин неможливості звернутися до суду раніше, як і не надано відповідних доказів.
Додатково суд зауважує на тому, що на виконання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, доказів, на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду, представником позивача разом із заявою про поновлення процесуального строку не надано, інших підстав, ніж ті, що були зазначені у позовній заяві, для поновлення строку звернення до суду представником позивача не зазначено.
Суд також наголошує, що питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не може бути підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.
Суд погоджується, що введений в Україні воєнний стан створив об'єктивні труднощі, які суттєво ускладнили (подекуди унеможливили) учаснику справи реалізацію його процесуальних прав та обов'язків. Однак, сама по собі ця обставина, без належного обґрунтування неможливості для заявника ситуативно (в конкретних умовах) виконати ці процесуальні дії, й підтвердження її належними й допустимими доказами, не може слугувати підставою для поновлення пропущеного процесуального строку.
За усталеною практикою, введення воєнного стану може бути визнано судом поважною причиною пропуску відповідного процесуального строку або його продовження за умови, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв'язку з такою обставиною та підтверджений відповідними доказами.
Доводи представника позивача про неможливість своєчасного подання позовної заяви з причин введення в Україні воєнного стану, повітряних тривог, загрози обстрілів, періодичного відключення електричної енергії, тощо, не можуть розглядатися як основна та поважна причина для поновлення строку звернення до суду, оскільки вони не мали постійного, безперервного характеру та не свідчать про фактичну неможливість подання позовної заяви протягом усього строку, встановленого процесуальним законом.
Враховуючи викладене, доводи представника позивача не виправдовують безпідставність порушення процесуальних строків, встановлених законом, та у контексті обставин цієї справи суд уважає необґрунтованими.
Відтак, ухвала суду від 10.10.2025 про залишення позовної заяви без руху залишається невиконаною та відповідно недоліки позовної заяви представником позивача не усунуто.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до статті 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу
Ураховуючи наведене та зважаючи на те, що представником позивача не зазначено обставин, які безпосередньо унеможливлювали або ускладнювали можливість звернення до суду у визначений законом строк, вказані причини пропуску строку не можуть бути визнані поважними для поновлення строку.
Отже, подана представником позивача позовна заява підлягає поверненню.
Керуючись статтями 121, 122, 123, 160-161, 169, 240, 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні заяви представника позивача про поновлення позивачу процесуального строку звернення до адміністративного суду з позовною заявою - відмовити.
Визнати неповажними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» про визнання бездіяльності протиправною та стягнення грошової компенсації за неотримане речове майно при звільненні зі служби - повернути позивачу.
Копію ухвали надіслати позивачу.
Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в строки, передбачені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.О. Лозицька